Головна Історія Інтелігенція і влада ПРО ВІДНОСИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ ОДЕСИ ТА ВЛАДИ НАПРИКІНЦІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ XX СТ
joomla
ПРО ВІДНОСИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ ОДЕСИ ТА ВЛАДИ НАПРИКІНЦІ ХІХ — НА ПОЧАТКУ XX СТ
Історія - Інтелігенція і влада

А. І. Мисечко

Проблема взаємовідносин інтелігенції і влади існує вже майже два сторіччя. Особливої актуальності вона набирає в часи станов­лення української незалежної держави.

У цьому контексті для нас важливою видається проблема взаємо­стосунків між владними структурами та українською інтелігенцією, яка почала створюватися і заявила про себе в другій половині XIX — на початку XX століття. Якщо про російську інтелігенцію, та її нелегкий шлях становлення і роль в суспільно-політичному житті написано чимало, то про українську інтелігенцію писати наукові дослідження було заборонено у відповідності з царськими указами. Правда, ще у дореволюційні часи з’явилося кілька досліджень про українську інтелігенцію М. Грушевського, С. Єфремова, В. Дома - ницького та інших [1].

Згуртованість українського руху, який очолила інтелігенція, що об’єднувався у “громади”, в значній мірі висвітлено дослідниками. Серед численних статей і спогадів, які вийшли в українських виданнях про український рух і його заборону царською владою у 1920-х рр., чільне місце посідають роботи О. Гермайзе. Цей вчений одним із перших, за сприятливих умов “українізації”, досить ґрунтовно дослідив у своїй фундаментальній праці розвиток українського руху наприкінці XIX — початку XX ст., процеси його політизації та стосунки із владою [2].

В 1930-х — 1980-х роках тема інтелігенції та владних структур була не в пошані. За винятком періоду “хрущовської відлиги” (друга половина 1950-х — 1960-і рр.) коли з’явилася низка праць про український рух, були перевидані твори українських письменників і політичних діячів (М. Драгоманова, В. Антоновича та інших). Проте, і ці праці були політично заангажовані. Проблема інтелігенції та влади була висвітлена виключно в класовій, марксистсько-ленінській методології. У них на перше місце ставилася проблема утисків царсь­кою владою української інтелігенції, а натомість протиставлялася позитивна національна політика радянської влади, за якої і роз­квітла українська радянська культура.

На противагу радянській історіографії, яка у своєму “ключі” вис­вітлювала діяльність української інтелігенції, історики діаспори док­лали чимало зусиль для об’єктивного висвітлення місця і ролі інте­лігенції в українському русі другої половини XIX — початку XX ст. Завдяки зусиллям діаспори були видані численні спогади безпосе­редніх учасників українського руху. Перш за все це спогади Є. Чикаленка, Д. Дорошенка, О. Лотоцького, Ю. Колларда та інших [3].

Українська діаспора завдяки зусиллям О. Кубійовича започатку­вала унікальне видання “Енциклопедію українознавства” у 10-и то­мах, де вміщено численні матеріали про український рух та мало­відомі сторінки з біографій відомих українських діячів. Праці істо- риків-емігрантів П. Голубенка, I. Лисяка-Рудницького, Т. Гунчака,

В. Кравченка, Ю. Шевельова в значній мірі проливають світло на ук­раїнський рух, його течії та вплив царської влади на його поступ [4].

Політика “перебудови” в другій половині 80-х рр. XX ст. акти­візувала проблему інтелігенції і влади. З’явилась хвиля публікацій, присвячена цій тематиці. Але знову ж висвітлювалися проблеми радянської інтелігенції.

Проголошення незалежності України спричинило вибух дослід­жень про українську інтелігенцію та її місце в суспільно-політич­ному житті. Серед цих наукових досліджень варто відзначити праці

Н. Шип, В. Сарбея, О. Коновця, Г. Касьянова [5].

У них в значній мірі відзеркалено проблеми взаємостосунків між владою та українською інтелігенцією. Досить ґрунтовно висвіт­лено дану проблему і в дослідженні молодих вчених О. Голобуцько - го та В. Кулика [6].

Саме в одеському українському рухові зазначеного періоду, окрім численних публікацій місцевих дослідників А. Бачинського, Г. Злен - ка, Т. Максим’юка, 0. Олійникова та інших, виділяється праця 0. Бол - дирєва “Одеська громада” [7]. В ній значне місце приділено утискам влади, спрямованим проти української інтелігенції, зокрема, в 0десі.

Вагоме дослідження про український рух та долю інтелігенції зробив дослідник із Кривого Рога Г. Гусейнов. Його багатотомна праця “Господні зерна” відтворює долі численних родин інтелігенції в Україні, і в тому числі в Одесі [8].

Торкнувся взаємовідносин інтелігенції і влади одеський науко­вець О. Ярещенко у своєму нарисі про історію одеської “Просвіти”[9].

Серед останніх видань, в яких порушено тему української інтелі­генції та влади в Одесі, варто відзначити монографію О. Синявської, присвячену життю та діяльності професора Новоросійського уні­верситету О. І. Маркевича [10].

Згуртовані українські громади почали діяти з 1860-х років май­же у 20 містах України і Росії. Досить стабільною була одеська “Громада”, яка плідно працювала на українській ниві. Члени гро­мади поширювали українську літературу, влаштовували творчі ве­чори, виховували талановиту українську молодь.

Найбільшим святом для одеської “Громади”, яке щороку відзна­чали, були роковини від дня народження Т. Шевченка. Проте свят­кували напівтаємно, зібравшись родинами у когось із членів грома­ди на квартирі, оскільки діяли царські заборони на українську мову.

Але з початком 80-х років редактор “Одесского вестника” Пав­ло Зелений намагався влаштувати публічне вшанування Кобзаря. Саме ця подія стала чи не першим протистоянням між українсь­кою громадськісю Одеси і владою.

У призначений день зібралось багато поважної публіки — цвіт одеської інтелігенції, і всі чекали на дозвіл. Проте свято не відбуло­ся. Замість нього несподівано надійшов наказ генерал-губернатора, в якому категорично застерігалося: “... щоб ніяких промов не було в пам’ять “крамольного” поета” [11].

Ще одним протистоянням між владою та одеською інтеліген­цією була спроба П. Зеленого видати додаток в 1882 році до газети “Одесский вестник” під назвою “Землероб” українською мовою [12].

Подібне протистояння і постійні заборони були досить пошире­ним явищем в Одесі, якщо це торкалося лише культурно-освітньої діяльності української громадськості. Влада застосовувала не лише заборони, але й утиски, різні адміністративні покарання. Яскравим прикладом цього є обшук і звільнення з посади професора Новоро­сійського університету в Одесі О. І. Маркевича лише за те, що він намагався перевезти в межі Російської імперії українську літера­туру та інші нелегальні видання [13].

Ще жорсткіших заходів вживалося до тих, хто намагався займа­тися політикою. Особливо це стосувалося кількох представників одеської “Громади”, які намагалися створити першу українську політичну партію. Є. Борисов та В. Андрієвський за таку спробу були заарештовані і вислані до Сибіру [14].

Слід зазначити, що коли перед українською громадськістю по­стала проблема перевидання першого українського роману П. Кулі - ша “Чорна рада”, вони довірили цю важливу справу одеситам. М. Ф. Комаров разом із відомим на всю імперію видавцем Ю. Фе - сенком та одеським художником А. Ждахою здійснили це важли­ве видання у 1900 р. Через рік назріла проблема перевидання ро­ману, який миттєво розійшовся. І з цим завданням одеські гро - мадівці справились, і світ побачило чудове перевидання [15]. Все це відбулося за підтримки міського голови, члена української “Грома­ди” П. О. Зеленого.

До речі, коли Одеську міську думу очолював Павло Зелений (на початку XX століття), у 1904 р. вона звернулася з петицією до прем’єр-міністра Російської імперії, одесита за народженням С. Ю. Вітте, з проханням зняти заборони, накладені царським уря­дом на українське друковане слово. Ця петиція долучилася до інших звернень українських губернських і повітових земств, що і стало основою для зняття заборон на українську мову у 1905 році. Рос­ійська Академія наук визнала українську мову самостійною, а не “нарєчієм” великоросійської мови.

З початком революційних подій 1905 року одеська українська громада активізувала свою діяльність і восени 1905 року створила “Українське товариство “Просвіта” в Одесі”. Спочатку влада не наважувалась реєструвати першу в Російській імперії “Просвіту”. Проте громадівці організували в одеській міській аудиторії, тепер кінотеатр “Родина”, два великі мітинги (віча), на які зібралися ти­сячі людей. Саме ці кількатисячні маніфестації, де вперше публіч­но оратори виступали українською мовою, і примусили владу за­реєструвати “Просвіту” 25 листопада 1905 року [16].

Новий конфлікт між владою й українською громадськісю роз­горівся після виходу першої україномовної газети в Одесі 1 січня 1906 року під назвою “Народное дело”, в якій матеріали були опуб­ліковані українською мовою. Газету закрили і тираж відразу ж було конфісковано. Але українська громадськість не змирилася. Серед просвітян було чимало досвідчених юристів, які, посилаю­чись на царський Маніфест від 17 жовтня 1905 року, де, зокрема, говорилося про свободу слова, друку, совісті і зібрань, домоглися відновлення української газети. 8 січня 1906 року вийшов єди­ний номер газети “Народня справа”, який влада також конфіску­вала через його національну та революційну спрямованість. Ре­дактором обох видань був один із засновників “Просвіти” Іван Луценко [17].

Ще однією спробою ствердження українства в Одесі була ідея заснування в місті української гімназії. Владні структури весь час відмовляли. Тоді просвітяни підготували документацію, плани за­нять, викладачів для української школи. Але влада у Петербурзі відмовила, оскільки мовою викладання мала бути українська. Дар­ма І. Луценко їздив до столиці імперії зі всією документацією. На українську середню освіту було накладено заборону. Тоді одеська “Просвіта” передала значну суму зібраних грошей на початкові школи Поділля. Там єпископ Никон (росіянин за походженням) домігся від Синоду дозволу на відкриття церковно-приходських ук­раїнських початкових 2-х — 3-х річних шкіл.

Не зважаючи на невдачу, одеські просвітяни все ж таки відкри­ли українську школу при товаристві “Просвіта” (Софіївська, 30) у 1909 році. Проте влада у листопаді того ж року закрила і школу, і “Просвіту”, одну з перших у Російській імперії [18].

Таким чином, влада як у Петербурзі, так і в Одесі всіляко нама­галася не допустити українців до національної освіти, оскільки це трактувалося однозначно як “мазепинство”, тобто “сепаратизм”, відокремлення України.

Одним із інцидентів між владою та українською інтелігенцією було відзначення смерті відомого науковця, ідеолога українського руху В. Б. Антоновича, який формував свій світогляд, навчаючись в одеських гімназіях. Коли у квітні 1908 року не стало визначного вченого, одеська “Просвіта” влаштувала вечір пам’яті, на якому відбу­лося протистояння між чиновником канцелярії градоначальника Бачуном та головою “Просвіти” М. Комаровим. Результатом цього конфлікту була заборона на півроку виголошувати доповіді україн­ською мовою у товаристві. Цей прикрий випадок в Одесі став пред­метом висміювання чиновної системи в Російській імперії україн­ськими публіцистами, зокрема, С. Єфремовим [19].

Одеські українці зареєстрували 10 лютого 1910 року “Одеський український клюб”, який виконував просвітянські завдання. Це стало можливим завдяки вдалій правничій діяльності українських юристів. Слід зазначити, що за ініціативою М. Слабченка було ство­рено юридичне консультативне бюро із провідних юристів міста для надання безкоштовного правового захисту членам “Просвіти”. Це було досить важливим заходом під час посилення діяльності чорносотенних і монархічних організацій, які чинили погроми як поти євреїв, так і проти інших національно-культурних товариств, а перш за все проти найбільшого — української “Просвіти” в Одесі. Про повагу до українського товариства свідчить наступний факт. Коли, вперше в Одесі, в 1906-1907 роках почали публічно відзнача­ти шевченківські роковини, то всі національно-культурні товари­ства Одеси вітали українців у міській народній аудиторії з їх на­ціональним святом — роковинами з дня народження Т. Г. Шев­ченка, а від польського товариства було покладено вінок до погруд­дя Т. Шевченка із написом польською мовою: “Вічному братсько­му народу від польського дому в Одесі” [20].

Оскільки “Український клуб” в Одесі не виконував у повному обсязі просвітянських завдань, то в 1912 році вирішено було на основі драматичної секції “Просвіти” створити товариство “Україн­ська хата”, яке проіснувало до 1917 року. Саме це товариство і забезпечило виховання українською спільнотою в Одесі усвідом­лення власної державності. Про це згадував і Ю. Липа [21].

І не випадково, що одеські депутати в Центральній раді були більшими самостійниками, ніж з інших губерній та міст України, в тому числі і з Києва, які виступали за автономію України.

Таким чином, на прикладі одеської української громадськості кінця XIX — початку XX століття ми можемо спостерігати цікавий феномен. Коли влада у місті належала царським чиновникам, ук­раїнський рух зазнавав всіляких утисків і заборон. Але коли влада у місті належала українцям або поміркованим російським чинов­никам, українство розквітало, були певні здобутки, особливо в ца­рині мистецтва, літератури, архітектури і взагалі української спра­ви. Про це свідчать численні українські видання в Одесі під час заборон на українське друковане слово, великі пересувні виставки, які об’їздили ледве не половину європейської Росії і мали чималий успіх саме завдяки українському колориту, будувалися будинки з урахуванням народної української архітектури, що прикрашають міста України, в тому числі і стару Одесу.

На жаль, і сьогодні, в умовах незалежності України, є чимало проблем у ставленні владних структур до відродження української культури, історії, мови в Одесі. Тому приклад взаємовідносин між українством і владою столітньої давності може стати уроком для подальшого порозуміння між українською владою та громадянсь­ким суспільством.

Література:

1. Грушевський М. Про українську мову й українську школу. — К., 1995; Освобождение России и украинский вопрос. — С. Пб., 1907; Єфремов С. За рік 1912-й: статті, фейлетони, замітки. — К., 1993; Бюрократическая утопия (из ликвидационной практики на Украине)// Русское богатство.

— 1910. — № 3. — С. 88; Доманицкий В. Украинский видавничий рух в Росії за останніх п’ятнадцять літ // Перший український просвітньо - економічний конгрес. — Львів, 1910. — С. 81.

2. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. — Т. 1: Українська революційна партія (РУП). — К., 1925.

3. Чикаленко Є. Спогади (1861-1907). — Нью-Йорк, 1955; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1901-1914). — Вінніпег, 1955; Ло - тоцький О. Сторінки минулого. — Варшава, 1932; Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897-1906). Українська студентська громада в Харкові

І Революційна українська партія (РУП). — Торонто, 1972.

4. Голубенко П. Україна і Росія в світлі культурних взаємин. — К., 1993; Лисяк-Рудницький I. Історичне есе: В 2-х т.: Пер. з англ. М. Бадік, У. Гавришків, Я. Грицака, А. Дещиці, Г. Киван, Е. Панкеєвої — К.: Осно­ва, 1994. — Т. 1. — 554 с.; Т. ІІ. — 573 с.; Гунчак Т. Україна — перша половина XX ст.: Нариси політичної історії. — К., 1997; Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941); стан і статус. — Нью-Йорк, 1987.

5. Шип Н. Интеллигенция на Украине XIX века: историко-социологичес­кий очерк. — К., 1991; Сарбей В. Становлення і консолідація нації та піднесення національного руху на Україні в другій половині XIX ст.// Український історичний журнал. — 1991. — № 5. — С. 5; Коновець О. Просвітницький рух в Україні (XIX — перша третина XX ст.). — К., 1993; Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX-XX століть. Соціально-політичний портрет. — К., 1993.

6. Голубицький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрян­щині кінця XIX — початку XX століття. — К., 1996.

7. Вачинський А. Використання творів Т. Шевченка в революційній пропа­ганді 70-80-х років XIX ст.// Шевченко і загальнолюдські ідеали. Тези доповідей та повідомлень на обл. мужвузівській конф. Присвяченій 175- річчю від дня народження Т. Шевченка. 19-21 квітня 1989. — Одеса, 1989.

— Ч. 3. — С. 54; Зленко Г. З полону літ. — К., 1989; Максим’юк Т. Юрій Липа в оточенні “Братерства тарасівців” //Творчість Юрія Липи в кон­тексті XX ст.: Матеріали Всеураїнської наукової конференції (Одеса, 27­28 квітня 2000 р.). — Одеса, 2000. — С. 77; Максим’юк Т. М. Є. Слабченко та одеський театральний інститут ім. М. Кропивницького // Академік М. Є. Слабченко: наукова спадщина і життєвий шлях. — Одеса, 1995; Олійників О. Річниця поета і царське свято // Горизонт. — 1988. — № 1.

— С. 150; Волдирєв О. Одеська громада. Сторичний нарис про українське національне відродження в Одесі в 70-і роки XIX ст. — Одеса, 1994.

8. Гусейнов Г. Господні зерна: У 8-и книгах. — Т. 1-7. — Кривий Ріг,

2003.

9. Ященко О. Одеська “Просвіта”: історія, сучасність. ^торико-популяр - ний нарис. — Одеса, 1998.

10. Синявська О. !сторик Олексій! ванович Маркевич: життя і діяльність. До сторіччя з дня смерті. — Одеса 2003.

11. Комаров М. Шевченкові дні в Одесі // Рада. — 1907. — № 75. — С. 3.

12. ДАОО. — Ф. 162. — Оп. 1. — Спр. — Арк. — 27.

13. Синявська О. !сторик Олексій! ванович Маркевич: життя і діяльність. До сторіччя з дня смерті. — Одеса, 2003. — С. 34.

14. Волдирєв О. Одеська громада. Сторичний нарис про українське націонаальне відродження в Одесі в 70-і роки XIX ст. — Одеса, 1994.

15. Першина З., Похила Л. До історії видання роману П. Куліша “Чорна рада” в Одесі // З№. — Одеса, 1996. — Вип. 4. — С. 69.

16. ДАОО. — Ф. 2. — Оп. 7. — Спр. 276. — Арк. 28.

17. ДАОО. — Ф. 10. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 18.

18. Мисечко А. М. Ф. Комаров і одеська “Просвіта” // З№. — Одеса, 2000.

— Вип. 10. — С. 183.

19. Єфремов С. Бюрократическая утопия (из ликвидационной практики на Украине) //Русское богатство. — 1910. — № 3. — С. 88.

20. ДАОО. — Ф. 2. — Оп. 7. — Спр. 314. — Арк. 16.

21. Липа Ю. Тарасівці // Літературно-науковий вісник. — Львів, 1927. — С. 54.


Похожие статьи