Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ОРГАНІВ МІЛІЦІЇ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ У 20-ті рр. XX ст
joomla
ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ОРГАНІВ МІЛІЦІЇ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ У 20-ті рр. XX ст
Історія - Інтелігенція і влада

Ю. В. Делібалтова

Історичний досвід переконує — гарантом існування незалеж­ності країни виступають її збройні сили та державні органи пра­вопорядку. Непростий процес самовизначення України у 1917­

1921 рр. підтверджує цю істину. Актуальність теми полягає у тому, що в процесі вирішення проблем сучасного будівництва національних органів правопорядку може бути використаний досвід 1917-1920 рр., щоб запозичити те позитивне, що було в українських державних спецслужбах періоду національно-виз­вольних змагань. Основою дослідження є системний і комп­лексний підходи, що базуються на принципах об’єктивності та історизму. Поєднання цих підходів зумовлено необхідністю, з одного боку, детального, диференційованого вивчення окремих явищ, з іншого — їх узагальненого та цілісного висвітлення. Дослідити дану проблему дозволяє історико-порівняльний ме­тод. Він розкриває суть явищ, які вивчаються, за схожістю або відмінністю притаманних їм ознак.

Тема даної статті недостатньо розроблена у вітчизняній іс­торіографії. Як правило, проблема створення українських ор­ганів правопорядку 1917-1918 рр. розглянута у всеукраїнсь­кому аспекті. Менш досліджене це питання на регіональному рівні, зокрема, на Півдні України. Хоча проблема українських військових формувань на Півдні України в цілому розглянута в історичній літературі. Перш за все, необхідно відзначити пра­цю Я. Тинченка “Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. 1917-1921 роки”. У даній монографії вперше детально розглядається український офіцерський корпус доби УНР та Гетьманату. Автор висвітлює постаті таких українських вій­ськових, як М. В. Омеляновича-Павленка та В. Ю. Змієнка, діяльність котрих була тісно пов’язана з Одесою; коротко роз­глядається процес створення одеських гайдамацьких куренів. В коротких нарисах “Обриси минулого” В. Кедровського, присвячених діячам українського національного руху 1917­1920 рр., кілька сторінок відведено постаті І. М. Луценка — ініціатора створення Одеської Української Військової Ради та дивізії одеських гайдамаків. Процес українізації Херсонсько­го гарнізону частково зображено в публікації Д. Білого. Проте проблема утворення і діяльності органів міліції Півдня Украї­ни фактично залишилася за межами досліджень.

Після лютневої демократичної революції в квітні 1917 р. по­чали створюватись українські добровільні міліцейсько-військові формування — Вільне козацтво [1, 39]. Вони з’явилися спон­танно в 1917—1918 рр. для “оборони вольностей українського народу” та охорони громадського порядку від “банд збільшо - вичених дезертирів” [1, 41]. Слід зауважити, що в підрозділах Вільного козацтва, Державної жандармерії, Народної сторожі

І Державної варти, які виконували по суті поліцейські функ­ції, була слабка дисципліна, велика плинність кадрів, низь­кий професійний рівень, відсутність належного управління, недостатнє матеріально-технічне постачання. На їх діяльності позначилися умови громадянської війни і тому вони не могли виконувати в повній мірі свої завдання. Але особовий склад цих правоохоронних структур зробив свій внесок в боротьбу за відродження української державності, що розпочалася після Лютневої революції 1917 р. Важлива роль відводилась органам громадського порядку в становленні Української Народної Рес­публіки, яка була проголошена у листопаді 1917 р.

Охорона правопорядку — одне з центральних питань, яке вирішують органи влади та управління в будь-якій державі. З усією гостротою постало воно й перед керівництвом Ук­раїнської Народної Республіки, утворення якої було проголо­шено у ІІІ Універсалі Центральної Ради, ухваленому 25 листо­пада (8 грудня) 1917 р. Центральна Рада ухвалила Закон “Про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР”. Згідно чинного законодавства УНР організація та діяль­ність української міліції базувалась на постанові Тимчасового уряду, ухваленій ще 17 (30) квітня 1917 р., якою було затвер­джено “Тимчасове положення про міліцію” [2, 158]. До компе­тенції міністра внутрішніх справ УНР належали питання за­гального керування діяльністю міліції, видання інструкцій та наказів, які визначали технічний бік діяльності міліції, огляд та ревізії установ міліції, складання кошторисів на утримання міліції [3, 25].

Невдовзі з ініціативи трудящих мас були створенні збройні сили різноманітних форм. Крім міліції, це робітничі й селянсь­кі бойові дружини, дружини самоохорони, а найчастіше — за­гони Червоної гвардії. Протягом березня-квітня 1917 р. загони міліції та робітничі дружини виникли на великих підприємс­твах практично всіх великих міст України, де діяли сильні більшовицькі організації. Чисельність цих формувань була різ­ною: робітничі дружини Києва та Одеси налічували по 1 тис. чоловік кожна; Харкова й Катеринослава — по 500-600 чол.; Луганська, Юзівки, Макіївки, Херсона, Миколаєва, Маріупо­ля, Краматорська — по 200-300 чол. Загалом до робітничих за­гонів України цього періоду входило 5-6 тис. чол. Керівництво ними здебільшого здійснювали Ради робітничих і солдатських депутатів [2, 265].

В Одесі в цей час змістили з посади міського голову Б. А. Пе­лікана, а при міській Думі створили орган Тимчасового уря­ду — “Суспільний комітет” під керівництвом М. В. Брайкевича. Стара поліція була перетворена в народну міліцію. Амністія, оголошена Тимчасовим урядом особам, засудженим за політич­ні злочини, звільнила також велику кількість карного елемен­ту. Все це різко погіршило загально-криміногенну ситуацію в місті. Мало того, діяльність місцевих Рад робітничих і солдат­ських депутатів і їхніх збройних формувань різко послабили, майже знищили дореволюційну структуру поліцейського апа­рату [4, 66].

6 березня 1917 р. в Одесі було обрано виконком Ради робіт­ничих депутатів, яка 26 березня на пленарних зборах Одеської Ради обговорила питання про організацію робітничої міліції. У доповіді було сказано, що робітники з великим бажанням запи­суються в міліцію, і вона вже нараховує біля тисячі чоловік. Це бажання було цілком природним, тому що новоявлені міліціо­нери одержували платню від Ради і при цьому зберігали її на виробництві [4, 68].

М. Кангун повідомив, що секція суспільної безпеки, ство­рена при одеській Раді, приймає в міліцію не всіх бажаючих, а лише за “з’ясуванням бездоганної моральності робітника”. А 31 березня 1917 р. на засіданні виконкому було ухвалено рішення “перейменувати секцію суспільної безпеки в секцію по організації робочої міліції”, а в квітні — в секцію Черво­ної гвардії. Тепер уже загони Червоної гвардії окремих заводів остаточно поєднуються в одну загальноміську збройну органі­зацію. Деякий час Червоною гвардією керує секція в складі: голови Н. Милованова (лівий есер), заступника голови М. Ран­гуна (партійність не визначена на дійсний час), членів секції М. Чижикова, Г. Слепова, Я. Володина, П. Зайцева і Б. Юзе­фовича. Цікаво, що боротьбою з карною злочинністю робітнича міліція і Червона гвардія займатися не збиралися [4, 69].

Завдання боротьби з карним світом доводилося вирішувати народній міліції (колишня розшукова поліція), яка підпорядко­вувалася державним органам влади Тимчасового уряду — місь­кій Думі. Варто відзначити, що демократично обране міське самоврядування являло собою реальну владу в місті.

3 (16) січня 1918 р. Малою радою було ухвалено “Закон про створення народного війська”, у якому зазначалося, що “Для оборони рідного краю від зовнішнього нападу заводиться в Українській Народній Республіці народне військо (народна міліція)”, та доручалося Генеральному секретарству військових справ “негайно виробити закон про народну міліцію”. У люто­му 1918 р. згідно наказу міністра військових справ УНР була створена залізнична міліція для охорони залізниць, яка підпо­рядковувалась “начальнику військових сообщеній” [2, 64].

Після звільнення переважної частини території України від радянських військ урядом УНР, у другій половині берез­ня 1918 р., було ухвалено рішення про припинення організації реєстрового “Вільного козацтва” [1, 42]. Доба Української Цен­тральної Ради закінчилась 29 квітня 1918 р., коли внаслідок державного перевороту до влади прийшов гетьман П. Скоропад­ський. Командиру військового формування січових стрільців, яке відмовилось перейти на службу до гетьмана, Є. Коноваль - цю було дозволено лише взяти під охорону голову Центральної Ради професора М. Грушевського. Українська міліція, пере­важна більшість співробітників якої продовжували виконан­ня своїх службових обов’язків, невдовзі була переформована у Державну варту Міністерства внутрішніх справ Української Держави (квітень — грудень 1918 р.) [5, 5].

З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського суттє­вих змін зазнали всі органи виконавчої влади. Торкнулися ці зміни і органів міліції. 18 травня 1918 року набула сили закону постанова Ради Міністрів Української Держави “Про зміну існу­ючих законів про міліцію і створення державної варти” [6, 24]. Згодом, 9 серпня 1918 року, було ухвалено закон “Про Ста­тут Української державної варти”. Діяльність державної варти було поділено на такі основні види: загальна (адміністратив­на) і оперативна (кримінально-розшукова та інформаторська) [7, 144]. Керівництво державною вартою з центру здійснювало Міністерство внутрішніх справ. За доби Української Держави міністрами внутрішніх справ призначались: Ф. А. Лизогуб — державний та громадський діяч, який одночасно був головою Ради Міністрів Української Держави; І. О. Кістяківський — де­ржавний діяч, юрист; В. Є. Рейнбот — державний діяч, юрист. Основними функціями державної варти, як і будь-якої міліції, були охорона громадського спокою та порядку від злочинних посягань, захист життя, здоров’я, законних прав та інтересів громадян, попередження і припинення злочинів [7, 168].

Незважаючи на ряд негативних обставин, притаманних то­гочасному періоду, зокрема громадянська війна, розгул анар­хії та бандитизму, органи державної варти намагалися робити все, щоб з честю виконати покладені на них завдання. Орга­ни державної варти досить активно боролися зі злочинністю в країні, хоча боротьба ця була не досить ефективною, що зумовлювалось багатьма чинниками. Це і складна політична та економічна ситуація в країні, а інколи давалась взнаки і недосвідченість співробітників державної варти та недостатня чисельність апарату державної варти. Але слід відзначити, що незважаючи на всі труднощі, уряду Української Держави, на відміну від доби Центральної Ради, вдалося створити досить дієвий державний орган для охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю, а також розробити систему правового забезпечення діяльності державної варти.

14 листопада 1918 р. гетьман П. Скоропадський видав “Гра­моту Гетьмана всієї України до всіх українських громадян і козаків України”, якою проголошувався федеративний зв’язок України з Росією [6, 26].

14 листопада 1918 р. на таємній нараді УНС було обрано Директорію — тимчасовий революційний державний орган, до складу якого увійшли В. Винниченко, обраний її головою, П. Андрієвський, А. Макаренко, С. Петлюра та Ф. Швець [7, 176].

15 листопада Директорія прийняла в Києві відозву до всіх громадян України із закликом до повстання проти гетьмана, а С. Петлюра у Білій Церкві проголосив Універсал про початок протигетьманського повстання. 14 грудня 1918 року військові частини Директорії вступили до Києва. Гетьман П. Скоропадсь­кий зрікся влади, передавши її Раді Міністрів Української Де­ржави, яка, у свою чергу, передала владу Директорії [7, 242].

Ще до свого вступу до Києва Директорією УНР був виданий наказ № 411 від 10 грудня 1918 р., згідно якого для тимча­сового керування справами адміністративного управління на території УНР при Директорії засновувався Відділ внутрішніх справ [8, 289]. Міністрами внутрішніх справ за доби Директорії призначались: О. К. Мицюк — громадський та державний діяч, юрист, економіст і соціолог; Г. П. Чижевський — професійний військовий, полковник Армії УНР; І. П. Мазепа — політичний, державний та громадський діяч, вчений-агроном; М. І. Білин - ський — політичний та державний діяч, військовий, лінгвіст;

О. X. Саліковський — громадський та політичний діяч, жур­наліст [8, 295].

РНМ УНР був виданий наказ “Про народну самоохорону” від 11 червня 1919 р., згідно якого “в кожному селі чи міс­течку зорганізувати охорону, в склад якої повинно увійти все мужське населення села чи містечка” [8, 315]. Новий Закон “Про тимчасові штати народної міліції” було ухвалено РНМ УНР 25 липня 1919 р. Законом значно збільшувалась заробітна плата працівників української міліції (майже на 100 %) і кар­но-розшукних відділів (приблизно на 50-60 %) [8, 321].

А на території ЗУНР (з січня 1919 р. — ЗОУНР), створеної на території західних областей України, що входили до складу Австро-Угорщини, у другій половині жовтня 1918 року існува­ли власні правоохоронні органи. 28 вересня 1921 року головою Директорії С. Петлюрою було затверджено Закон “Про корпус жандармерії”, яким ухвалювався “Статут корпусу жандар­мерії”. Згідно положень статуту Корпус жандармерії належав “до офіції Міністерства внутрішніх справ”, а командир Корпу­су безпосередньо підпорядковувався міністру внутрішніх справ УНР [9, 91]. Звичайно, що даний Закон та Статут впроваджено у життя так і не було, бо на той час Українська Народна Рес­публіка на політичній карті світу вже не існувала. На території України органами нової влади була створена радянська робіт­ничо-селянська міліція.

9 лютого 1919 року в офіційному виданні уряду УРСР було опубліковано Декрет Ради Народних Комісарів України “Про організацію міліції” [10, 97]. У документі зазначалось, що міліція створюється для охорони революційного порядку та особистої безпеки громадян, а також для боротьби з криміналь­ними злочинними елементами. Але у декреті не наводилось практичних положень ані про організаційно-штатну структуру, ані про взаємовідносини міліції з іншими державними органа­ми тощо. Це значно ускладнювало завдання по формуванню міліції на місцях. Тому для впорядкування цих питань у берез­ні 1919 року НКВС України видав Інструкцію по організації радянської робітничо-селянської міліції, якою встановлював­ся однаковий порядок організаційних заходів по формуванню міліції на місцях [2, 245].

Ці документи — декрет та інструкція стали першими нор­мативно-правовими актами уряду УРСР та НКВС УРСР, якими більш-менш чітко визначалися організаційно-правові засади подальшої розбудови української міліції [11, 305]. Саме в день ухвалення Декрету “Про організацію міліції” — 5 лютого у по­дальшому стало святкуватися створення робітничо-селянської міліції України. А у 1929 році, до 10-річчя її існування, був випущений ювілейний почесний знак “10-річчя РСМ УРСР”, яким нагороджували кращих працівників української міліції. Але вже у 1933 році було видано розпорядження про заборо­ну його носіння. Перші загони робітничої міліції в Україні з’явились майже одразу після Лютневої революції 1917 року [2, 187].

Основою для створення міліції Миколаївської області став Де­крет Ради Народних Комісарів України від 5 лютого 1919 року “Про організацію радянської робітничо-селянської міліції”. Він регламентував створення у губернських містах робітничо-се­лянської міліції для охорони революційного порядку, безпеки громадян та боротьби зі злочинними елементами. Згідно цього декрету 9 лютого 1919 року був створений Миколаївський гу­бернський відділ міліції. Виходячи з політичної обстановки в країні, міліція Миколаївської області змінювала свою назву і підпорядкування. Так, в 1923 році було створено обласне Уп­равління робітничо-селянської міліції, яке підпорядковувалось Народному комісаріату внутрішніх справ і проіснувало до часів Великої Вітчизняної війни [12, 3].

За період від утворення Народного секретарства (комісаріа­ту) внутрішніх справ радянської України у грудні 1917 року до входження УРСР до складу Радянського Союзу в грудні

1922 року народними секретарями (комісарами) признача­лись Є. Б. Бош, Є. В. Неронович, А. В. Іванов, Ю. М. Коцю­бинський, В. К. Аверін, К. Є. Ворошилов, Г. І. Петровський, X. Г. Раковський, В. П. Антонов-Саратовський, П. А. Кін, М. О. Скрипник та В. М. Манцев [8, 340].

Незважаючи на всі складнощі військового часу, розпочалась робота по створенню на місцях органів робітничо-селянської міліції. На самому початку 1919 року такі органи з’явилися у Харкові, Полтаві, Сумах, Катеринославі та Києві, у березні — у Вінниці, Херсоні, Миколаєві, а у квітні — в Одесі [9, 103].

В одній з доповідей 1921 року начальник Олександрівської міліції писав: “С 1 января убито в разных пунктах во время сты­чек с шайками 4 человека комсостава и 48 милиционеров... Судь­ба начальника 6-го района в Пологах неизвестна”. Всього ж за роки становлення радянської влади більше 370 працівників за­порізької міліції загинули у боротьбі зі злочинністю [10, 105].

2 листопада 1920 року у листі Олександрівської радянської робітничо-селянської міліції повідомлялось, що міліцейські підрозділи очолив новий начальник — Трохим Миколайович Ямпольцев [10, 106].

Важливу роль в оздоровленні та упорядкуванні міліції зіг­рала воєнізація, яку було закінчено у 1922 році. Так, особовий склад міліції було переведено на фронтовий пайок, проведе­но кадрову реорганізацію, здійснено заходи по налагодженню зв’язків з управлінням міліції на місцях, прийнято єдині шта­ти, що призвело до створення єдиної структури міліції.

Для прискорення формування кадрового складу міліцейсь­ких підрозділів у Харкові, Полтаві, Києві, Одесі та Катери­нославі були відкриті курси по підготовці міліціонерів, у За­поріжжі діяли курси по підготовці командного складу міліції. У цей період міліція укомплектовувалась за рахунок досвід­чених дисциплінованих бійців Червоної Армії, зокрема, у За­порізьку губернію було направлено 902 бійці [13, 356].

Перед Запорізькою міліцією ставилися особливо відповідаль­ні задачі. Переважно сільськогосподарський край стає одним із значних індустріальних центрів країни. По державних планах будується Дніпрогес, ростуть будівлі промислових комплексів “Запоріжсталь”, “Дніпроспецсталь” та інші об’єкти будівниц­тва. Вкрай напруженою була й робота запорізької міліції; її основні завдання — боротьба з бандитизмом, кримінальним хуліганством, крадіжками, розтратами та розкраданням, скоє­ними на будівництві; ліквідація спекуляції, подолання безпри­тульності [13, 367].

12 серпня 1921 р. Рада Народних Комісарів УРСР ухвали­ла постанову “Про тимчасову передачу міліції в підлеглість військового командування України” [11, 320]. З цією метою міліція УРСР тимчасово у відношенні військово-муштровому і постачання передавалась у підлеглість військового коман­дування України. Але загальне управління та визначення всього порядку адміністративної служби міліції залишалось у компетенції НКВС. Після закінчення встановленого цією постановою терміну і не пізніше 1 січня 1922 р. міліція УРСР, без видання окремої на те постанови, знов переходила в усіх відношеннях у повну і виключну підлеглість НКВС [10, 102].

Своєрідним заохоченням до служби в міліції стали постано­ва РНК УРСР “Про преміювання співробітників карного роз­шуку” від 25 квітня 1922 р. та циркуляр НКВС № 189 від 31 серпня 1922 р., виданий на роз’яснення вищезгаданої поста­нови. 12 серпня 1922 р. урядом було ухвалено положення “Про Народний Комісаріат Внутрішніх справ УРСР”.

10 вересня 1922 р. Начальник міліції УРСР видав наказ “Про розподіл усіх співробітників міліції на категорії”. Співробітни­ки міліції відповідно до посад були поділені на сім категорій, а саме: командного складу; адміністративно-господарського;

Канцскладу; політскладу; санскладу; нестройового складу та стройового складу [11, 356].

27 листопада 1922 р. між Головним управлінням міліції УРСР та Головним управлінням міліції РРФСР було укладе­но договір, згідно з яким для міліції УРСР, що залишалась у безпосередньому підпорядкуванні НКВС УРСР, ставали обов’язковими організаційні норми побудови міліцейських органів та надалі усі наступні зміни організаційної структури міліції РРФСР.

Таким чином, створення та організація діяльності міліції відбувалися в усіх регіонах України при однаковій право­охоронній націленості. Проте кожний регіон мав свої особ­ливості, що виявлялися в якості матеріально-технічної бази, штату співробітників, їх фаховому рівні, зокрема, на Півдні України.

В пошуках нових форм і методів роботи, нової організаційної структури, нової системи управління міліцією на Півдні Украї­ни мали місце певні прорахунки і помилки. Це спричинялося і тим, що удосконалення діяльності і структури робітничо-се­лянської міліції здійснювалося в складній обстановці безпере­рвної гострої боротьби із внутрішніми і зовнішніми супротив­никами. Аналіз становлення і розвитку робітничо-селянської міліції свідчить про те, що ці процеси були невід’ємною части­ною розбудови держави і права на нових засадах, відбили всі недоліки і успіхи радянської влади в 20-х рр. XX ст.

Знання об’єктивної історико-правової картини минулого, з усіма його здобутками та недоліками, дасть сьогодні мож­ливість уникнути деяких помилок у реформуванні органів внутрішніх справ в умовах побудови демократичної, право­вої, соціальної держави, знайти найбільш досконалі органі­заційно-правові форми сучасної правоохоронної діяльності, провести спадкоємну лінію між минулим, сучасним і май­бутнім.

Література

1. В. А. Пархоменко. Військові формування Центральної Ради в Одесі у 1917-18 рр. // Наукові праці. — Т. 2. Історичні науки. — Миколаїв: МФ НаУКМА, 1999. — С. 39-42.

2. Дегілев В. Д. Міліція Одеської залізниці. — О.: Скайбук, 2004. — 368 с.

3. В. А. Пархоменко. Військові формування Центральної Ради та Гетьманату у Миколаєві (1917-1918 рр.) // Воєнна історія. — 2004. — № 13. — С. 23-28

4. В. А. Пархоменко. Формування гетьманських військових частин в Одесі у 1918 році // Наукові праці. — Т. 5. Історичні науки. — Миколаїв: МФ НаУКМА, 2000. — С. 66-69.

5. П. Михайленко. Українська державна варта //Іменем закону. — 1992. — № 15. — С. 2-5.

6. Д. Табачник., Д. Вєдєнєєв. Репрезентанти Війська Українського //Військо України. — 1993. № 2-3. — С. 18-26.

7. Я. Тинченко. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забут­тя. 1917-1921 роки. — К.: Тиражувальний центр УРП, 1995. — 258 с.

8. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століт­тя. — К., 1993. — 370 с.

9. Сідак В. С. Діяльність спецслужб Російської імперії на українсь­ких землях Австро-Угорщини кін. ХІХ — поч. XX ст. // Українсь­кий історичний журнал. — 1998. — № 3. — С. 84-92.

10. Хміль Г. В. Братерська допомога РРФСР у формі робітничо-се­лянської міліції на Україні // Український історичний журнал. — 1988. — № 5. — С. 95-106.

11. На защите революции. Из истории Всеукраинской Чрезвычайной комиссии 1917-1922 гг. Сборник документов и материалов. — К.: Политиздат Украины, 1971. — 392 с.

12. На сторожевых постах // Красный Николаев. — 1923. — 23 дек. — С. 2-3.

13. Шитюк М. М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20-50-ті рр. ХХ ст. — К. — 2000. — С. 532.

14. Петухов Г. Е., Челядин В. А. Из опыта борьбы местных право­охранительных органов за украинскими революционными закона­ми. — О. — 1921. — 188 с.

15. Советская милиция: история и современность (1917-1987). — М.: Юрид. лит-ра, 1987. — 336 с.

16. Ронге М. Разведка и контрразведка. — М.,1943. — 226 с.

17. Пидплетья И. “Тайна Императрицы Марии” раскрыта //Пид- плетья И., Чунихин В. “Рассекретить, опубликовать...”: Очер­ки, статьи, воспоминания о чекистах Николаевщины. — Одесса: Маяк, 1989. — 152 с.

18. Котляр Ю. В., Курабцев О. В. Репресії проти “фольксдойче” на Миколаївщині в післявоєнний період // Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження. УІ Миколаївська обласна краєзнав­ча конференція. — Миколаїв: Можливості Кіммерії, 2006. — С. 140-143.


Делибалтова Ю. В. Из истории возникновения и становления органов милиции на Юге Украины в 20-е гг. XX в.

Статья посвящается образованию и деятельности органов мили­ции на Юге Украины в 20-е гг. XX в.

Delibaltova Y. V. From the history of beginnings and formation of police in the South of Ukraine in 1920s.

This article is devoted to forming and activity of the police in the south region of Ukraine in 1920s.