Головна Історія Інтелігенція і влада ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЄДИНОВІРСТВА В ПІВДЕННІЙ БЕССАРАБІЇ
joomla
ЗАПРОВАДЖЕННЯ ЄДИНОВІРСТВА В ПІВДЕННІЙ БЕССАРАБІЇ
Історія - Інтелігенція і влада

А. I. Федорова

Існування старообрядництва завжди непокоїло як церкву, так і уряд, які намагалися боротися з ним (заборона на богослу­жіння, використання дзвонів, спорудження каплиць, церков; введення додаткових податків тощо), але всі заходи виявляли­ся марними, старообрядництво навпаки зміцнювалося, старо­обрядці згуртовувалися перед небезпекою, продовжуючи бути вірними старим традиціям. З часом був винайдений новий за­сіб привернення “розкольників[1] в лоно православної церкви”, своєрідний компроміс — старообрядців намагалися приєднати до офіційної православної церкви через єдиновірство, точкою відліку якого вважається 27 жовтня 1800 р., коли імператор Павло І затвердив складені московським митрополитом Плато - ном “Пункти, або правила, єдиновірства”. У 1881 р. Синод вніс до цих правил деякі уточнення, так звані “16 пунктів”. Сутність єдиновірства полягала у підпорядкуванні старообрядництва офіційній церкві в організаційному відношенні (призначення священиків православним єпархіальним архієреєм, звіт перед єпархією тощо) при збереженні основних правил старообряд­ницької служби (наприклад, богослужіння проводилися свя­щениками панівної церкви за старообрядницькими канонами та книгами). Єдиновірство вважалося перехідним ступенем від старообрядництва до никоніанства, це була спроба поставити під контроль офіційного православного духівництва старообря­дницькі общини, об’єднати православ’я та старообрядництво, однак ці заходи не давали бажаних наслідків, приживались вкрай погано. Відомий апологет старообрядництва Ф. Мельни­ков наводить дані про те, що старообрядці не йшли в єдиновір­ство, бо вважали його “пасткою” та “западнею” [1].

В представленій статті ми звернемо свою увагу на регіон Південної Бессарабії, який завжди відрізнявся особливою мі­цністю старообрядництва, оскільки мешканці цієї прикордон­ної території користувалися рядом пільг та привілеїв, яких не мали старообрядці основної частини Російської імперії (приві­леї надані указом Олександра І від 25.07.1811 р., підтверджен­ня їх у 1879 р., 1894 р.). Звісно, що це непокоїло Синод, тому місіонерська робота в розглядаємому регіоні була налагоджена надто чітко (проводилися бесіди зі старообрядцями, розповсю­джувалася місіонерська література тощо), робилося все можли­ве для привернення старообрядців до синодальної церкви.

Отже, в цій статті ми зупинимося на регіональній історії старообрядництва, питанні запровадження єдиновірства в Пів­денній Бессарабії, передусім в Ізмаїльській єпархії, розглянемо особливості роботи місіонерів та їх наслідки. Джерельною базою в основному слугував журнал “Кишиневские епархиальные ве­домости”, на сторінках якого постійно друкувалися звіти місі­онерів, результати їх бесід зі старообрядцями, висвітлювалися головні події, що сталися в єпархії тощо. Зазначимо, що єдино­вірство в Південній Бессарабії не було об’єктом спеціальної ува­ги. Загальні аспекти запровадження єдиновірства в Російській імперії можемо знайти в монографіях Ф. Ю. Мельникова “Кра­ткая история древлеправославной старообрядческой) Церкви”,

Н. Д. Талберга “История Русской Церкви. 1801-1908 гг.” [2], в енциклопедичних виданнях [3] та ін. З сучасних регіональ­них дослідників можна назвати Кучерявенко І. Ф., яка в статті “Деятельность противораскольнической миссии в Измаильском уезде в конце XIX — начале XX вв.” [4] дає коротку характе­ристику і запровадженню єдиновірства, та роботу автора цієї статті “Інститут місіонерства та старообрядці Подунав’я” [5]. Представлена стаття є виокремленням одного аспекту питання, більш детального, комплексного розгляду безпосередньо про­блеми єдиновірства в Південній Бессарабії.

Актуальність теми полягає не лише у відсутності компле­ксного дослідження проблеми, а ще й в тому, що в наш час звертає увагу на єдиновірство і керівництво старообрядниць­кої церкви. Наприклад, на IV науково-практичній конференції “Липоване-старообрядцы Придунавья: 350-летний опыт сох­ранения русского языка, традиций и культуры” (м. Вилкове Кілійського р-на Одеської області, вересень 2007 р.) старооб­рядницький архієпископ Київський та всія України Савватій висловив думку, що єдиновірство може стати одним із шляхів примирення старообрядницької та православної церкви.

Як ми вже зазначали вище, єдиновірство бере початок з 1880 р., але історія цього явища розпочалась задовго до офі­ційної дати. Ще на початку 1835 р. імператор Микола І через міністерство внутрішніх справ повідомив усіх градоначальни­ків, в тому числі й ізмаїльського, що у випадках “коли роз­кольники виявлять бажання приєднатися до православ’я, — дозволяти їм... будувати на перший раз церкви, згідно з їх бажанням... ” [6]. Отже, як ми бачимо, для тих, хто відійшов від старообрядництва та приєднався до православ’я, робилися поступки, дозволялося будувати церкви згідно з їх бажанням, також їм надавалися пільги у виплаті податків.

Однак до остаточного утвердження єдиновірства в регіоні пройшло 60 років. Лише 1895 р. в Ізмаїлі був заснований са­мостійний єдиновірський прихід з причетом у складі священи­ка та псаломщика, яким виплачувалося жалування з казни.

2 жовтня 1896 р. був освячений єдиновірський дерев’яний храм на цегляному фундаменті. Але вже через 5 днів — 7 жовтня о

12 годині дня церква згоріла вщент: за годину пожежа вини­щила все, згоріли святині, розплавилися всі дзвони, залишився тільки дерев’яний хрест, що знаходився під престолом [7]. Хо­дили чутки, що церкву підпалили старообрядці, однак довести цього так і не змогли.

Через рік — у 1897 р. замість дерев’яної єдиновірської це­ркви була споруджена зусиллями місіонера Феодосія Воловея нова кам’яна церква. За одними даними, кошти на розбудову нової церкви винайшов власне Ф. Воловей [8]; за іншими — оскільки єдиновірська церква, що згоріла, була застрахована, то після пожежі була отримана страховка в розмірі 12500 крб., саме ці кошти і пішли на будівництво [9]. Нова церква була освячена на честь Різдва Богородиці 16 листопада 1897 р. пра­вославним преосвященим Аркадієм.

Можемо зазначити, що справі привернення старообрядців у лоно православної церкви допомагали місіонерські бесіди. Так, місіонер Феод осій Воловей 10 жовтня 1899 р. проводив бесіду про незаконність австрійського старообрядницького священства зі старообрядцями білокриницької згоди с. Жебрі - яни Ізмаїльського повіту у приміщенні місцевого училища зі старообрядницьким попом м. Маяк Херсонської губернії Васи - лієм Рєзановим. Як вказував Ф. Воловей, В. Рєзанов користу­вався великою пошаною серед старообрядців як Херсонської, так і Бессарабської губернії; за начитаність та красномовство його називали “то Григорієм Богословом, то Іоанном Златоус­том” [10]. За даними Ф. Воловея, старообрядницький свяще­ник с. Жебріян Стефан Сучков втік із села перед бесідою, сам

В. Рєзанов, не завершивши бесіди, пішов. Бесіда не пройшла дарма для місіонерів, оскільки, як зазначається в статті, після закінчення бесіди старообрядницькі начотчики Кирил Симоно­вич Логвинов та Іларіон Ніколаєв Воробйов виявили бажання приєднатися до єдиновірства [11].

У лютому 1900 р. в єдиновірській церкві відбулася визначна подія: до православ’я приєднано старообрядницького священо - інока Авраамія Осіпова, який жив у Кугурлуйському старо­обрядницькому монастирі [15]. Звичайно, що ця подія досить стурбувала старообрядницький світ, бо до єдиновірства пере­йшов не мирянин, а священоінок.

У 1902 р. приєдналися до єдиновірства Дей Несторович Ка - чалкін (найближчий радник та помічник ізмаїльського старо­обрядницького єпископа Анастасія, був його секретарем в єпар­хії, Анастасій намагався відмовити його від думки приєднання до єдиновірства, але марно), Ферапонт Савович Івлєв (родом із Старої Некрасівки, був старообрядницьким вчителем; за свою начитаність та бездоганну поведінку вважався першим канди­датом на священство) [16], в 1903 р. колишній священоінок Архангело-Михайлівського Кугурлуйського старообрядниць­кого монастиря Анатолій (в миру — Андрій Іванов Кирилов, який більше 40 років був священиком) [17].

Наведемо деяку статистику: в південній частині Бессарабії до єдиновірства були приєднані у 1899 р. 15 осіб [12], у 1901 — 10 осіб [13], у 1903 р. — 21 особа [14]. Тобто, ми бачимо, що привернення старообрядців до православ’я були нечисленними, особливо якщо порівнювати з загальною кількістю старообря­дців. Так, знов-таки за місіонерськими звітами, у 1899 р. в Ізмаїльському повіті мешкало 16532 осіб, у 1901 р. — 15388, 1902 р. — 15398. Отже, в середньому число старообрядців, що перейшли до єдиновірства, становило менше 0,1 %.

Звісно, що старообрядці не схвалювали рішень колишніх своїх одновірців, які приєдналися до православ’я, відносилися навіть до них вороже, про що свідчить наступний уривок зі звіту місіонера південного регіону Ф. Воловея за 1900 р.: “Вони [старообрядці — А. Ф.] усіляко поносять єдиновірців, шкодять їм на кожному кроці, дають проти них в судових установах не­правдиву присягу, винищують їх житло за допомогою підпалів і навіть вбивають деяких з них через отруту, задуху тощо. Щоб не бути голослівним, приведу з багатьох лише деякі факти. Перший єдиновірський храм до тла був знищений пожежою внаслідок підпалу, перші єдиновірці м. Ізмаїла на світлій се­дмиці в рік свого приєднання до святої церкви зазнали тяжкі наслідки пожежі, які почалися в їх дворах також внаслідок підпалу... Ізмаїльский єдиновірець Ісідор Бочаров в минулому році отруєний ізмаїльською старообрядкою Васильєвою, яка була засуджена Кишинівським окружним судом на каторжні роботи на 10 років” [18].

Старообрядці не дивилися на ці події опосередковано, вони намагалися протидіяти єдиновірству, наприклад, захищаючись від місіонерів непідцензурними закордонними виданнями. Так, наприкінці 1896 р. серед православних та старообрядців Ізмаїльського повіту була розповсюджена брошура “Нечто об


Единоверии и единоверцах”, що складала відбиток із окремих номерів старообрядницької газети “Слово правды” за 1896 р. (№ 3, 6, 7, 8, 9), яку видавав Ф. Мельников [19]. В цій брошурі робилися напади на єдиновірство.

Також для захисту від місіонерів, на противагу їм, старо­обрядці у 1902 р. заснували посаду противониконіанського місіонера, яким став священоінок Кугурлуйського монастиря Веніамін Рєзанов, який роз’їжджав по Ізмаїльському повіту та проводив бесіди зі старообрядцями по укріпленню віри, розпо­всюджував відповідні брошури [20].

З 1905 р. — з часу підписання указу про свободу віроспові­дання — ситуація кардинально змінюється, старообрядці стали почувати себе більш вільно. В часи поступок в Російській імпе­рії відмічався масовий відхід з єдиновірства до старообрядни­цтва. Після оголошення віротерпимості єдиновірські приходи стали швидко розпадатися. Подібна ситуація спостерігалася і в розглядаємому регіоні: наприклад, у 1912 р. ізмаїльський священик Трофим Чигин приєднав до старообрядництва з єди - новір’я Ф. Суворова з двома його дочками [21].

Отже, підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що самостій­ний єдиновірський приход був заснований в Ізмаїлі у 1895 р., однак старообрядцям регіону це було недовподоби, вже через кілька днів церква згоріла. Незважаючи на плідну роботу мі­сіонерів, кількість старообрядців, що перейшла в єдиновірст­во, становила досить незначну частку — в середньому менше

0, 1 %, хоча серед них були і священоіноки, і радник єпископа, і вчитель. З 1905 р. єдиновірство занепадає, оскільки з при­йняттям указу про віротерпимість, старообрядці, в основному, кидають єдиновірство на користь старообрядництва.

Джерела та література

1. Мельников Ф. Е. Краткая история древлеправославной (старообря­дческой) Церкви. — Барнаул, 1999. — С. 153.

2. Тальберг Н. Б. История Русской Церкви. 1801-1908 гг. // http:// www. klikovo. ru /db/book/msg/830

3. Вургафт C. Г., Ушаков И. A. Старообрядчество. Лица, события, предметы и символы. Опыт энциплопедического словаря. — М., 1996; Энциклопедический словарь Ф. A. Брокгауза и И. A. Ефро­на. — СПб, 1896.

4. Кучерявенко И. Ф. Деятельность противораскольнической миссии в Измаильском уезде в конце XIX — начале XX вв. // Липоване: история и культура русских-старообрядцев. — Выпуск 3. — Одес­са, 2007. — С. 101-106.

Б. Федорова А. І. Інститут місіонерства та старообрядці Подунав'я // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. Се­рія: історія. — Вип. 1. — Одеса: Астропринт, 2003. — С. 67-73.

6. КП “Ізмаїльський архів”. — Ф. 56. — Оп. 1. — Спр. 438. — Арк. 3.

7.Освящение новосооруженного единоверческого храма в городе Из­маиле // Кишиневские епархиальные ведомости (далее — КЕВ). — 1898. — № 6. — отд. неоф. — С. 162 — 163.

8. Извлечение из отчета миссионерского комитета Кишиневской епархии за 1897 год // КЕВ. — 1899. — №1-2. — отд. неоф. — С. 56; Освящение новосооруженного единоверческого храма... —

С. 164.

9. Вєдєнєєва А. В. Пастирська та місіонерська діяльність парафіяль­ного духівництва РПЦ. — К., 1990. — С. 13-18; Кучерявенко И. Ф. Деятельность противораскольнической миссии... — С. 104.

10. Ф. Воловей. Беседа в сел. Жубріянах Измаильского уезда с старо­обрядческим попом г. Маяк Херсонской губернии Василием Реза­новым // КЕВ. — 1902. — №9. — отд. неоф. — С. 170.

11. Там само. — С. 180.

12. Ф. Воловей. Отчет епархиального миссионера южного района Кишиневскй епархии за 1899 год // КЕВ. — 1900. — №21. — от. оф. — С. 450.

13. Отчет о деятельности миссионера южного района Кишиневской епархии за 1901 год // КЕВ. — 1902. — №5. — от. оф. — С. 156.

14. Раскол и противораскольническая миссионерская деятельносто в южной части Бессарабии в 1903 г. // КЕВ. — 1904. — Приложение к №6. — С. 16.

15. Ф. Воловей. Присоединение из раскола к православию бывшего священноинока Архангело-Михайловского Кугурлуйскаго старо - обрядческаго монастыря Авраамия Осипова // КЕВ. — 1900. — № 18. — С. 515, 525.

16. Раскол и противораскольническая миссионерская деятельнос­то в южной части Бессарабии в 1902 году по отчету миссионера священника Феодосия Воловея // КЕВ. — 1903. — №5. — отд. неоф. — С. 130; Иосиф Пархомович. Краткий исторический очерк противораскольнической миссии в Кишинёвской епархии съ 1813 до 1910 // Труды Бессарабского Церковного Историко-Археологи­ческого общества (3-й выпуск). — Кишинёв, 1910. — С. 1-122.

17. Раскол и противораскольническая миссионерская деятельносто в южной части Бессарабии в 1903 г — С. 16.

18. Ф. Воловей. Отчет епархиального миссионера южного района Ки­шиневскй епархии за 1900 год // КЕВ. — 1901. — №18. — от. оф. — С. 440.

19. Извлечение из отчета миссионерского комитета Кишиневской епа­рхии за 1897 год... — С. 54; Воловей Ф. Разбор раскольнической брошюры “Нечто об единоверии и единоверцах” (Изд. Газ. Заграни­чной “Слово Правды”) // КЕВ. — 1898. — №9. — С. 273.

20. Раскол и противораскольническая миссионерская деятельносто в южной части Бессарабии в 1902 году... — С. 122

21. “Из Дневника” миссионера священника Феодосия Воловея за 1912 год // КЕВ. — 1912. — № 3. — отд. неоф. — С. 62.

Анотац11

Федорова А. И. Введение единоверия в Южной Бессарабии.

В статье анализируется открытие единоверческой церкви в Из­маиле, деятельность миссионеров по вопросу присоединнения ста­рообрядцев к единоверию и результаты этой деятельности.

Fedorova A. I. Introduction of edinoveriye in South Bessarabia.

The establishment of edinovercheskaiya church in Ismail, activity of missionaries in the question of joining of staroobryadtsy to edino - verie and results of this activity are analysed in the article.