Головна Журналистика ГОГОЛІАНА НА СТОРІНКАХ ЖУРНАЛУ «КИЕВСКАЯ СТАРИНА»
joomla
ГОГОЛІАНА НА СТОРІНКАХ ЖУРНАЛУ «КИЕВСКАЯ СТАРИНА»
Журналистика - Журналистика

(Спроба історіографічного аналізу)

Інан Забіяка,

Канд. іст. наук (Київ)

У ДЕ 007: 304 : 070

Здійснено огляд публікацій М. Гоголя та матеріалів про нього, над­рукованих у журналі «Киевская старина».

Ключові слова: гоголіана, «Киевская старина», журнал.

The author makes the review of publications by M. Gogol and materials about him, contained in a magazine «Kievskaya starina».

Key words: gogolian, «Kievska starina», magazine.

Автор делает обзор публикаций Н. Гоголя и материалов о нем, на­печатанных в журнале «Киевская старина».

Ключевые слова: гоголина, «Киевская старина», журнал.

У різні періоди й епохи з’являються постаті, для осмислення яких не вистачає навіть кількох поколінь і століть. До таких поста­тей належить і Микола Гоголь - геніальний письменник України.

Понад сто років українська, російська та інші культури намага­ються осягнути творчо-духовний, особистісно-людський світ цього письменника, внутрішній світ якого був заглиблений у пракоріння насамперед свого роду, своєї рідної Полтавщини, України в цілому. Його мовна мозаїка, як зовнішній виражальний чинник, завжди була нерозривно пов’язана з рідною землею. За Гоголя не треба бо­ротися. Його треба видавати, досліджувати, вивчати як в Україні, так і за її межами. Гоголя вистачить на всіх. З радістю побачив но­ве видання творів письменника з нагоди його ювілею, упорядкова­не моїм учителем П. Мехедом, «Микола Гоголь: українська бібліог­рафія» (К., 2009). Сьогодні не просто випускати такі видання. Вар­то згадати своєрідну монографію Н. Жаркевич «О Гоголе (Н. В. Го­голь глазами XX века)» (Ніжин, 2009)... Але Гоголю слід віддати належне іншими діями: 1) потрібна державна програма на рівні академій наук України й Росії, щоб знати, де й коли виходили його праці; 2) підготувати гоголівську енциклопедію; 3) укласти літопис життя й творчості літератора за 200 років; 4) видати академічне ви­дання творів М. Гоголя; 5) створити сайт Миколи Гоголя, де було б


Виставлено в рс1і:-файлах всі знакові його видання, такі ж перекла­ди різними мовами, публікації про нього, портрети, пам’ятники й короткі історії до них і т. д. Гоголь на це заслужив, щоб інтелекту­альні сили Росії та України підтримали його нині. Це зробить вели­ку честь сьогоднішньому науковому потенціалу в галузі гоголезнав - ства й майбутнім поколінням. Правда, Росія в цьому напрямі ру­хається значно потужніше, взяти хоча б її «Фундаментальну елек­тронну бібліотеку», вміщену на однойменному російському сайті.

Журнал «Киевская старина» присвячений історії Південного краю (за тодішньою термінологією), не міг обминути в тій чи іншій формі на своїх сторінках постать Гоголя. Список налічує щонайменше 74 матеріали, різних за обсягом та жанрами. З одного боку, ніби й не­мало публікацій, ніби й не забували свого земляка, а з іншого - струк - турувавши їх, можемо помітити, що досить мало ґрунтовних праць. Жодного матеріалу, наприклад, не надруковано за 1885 р. Піком публікацій був 1902 р. - рік 50-ліття смерті письменника. У січні-жовтні вміщено 15 матеріалів. На нашу думку, - це мало. Один із номерів або розділів мав би бути присвячений повністю М. Гоголю. Спонукою до підготовки матеріалів стали ювілеї, інші знакові події та інтерес ентузіастів-патріотів. Декотрі з них (як, наприклад, В. Гор­ленко) готували матеріали на високому науковому рівні.

Але, незважаючи на це, за кількістю матеріалів можна простежи­ти життя й творчість М. Гоголя від його дитячих років до вшануван­ня пам’яті на Полтавщині. Зрозуміло, певні періоди життя висвітле­но недостатньо глибоко, оскільки кожен матеріал, окремо взятий, присвячувався якійсь одній конкретній темі, лише будував конст­рукцію теми. Утім, більшість матеріалів демонструє потужний на - уково-творчий потенціал українських дослідників другої половини XIX - початку XX ст. у розвитку тоді ще неіснуючого гоголезнавст - ва, що гуртувався навколо журналу «Киевская старина», який за­кладав його основи, розробляв принципи. Серед таких авторів варто назвати В. Горленка, В. Науменка, Є. Пєтухова, В. Шенрокатаін.

Усю гоголіану в журналі «Киевская старина» можна розділити на блоки: публікації творів письменника, матеріали про творчу ді­яльність Гоголя, про переклади його праць, біографічні дослідження, постать М. Гоголя, митець у колі сучасників, матеріали про М. Гоголя з інших чи за іншими виданнями, вшанування пам’яті літератора.

Публікацій матеріалів самого М. Гоголя небагато: це етно­графічний запис («Пасхальная вирша»), дещо з епістолярної спад­щини письменника («Письма Гоголя к В. В. Тарновскому» та «Не­изданные письма Н. В. Гоголя к А. С. Данилевскому»). Періоду на­вчання письменника в ліцеї князя Безбородька стосуються дві статті В. Науменка «Ученическое сочинение Н. В. Гоголя» та «Еще об ученическом сочинении Н. В. Гоголя». Сюди ж, очевидно, нале­жить огляд С. Пономарева «Нежинский журнал Н. В. Гоголя «Ме­теор литературы» 1826 январь. № 1».

Практично всі публікації мають передмови, в яких даються як­що не оцінки, то інформація про той чи інший предмет. У передмові до листів М. Гоголя до В. Тарновського автор зазначає: «Письма Го­голя, предлагаемые ныне вниманию читателей, относятся к луч­шей поре жизни и таланта великого писателя и дополняют преж­ний материал для объяснения его внутренней жизни и характера в ту пору» [1, 623]. Зазначимо, що тут більше загального, ніж кон­кретного у ставленні до самого Гоголя. Хоча автор натякає, що йо­му відомо в цілому «внутрішнє життя й характер у той час» пись­менника. І далі вже дається оцінка листів і людських якостей М. Го­голя: «Они дышат юношескою свежестью, говорливостью на рас­пашку, желанием развеселить любимого товарища. В них под­тверждаются вновь те черты, которые мы уже знаем в Гоголе, - его сердечная память о товарищах, его прямое участие в судьбе их, за­ботливость об их лучшей участи, желание помочь им словом и де­лом, его живые рассказы и расспросы об них, - черты, которые так редко встречаются в однокашниках, особенно ныне. Вместе с тем Гоголь дорожит полнотою писем товарища и дает ему обильный ма­териал для ответа, предлагая множество самых разнообразных во­просов» [1, 623].

Характеристична оцінка дана й у передмові до «Неизданных пи­сем Н. В. Гоголя к А. С. Данилевскому», хоча більшість авторів го­ворить про обох, М. Гоголя та О. Данилевського, їхню дружбу: «Ни с кем Гоголь, осторожный в сношениях с людьми и часто углубляв­шийся в свой внутренний мир, не был так искренен, как с Данилев­ским» [2, 532]. Ці матеріали цінні якраз листами М. Гоголя, оскільки досі вони не були оприлюднені. Листи до В. Тарновського супроводжуються коментарями, розшифруванням прізвищ і т. д., що також полегшує роботу з ними.

Згадок про твори М. Гоголя на сторінках «Киевской старины» небагато. їх можна поділити на такі підгрупи: рецензії, повідомлен­ня про видання творів письменника; рецензія на працю про петер­бурзькі та малоросійські повісті М. Гоголя; праці про джерела, які гіпотетично чи реально послужили для написання творів літерато­ра; стаття про Гоголя-художника, тонкого майстра слова; інфор­мація про створення четвертої опери за творами М. Гоголя. Перша публікація про твори М. Гоголя в журналі датується бе­резнем 1891 р. (10-й рік видання цього часопису). Але, не маючи бібліографії творів митця, важко визначити, наскільки оперативно й своєчасно реагували українські дослідники на виходи книжок М. Го­голя. Автор цієї публікації В. Горленко, відгукнувся на п’ятий том творів письменника за редакцією професора М. Тихонравова [3]. Важко визначити, чому журнал не відгукнувся на появу перших томів М. Гоголя; але В. Горленко до певної міри компенсує цю про­галину, роблячи огляд усіх попередніх видань. У цій рецензії кри­тик показав себе глибоким гоголезнавцем, у деяких випадках вка­зуючи навіть на редакторські хиби й неточності. За словами рецен­зента, це «первое строго критическое [издание]» [3, 528]. Суть цієї критики полягала в тому, що «проф. Тихонравов предпринял те­перь пересмотр его [Гоголя] сочинений, по авторским изданиям и подлинным рукописям, чтобы установить основной их текст и со­единить в возможной полноте» [3, 529].

На жаль, видання за редакцією Тихонравова припинилося на цьо­му томові. Його продовжив В. Шенрок, який багато зробив у вив­ченні творчості й особистості М. Гоголя. Саме він і підготував шостий і сьомий томи, дотримуючись програми і методів підготовки текстів свого попередника [4]. Прорецензував їх на сторінках журналу «Ки­евская старина» тоді професор Ніжинського історико-філологічного інституту Є. Пєтухов, один із тих, хто зробив значний внесок у розви­ток гоголезнавства хоча б своїми ґрунтовними рецензіями на «Мате­риалы для биографии Гоголя» В. Шенрока (1892-1897).

Відштовхуючись від попередніх томів, підготовлених М. Тихо - нравовим, рецензент дає їм цілком справедливо високу оцінку, суть якої полягає в тому, що «это издание сочинений Гоголя составляет, без сомнения, эпоху в истории изучения последнего» [4, 27]. Але пе­ред В. Шенроком стояло значно важче завдання, ніж перед попе­редником, оскільки найважливіші твори вже були видані, а те, що залишилося, було переважно в рукописах та й чогось нового й цінного в художньому плані у них було небагато, тому другому ре­дакторові довелося поставити перед собою завдання «докончить на­чатое издание таким же образом, как оно было начато Тихонраво - вым» [4, 28]. На думку рецензента, «г. Шенрок не жалел труда при отыскании и подготовке к печати даже самых незначительных письменных остатков от Гоголя; он относился к Гоголю как к насто­ящему классику[1], малейшая черта которого должна быть сохранена для потомства и может так или иначе пригодится для всесторонней будущей его оценки» [4, 29]. Уже достатньо минуло часу, щоб виз­начити місце й роль М. Гоголя в історії культури та літератури зок­рема. Та й дев’ять попередніх видань творів письменника показали, що настав час серйозного видання, пора виходити з кола звичай­них, так званих народних видань, адже за понад 40 років після смерті М. Гоголя багато чого змінитися. Не безпідставно рецензент робить висновок: «И в самом деле, внимательный читатель, ознако­мившись с обоими вышедшими томами, должен прийти к тому? за­ключению, что по тщательности, основательности, добросовестнос­ти работы, по обнаруженному в ней знанию дела и по любопытным результатам, эти томы, заканчивающие издание, могут достойным образом стать рядом с первыми пятью томами, вышедшими из под редакторского пера Н. С. Тихонравова» [4, 29]. Цього разу фортуна була на боці М. Гоголя, знайшлися добросовісні, професійні люди, які започаткували академічні принципи видання його творів, які значною мірою не втратили цінності й сьогодні.

Але це було справді критичне видання того часу. Та поруч із ним твори М. Гоголя мали велику популярність серед народу. Тому й існувала потреба у народних виданнях. Вони не завжди потрапляли в поле зору критиків, оскільки рецензувати твори М. Гоголя не було потреби. Найчастіше в періодиці лише з’являлася інформація про вихід творів М. Гоголя чи інших письменників. Приводом для кри­тичного погляду ставали втручання в тексти творів, оформлення їх малюнками, використання неякісного паперу, дрібний шрифт.

Микола Шугуров, голова Ніжинського окружного суду й актив­ний співробітник журналу «Киевская старина», подав дві інфор- маційно-критичні рецензії на народні ілюстровані видання повістей М. Гоголя [5; 6]. У них рецензент дає порівняльну характе­ристику видань повістей М. Гоголя в 70-80-х рр. і видань 1890-1892 рр., наголошуючи на художньому оформленні, папері та шрифті. Перші видання ілюструвалися художниками І. Рєпіним, М. Каразіним, К. Газенкампфом «и заключали в себе некоторые изящные рисунки» [5, 211], останні ж виконано невідомими рису­вальниками, використано сірий папір, надруковано занадто дрібним шрифтом як для народних видань [5, 211]. До того ж ілюс­трують повісті М. Гоголя художники, які не знають України «и в своих рисунках из малорусского быта подражали другим художни­кам» [5, 212] (кажучи по-народному, халтурили). Інформуючи чи­тачів журналу «Киевская старина» про народні ілюстровані видан­ня повістей М. Гоголя, М. Шугуров у такому ж стилі дає перелік творів, що з’явилися протягом 1894 р., і критикує деякі з них за не­якісне художнє оформлення [6, 129].

В. Науменка трохи спантеличила робота В. Мочульського про мало­російські та петербурзькі повісті М. Гоголя із амбіційним підзаголов­ком «К истории художественного творчества» [7]. Рецензент знаходить розбіжності в аналізі повістей і висновками, до яких доходить автор, де «в большинстве случаев эти разъяснения ничего нового не дают, ... ка­жется, вводят автора в область гадательно-туманную» [7, 153].

З-поміж публікацій у журналі «Киевская старина» протягом ювілейного 1902 р. помітно виділяються дві статті В. Шенрока, історика, літературознавця, біографаМ. Гоголя таП. Куліша[8; 9]. Вони вирізняються серед усієї гоголіани, що вміщена на сторінках часопису і разом з рецензією В. Горленка [3] є його окрасою. У першій статті автор спочатку намагається окреслити загальне коло питань, проблем, з якими може зіткнутися «не только любитель и знаток литературы, но и моралист, медик, психолог, каждый в сво­ей сфере изучения найдет себе обильную жатву в судьбе и сочинени­ях Гоголя» [8, 435]. І час це підтвердив.

У своїх розповідях про труднощі, з якими стикнувся М. Гоголь на початку своєї творчості, іншими перипетіями, можливо, в той час це було певною новиною, але сьогодні дана стаття привертає увагу не цим, а аналітичними узагальненнями автора, власним ба­ченням рівня М. Гоголя як художника слова, художника словесних картин, уміння його спостерігати навколишнє, що теж ніби сто­сується кожного письменника, але в нього це винятково особис - тісне, незвичне, непостійне, а тому «всю жизнь он, - пише автор, - как мог и умел, искал лучшей и более достойной цели, страдая от тяжелых нравственных мук, и это беспокойное искание идеала и составляет самую привлекательную черту его личности и творчест­ва» [8, 438]. Саме тому, очевидно, він і був незадоволений кожним із своїх творів, над деякими (скажімо, «Мертві душі») працював ба­гато років. І, якби М. Гоголь мав постійний і достатній матеріаль­ний достаток з інших джерел, не виключено, що творча спадщина його була б на сьогодні значно біднішою в кількісних вимірах.

В. Шенрок, ставлячи на вершину творчості М. Гоголя як художни­ка тезу «сміх через сльози», бачить її у багатьох художніх вимірах, в яких письменник і заслуговує на високе звання - художник. «Юмор Гоголя, - пише він, - возбуждает не только смех, но и жа­лость и глубокое участие к человеку» [8, 439]. З іншого ж боку, «Трагические ноты у Гоголя всегда вдруг озаряло нарисованную картину новым чудным блеском» [8, 440]. І насамкінець: «Больше

И ярче всего бросается в глаза в сочинениях Гоголя его сокрушение

О людской пошлости и нравственном ничтожестве» [8, 441].

Своєрідна галерея цитат В. Шенрока про Гоголя-художника на­ведена не для красного слівця, а задля того, щоб показати, наскільки глибоко хай і невелика частина творчої інтелігенції ро­зуміла силу й красу слова цього справді великого генія, цим самим закладала міцний фундамент у майбутнє гоголезнавство, спрямову­вала так, щоб уникати всіляких апріорних захоплень. Своїм непро­стим і коротким життям, своїми творами, до яких було більше осо­бистої неприязні, ніж замиловування, М. Гоголь залишається непе - ревершеним майстром, який своєю вишуканою поетичною мовою устами як власними, так і своїх героїв ще й досі сміється крізь сльо­зи над пороками суспільства, над вічним чиновництвом.

У статті «К истории текста «Мертвых душ»» [9] автор цікаво по­дає паралелі між Гоголем і Пушкіним, їхніми основними творами «Мертві душі» та «Євгеній Онєгін», підсвідомим потягом першого до написання епічного полотна й поштовхом до його реалізації того ж Пушкіна. Хоча сам Гоголь і зізнавався, що спочатку на «Мертві душі» дивився як на «забавный и любопытный анекдот» [9, 96], але згодом почав дивитися, як «на внушенный самим Богом» [9, 109]. Тому й працював над першим томом повних 16 років.

Невеликим корпусом матеріалів у журналі «Киевская старина» можна виокремити публікації про ймовірні та гіпотетичні джерела, які могли послужити чи стали приводом для написання деяких творів М. Гоголем. У короткій замітці розповідається про те, що в Чернігівській та Полтавській губерніях справді був намір купівлі мертвих душ [10, 155], що може стати приводом для підтвердження реального підґрунтя поеми. М. Сумцов наводить 15 паралелей до повісті «Вій», узятих із різних джерел українських та інших на­родів Європи [11]. Цій же темі присвячено повідомлення В. Мило - радовича, побудоване на власних записах у Лубенському повіті Полтавської губернії [12]. В. Милорадович подає свої етнографічні записи того ж реґіону, які підтверджують етнографічне походжен­ня повісті М. Гоголя «Зачароване місце» [13]. У розділі журналу «Известия о новых книгах и журнальных статьях» зазначається праця Волкова «Зависимость «Ревизора» Гоголя от комедии Квит­ки «Приезжий из столицы». - СПб, 1899» [14].

Досить велику популярність мала повість М. Гоголя «Тарас Бульба» не лише в тодішній Росії, а й за її межами, зокрема у Франції. Фран­цузький белетрист Сильвестр Арман разом з іншим письменником Ма­ро написав п’єсу «Kosaks», в основу якої взяв повість М. Гоголя «Мертві душі». Журнал «Киевская старина» друкує статтю В. Горленка з цього приводу, надруковану в «Полтавских губернских ведомостях», де наво­дяться слова як французького критика із газети «Journal» (суцільні за­хоплення) і висновок іншого критика, В. Горленка: «К этой наивной глупости или глупой наивности прибавить нечего, - так говорит она са­ма за себя» [15, 29]. Інший французький митець, композитор Берутті написав оперу за повістю М. Гоголя «Тарас Бульба», яка й була постав­лена в м. Турині [16, 78; 17, 28]. Проте журнал «Киевская старина» повідомляє, що не лише за повістю «Тарас Бульба» написано опери, за повістю «Ніч перед Різдвом» таких створено чотири: П. Чайковським, М. Соловйовим, М. Лисенком і Римським-Корсаковим [17, 28].

Твори М. Гоголя видавалися багатьма мовами. Ще наприкінці XIX - на початку XX ст. й мовою його батьківщини. Проте щодо цих перекладів вислювлювалися різні думки й позиції як самими пере­кладачами, так і поціновувачами цих перекладів. Питання це зали­шається відкритим і нині й навряд чи коли-небудь буде вирішене. На нашу думку, слід робити переклади з тих творів, які максимально на­ближені до рукописів М. Гоголя або є абсолютно ідентичними, тобто такими, які найменше були понівечені редакторами, цензурою. По-друге, перекладач творів М. Гоголя щонайменше повинен во­лодіти не лише тонким відчуття семантики слова, почуттям гумору, а й бути глибоким знавцем етнографії, давніх традицій України...

Ще 1883 р. (а йдеться про другий рік видання журналу «Киевская старина») в огляді «Малорусские издания 1882 года» вперше на сторінках цього часопису було порушено питання мови творів М. Гого­ля і їх перекладу українською мовою. Насамперед ідеться про переклад М. Старицького «Сорочинський ярмарок» із «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Оглядач спочатку дає загальну оцінку мові творів М. Гого­ля, звертаючи увагу чи наголошуючи на її двоплановості чи двоповер - ховості: мові діалогів (мова героїв творів) і авторській мові. «Когда чи­таешь произведения Гоголя, - пише оглядач, - сюжет которых заимст­вован из малорусской жизни, невольно, будучи малороссом по проис­хождению, все разговоры действующих лиц переводишь на народный язык, так как чувствуешь неестественность типических малорусских выражений в литературно-русском пересказе. Но иное дело разговоры действующих лиц и иное картины природы и размышления автора, по­стоянно встречающиеся в рассказах Гоголя» [18, 360]. І далі ніби й на захист перекладача він аргументує складністю авторської мови: «По­следние совсем недоступны народному пониманию, как по отвлеченно­сти представлений, так и по изысканности поэтических выражений, со­вершенно несходных с поэтическими народными образами» [3, 360].

Гіпотетичний захист оглядач продовжує й далі: «Г. Старицкий, по-ви - димому, сам чувствовал, что такие места, как их не переводи, будут не­понятны для народа» [18, 361]. Але оглядач не може погодитися із пе­рекладачем, що в такому разі треба довільно втручатися в текст автора «и потому приведенное место он совсем изменил, не сделав его нисколь­ко понятнее, а в художественном отношении просто исковеркав его: он нашел возможным парикмахера заменить мірошньїком (мельник)» [18, 361]. І далі на підтвердження власної концепції - не викривляти текст - наводить одні й ті ж слова М. Гоголя в оригінальному друці та в перекладі М. Старицького, зрозуміло, не на користь останнього.

Власне оцінка даного перекладу М. Старицького оглядачем тільки й зводилася до мовного питання, а не аналізу творів М. Гого­ля. В цьому не було потреби, адже переклад саме й тим і привертає увагу: наскільки він майстерно виконаний, наскільки наближений до оригіналу, наскільки внутрішній авторський зміст, світ твору переданий перекладачем у виконанні іншою мовою. Тому цілком закономірно це питання оглядач продовжив в оцінці наступного пе­рекладу М. Старицького - «Різдвяна ніч, музикальна комедія в 4-х діях. (Тема по Гоголю)» («Ночь перед Рождеством»). Тут уже огля­дач не зважає на те, що даний твір створений за мотивами твору Го­голя, а текст і вірші є власне М. Старицького, оскільки «язык здесь,

- пише він - гораздо лучше, чем в других произведениях г. Стариц - кого; он менее страдает вычурностью и свежевыкованных слов в «РІЗДВЯНОЙ ночи» можно встретить очень мало. Объясняется это тем, что все действующие лица - из простонародия, при чем сама разговорная форма речи не требовала от автора излишней ковки, так как все разговоры не выходят за пределы обыденной народной жизни и, следовательно, народного материала языка оказывалось вполне достаточно для передачи понятий» [18, 361].

В. Горленко в цілому критично ставився до творчості М. Ста­рицького і насамперед до його історичної прози, в якій, на його дум­ку, автор досить вільно поводився з історичними фактами, подіями, виписуючи їх не пензлем, а шваброю. Та про це можна прочитати лише в епістолярній спадщині В. Горленка, а не в публічних його працях. Проте в даному разі В. Горленко захищав як самого М. Гоголя, так і загальні принципи перекладацької діяльності - не перекручувати авторський текст не лише на рівні зміни лексики, а й заміни акцентів, дописування чи переписування окремих частин, сцен твору.

Таку солідарність лише в акцентованому варіанті продемонстру­вав В[асиль] Д[оманицький] у рецензії на брошуру п. Русінова «Пригожа». Сцена в 1 дії. Переклав і переробив з сочинения Н. В. Гоголя «Лакейская», не займаючи принципової позиції. «И надо признать, - пише рецензент, - попытка его, по нашему мне­нию, оказалась довольно удачной» [19, 183]. Проте, аналізуючи цей переклад і переробку, рецензент лише наводить зміни в тексті, до­писів сцен, заміни прізвищ героїв наінші прізвищаі т. д., але, як не дивно, приходить до поміркованих висновків: «все это, конечно, мелочи, - підсумовує він, - от которых перевод, в общем (?) доволь­но удовлетворительный (?), не теряет своих достоинств (?)» [19, 184]. Висновок щонайменше дивний.

Відреагувала «Киевская старина» і на видання як додаток «Та­раса Бульби» до львівської газети «Русское слово»[2], де поруч із російським словом у дужках подається український відповідник: «А поворотись ка (обернися-но) сын», «Несколько шагов (крокфв) назад» і т. д. [20, 159]. «Из этого нельзя заключить, - зазначає ог­лядач, - чтобы язык Гоголя был там близок галицкому населению, как это привыкли некоторые утверждать в литературном общест­ве» [20, 160]. (Продовження в наступному випуску).

1. Письма Гоголя к В. В. Тарновскому. (1833-1834 г.) / Сообщил

С. Пономарев // Киевская старина. - 1883. - Т. V. - Март / [Предисло­вие, с. 623]. - С. 623-629.

2. Неизданное письмо Н. В. Гоголя к А. С. Данилевскому / Сообщ. Петр Дорошенко. - 1902. - Т. LXXVI. - Март. Отдел I / [Предисловие, с. 532-534]. - С. 532-536.

3. Г. Сочинения Гоголя, изданные под редакцией Тихонравова, V т. Москва. 1889-90 гг. // Киевская старина. - 1891. - Том XXXII. - Март / Библиография. - С. 528-534.

4. Петухов Е. Сочинения Н. В. Гоголя. Издание десятое под ред. Ни­колая Тихонравова и Владимира Шенрока Т. VI и VII. Москва и С.-Петер­бург 1896. Издание А. Ф. Маркса. Стр. VIH + 827 и V + 1087 // Киевская старина. - 1896. - Т. LIV. - Июль и август / Библиография. - С. 27-30.

5. Шугоров Н. Народные иллюстрированные издания повестей

Н. В. Гоголя // Киевская старина. - 1894. - Т. XLIV. - Январь / Библи­ография. - С.211-212.

6. Н. Ш. Новые народные иллюстрированные издания повестей

Н. В. Гоголя // Киевская старина. - 1895. - Т. XLIX. - Июнь / Библи­ография. - С.128-129.

7. В. Н. В. Н. Мочульский. Малороссийские и петербургские повес­ти Н. В. Гоголя. (К истории художественного творчества). Одесса 1902 г., стр. 1-20 // Киевская старина. - 1902. - Т. LXXVIII. - Сен­тябрь. Отдел II / Библиография. - С. 153-154.

8. [В. И. Шенрок]. Гоголь как художник // Киевская старина. - 1902. - Т. LXXVII. - Июнь / Отдел I. - С. 435-448.

9. Шенрок В. К истории текста «Мертвых душ» // Киевская стари­на. - 1902. - Т. LXXVIII. - Июль-Авг. / Отдел I. - С. 95-110.

10. Маленькая заметка о мертвых душах // Киевская старина. - 1902. - Том LXXVI. - Март. - Отдел II / Документы, известия и замет­ки. - С.155.

11. Сумцов Н. Ф. Параллели к повести Н. В. Гоголя «Вий» // Киев­ская старина. - 1892. - Т. XXXVI. - Март. - С. 472-477.

12. Милорадович В. К вопросу об источниках «Вия» // Киевская старина. - 1896. - Т. XIV. - Сент. / Документы, известия и заметки. -

С.45-48.

13. Милорадович В. Этнографический элемент в повести Гоголя «За­колдованное место» // Киевская старина. - 1897. - Т. LVIII. - Сен­тябрь / Документы, известия и заметки. - С. 55-60.

14. Киевская старина. - 1899. - Т. LXIV. - Февраль. Отдел II / Биб­лиография / Известия о новых книгах и журнальных статьях. [... - За­висимость «Ревизора» Гоголя от комедии Квитки «Приезжий из столи­цы». Волкова. Спб. 1899. Ц. 60 к. ...]. - С. 129.

15. «Тарас Бульба» на французской сцене // Киевская старина. - 1899. - Т. LXIV. - Янв. Отдел II / Документы, известия и заметки / Ле­тучие заметки. - С. 20-35.

16. Новая опера на сюжет из «Тараса Бульбы» // Киевская стари­на. - 1895. - Т. XLIX. - Май / Документы, известия и заметки / Мел­кие известия. - С. 77-78.

17. Новые оперы на сюжеты из повестей Н. В. Гоголя // Киевская старина 1896. - Том LII. - Январь / Документы, известия и заметки / Мелкие заметки. - С. 20-29.

18. [В. Горленко]. Малорусские издания 1882 года. [5) Сорочынь - ськый ярмарок, i3 «Вечер1в нахутор1б1ля Дыканькы» М. Гоголя. Пере - клав М. Старицькый. Изд. 2-е Ильницкого. Киев, 1883 г., с. 360-361. - 6) «Р1здвяна н1ч», музыкальна комед1я в 4-х д1ях. (Тема по Гоголю). Текст i Bipini М. Старицького. Муз. М. Лыснека. Выданнье 3-е. Киев, 1882 г., с. 361... - С. 353-366].

19. В. Д. В. Русинов: 1) Прыхожа. Сцена в 1 дии. Переклав и переро - быв з сочинения Н. В. Гоголя «Лакейская». Полтава, 1901, стр. 1-14. Ц. 5 к. // Киевская старина. - 1901. - Т. LXXV. - Декабрь. Отдел II / Библиография. - С. 183-185.

20. Курьезное издание [газетой «Русское слово» «Тараса Бульбу» Гоголя] // Киевская старина. - 1900. - Т. LXXI. - Декабрь. Отдел II / Текущие известия. - С. 159-160.