Головна Журналистика ДИСКУРС НАЦІЇ В ПУБЛІЦИСТИЧНІЙ ТА ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ ПЕТРА СТЕБНИЦЬКОГО
joomla
ДИСКУРС НАЦІЇ В ПУБЛІЦИСТИЧНІЙ ТА ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ ПЕТРА СТЕБНИЦЬКОГО
Журналистика - Журналистика

Андрій Борець,

Асист. (Київ)

У ДЕ 007: 304: 070

У статті досліджено дискурс нації в публіцистичних та епісто­лярних текстах діяча українського руху початку XX cm. П. Стеб - ницького. Визначено його ставлення до гібридних культурних явищ та ідентичностей. Доведено, що публіцист дотримувався етнічної концеп ції нації.

Ключові слова: нація, ідентичність, дискурс, П. Стебницький.

В

Ажливим завданням для дослідників історії української журна­лістики є вивчення функціонування концептів «нація», «націо­нальність» в українській публіцистиці початку XX ст. Цей період є надзвичайно важливим у кількох аспектах. Унаслідок революції 1905 р. в українців, які мешкали в Російській імперії, з’явилася можливість легальної політичної діяльності. Якщо скористатися відомою схемою, яку запропонував чеський історик М. Грох для опису розвитку національних рухів у Східній Європі, український рух перейшов до політичної фази. Вона характеризувалася постан­ням національних політичних партій та широкою мобілізацією мас. Ця фаза охоплює період до доби Української революції (1917-1921) і, на думку деяких учених, так і не була завершена.

Характерною особливістю політичної фази українського націо­нального руху була роль преси. Якщо інші національні рухи Східної Європи спромоглися заснувати мережу національної періо­дики вже під час другої, культурницької, фази, то українці внаслі­док політики імперського уряду (Валуєвський циркуляр та Емський указ) були позбавлені такої можливості. Винятком були лише українські землі, що входили до Австро-Угорської імперії і де національна преса повноцінно функціонувала вже у другій полови­ні XIX ст.

Таким чином, становлення мережі української преси на більшо­сті етнічних українських землях збіглося з процесом поширення на широкі маси національної свідомості. Саме газети та журнали - поряд із науковими, навчальними та художніми неперіодичними виданнями - відіграли надзвичайно важливу роль у тому, що в період 1905-1921 рр. тисячі людей усвідомили себе українцями. Велика частина діячів українського руху в цей період працювала як публіцисти. М. Грушевський, С. Петлюра, С. Єфремов, O. JIo - тоцький, М. Шаповал та ін. своїми статтями, памфлетами, нариса­ми, фейлетонами сприяли утвердженню української національної ідентичності.

Українські вчені В. Лісовий та О. Проценко, упорядники най­повнішої вітчизняної антології «Націоналізм», зазначають: «Найпершим питанням, яке постає перед дослідником націоналіз­му, є питання про ідентичність. Різноманітні вказування на труд­нощі ідентифікації націоналізму перетворилися на своєрідну «ритуальну фразу», присутню практично в усіх творах» [11, XI]. Велика кількість різноманітних групових ідентичностей, що трап­лялися на етнічних українських землях на початку XX ст., додають цій проблемі особливої ваги: розуміння українськими публіциста­ми понять «нація», «національність» визначало те, кого слід включати в уявлену українську спільноту, а хто мав залишитися поза її межами.

Тезу про розмаїття ідентичностей можна проілюструвати міжна­родною дискусією щодо проблеми їхньої термінологізації, яка від­булася на сторінках журналу «Ab Imperio» 2006 р. Німецька дослідниця Р. Вульпіус запропонувала використовувати дихотомію «українофіл» - «русофіл» для означення основних типів ідентично­стей, свідомо відмовившись від терміна «малорос», зважаючи на притаманне йому в зазначену епоху негативне значення [2]. їй запе­речили М. Долбілов та Д. Сталюнас. На їхню думку, зведення гами ідентичностей до двох типів і відмова від поняття «малорос» «озна­чає неминуче спрощення траєкторії українського руху, припису­вання йому тої визначеності, котру він у другій половині XIX ст. навряд чи мав» [4, 360]. Певний підсумок дискусії підбив Е. Гий - дел, який, визнавши можливість запропонованої Р. Вульпіус схеми, пристав утім на позицію М. Долбілова та Д. Сталюнаса. На думку вченого, термін «малорос» має право на існування в статусі наукового. Історик навіть запропонував класифікацію малоросій - ства як ідентичності початку XX ст.: малорос як носій династичної лояльності, який у період революції та громадянської війни мусив обирати ексклюзивну національність (наприклад, П. Скоро­падський); малорос як російський націоналіст і водночас носій регіональної ідентичності (наприклад, В. Шульгін); малорос як українець російської культури (наприклад, В. Вернадський) [3].

Мета статті - визначити функціонування концептів «нація», «національність» у публіцистиці й епістолярній спадщині П. Стеб - ницького, діяча українського руху початку XX ст., яскравого пуб­ліциста, який більшу частину життя провів у Петербурзі, працюю­чи імперським чиновником високого рангу, і якого сучасники вва­жали фахівцем із російсько-українських відносин. Дуже важливо з’ясувати ставлення публіциста до малоросів як специфічної гіб­ридної ідентичності.

Відправним пунктом аналізу може слугувати ранній текст пуб­ліциста «Малороси в Петербурзі», написаний до революції 1905 р., опублікований у журналі «Киевская старина» (зазначимо, що в цей період П. Стебницький використовував етноніми «малорос», «малоруський», однак після революції відмовився від них як від принизливих). У ньому публіцист аналізує видання статистичного відділу петербурзької міської управи «С-Петербург за переписом 15 грудня 1900 року». Його цікавлять дані про малоруську спільноту в Петербурзі, однак публіцист визнає ненадійність висновків, спер­тих на підрахунки видання. Зокрема, зазначає він, в опитувальній анкеті не було поставлено запитання про національність, через що зробити точні підрахунки щодо кількості малоросів у столиці імпе­рії важко.

Таким чином, головним критерієм щодо належності до тієї чи іншої спільноти, зокрема малоруської, за П. Стебницьким, мало бути особисте відчуття індивіда. Ця позиція сьогодні є наївною з огляду на те, що більшість українських переселенців до імперської столиці становили селяни, які на початку XX ст. у переважній біль­шості не мали національної ідентичності. Британський дослідник Е. Вілсон наголошує, що українські селяни залишалися радше «етнічною масою», для яких найголовнішим питанням було земельне [17, 32-62]. До схожого висновку дійшов і український вчений Ю. Присяжнюк: «... українське селянство залишалося на початку XX ст. переважно в полоні патріархальних устоїв і цінно­стей, що означало, по-перше, потенційну можливість кількох варі­антів подальшого національного самовираження, по-друге, попе­редню відмову у стовідсотковій вірності будь-якому із них» [13, 48].

Через відсутність запитання про національність П. Стебницький намагається з’ясувати національну належність за іншим пунктом опитувальника - «Рідна мова»: «Такою ознакою, досить суттєвою, але, як відомо, далеко не завжди точно є рідна (материнська) мова.

В цьому випадку ця ознака є особливо хисткою, так як... не був строго дотриманий етнографічний принцип, і малоруська мова, разом із білоруською, була протиставлена не велико-руській, а про­сто руській мові» (Киевская старина. - 1903. - Т. 6. - С. 509). Саме через це, зазначає П. Стебницький, кількість малоросів у Петербурзі за мовною ознакою була б просто мізерною: півтори тисячі осіб на більш ніж мільйонне місто (за такою логікою, у Петербурзі більше було б англійців, французів та татар, що не від­повідало дійсності). Мовна ознака, на думку автора, може бути оманливою і з інших причин. Так, лише кожен десятий єврей-меш - канець Петербурга назвав рідною мовою ідиш, тимчасом, як майже 40 % назвали рідною мовою російську. Отож, П. Стебницький від­мовляється і від мовної ознаки.

Зрештою, спробу підрахувати кількість українців (малоросів) у Петербурзі П. Стебницький здійснює, спираючись на територіально - етнічний принцип, а саме на кількість селян, що прибули до столиці з малоруських губерній. При цьому він воліє радше проігнорувати дані про приїжджих із міст цих губерній: «Менш безсумнівний етно­графічний елемент складають малоруські міщани, які навіть на своїй батьківщині є досить мішаним населенням, включаючи в себе пред­ставників різноманітних національностей і, головним чином, євреїв» (Там само. - С. 512). Публіцист визнає, що в українських губерніях серед селян є певна кількість етнічних росіян, але так само, пише він, серед таких губерній, як Курська, Воронезька, а також у Донській області серед росіян мешкає чимало українців (Там само. - 511).

Таким чином, у перші роки XX ст. П. Стебницький під мало­руською спільнотою розумів насамперед українськомовних селян, причому головною її ознакою вважав етнічну. Важливо зазначити, що П. Стебницький помилково припускав, що селяни є носіями національної ідентичності. Очевидно, публіцист плутав це поняття з відчуттям етнічної самобутності. Суть різниці між двома ідентич­ностями влучно сформулював Е. Сміт: «... те, що ми розуміємо під «національною» ідентичністю, обіймає ще й певне чуття політичної спільноти, нехай навіть не дуже виразне. Своєю чергою політична спільнота означає принаймні якісь спільні інституції і єдиний кодекс прав та обов’язків для всіх членів спільноти. Вона потребує також визначеного соціального простору, добре демаркованої обме­женої території, з якою члени спільноти ототожнюють себе і до якої відчувають свою належність» [14, 18].

Однак є й інше пояснення приписуванню українським селянам ширшої, ніж вони мали насправді, ідентичності. Твори П. Стеб - ницького суворо обмежувалися публічним дискурсом, зокрема жур­налістським. Проілюструвати цю тезу можна цитатою діяча з листа Є. Чикаленкові про фейлетон Олександра Олеся, в якому той іронізу­вав із внутрішніх українських суперечок: «А я, правду сказати, не дуже люблю оте глузування з земляків, їх безсилля недбалості, нікчемності... Сам грішу таким глузуванням в розмовах межи свої­ми, - а на друкованих сторінках читати таке гірко» [6, 162].

В умовах постійного виклику з боку імперського дискурсу укра­їнські публіцисти застосовували антиколоніальні стратегії. Вони, як відомо, були примордіалістами: вірили, що українська нація існує з давніх-давен. Ця уявна давність була потужним ресурсом, який доз­воляв протистояти дискурсу «загальноруськості». Прикладом може бути праця П. Стебницького «Українська справа» (1917) [16]. Уже в першому розділі «Україна до сполучення з Москвою» публіцист, услід за М. Грушевським, говорить про українську Русь, боротьбу українців за свої національні права в часи Б. Хмельницького, націо­нальну свідомість козацтва тощо. Союз з Москвою, як уважає П. Стебницький, не тільки забрав в України політичну незалеж­ність, а й адміністративними заходами (закриття шкіл, мовна цензу­ра друкованих видань) пригнітив національну свідомість, через що «люд зробився темний та неосвічений» і «було знищено національно - політичне життя на Вкраїні». Характерна назва й третього розділу - «Відродження української національної ідеї». Появу національної ідентичності серед української інтелектуальної еліти в XIX ст. П. Стебницький у дусі своїх соратників описує як процес відроджен­ня. Історик Г. Касьянов має рацію, коли зазначає умовність терміна «національне відродження», адже йшлося не про реконструкцію пев­ного явища, а конструювання абсолютно нового. Для наукового дис­курсу вчений запропонував термін «націєбудівництво» і пов’язав його з іншим концептом американського славіста Р. Шпорлюка «український проект»: «Нація мала виникнути спочатку в уяві дія­чів «національного відродження» як умоглядна конструкція, і лише згодом ця справді «уявлена» спільнота, цей проект були пов’язані в єдине ціле, узгоджені з «об’єктивними» соціально-політичними, культурними, геополітичними та іншими реаліями» [10, 296].

Таким чином, концепція «національного відродження» надава­ла легітимності українському контрдискурсу. Згідно з нею, укра­їнська нація зберегла «вогник» своєї національної свідомості, яку мала задовго до поєднання з Московським царством. А відвертий брак цієї свідомості в селян зручно було пояснювати «народною темнотою», до якої призвели урядові заходи.

Образ уявленої нації, яка свідома своєї мети, відігравав ще одну важливу роль - підіймав статус самого публіциста. Завдяки йому П. Стебницький виконував функцію легітимного представника народу: він говорив від його імені. Наприклад, в «Українській спра­ві» публіцист пише: «українці вірили», «українці бажають», «українці добиваються» у контексті відстоювання права автономії. Цілком очевидно, що насправді йшлося про бажання й заходи досить обмеженої спільноти діячів національного руху, однак за допомогою стратегій ідентифікації та проекції в «український про­ект» на текстовому рівні включаються широкі селянські маси.

У приватному дискурсі в П. Стебницького був більш раціональ­ний погляд на питання нації. Про це свідчить його листування з Є. Чикаленком. Особливо це стосується періоду після 1905 р. Скасування цензурних заборон уможливило появу української преси. Є. Чикаленко зазначає, що напередодні заснування газети «Рада» він та його однодумці розраховували на тираж у сто тисяч (!), однак реально наклад видання протягом тривалого часу коли­вався між півтора і двома тисячами примірників [6, 48]. Із цього приводу П. Стебницький пише: «Да, Євгене Харлампієвичу, аж тепер, через два роки існування української преси стало видно, якої ціни були наші колишні «безсмьісленньїе мечтанія» про двадця - тип’ятиміліоновий народ і як грубо помилились ми, почавши укра­їнську пресу з «Гром[адської] думки» та «Ради», а не з такого типу газети, як «Хлібороб» або «Рідна справа» [6, 53].

Очевидно, що сподівання про стотисячні наклади українських газет покладалися в основному на селян: вони мали стати спожи­вачами національної періодики. Однак реальність, із якою україн­ський рух зіткнувся після революції 1905 р., змусила Є. Чикаленка і П. Стебницького визнати: селяни у переважній більшості зовсім не мають національної свідомості.

Вплив на більш реалістичне сприйняття селянства мали і вибо­ри до Другої думи. Є. Чикаленко зазначав, що більшість обраних депутатів була українцями за походженням, однак не мала націо­нальної свідомості: «Ми для нього сіра пляма - пани, він не бачить між нами білих і чорних точок, для нього ми всі однакові...» [6, 44]. Часом випади Є. Чикаленка проти селянства набувають особливо гострих форм. Зрештою це призвело до того, що Є. Чикаленко в питанні залучення передплатників почав орієнтуватися на міську й сільську інтелігенцію, дрібне чиновництво, духівництво.

П. Стебницький заперечував проти цього: «Знов мені здається, що Ви впадаєте в крайність, цілком одкидаючи селянство. Правда, що воно тепер більше «нащот земельки». Але ж коли так, та коли Ви од нього через ту земельку зовсім на якийсь час одвернетесь, - то як же воно піде за тою новоявленою інтелігенцією, яку тим часом будуть підготовляти Ваші українські кафедри?» [6, 57].

Очевидно, П. Стебницький розумів: процес «перетворення» селян в українців не був невідворотним. На твердження Є. Чи - каленка про необхідність поширення національної свідомості насамперед серед дрібної інтелігенції, бо селянство нібито від укра­їнства все одно «нікуди не втече», П. Стебницький зауважував: «Не скажу, щоб і я так дуже поклонявся мужику як ідолу... Знаю я його темну душу, його наскрізь матеріальну підкладку... Але що з того?... І як Ви без нього обійдетесь?...І як Ви при таких умовах можете з певностью говорити, що він одна не утече?» [6, 95]. Без селянства, впевнений публіцист, національний рух втрачав би свою легітимність: «Українському руху бракує твердого природного ґрунту, яке дає лиш звичайне, обиходне життя в національних рам­ках. Для нашої інтелігенції ці рамки - все ще мундир, який вона надіває і скидає по потребі. Перестали б вони бути мундиром тільки тоді, коли під інтелігенцією виріс би ґрунт в образі національно сві­домої маси» [6, 85].

Діяльність П. Стебницького, насамперед видання дешевих кни­жок українською мовою на переважно господарські теми та спів­праця з газетами «Село», «Засів», «Рідна справа / Вісті з думи», мала пробудити національну свідомість у селян. П. Стебницький був упевнений, що цей процес досягне своєї мети. 1909 р. у листі до Є. Чикаленка він пише: «Ось шлю вам два цікаві листи селянина зі Сквирщини. Давно збирався послати, та все не лучалось. Побачите, що для нації єсть матеріал в зародках, але коло нього ще треба довго ходити та поливати його, щоб він виріс та злився в щось виразне, сильне і суцільне» [6, 134]. Ці листи були від селянина Мазура з села Городища (пізніше, 1918 р., П. Стебницький передрукував їх у журналі «Наше минуле» під заголовком «До історії українського руху»). У них селянин, радше бідний, ніж середнього достатку (мав чотири десятини землі на родину з дев’яти чоловік), звертався до правління «Благодійного товариства для видання дешевих і загаль­нокорисних книг» із проханням безкоштовно висилати йому книж­ки українською мовою. Крім того, що вони приносили практичний зиск у господарських питаннях, Мазур зазначав, що йому «любо та мило читати книжку на своїм ріднім язиці» (Наше минуле. - 1918. - Кн. 3. - С. 90). У його листах органічно поєднувалося два дискурси - національний та соціальний. Пишучи про важке життя на селі, брак землі, неврожаї, утиски панів та їхніх управителів, неможливість дати освіту дітям, він цитує Т. Шевченка, говорить про любов до «малоруського язика», про необхідність «Просвіт», українських книгарень та бібліотек.

Звичайно, селянин Мазур для українського села початку XX ст. був радше винятком. Однак на цей елемент можна було спертися в поширенні національної свідомості. Крім того, такі листи були над­звичайно важливими для діячів українського руху як символічний ресурс: він підтримував міф про українське селянство як основу давньої української нації, яке навіть у часи лихоліття зберігало національну свідомість. Детально описані Мазуром адміністратив­ні утиски українського руху на селі давали раціональне пояснення, чому нині більшість селян байдужа до національної справи.

Без успішної мобілізації селян національний рух мав би сумнів­ні перспективи. Відомі спогади Є. Чикаленка про поїздку україн­ських діячів на відкриття пам’ятника Котляревському 1903 р.: майже всі вони розмістилися у двох вагонах і хтось жартував, що якщо поїзд зійде з рейок, Україна на довгі роки втратить надію на національне відродження. Мала кількість діячів українського руху, їхні доктринерські погляди та суперечки, розбрат гнітили П. Стебницького. Однак нарікав він на це, за рідкісним винятком, лише в приватному спілкуванні. Зокрема в листах до Є. Чикаленка знаходимо такі епітети: «проклята нація», «нація недолюдків» [6, 52-64]. Наявна тут і самоіронія: «Якогось треба штучного способу розпложення українців, чи з інкубаторів чи з ікри...» [6, 268-269]. Іноді ж П. Стебницький пише з відчуттям розпачу та розчарування: «Сидимо, нидіємо, стогнемо, жаліємось, що нас не чують, не помі­чають, не признають... Так кого ж признаватимуть? Де ми? Купка сектантів, прекраснодушних теоретиків? А що каже практика життя? Де народ? Де інтелігенція? Кого мають слухати? Хіба ж сотня свідомих голосів може говорити за 25 міліонів?» [6, 106]. З останньої цитати видно, як гостро П. Стебницький відчував брак легітимності діячів українського національного руху. Однак наго­лосимо ще раз: це був приватний дискурс. Публічний натомість вимагав одностайності та гомогенності, і тому запитання - «Чи маємо право говорити від імені всіх українців?» - не допускалося.

Слід зазначити, що П. Стебницький також розрізняв поняття «народ» та «нація». У відповідь на лист Є. Чикаленка, в якому той вкотре прогнозував закриття газети «Рада» через великі дефіцити та брак передплатників, він пише: «Нема чого казати смерть «Ради» буде тяжким ударом, - і краще загинуло б десять «Слів» та «Рідних країв», ніж одна «Рада», бо її існування страшенно потріб­не зараз для виховання нас в націю. Розуміється, ми зараз не нація, - і тут нема нічого дивного, нічого нового. Щонайбільше - ми тілько партія, а нація - о, ще до неї далеко» [6, 133].

Що ж тоді П. Стебницький уважав нацією? На це запитання можна відповісти, врахувавши, що він неодноразово порівнював українців із поляками. Ще 1909 р. він пише: «... не можна ж нам серйозно рівнятись з польською, справді, нацією» [6, 134]. Пізні­ше, 1916 р., напередодні Лютневої революції, він пише про поль­ську громаду в Петербурзі: «А поляки собі, нічтоже сумняся, кла­дуть камінь за каменем та зводять мури свого будинку... ці жити­муть - яке б не було кругом безладдя - бо міцно тримають організо­ване життя навіть там, де вони розпорошені між чужого осередку... Це - нація» [6, 470].

Ще до початку війни П. Стебницький написав «Ріг Верниго- ри» - розгорнуту рецензію на п’єсу польського драматурга С. Вис - пянського «Весілля», в якій проблема нації ключова.

Головний політичний висновок, який П. Стебницький робить із п’єси польського драматурга і до якого радить українцям прислу­хатися: нація - це не селянство, інтелігенція чи який-небудь клас, а органічний синтез усіх верств народу, об’єднаних спільною метою. «... Основою нації є люд, - зазначає П. Стебницький, - і йому належить першорядне місце в національнім рухові, бо він несе з собою справжню легендарну силу...» [15, 226]. Але ця сила, як зауважує публіцист, стихійна, некерована, здатна лише на руйну­вання. «Без тісного сполучення в національній роботі культурних верств з масами люду немає нації і не може бути ні національного руху, ні національного визволення», - стверджує П. Стебницький [15, 225]. Для успішної реалізації національного проекту насправді потрібна єдина умова: «єдність цілі - єдність сил», цитує він С. Виспянського. Публіцист наголошує, що в основі визвольного руху національний момент має бути центральним, інші - класовий, економічний, соціальний - мають бути йому підпорядковані.

Після загальних теоретичних питань, П. Стебницький розгля­дає український випадок. Він воліє говорити про український народ, адже українська нація, на його думку, ще в процесі форму­вання. Головна підстава для такого висновку те, що національний синтез соціальних класів не відбувся, і, відповідно, немає єдності мети. Очевидно, на тлі революційних подій він остерігав спів­вітчизників від утопій. П. Стебницький запевняє: той факт, що українська нація «однобічна», переважно селянська - радше її слабкість, а не сила. Він закликає активно залучати до національної роботи буржуазію, адже це «інтелектуальна сила нації». «Нехту­вати цими силами, відкидати їх, а тим більше ставити їх в станови­ще, вороже національному рухові, - пише автор, - це була б непро­стима помилка і втрата для національних інтересів» [15, 231].

Щоправда, перед українцями стояло питання, яке не було акту­альним для поляків: чи вважати членами української нації носіїв гібридної ідентичності - малоросів? Позиція П. Стебницького щодо цього була хисткою. Повертаючись до його раннього тексту «Малороси в Петербурзі», можна сказати, що він обережно ставив­ся до включення в українську спільноту жителів міста: очевидно, і як через великий відсоток не українців, які там мешкали, і через потужні асиміляційні процеси. Однак після 1905 р., він вважає, що українці за походженням, але без національної свідомості - «наші ольстерці», як називав їх Є. Чикаленко за аналогією з Північною Ірландією, - можуть бути союзниками українського руху: «... треба держатись драгомановської тактики. Це одинокий шлях для підго­товки націоналізації інтелігентського шару, для зміцнення місце­вих і краєвих сил, для поєднання південноросійської людності на ґрунті своїх окремих інтересів, - економічних попереду всього, а тоді і всяких інших. При цій умові - націоналізація краю насуне сама собою, непомітно, без спеціальних заходів» [6, 114].

У той період П. Стебницький повністю не відкидав гібридних куль­турних явищ, таких як постаті українських письменників XIX ст. Так, публіцист присвятив нарис життю та творчості О. Стороженка. Письменника та його покоління він називає «добрими російськими патріотами», які «втратили ширші інтереси на рідній землі, обме­жуючись тільки матеріальними зв’язками з ними». «Але національна стихія, - додає П. Стебницький, - міцно тримала в руках те поверхо­во русифіковане панство...» [9, арк. 1]. У невиданому нарисі «Балачки смерком» герой, прототип П. Стебницького, відкидає звинувачення «свідомого» українця щодо «зради» лояльних до імперії малоросів: «Які ж вони зрадники, коли не було чого зраджувати?., не зовсім про­пащий цей люд, в ньому є зародки і громадянського почуття, тільки вони десь насподі заглушені...» [8, арк 10]. Крім того, у питанні засну­вання українського банку, що міг би фінансувати національні проек­ти, яке Є. Чикаленко і П. Стебницький жваво обговорювали в листу­ванні, останній мав упевненість: очолити інституцію має насамперед фахівець, а не обов’язково «свідомий» українець [6, 399].

С. Іваницька навіть зробила такий висновок: «Так П. Я. Стеб­ницький обґрунтовував ідею формування територіального, «пів­денноросійського патріотизму», поступового формування політич­ної (а не етнічної!) нації. Послідовна реалізація запропонованої лінії, за сприятливих обставин, дозволила б політичній силі, яка виникла на базі ТУП із березня по червень 1917 р. (а нею, як вияви­лось, стала спадкоємиця УДРП - Українська партія соціалістів - федералістів), стати ефективною та життєдайною «партією центра» в Національно-демократичній революції 1917-1918 рр., й тим самим сприяти консолідації конструктивних сил українського політичного соціуму, знайти «третій шлях» синтезу соціально-еко - номічних та національних потреб» [7, 83].

Втім, теза про прийняття ідеї політичної нації є сумнівною. Говорячи про необхідність залучення до національного життя людей, котрі не мали української ідентичності, П. Стебницький передбачав їхнє «навернення» до українства. Згідно з примордіа - лістською концепцією нації, ці люди були лише «поверхово» зруси­фіковані, і при вдалій державній політиці національне почуття мало «відродитися». У статті «Державна мова» на шпальтах «Нової ради» публіцист пише: «Україна не ворогує і не воює з російською культурою і російською мовою: нехай собі живуть вони там, де з ними звикла людність і поки вона од них не одвикла. Але обстою­вати панування на Україні російської культури і мови не повинні ні чистокровні росіяне, ні наші зросійщені земляки» (1918. - 20 ве­рес.). У статті «Іржава зброя», надрукованій у зазначеному виданні ще за часів Директорії, П. Стебницький засуджував наміри знищи­ти російські університети й осередки російської культури в Україні, однак лише для того, щоб їх поступово «реорганізувати в національному напрямку» (1919. - 11 січ.).

Однак, як і у випадку з уявленою спільнотою селян, життя зму­шувало П. Стебницького змінювати погляди. Чимало малоросів, ро­сійських націоналістів (В. Шульгин, О. Савенко), ставилися до українського руху відверто вороже. Частина, таких як П. Скоропад­ський та В. Вернадський, хоч і толерували його, однак, як показують наукові розвідки, й їхнє ставлення було неоднозначне, а про при­йняття української національної ідентичності взагалі не йшлося.

Зокрема відомою є дискусія між М. Грушевським та В. Вернад - ським щодо того, на яких принципах має бути заснована Українська академія наук. Перший наполягав, аби її було створено за зразком Наукового товариства імені Шевченка: у ній мали пере­важати національно свідомі українські вчені, і, відповідно, гумані­тарна складова. Натомість В. Вернадський волів бачити установу, створену за зразком Петербурзької академії наук, в якій би вчені - незалежно від національності - досліджували історію, мову, приро­ду України «в найширшому загальнолюдському масштабі» [1, 556]. М. Попович інтерпретує цей епізод у контексті конфлікту Україн­ської партії соціалістів-революціонерів (найбільшої серед україн­ських партій) та діячами українського руху - прихильниками геть­мана П. Скоропадського: «Можна сказати, що протилежність поглядів на національну проблему між переважно УПСРівським керівництвом Центральної Ради і політиками, що підтримували гетьмана, відповідала класичному протистоянню ставлення до нації як до етнічної спільноти і як до політичної спільності» [12, 577].

Як відомо, саме підпис П. Стебницького, міністра освіти уряду Ф. Лизогуба, стояв під указом про створення Української академії наук. І в цьому конфлікті він відкрито підтримав М. Грушевського. У статті «В справі Академії Наук» публіцист стверджував, що характер майбутньої установи повністю залежатиме від складу ака­деміків, і тому виступив проти виключно наукового критерію їхнього відбору. Він наполягав, аби кандидати провадили роботу українською й «мали зв’язок з Україною». Це знизить якісний рівень академії, допускав П. Стебницький, але інакше «може тра­питися і таке, що справа академії опиниться в руках просто воро­жих до української культури, які гальмуватимуть організацію і роботу українських кафедр» (Нова Рада. - 1918. - 25 серп. - С. 1).

У пізніх текстах, таких як «Осінні хмари», «Рідні кияне» П. Стебницький висловлює своє неприязне ставлення до носіїв загальноруської ідентичності та людей, нечутливих до національ­ного питання. Останніх він порівнює з осінніми хмарами: «Щохвилі міняють вони своє обличчя і несподіваними комбінація­ми контурів деколи нагадують мені щось знайоме, - характерну постать або недавню подію, - немов дійсне життя, пробігаючи, від­билось на небі великими незграбними тінями» (Промінь. - 1919. - 12 жовт.). Плинністю, аморфністю, непевністю - цими характери­стиками наділяє публіцист людей, що не мають національної іден­тичності. «Герой часу, - пише П. Стебницький. - Це все ще й досі - «Хтось у сірім», - власне у сірій шинелі. Це єдиний елемент, що завжди себе певний і не боїться того, що буде завтра, бо живе лише тим, що має сьогодні... Він однаково близький усім трьом стихіям (українській, російській, інтернаціональній. - А. Б.), однаково хоче йти під усі три прапори і однаково легко їх покидає, бо йому самому цікаво одне: де кращі здобутки». Надто, як зазначає публі­цист, це стосується жителів Києва: «... перемінилась психіка кия­нина, перемінився навіть його тип... киянин десь загубив свої крев­ні зв’язки з Києвом. Дарниця, Полтава, Харків, Ростов - йому бай­дуже, скрізь побіжить, і скрізь житиме: багато для того не треба, - санчата, сакви та те, що на собі. «Рідні» кияне справді рідніше начальству, ніж своєму рідному місту. Тут вони стали «не помня­щими родства».

Ще одним аргументом на користь того, що П. Стебницький вагався між розумінням нації як політичної та етнічної спільнот, може бути один із останніх текстів П. Стебницького. Це - концеп­ція відділу україніки, розроблена ним для Національної бібліотеки 1922 р. У ній він дає вичерпний перелік книжок, які мали б увійти до відділу. Перші три пункти такі: 1) всі книжки незалежно від мови, які мають предметом Україну; 2) вся література українською мовою незалежно від змістів; 3) всі твори діячів українського пись­менства та культури незалежно від змісту та мови (як приклад, він наводить польську публіцистику І. Франка, російськомовні твори Б. Кістяковського про методологію права). Після цих пунктів він робить примітку: «Само тільки українське походження автора не є причиною прилучення книжки до відділу ІІсгаіпіса, коли вона не одповідає умовам п. п. 1 та 2-му» [5, 278]. Очевидно, що третій пункт та примітка до нього, як і приклад Б. Кістяківського, супер­ечили одне одному. Це свідчить про те, що ані в текстах П. Стебницького, ані в українському дискурсі в цілому питання залучення / незалучення носіїв гібридної ідентичності до українсь­кої нації так і не було вирішено.

Підіб’ємо підсумки. До 1905 р. П. Стебницький уявляв націю як етнічну спільноту, що переважно складалася з селян. При цьому він у дусі примордіалістської концепції «національного відроджен­ня» приписував їм національну ідентичність, якої вони насправді не мали. З часом публіцист, беручи за приклад поляків, став розу­міти націю як синтез усіх верств та класів, об’єднаних спільною метою. Утім, суттєвою відмінністю української ситуації була наявність великої кількості носіїв гібридних ідентичностей - мало­росів. Публіцист вірив, що за правильної політики в цих елементів «прокинеться» національна свідомість, і тому декларував готов­ність співпрацювати з ними і навіть включав їх до української нації. Однак коли реальність кидала виклик цим поглядам, П. Стебницький засуджував гібридні ідентичності, вважаючи їх за загрозу українській спільноті. Таким чином, він обстоював етнічну концепцію нації.

1. Вернадский В. И. Первый год Украинской академии наук // Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського / НАН України, НБУВ ; [голова редкол. О. С. Онищенко]. - К., 2011. - Т. 1 : Володи­мир Іванович Вернадський і Україна. Книга 1 : Науково-організаційна діяльність (1918-1919). - 2011. - С. 543-567.

2. Вульпиус Р. Слова и люди в империи : к дискуссии о «проекте боль­шой русской нации», украино - и русофилах, наречиях и народностях... / Рикарда Вульпиус // Ab imperio. - Казань, 2006. - № 1. - С. 353-358.

3. Гыйдел Э. Об «украинофильстве» Георгия Вернадского, или вариация на тему национальных и государственных лояльностей / Эрнест Гыйдел // Ab imperio. - 2006. - № 4. - С. 329-346.

4. Долбилов М. Слова, люди и имперские контексты : дискуссия про­должается / Михаил Долбилов, Дариус Сталюнас // Ab imperio. - 2006. - № 1. - С.359-365.

5. Дубровіна JI. А. Концепція книжкового фонду україніки П. Я. Стебницького / JI. А. Дубровіна, О. П. Степченко // Рукописна та книжкова спадщина України. - 2003. - Вип. 8. - С. 273-283.

6. Євген Чикаленко. Петро Стебницький. Листування. 1901-1922 роки / [упорядкув. Н. Миронець, І. Старовойтенко, О. Степченко]. - К. : Темпора, 2008. - 628 с.

7. Іваницька С. Г. «Український проект» у діяльності та оцінках П. Я. Стебницького (1905-1908) / С. Г. Іваницька // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - 2009. - Вип. 27. - С. 76-84.

8. ІР НБУВ. - Ф. 244, спр. 2, 19 арк.

9. ІР НБУВ. - Ф. 244, спр. 93, 10 арк.

10. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму : моногр. / Геор­гій Касьянов. - К. : Либідь, 1999. - 352 с.

11. Лісовий В. Націоналізм, нація та національна держава / Ва­силь Лісовий, Олег Проценко // Націоналізм. Теорії нації та націона­лізму від Йогана Фіхте до Ернеста Ґелнера : антологія / упоряд. Олег Проценко, Василь Лісовий. - [2-ге вид., переробл. і доповн.]. - К. : Смолоскип, 2006. - С. XI-XXXVII.

12. Попович М. В. Нарис історії культури України / Мирослав По­пович. - К. : АртЕк, 1999. - 728 с.

13. Присяжнюк Ю. П. «Незручні селяни» в історіографії націєтворчих процесів Наддніпрянщини другої половини XIX - початку XX ст. / Присяж­нюк Ю. П. // Історичний архів. Наукові студії. - 2011. - Вип. 7. - С. 42-49.

14. Сміт Е. Д. Національна ідентичність / Ентоні Д. Сміт ; [пер. з англ. П. Таращука]. - К. : Основи, 1994. - 224 с.

15. Стебницький П. Я. Ріг Вернигори // Поміж двох революцій : Нариси політичного життя за р. р. 1907-1918 / Петро Стебницький (П. Смуток). - К. : Час, 1918. - С. 207-234.

16. Стебницький П. Я. Українська справа / П. Я. Стебницький (П. Смуток). - Петроград : Друкарь, 1917. - 46 с.

17. Wilson A. Ukrainian Nationalism in the 1990s. A Minority Faith / Andrew Wilson. - Cambridge : Cambridge University Press, 1997. - 302 p.

В статье исследуется дискурс нации в публицистических и эпи­столярных текстах деятеля украинского движения начала XX в. П. Стебницкого. Выясняется его отношение к гибридным культурным явлениям и идентичностям. Доказывается, что публицист придер­живался этнической концепции нации.

Ключевые слова: нация, идентичность, дискурс, П. Стебницкий.

The ar~ticle deals with the discourse of nation in the journalistic and epistolary texts of P. Stebnitskiy, the figure of the Ukrainian national movement of the beginning of the 20th century. His attitude to the hybrid cultural phenomena and identities is discovered. It is proved that the columnist adhered to the ethnic conception of nation.

Keywords: nation, identity, discourse, P. Stebnitskiy.