Головна Журналистика КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ ЮРІЯ КОСАЧА
joomla
КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ СТУДІЇ ЮРІЯ КОСАЧА
Журналистика - Журналистика

Світлана Семенко,

Канд. філол. наук, доц. (Полтава)

УДК 821.161.2(092): 323.113

У статті проналізовано культурологічні розвідки Ю. Косача, в яких панівною є ідея проєвропейського спрямування національної куль­тури. Визначено, що у своїх виступах відомий публіцист критикує явище масовізації культури, політичну заангажованість мистецтва. Доведено, що культурологічні студії Ю. Косача були спрямовані на ут­вердження престижу вітчизняної культури у світі.

Ключові слова: окцидентальний напрям, політична заангажо­ваність, масова культура.

In the article Yuriy Kosach’s cultural searching, which has the main idea of European direct of national cultur is analysed. Yuriy Kosach’s crit­ic of mass art and political engagement of art was elucidated by author. It’s proved, that cultural studies by Yuriy Kosach were turned to increase of prestige of national culture in the world.

Keywords: occidental direct, political engagement, mass art.

В статье проанализированы культурологические разведки Ю. Ко­сача, в которых господствующей является идея проевропейского на­правления национальной культуры. Определено, что в своих выступ­лениях известный публицист подвергает критике явление массовиза - ции культуры, политическую заангажированность искусства. Дока­зано, что культурологические студии Ю. Косача были направлены на утверждения престижа отечественной культуры в мире.

Ключевые слова: окцидентальное направление, политическая за­ангажированность, массовая культура.

Серед тематичного обширу публіцистики Юрія Косача осібне місце посідають його статті, присвячені основним тенденціям роз­витку національної культури. Будучи, як і всі Драгоманови-Косачі, людиною широких енциклопедичних знань і високої ерудиції, він був добре обізнаний з найсучаснішими віяннями у різних сферах культурного життя.

У культурологічних публікаціях Ю. Косач, співзвучно з ідеями своїх славних предків, дотримується концепції: духовна культура формує світогляд народу і сприяє політичним та економічним пере­творенням. Яскравою ілюстрацією цієї теорії є стаття «Духовна культура і чин », в якій публіцист на широкій доказовій базі запере­чує сучасні йому тенденції про протиставлення духовної культури чинові, під яким розуміється «зовнішній, і то яскравий, голосний порух». Автор статті стверджує, що афектоване нагнітання супро­тилежності понять «духу» і «чину» призвело до того, що «чин ста­вав програмово нерозумним... був уже ціллю в собі, своєрідним ми­стецтвом для мистецтва, рухом для руху, без огляду на доцільність і без огляду на моральність. Чин ставав не виявом цілої людини з її чуттєвістю і розумною волею, але розрядом ірраціональних, стихійних сил, чином для чину» [2, 4].

Для Косача така ситуація не є виправданою. Він наводить досить переконливі приклади діяльності знакових особистостей ук­раїнської історії П. Сагайдачного та Б. Хмельницького, які для своїх визвольних змагань об’єднали стихійну силу народу й куль­турну силу української інтелігенції. Публіцист досить образно вис­новує: «Сагайдачний дав стихійній силі Січі національну ідею. Здійснителем її став Богдан Хмельницький. Його чин — не протис­тавлення духовій культурі, а навпаки, його чин - це синтеза духо­вої культури і природних сил українства в державі війська за­порізького» [2, 4].

Співзвучними були й дії, на думку публіциста, й нащадків запо­рожців - січового стрілецтва, галицької армії та армії УНР, які бу­ли не просто стихійним рухом мас, а «чином, розумно оформленим ідеєю», яка була підготовлена «духовим розвитком і світоглядовим формуванням українства впродовж 19 і початку 20 століть, і треба б великого мистецтва у підмальовуванні дійсності, щоб того не ба­чити» [2, 4].

Косач рішуче відкидає окремі сучасні йому теорії, які висували ідею про те, що духовна культура й національний світогляд повинні виростати із боротьби. На підтвердження правоти своєї позиції публіцист покликається на особливості високого розвитку духовної культури і формування світогляду індусів, що є, на його переконан­ня, «зразком духовости, зродженої з відмови від боротьба, із запере­чення чину» [2, 4]. Посилаючись на національні авторитети, публіцист доводить своїм опонентам, що їх засадничі принципи цілком не здатні пояснити діяльність Сковороди, ідеї хуторянства, які зробили великий вплив на формування і розвиток національних світоглядних орієнтирів.

Звертаючись до світової історії, Ю. Косач стверджує, що власне «критичний ум» Вольтера і «мрійницька думка» Руссо стали ідео­логічним фундаментом Французької революції, а «туга за внутрішнім миром знайшла свій вираз...у малярськім клясицизмі Давіда, раніше, ніж зовнішнім чином здійснив його Наполеон, пе­рекинувши війну за межі Франції» [2, 5]. Як виняток із загального правила, наводить публіцист англійський тип розвитку, де політичний та економічний розвиток дають поштовх для нових тен­денцій у розвитку духовної культури та світогляду. Автор публікації розуміє схильність своїх опонентів об’єднувати «чинну боротьбу з духовими явищами причиновим зв’язком і називати пер­шу причиною, другі наслідками». І для зразка бере, неактуальну для сучасної йому реальності, марксистську доктрину, за якою еко­номіка була базисом еволюційного оновлення, а духовна сфера була лише наслідком економічних перетворень.

Ю. Косач робить цілком слушні висновки про те, що залежно від історичного розвитку кожного народу співвідношення духу і чину бу­де різне: «...життя виявляється в різних формах рівнобіжно. Іноді в умовах поліційного натиску якісь почини можливі тільки в ділянці духа, як, наприклад, в Україні XIX ст. У свобіднішім суспільнім підсонні, при меншій духовій рухливості, напр. в Англії, найперше з’являються політичні чи господарські чини, а потім їх теорії» [2, 5], тому не варто протиставляти духовну культуру чинові.

Ключовою темою в культурологічних виступах Ю. Косача, як і в усій його публіцистичній спадщині, залишається утвердження проєвропейських тенденцій в національній культурі. Характерною в цьому річищі є стаття «Дорогі цвинтарі», в якій публіцист досить ґрунтовно пояснює широкому загалові та своїм ідеологічним опо- нентам-орієнталістам необхідність для української літератури істинної, а не показної окцидентальної орієнтації. Наголошуючи, що актуальне для української культури питання Схід-Захід у різні періоди української історії мало свої специфічні особливості, Косач відкидає погляди окремих ідеологів про втрату європейської духов­ної першості перед американською культурою та «азійським рене­сансом», як і безплідність дискусій з цього питання.

Оцінюючи сучасну історичну ситуацію, в якій опинилася ук­раїнська еміграційна спільнота, автор цілком справедливо зауважує, що поява «оповерховлених» дискусій викликана тривогою: «Пере­живаємо догоряння окциденталістичної думки в Україні. Не йдеться про декларативну «причетність» в жодному випадку: конформізм еміґрації в цьому відношенні показовий, як палюча, щоденна ужит - ковість і нічого більше. Форми Заходу тут банують за дійсно західнім, а не копичинецьким змістом. Обожнювання Заходу, це тільки фетишизм, розгубленої генерації або касти, це конвенціональ­на наличка. Заходопоклонство, це тільки утеча перед власного убогістю й неспроможністю жити «без орієнтира». Здебільшого, це тільки декларативний, пустопорожній романтизм» [1, 4].

Автор публікації закликає по-науковому ставитися до цієї кон­ститутивної проблеми української культури. Доводячи тяглість одвічного зв’язку України з традицією Заходу, він, як аргумент, наводить першорядні твори представників «покоління органічно окциденталістичної української духовности» Ю. Яновського,

В. Підмогильного, Ю. Липи, В. Домонтовича. Він робить основний акцент на тому, що вони ввібрали досвід європейської культури без посередництва, зокрема російської культури, а джерела їх твор­чості варто шукати в традиціях Гюго, Мопассана, Чосера, Рабле, Моема, Кіплінга.

Критик наголошує: «Це не наслідування, не учнівство, а пара­лельність, пояснювана одною й тією ж духовістю, перебуванням біля тотожних джерел, це повне освідомлення себе, як рівноправно­го й рівночасного співтворця однієї культури. Сила згаданих майстрів, навіть не в їх умінні вибирати центральні теми, їх сила - стиль. Коли прирівнюємо їхній стиль з деякими з сучасників, а ще більше зі стилем наступників, впадає в очі безмежна відстань між творцями української державної самобутньої, хоч і на універсаль­них основах, культури, а культури залежної, проміжної, майже регіональної, загумінкової» [1, 4].

Косачеві болить, що більшість українських митців не здатні створити творів європейського масштабу, що в їх творах немає зв’язку з європейськими традиціями, європейськими школами. Публіцист називає такі твори «феномен для себе», «піротехнікою випадку», «хаосом нашвидкуруч накопичених засобів», «таланови­тим дряговинням». І, як приклад, називає історичні полотна «Пе­реяславська Рада» Н. Рибака, «Гомоніла Україна» П. Панча, «Се­мен Палій» Ю. Мушкетика. Автор публікації наголошує, що пер­шопричина низького рівня творів такого плану не тільки в політичній заангажованості, а в «ізольованості покоління від при­родних Україні, історичних шляхів розвитку її культури, на які її недавно знов, в порядку тяглости... ввели так блискуче Ю. Янов - ський, Ю. Липа, поряд з іншими» [1, 4].

Ю. Косач переконаний, що створення творів світового рівня за­лежить не тільки в сліпому наслідуванні та епігонстві стилістики майстрів західноєвропейської культури, як це виявилося у твор­чості окремих митців післявоєнної еміграції, а в органічному син­тезі кращих традицій європейської й української культури: «... Юрію Липі, при писанні «Козаків у Московії» заповідав свої мис­тецькі тайни і Флетчер і Рабле, але водночас і Касіян Сакович з XVII ст., і Григорій Квітка-Основ’яненко. М. Коцюбинський був безпосереднім хресним батьком «Міста», принаймні в акварельних його партіях, зате там, де спинявся учень Коцюбинського, йшли йо­му з порадою самі майстри французького натуралізму. Складний і багатий шлях формації Ю. Яновського: це насамперед Гоголь і зга­даний Гюго, але козацькі думи XVII ст. і стиль описів Самовидця й Величка, палюча, хоч назовні суха мова Лесі Українки. А при цьо­му англійські мариністи» [1, 4].

Публіцист підкреслює, що в період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., у час розквіту державницьких ідей, особли­во були пропаговані серед зденаціоналізованого українства при­спані ідеї спільності європейського та українського духовного роз­витку, за власним же образним висловом Косача, «споконвічні тра­диції «перехресних стежок».

Концептуальну роль у відстоюванні окцидентальних орієнтирів у національній культурі відіграв, на думку публіциста, М. Хвильо­вий. Косач переконаний, що концепція лідера ВАПЛІТЕ в «пер­спективі виявилася правильнішою, ніж «селекціоністів» з «Вісни­ка»... цей Окцидент протривав і устоявся всім політичним хуртови­нам, що час від часу вимітали й вимітають зі спадщини Окциденту немалих бунтівників» [1, 5].

Наголошуючи на безперспективності сучасних дискусій у пло­щині Схід-Захід, на їх наївно-романтичному характері, публіцист стверджує, що органічна єдність України з Європою була доведена ще в часи Сковороди і Шевченка й особливо утвердилася в добу Ю. Яновського та В. Підмогильного. Окциденталізм у їх творчості, як наголошує автор, «довершувався не тому, що саме їм його було відкрито, а тому, що іншими вони, як УКРАЇНЦІ, не могли й бути, як іншою не могла бути Леся Українка перед ними, як іншим не міг бути ні М. Гоголь, ні Д. Бортнянський. Питання треба ставити так: іде процес боротьби не за радикальну окциденталізацію України, а боротьби проти радикальної примусової дезокциденталізації її. Ці процеси не датовані сьогоднішнім днем, вони вже повторялися на Україні циклами, вмертвлюючи її здавен-давна європейську само­бутність, замінюючи її духовність в провінційну» [1, 5].

На жаль, Ю. Косач до епігонів російської літератури поруч із іменами Думитрашка та Носенка-Білецького зараховує й В. Винни - ченка. Зауважимо, що він, як і Олена Пчілка, не сприймає драма­тичного набутку митця, називаючи його «безстилевим і безбарвним регіоаналістом». На думку публіциста, ці митці сприяли провінційності української культури, її відступу «на якісь глухі, занесені снігом, запасні шляхи».

Ю. Косач доволі критично оцінює сучасний стан західноєвро­пейської культури, яка в цей період переживала не кращі часи. Він риторично запитує: «Що взяв би сьогодні М. Хвильовий, як віхи орієнтації?», і сам відповідає: «Мабуть, він відсахнувся б з огидою від нього, від того всього, що так заносить трупом. Провідні духовні сили йдуть тут в разючому розрізі з наростаючими новими суспільними силами, їх приречення бути тільки свідками і співця­ми власної катастрофи» [1, 5].

Публіцист переконаний, що для багатьох сучасних митців Євро­пи притаманний «твердий цинізм», «облудна патетика», що «нічо­го з надії, нічого з сили, нічого з віри не лишається після їхніх творів». Автор висловлює думку про те, що сучасна європейська культура не має власного стилю, на відміну від американської, яка «живе вже в майбутньому й звідси на її очах зростаюча, хоч і прист­расно молода вага на тлі сенільного маразму, цинізму зрезигнова - ного покоління й «доби Туги» європейського Заходу» [1, 5]. Однак, як адепт проєвропейської орієнтації української культури, він оп­тимістично вірить у черговий духовний ренесанс західноєвропейсь­кої культури, вірить у здорову силу духу провідних європейських націй та їхньої творчої еліти. Критик вважає дочасним говорити про агонію західноєвропейської культури, оскільки твердо вірить у її духовне відродження: «Культура бо Окциденту не вигибає, вона зміняє лише своїх речників». Стосовно ж місця національної куль­тури в нових історичних умовах, то він впевнений, що серед ук­раїнства завжди знайдуться енергійні сили, котрі не зважаючи на всі негативні історичні реалії «палко й повз усе проносять прапор тяглости, прапор української культури» [1, 5].

Проблема проєвропейської орієнтації української культури по - рушенаі в статті «Чому з Заходом?». Як і в більшості публікацій на цю тему, Ю. Косач добирає переконливі аргументи, котрі доводять правдивість його позиції. Говорячи про поступальний рух ук­раїнської культури на світові горизонти, публіцист наводить яск­раві приклади європейського визнання діяльності таких українців, як-от: М. Бердяєв, Д. Чижевський, Д. Дорошенко, П. Курінний,

В. Щербаківський, І. Мірчук.

Публіцист доводить, що українська еміграційна творча еліта розпочала, незважаючи на несприятливі політичні реалії, «підбій світу для української культури», а також допомогла світові відкри­ти Україну. Ю. Косач досить пафосно пише, що кращі національні сили на еміграції мають зброю, яка є найкращою відповіддю «усім слабодухам і зневіреним, та зброя, що є нашою майбутністю й по­всякчасним джерелом нашої онови, та зброя - українська ду­ховність, і ми нею володіємо» [4, 5].

Автор публікації досить саркастично висміює занепадницькі, на його погляд, світоглядні теорії національно-культурного соліпсиз­му, які спрямовують національну культуру до провінційності та ет­нографізму. Проте Косач водночас наголошує, що кожен українець повинен мати національну самоповагу, яка базується не тільки на плеканні власних досягнень у царині духовної культури, а й за­своєнні кращого з досвіду світової: «Культура - це система вартос­тей. Найсуттєвіше, не знецінювати чужої системи й не штучно підбивати вартості своєї - в рівновазі цих двох сил закон вселюд­ського поступу цивілізації» [4, 5]. Він стверджує, що наша національна культура мала регіональний народницький характер до того часу, поки не була включена в культурне поле європейської культури. Такий стан речей публіцист пояснює тим фактом, що українська культура від 1840 р. розвивалася двома шляхами: пер­ший - це «творення її вартостей джерельними глибинами на­ціонального генія (Шевченко), другий - спрямовування цих варто­стей у русло світового культурного процесу (Куліш)» [4, 5].

Ю. Косач зазначає: «Наше «цетерум цензео» - тільки Європа». На його тверде переконання, європейська духовність, європейська культура кілька сторіч не тільки витримала натиск інших конти­нентальних культур і не піддалася глобальній асиміляції, а й має силу сприяти розвитку інонаціональних культур, є джерелом тво­рення й українських національних міфів, тому логічно, що саме Захід є захистом для існування української культури. На жаль, кращі здобутки українства в царині духовної культури маловідомі широким колам європейської спільноти.

Водночас доводиться теза про те, що вершинні досягнення на­ціональної культури пов’язані з західноєвропейськими орієнтаціями українських митців: «Дехто закликає орієнтуватись «насебе самих», дехто твердить, що маємо письменників, справді великих, що їх Європа не знає. Ніхто цього не заперечує: і Леся Українка, й Коцю­бинський, і Стефаник безперечно великі письменники і дуже шкода, що Європа, яка іноді рекламує марноти, цих наших письменників ще не знає. Але чим були великими вони, через що зміцнів їх талант? Са­ме через свою причетність до західної культури. Адже Леся Українка «з одержимістю поринала в світові теми, куди перед тим ніхто з земляків, крім двох-трьох відважніших не сягав». Або Стефаник, що виріс якраз на ґрунті тісного знайомства з західною літерату­рою» [4, 5].

Публіцист констатує: регіональна доба нашої культури закінчи­лася від того часу, коли український народ став нацією, і саме окци - дентальна концепція «вільної нації» визначає українські політичні пріоритети. Він досить категорично заявляє: «В окцидентальному дусі кристалізується взаємовідношення вразливості й сприйняття творця й споживача тієї системи вартостей, що зветься культурою. Всяке інше поняття культури нам чуже. Нам чуже механічне наша­ровування культурних верств (як у Росії, в добу Петра І), нам не істотне запозичування й трансплантація зразків культури, що, не­органічна для даного терену, залишається тільки - тонкою, зовнішньою плівкою (Японія, Китай). В орбіті Окциденту ми твори­мо свою власну систему вартостей, з повною їх автономією, але в ге­неральних лініях - універсальну...» [4, 5].

У своїх актуальних культурологічних розвідках Ю. Косач пору­шує й таку складну багатоаспектну проблему, як симбіоз елітарної та масової культури, чому присвячена його стаття «Культура мас чи еліти?», яка в підзаголовку визначена як «міркування до З’їзду ОМ». Як гострий і безкомпромісний публіцист та не менш талано­витий оригінальний письменник, він не розуміє нечіткої позиції окремих побратимів із літературного цеху, які у своїх виступах апе­люють до українських митців із вимогою писати «зрозуміло», уни­кати літературного експериментаторства, писати в манері А. Ка - щенка, а самі водночас зараховують себе до письменників «елітар­ної літератури».

Косача обурює таке лицемірство, він зауважує, що і його літера­турні дітища свого часу ставали об’єктом безпідставного критикан­ства, ненаукової інтерпретації в пресі. Публіцист з сумом конста­тує, що для стилістики сучасного мистецтва характерні такі нега­тивні тенденції, як бульварщина і мелодраматизм, і чимало «з письменницької братії» на таких засадничих принципах «роблять кар’єру й капітал». На його думку, все це призводить до загального зниження естетичного рівня творів національного письменства, що, у свою чергу, означає втрату престижу національної культури серед українського громадянства та світової спільноти.

Митець змушений констатувати появу на видноколі українсько­го письменства цілого загону аматорів, яких у першу чергу ціка­вить матеріальне, а не духовне: «Ось чому в нас більше аматорів на «Ловців блакитних перлів», а не на «Поета» Т. Осьмачки, який в іншому суспільстві був би подією величезного значення, ось чому так надять молодих авторів актуальні теми, дають легку славу й «не частковий успіх», ось чому - дивишся й високорівневий ав - тор-олімпієць з’їжджає з Олімпу езотеризму, кидає нектар богів і не гребує сивухою периферій під смак слухача й читача» [3, 4].

Небезпідставно автор наголошує й на такій важливій культуро­логічній проблемі, як рівень читацької і глядацької культури. Цілком обґрунтовано він стверджує, що в кожному суспільстві є ча­стина людей, які надають перевагу масовій культури, і це є зако­номірним явищем: «Зрештою, нема нічого страшного, коли глядач домагається сенсаційно-кримінальних п’єс, а читач - поезій про ря­ботиння на личку укоханої. В кожному суспільстві є шари, що ма­ють далеко важливіші обов’язки, як читання «Фавства» чи розга­дування загадки «Гамлета». Вони ходять на «Веселу вдовичку», во­ни читають оповідання Кащенка, без особливої туги за чимсь більшим. Вольному воля, блаженному рай». Однак публіциста три­вожить той факт, що в сфері української еміграційної літератури, театрального мистецтва, живопису масова культура «хоче бути ге­гемоном, хоче диктувати», задовольняти смаки «кожночасного за­мовлення пересічности» [3, 4].

Досить безапеляційно говорить автор про обов’язок митця перед суспільством, істинне призначення мистецтва. Особливо різкі й ка­тегоричні висловлювання у питанні «митець і народ»: «Ми не хоче­мо твердити, що мистецтво є найвище добро нації. Це високе добро, але є вищі справи, перед якими мистецтво уступає. Ми не хочемо сказати, що мистець - недоторкане божество, яке витає в підхмар’ях. Співати, як пташка співає, він, звичайно, не може, бо живе серед суспільства й виконує теж свою окрему суспільну функцію. Але між божеством і попихачем юрби є ще проміжні ета­пи. І напрямок творчої мандрівки мистця все ж таки д’горі, а не вниз. Якщо його не розуміє юрба, де частково і його провина, але більша частина провини все ж таки лежить на юрбі, яка занадто лінива, щоб завдати собі труду зрозуміти. І, проте, більше героїзму в того мистця, який, хоч і покинений і самотній, стоїть на своєму становищі не зрозумілий, ніж у того, що, ціною своєї особистої су­веренності, йде назустріч смакам юрби і дбає про свою зро­зумілість» [3, 4].

Аргументовано стверджує автор, що культура повинна викону­вати свою основну функцію: «ушляхетнювати й осяювати сус­пільство», тому кожен справжній митець повинен складати твори не одного дня, а такі, які б допомагали справі ушляхетнення людст­ва на десятиліття й віки. Для публіциста аксіоматичним є факт зв’язку мистецтва і суспільства, навіть якщо йдеться про творчість таких елітарних митців, як Б. Антонич та О. Ольжич. Він сподівається, що настануть часи, коли «збагнемо, що простота й ясність - це обтяження, і твір мистецтва починається з війни проти безпосереднього й конкретного» [3, 4].

На думку публіциста, справжня елітарна культура полягає в плеканні революційної аристократичності, пошуку новаторських форм, постійному контакті української культури зі світовою. Він дає досить образне власне трактування справжньої розвиненої культури: «Велика культура постає не із злагоди, а з гніву й тра - гедійности. Не з дозвілля, а з неспокою. Вона не плекається в просвітянсько-плужанських гурточках, а твориться одиницями, і їй підпорядковується, до неї доростає юрба» [3, 4]. Публіцист солідарний з позицією Г. Ващенка та В. Крупницького стосовно то­го, що сучасне українство має високий аристократичний дух і може створити в нових історичних умовах високу культуру. Він вважає це завдання первинним обов’язком української творчої інтелігенції.

Масовізація культури, як твердить Ю. Косач, - це винахід ко­муністичного та фашистського тоталітаризму, тому все, що «дійсно вартісне й дійсно велике в комуністичних і фашистських режимах, постало поза тими режимами і всупереч їм» [3, 4]. Публіцист вва­жає, що для українства на еміграції в «період концентрації» варто створювати справжню новаторську високоестетичну й високоду - ховну культуру, а не повертатися до «провінційного закапелка, до малоросійської Аркадії». Він пафосно наголошує: «Пройде ук­раїнська нова культура - відповідник нашим державним ідеалам повноцінної нації, пройде культура, зорієнтована на психологічну одвічну Європу, на її верхів’я, що й сьогодні, незважаючи на всі стрясення, мерехтять негаснучим сяйвом. Чи ця культура буде сприйнята всіма, чи лиш незначною меншістю — байдуже. Її зна­чення в широких плянах українського призначення в світі ніхто не в силі зменшити. Може маси приймуть її сьогодні, може що лиш за­втра — це не змінить ані її напрямку, ані її змісту, ані її високої ідейної напруги» [3, 4].

Отже, яких би проблем не торкався Косач у своїх розвідках про шляхи розвитку української культури, він завжди акцентував ува­гу на виході української духовності за рамки провінційної обмеже­ності, піднесенні престижу національного мистецтва на видноко­лах світової цивілізації. Палко відстоюючи проєвропейську орієнтацію української культури, яка сприяє піднесенню рівня ук­раїнського мистецтва, публіцист одним із перших порушив пробле­му активної пропаганди кращих здобутків української культури у колі європейської спільноти. Будучи оборонцем істинних духовних цінностей, він відкрито виступив проти масовізації культури в по­воєнний період, яка знецінювала істинне мистецтво.

1. Косач Ю. Дорогі цвинтарі / Юрій Косач // Українська трибуна. - 1947. - 4 серп.

2. Косач Ю. Духовна культура і чин / Юрій Косач // Львівські вісті. - 1942. - Ч. 9.

3. Косач Ю. Культура мас чи еліти? / Юрій Косач // Українська три­буна. - 1947. - 13 лип.

4. Косач Ю. Чому із Заходом? / Юрій Косач // Час. - 1947. - Ч. 19.


Похожие статьи