Головна Журналистика БЛОГИ ТА БЛОГЕРСТВО В УКРАЇНСЬКІЙ ІНТЕРНЕТ-ЖУРНАЛІСТИЦІ
joomla
БЛОГИ ТА БЛОГЕРСТВО В УКРАЇНСЬКІЙ ІНТЕРНЕТ-ЖУРНАЛІСТИЦІ
Журналистика - Журналистика

Олександра Зоріна,

Канд. філос. наук (Київ)

У ДЕ 007: 304: 070.422

У статті розглянуто проблеми розвитку блогерства в інтернет - журналістиці, проаналізовано питання професійної майстерності й аматорства.

Ключові слова: інтернет-журналістика, репортер, журнал, блог, видання.

У

Же майже півстоліття існує думка про кризу «паперової» жур­налістики. Йдеться не тільки про наслідки виходу у світ праці М. Макклюена, а й про твори послідовників канадського науковця та заяви власне видавців про те, що електронні видання катастро­фічно звузили можливості реалізації газетно-журнальної продук­ції. Проблему взаємовідносин електронних і друкованих видань розглянемо нижче, проте, у контексті завдання цієї статті зазначи­мо, що міф про швидку смерть друкованих ЗМІ й присмерки «гут - тенбергової галактики» виявився передчасним. На тлі кризи тради­ційної журналістики якісно новим явищем постають сучасні тен­денції інтернетмедіа. Дивно, що міф цей підтримується відомими видавцями. Так, чи не найвпливовіший з медіамагнатів Руперт Мердок після того, як висунув тезу, ніби всі мас-медіа повинні жити в інтернеті, заявив, що до 2015 р. всі ЗМІ створюватимуться за допомогою роботів.

У теорії розвитку інформаційного суспільства важливим склад­ником є роль пошукових систем: Google, Yahoo!, Яндекс, Рамблер та ін., що значно полегшують систему добору необхідної інформа­ції. «Потреба в цій системі відбору інформації зростає, відбувається розвиток індивідуалізації пошуку інформації». У практиці вже існує новий термін на визначення цього явища: 311 - засоби індиві­дуальної інформації [3, 17]. Відомий дослідник масової комунікації М. Кастельс наголошує на тому факті, що «користувачі є їх голов­ними творцями, пристосовують їх до власних потреб і системи цін­ностей, що врешті-решт приводить до трансформації самої техноло­гії» [5, 72-73].


Ідея досить складна, йдеться швидше про взаємодію і взаємовп­лив респондента і власне творця мережевої інформації, який, зреш­тою, сам і виступає респондентом. Узагалі слід констатувати, що у зв’язку з нагромадженням значної кількості емпіричного матеріа­лу виникло цілком зрозуміле поняття його хаотичності та еклекти­ки. Звідси - нечіткість, невизначеність, непрозорість наукових сен­тенцій, що впливають не стільки від нерозуміння автором пробле­ми, скільки від спроби «зупинити час» для аналізу окремих момен­тів швидкоплинного процесу.

Цілком припускаємо й певну замилуваність ідеєю чи схильність до перебільшення в трактуванні ідеї «глобального розуму», «світо­вої мережі робототехніки» і т. д.

Прикладом подібного досить однобокого вирішення проблеми може бути взаємодія редакцій і так званих блогерів. За своєю суттю, блог - щоденник, що його можна заповнювати з періодичні­стю від одного разу на годину до одного разу на рік. При цьому блог - щоденник, відкритий для всього світу, а не призначений для чітко обмеженого ареалу користувачів, як це було, припустимо, з практикою класичних щоденників у минулому й позаминулому столітті. Тобто різниця між відкритістю блога та індивідуальним щоденником колосальна. Коли блог призначений для сприйняття потенційно якомога більшою кількістю респондентів, то щоден­ник - справа індивідуальних співпереживань, емоцій. Блог апріорі пишеться на публіку і для публіки, отже, він не може не бути роз­рахованим для задоволення невибагливих, рідше - витончених смаків й уподобань. Звідси - псевдолітературні прийоми, до яких вдаються творці блогів. У політичних блогах спостерігаємо надли­шок полемічних емоцій, загострених переживань «за долю когось або чогось» і т. ін. Російська дослідниця блогосфери К. Карякіна пропонує таку класифікацію блогів як частини розгалуженої систе­ми нових медіа:

- блоги професійних журналістів, які ведуться на добровільній чи корпоративній основі в межах інтернет-порталів офіційних мас - медіа;

- журналістські блоги, не закріплені за традиційними редакціями;

- корпоративні блоги, що ведуться представниками офіційних організацій або громадськими діячами й реалізують у першу чергу функцію інтерактивної комунікації між офіційними особами і пересічними громадянами;

- політичні блоги - блоги політиків чи державних діячів, вклю­чаючи лідерів держав і співробітників їх апаратів;

- особистісно орієнтовані блоги, що ведуться незалежними ама­торами й не мають жодного стосунку до офіційних медіа (не є масо­вими, їх контент не обмежується редакційними статутами і норма­ми професійної етики) [4, 12].

Безперечно оригінальною є думка вітчизняної вченої І. Арта - монової, яка вважає, що «передумовою появи і популярності блогів стали технологічні можливості мережі, що зумовили розширення аудиторії і стимулювали потребу в нових видах інтернет-комуніка - ції, більш індивідуальної - для самовираження, утвердження само - ідентичності, коли споживач інформації трансформується у її виробника» [1, 5].

Репортери західноєвропейських і північноамериканських ви­дань неоднозначно ставляться до блогерства й блогерів. Інша річ, коли йдеться про суто теоретичне осмислення важливості цієї взає­модії. Так, науковець С. Оутінг, ввівши поняття «відкрите джерело репортажу», наголошує на важливості співпраці між респондента­ми та журналістами під час напрацювання фактажу. Нібито жур­наліст може опублікувати на своєму блозі чернетку репортажу, отримати цінні коментарі та ідеї від користувачів щодо вдоскона­лення матеріалу, згодом доопрацювати матеріал та опублікувати його в певному мас-медіа.

Зауважимо, базуючись на практичному досвіді роботи, що такий процес можливий лише теоретично. Річ у тому, що будь-який мате­ріал, підготовлений для інтернет-видання, навіть у вигляді ескізу, розширеного плану, втрачає свою актуальність, а головне - новизну, варто йому з’явитися на будь-якому блозі. Більше того, варто лише проаналізувати численні коментарі на будь-який політичний матері­ал, розміщений на політичних інтернет-сайтах, як впадає в око емо­ційна перенасиченість, неприпустима однозначність, що подекуди переходить у нецензурну лексику і т. д., відгуків читачів цього мате­ріалу. Тобто йдеться про готовий, схвалений журналістський твір. Що говорити тоді про, умовно кажучи, «етюд», «замальовку», розмі­щену в блозі задля аналізу на рівні масової свідомості.

Існує кілька джерел, що повідомляють про кількість інтернет - користувачів в Україні; наведемо свідчення одного з них - Інтернет Асоціації України. За станом на 1 липня 2009 р. ІнАУ зафіксувала 12,6 млн інтернет-користувачів віком від 15 років. Ця цифра відпо­відає іншій статистиці - 15,3 млн користувачів зафіксував Міжна­родний союз електрозв’язку. Принагідно зазначимо, що ці цифри підтверджені й даними досліджень Інституту Горшеніна, який про­водить аналогічні дослідження щороку.

Розподіл користувачів інтернету по території і за віковими кате­горіями є дуже нерівним. Так, 36 % користувачів, старших 15 ро­ків, зосереджені в селах та невеликих містечках, хоч у цих населе­них пунктах проживає до половини мешканців України. А 3,2 млн користувачів мережі живуть у шести найбільших містах. У Захід­ному реґіоні проживає 18 % користувачів інтернету; у Централь­ному, включно із Києвом - 31 %; на Сході - 34 %; у південних обла­стях із Кримом включно - 17 % .

Віковий потенціал користувачів, старших 15 років, має такий вигляд: частка інтернет-користувачів серед жителів України віком 15-29 років - 59 %; 30-34 роки - 36 %; 45-49 років - 15 %. У середньому в Україні один комп’ютер використовують 2,6 осіб [2, 252]. «Ступінь розвитку широкосмугового доступу до мережі Інтернет в Україні можна оцінювати як близький до катастрофіч­ного», - зазначає в спеціальному дослідженні вітчизняний вчений С. Даниленко [2, 252].

Згідно з багатьма джерелами, Україна відстає за розвитком мережі інтернет не тільки від Росії і Білорусії, а й від країн третьо­го світу на кшталт Колумбії, Коста-Ріки, островів Кука.

Безперечно, не маючи відповідної аудиторії, важко говорити про певне сплановане використання нових інформаційних технологій у плані виховання суспільної моралі, політичної культури й взагалі культури толерантності та віротерпимості як складових складного утворення, що називається суспільною свідомістю. Шість головних міст України, де зосереджено чи не половину активних користувачів мережі інтернету є, за свідченням політтехнологів, найбільш непро - гнозованими й неконтрольованими в політичній активності. Вибори мера Києва Черновецького з його «молодою командою», яка услави­лася казнокрадством і запровадженням «оригінальних» корупцій - них оборудок - яскравий тому приклад. Водночас публікацій в інтер - нет-виданнях - від «Української правди» до «Багнета», «Обозрева - теля», «Левого берега» та ін., дають кожного разу неоднозначні характеристики читацької реакції на ту чи іншу публікацію.

Політичні сайти за своєю природою націлені на аналіз й адек­ватне подання політичних новин, чуток, прогнозів. Однак часто трапляється, що повідомлення про вагітність дочки відомого пітерського актора за кількістю відвідувань у кілька сот разів пере­вищують актуальні матеріали про перебіг драматичних подій у пар­ламенті й під його стінами.

Надзвичайно важко також спрогнозувати вікову категорію, стать, соціальне походження авторів багатьох коментарів, що при­криваються так званими «ніками». Ситуація доходить до абсурду, коли жіночий «нік» має солідний державний службовець. І, навпа­ки, за «ніком» ура-патріота, прихильника націонал-патріотичних ідей приховується студентка-першокурсниця. Проте навіть такі випадки спеціальні соціологічні служби, що працюють у штаті чи на замовлення політичних інтернет-видань, активно нотують і намагаються проаналізувати, виходячи з того, що навіть окремі розсекречення «ніка» кращі, ніж стабільна ситуація повної відсут­ності емпіричної бази.

Результатами подібної емпірики намагаються користуватися укра­їнські політичні аналітики, коли за прикладом західних колег, до уча­сті (і наступної активної співучасті) в написанні політичних матеріалів намагаються залучати ті аудиторії читачів, які вони хоч трохи самі собі уявляють. Найбільш усталена категорія таких коментаторів, що іноді охоче пристають на пропозицію колективних інтерв’ю, є блогери. Через соціальні мережі журналісти «Української правди», «Багнета», «Обозревателя», «Левого берега» заздалегідь дають оголошення про зустріч з тим чи іншим політичним діячем. Зазвичай уміщується його світлина та інформаційна довідка про трудову діяльність, сімейний стан тощо. За умови, коли політичний діяч зацікавив користувачів соціальних мереж, окремі блогери раптово починають викладати на своїх блогах інформацію про цю особу. Слід зазначити, що не завжди інформація відповідає реальному стану справ, але помічена надзви­чайно характерна тенденція. Блогери, дбаючи про відвідуваність влас­ної сторінки, самі ж «фільтрують» інформацію, часто-густо виконую­чи роль цензора своїх власних матеріалів в інтернеті.

Останній факт можна пояснити багатьма причинами, та голов­на, на нашу думку, полягає в звичайному людському честолюбстві й прагненні якомога повніше заявити про себе серед численної бло - герської аудиторії. Про факти недобросовісної передачі інформації, особливо коли йдеться про конкретний випадок політичної бороть­би або риси біографії, певні вчинки якогось лідера в окремо взято­му блозі, одразу стає відомо сотням тисячам подібних користувачів. Тобто стаємо свідками народження певних корпоративних правил блогерства, основ професійної етики.

Навпаки, добросовісна інформація, розміщена на блогах, дає можливість журналісту політичного інтернет-видання часом настільки оригінально скомпонувати питання до інтерв’ю, що воно набуває значного соціального розголосу.

Про досвід роботи журналістів західних видань з блогами багато пише вітчизняна дослідниця світового новинного дискурсу К. Сірі - ньок-Долгарьова. На її думку, під взаємодією новинних сайтів із блогерами поліпшується інтерактивна редакторська політика в процесі опрацювання новинного матеріалу, що дає можливість користувачам оцінити роботу журналістської команди. Прикладом цієї взаємодії є інтерактивна комунікація між редактором та блоге­рами на блозі самого редактора, у якому він пояснює роботу редак­ції, свої рішення та погляди стосовно певних новин (наприклад, блог редактора «Нью-Йорк Таймз») [6] .

У практику українських журналістів ще не прийшло поняття так званої вікі-журналістики. Однак слід зазначити, що вона має певний успіх у північноамериканських інтернет-виданнях.

Сам термін «вікі-журналістика» уперше був запропонований у 2004 р. Ендрю Лі на п’ятому симпозіумі з онлайн-журналістики в Остіні (штат Техас, США) [7]. Цей досить неоднозначний засіб пере­дачі друкованого матеріалу і його творчої інтерпретації орієнту­ється на концепцію, згідно з якою будь-хто може писати та публі­кувати новинні матеріали та будь-хто може редагувати вже опри­люднений веб-матеріал. В основі концепції лежить думка про те, що знання та інтелект групи може продукувати надійні та збалан­совані новини. Прикладами такої діяльності є суспільні проекти «Вікіпедія» та «Вікіньюс» (англ. 'УУікіресІіа, 'УУікіпе\уз) [7]. «Вікіньюс» дозволяє завантажувати аудіо-, відео - і текстові форма­ти (РБЕ). Ключовою характеристикою сайта є намагання предста­вити «нейтральні новини». На думку творців проекту, саме в цьому полягає смисл громадянської журналістики. «Новини мають висвітлюватися об’єктивно, представляючи ідеї і факти таким чином, щоб це задовольнило і їх прихильників, і опонентів», - вва­жає засновник «Вікімедіа» Джимбо Уельс [6]. Таким чином, «Вікіньюс» реалізує більш традиційний підхід до журналістики, ніж інші онлайн-проекти (наприклад, такі, як американські сайти ІпсІуМесІіа і 01ітуМе\уз), де користувачі практично не обмежені вимогами до змісту і якості опублікованої інформації) [8].

Базуючись на емпіричному матеріалі, що кожного дня нагро­маджується в редакціях вітчизняних інтернет-видань, мусимо кон­статувати, що види журналістики, які в принципі передбачають авторське подання новин будь-яким споживачем інтернет-продук - ції, в Україні шансів на існування поки не мають. Причина полягає в заполітизованості значної кількості респондентів, в емоційній роздратованості, що пов’язана з низьким рівнем життя, і ще в без­лічі суб’єктивних чинників, що виникають кожного разу ситуатив­но й прогнозованими бути не можуть. Попри той факт, що в Україні постійно налічується від 2,5 до 2,8 млн молодих людей, які здобу­вають вищу освіту (різні форми навчання - від стаціонару до заочної форми), аудиторія, що має тенденцію до спонтанної пере­писки з ведучими політичних рубрик, у принципі не володіє достат­нім рівнем загальної культури, часто дописи просто малограмотні, їх стилістика емоційно неврівноважена.

Висновки автора можуть бути переглянутими, як тільки ситуа­ція оптимізується через різку зміну соціально-економічних умов у суспільстві.

1. Артамонова І. М. Блог як публічна автокомунікація / І. М. Арта­монова // Держава та регіони. Сер. : Соціальні комунікації. - 2010. - № 2. - С. 5-9.

2. Даниленко С. Громадянський вимір комунікаційної революції : модернізація суспільних комунікацій від друкарського верстата до соціальних мереж : [моногр.] / С. Даниленко. - К. : ІМВ, 2010. - 310 с.

3. Засурский Я. Н. СМИ вступают в эпоху мобильной коммуника­ции / Я. Н. Засурский // К мобильному обществу: утопии и реаль­ность / [под ред. Я. Н. Засурского]. - М. : Изд-во Моск. ун-та, 2009. -

С. 12-52. - (21 век: Информация и общество).

4. Карякина К. А. // Медиаскоп. Электронный научный журнал факультета журналистики МГУ имени М. В. Ломоносова. - 2010. - Вып. 1. - Режим доступу до журн.: Http://mediascope. ru/node/52.

5. Кастелъс М. Информационное общество и государство благосо­стояния: Финская модель / Мануэль Кастельс, ПеккаХиманен ; [пер. с англ. А. Калинина, Ю. Пороги]. - М. : Логос, 2002. - 219 с.

6. Сіріньок-Долгарьова К. Г. Глобальні новини і мобільний інтернет: досвід англомовних країн / К. Г. Сіріньок-Долгарьова // Держава і регіони. Сер. : Соціальні комунікації. - 2010. - № 2. - С. 71-74.

7. СіріньокДолгарьова К. Г. Новинні інтернет-медіа (на прикладі веб-сайтів регіональних телекомпаній) / К. Г. Сіріньок-Долгарьова // Інформаційне суспільство. - 2008. - Вип. 8. - Лип.-груд. - С. 26-29.

8. СіріньокДолгарьова К. Г. Структурна організація новинного дис­курсу / К. Г. Сіріньок-Долгарьова // Наукові записки Інституту жур­налістки : [науковий збірник] / [за ред. В. Різуна]. - 2009. - Т. 36. - Лип.-верес. - С. 45-49.

В статье рассмотрены проблемы развития блогерства в интер - нет-журналистике, проанализированы вопросы профессионального мастерства и самодеятельного творчества.

Ключевые слова: интернет-журналистика, репортер, журнал, блог, издание.

In the article the problems of development of the blog are considered in internet-journalism, the questions of professional mastery and amateur work are analysed.

Keywords: internet-journalism, reporter, magazine, blog, edition.