Головна Журналистика ПОРТРЕТНИЙ НАРИС У ПУБЛІЦИСТИЧНІЙ ПРАКТИЦІ ОЛЕНИ ПЧІЛКИ
joomla
ПОРТРЕТНИЙ НАРИС У ПУБЛІЦИСТИЧНІЙ ПРАКТИЦІ ОЛЕНИ ПЧІЛКИ
Журналистика - Журналистика

Світлана Семенко,

Канд. філол. наук (Полтава)

УДК 821.161.2-4-92

У статті досліджено публіцистичну спадщину Олени Пчілки в жанрі портретного нарису. Проаналізовано специфічні особливості її нарисової портретистики, зокрема включення в тканину портретно­го нарису аналізу загальнозначущих проблем українства Наголошено на поєднанні елементів літературно-критичної статті та власне публіцистичного нарису в спадщині журналістки.

Ключові слова: портретний нарис, знакова постать, літературо­знавчий коментар.

У

розмаїтій за жанрово-змістовим наповненням публіцистичній спадщині Олени Пчілки помітне місце посідають портретні нариси, створені нею в першій третині XX ст. Героями її нарисів є знакові для духовної культури України постаті - М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький, М. Кропивницький, М. Ковалевський,

І. Карпенко-Карий, О. Сластьон, П. Житецький. Як окрема науко­ва проблема, нарисова портретистика О. Пчілки ще не була предме­том наукових розвідок, проте в окремих працях, присвячених жит­тєвому і творчому шляху визначних особистостей, що стали героя­ми її художньої публіцистики, науковці завжди покликаються на її авторитетне слово. Тому метою статті є виокремлення специфічних рис ідиостилю Олени Пчілки як нарисовця, визначення традицій­ного й новаторського в її публіцистичній практиці в межах порт­ретного нарису.

Фактично, маємо справу з цікавим різновидом портретного нарису - нарисом-спогадом з елементами автобіографізму. Заува­жимо, що такий жанровий різновид є традиційним у творчій прак­тиці всієї династії публіцистів Драгоманових-Косачів з притаман­ними кожному зосібна власними творчими підходами. Прикметно, що портретні нариси О. Пчілки поєднують у собі елементи літера - турно-критичної статті та власне публіцистичного нарису. Поява цих нарисів зумовлена, з одного боку, відходом у вічність духовних речників українського народу, з іншого - потребою осмислення й


Популяризації їх громадянського й творчого подвижництва. У про­понованій розвідці обмежимося аналізом портретних нарисів, героями яких стали М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та М. Кропивницький, оскільки вони є найбільш схожі за стилісти­кою та ідейно-тематичним спрямуванням.

Так, у нарисі «Марко Кропивницький, яко артист і автор» (ЛНВ. - 1910) [1; 2] публіцистка намагається всебічно визначити грані творчого обдаровання одного з когорти «театру корифеїв». Створюючи портрет відомої особистості, О. Пчілка вдається до ана­лізу загальнозначущих проблем українства, пов’язаних із полем діяльності героя нарису. Говорячи про роль М. Кропивницького в оновленні й розширенні репертуару українського театру, авторка нарису торкається тогочасної дискусії, яка точилася між представ­никами старшої та молодшої генерацій українських письменників про шляхи розвою національної драматургії та театру, про запере­чення молодими митцями здобутків попередніх поколінь: «Останнім часом стало звичайним ділом - говорити вельми презир­ливо про такі п’єси. Се, мовляв, «етнографізм», «буржуйне народо­любство», «сіра проза життя», «щоденщина» і т. п. За третім сло­вом почуєте від нових критиків, що бог Аполон давніх письменни­ків «українофілів» плутався тільки в широчезних козацьких шта­нах, та що в славу йому автор провадили на сцені лиш культ «варе­ників та горілки» гопака та більш нічого» [2, 241-242].

О. Пчілка не тільки не погоджується з такою позицією нової генерації митців, а й рішуче відстоює здобутки їхніх попередників, наголошуючи насамперед на тому, що в попередні роки українська література виконувала етнозахисну функцію: «...Нашу письмен­ність, від початку її, проймає дух демократичний, народній. Від самого відродження її, з мовою свідомонаціональною, українською, від самого часу Котляревського, наша література, отже власне й література драматична, ступила на ґрунт демократичний, народ­ній» [2, 242].

Торкаючись у нарисі такої важливої світоглядної проблеми, як співвіднесеність рівня таланту письменника і його участі на полі національної культури, вона зазначає, що доля українського письменника, незважаючи на рівень таланту, це «стежка поваж­на, шанобна й дорога».

О. Пчілка одна з небагатьох у тогочасній періодиці порушила питання про авторське право на твір, яке тісно переплелося з таким літературним явищем, як «мандрівні сюжети» в літературі. Ця проблема в нарисі виникла у зв’язку з епізодом у творчій біографії

Марка Кропивницького, пов’язаного з п’єсою «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», що з’явилася на українських драматичних обши - рах майже одночасно з оригінальним твором М. Старицького «Не судилося». Серед української творчої інтелігенції ця ситуація викликала чимало дискусій. Ця справа про первинність авторсько­го задуму дійшла до судової зали, оскільки один із російських кри­тиків звинуватив М. Старицького в плагіаті, на що український змушений був захищати свою честь, звернувшись до правосуддя. О. Пчілка була переконана, що «немає догани, коли якийсь автор візьме тему вже брану іншим, лише по своєму освітить діячів або дасть інші подробиці» [2, 249].

Створюючи портрет Кропивницького-драматурга, О. Пчілка не вдається до всуціль комплементарного аналізу його п’єс, а робить цілком об’єктивний розгляд його спадщини, зазначаючи позитивні і негативні риси його ідиостилю. Високо поціновуючи п’єсу «Дай серцю волю...», авторка нарису зазначає майстерність у сюжетній побудові твору та його «розкішну мову», що нагадує «каскад чисто народніх виразів таких, що часом з великим трудом надались би до перекладу на иншу мову» [2, 245]. На мовотворчості митця авторка зупиняється з метою висвітлення такої супільно важливої пробле­ми, як формування літературної мови, особливо акцентує вона увагу читачів наукового часопису на диференціації понять «мова» і «стиль» художнього твору.

О. Пчілка наголошує, що, незважаючи на бездоганну побудову висловів, часто вони звучать надумано в устах персонажів, спотво­рюючи загальне враження від твору. Далі вона зазначає, що такий дисбаланс мови й стилю подекуди трапляється в драматичних тво­рах письменника, незважаючи на те. що «Кропивницький надзви­чайно добре знав народню українську мову, видно, що вона була йому належна органічно, бо і родом він був з-батька й з-діда Українець...часто умисне «ходив у народ», власне маючи те завдан­ня, щоб ще краще пізнати українську мову. Мова в його творах - зразкова» [2, 245]. З притаманними для публіцистичних виступів Олени Пчілки категоричністю й безкомпромісністю вона наголо­шує на таких вадах драматичних творів Марка Кропивницького, як-от: слабка побудова драми, розкиданість драматичної дії, невід­повідний стиль мови, нерозроблений психологічний «драматизм». Проте поруч з цим вона зазначає тематичну розмаїтість його п’єс, вдале використання шевченківських сюжетів, швидке реагування на ключові події в суспільно-політичному житті українства засобом художнього слова.

Публіцистка звертає увагу й на таку рису Кропивницького-дра - матурга, як уміння об’єктивно оцінювати популярність власних творів та оперативно відгукуватися на нові віяння доби відповідно до запитів українського громадянства. Проте вона зазначає, що, незважаючи на новаторство в змістовому звучанні таких творів, як «Скрутна доба» й «Старі та молоді сучки», «ці п’єси чи не найслаб - ші з усього, що написав М. К-цький», «оскільки в них немає ні цікавої основи, тієї драматичної інтриги, ні нових цікавих типів, ні хоч-би майстерного мальовання подробись», тому п’єси драматур­га на сучасні теми явище «мляве, безбарвне, дарма, що приходить - ся до такого яскравого запального характеру» [2, 251].

Після таких розлогих літературознавчих коментарів, які орга­нічно поєднані з публіцистичною стилістикою в розкритті важли­вих світоглядних проблем сучасності, О. Пчілка логічно визначає такт Марка Кропивницького не тільки як драматурга, а й театраль­ного діяча: «...Думка його ж не спинялась на таких п’єсах, зшитих на живу нитку (хоч він яко орудар своєї великої трупи, мав змогу становити на кону першу-ліпшу свою п’єсу)»; думка його все-ж таки раз-у-раз шукала нових шляхів і раз-у-раз натрапляла на такі теми, що сами по собі, по своєму замислу, дійсно були варті великої уваги» [2, 250]. На переконання О. Пчілки талант Кропивницького - артиста на кілька порядків вищий за талант Кропивницького-пись- менника. Засвідчуючи велику роль одного з фундаторів професій­ного театру в національній культурі, публіцистка висновує: «Звівши до купи всю творчість М. К-го, яко драматичного актора, все ж мусимо признати за ним заслугу, що він дав українській сцені скілька таких творів, що й надалі займатимуть на ній почесне місце, будячи любов до рідного слова та до простого люду. В мові народних п’єс Кропивницького охочий учитися у старих «етногра - фістів» - знайде багатий скарб народної мови й пісні» [2, 252]. У портретних нарисах Олени Пчілки зримо простежується, що діяль­ність громадських діячів оцінюється нею крізь призму їх «україн - ськості», внеску в справу розвою національної ідеї.

До портретних нарисів О. Пчілки належить і «Микола Лисенко (Спогади й думки)», надруковані на сторінках «Рідного краю» (1912) та «Літературно-наукового вісника» (1913). Образ геніально­го українця публіцистка подає крізь призму його служіння націо­нальним інтересам, розвою української ідеї. Визначаючи такі основні чинники формування національної свідомості майбутнього композитора в ранні роки його життя, як батькові перекази україн­ською мовою, виховання тітки Марії Булюбашової, вона на перше місце ставить полтавське село з його народною стихією: «А пол­тавське село в ті давні часи більше додержувало в собі українську національну вдачу, ніж тепер. Українське слово, вся українська етнографія, українська пісня жили в своїй чистішій, повнішій подобі. Особливо ж пісня українська ще жила й серед челяді пан­ської, і часто пісню ту не тілько «терпілося» в різних «девичьих» покоях, а навіть подекуди була вона й люблена в панському околі. Можливо, що через ті хори українська пісня найперше чулою й дужою хвилею влилася в серце малого Миколи...» [З, 4]. Добираю­чи цікаві факти з дитинства та юності Лисенка, О. Пчілка показує етапи його загальної та музичної освіти, крок за кроком створюючи «живий» психологічний портрет юнака з чулим до музики і люд­ської біди серцем.

Більш докладно зупиняється авторка на київському періоді навчання Лисенка в університеті Св. Володимира, оскільки, за її спостереженнями, саме в цей період відбувається перелом у його світогляді в «національно-українському напрямку». Досить своє­рідною є подальша архітектоніка нарису, позаяк О. Пчілка відхо­дить від основної теми твору, а, вдаючись до прийому історичної ретроспективи, подає розлогу картину розвою українського руху, розпочинаючи з часів ліквідації царським урядом Кирило- Мефодіївського братства. Варто наголосити, що в оцінці певних суспільно-історичних явищ публіцистка дає досить сміливі й кате­горичні коментарі щодо діяльності провідників українського руху. У зв’язку з визначеною проблемою авторка акцентує увагу укра­їнського громадянства й на світоглядній віддаленості національної інтелігенції від народу. Вона наголошує, що такий стан речей спричинений ходом історичного розвитку України, тому в одну мить подолати недовір’я народу до інтелігенції неможливо. Наголошуючи на неоднорідності вітчизняної інтелігенції в її полі­тичних орієнтирах, авторка нарису-спогаду зазначає, що «громада київська, розростаючись, містила в собі досить розмаїтий гурт, з різними відтінками служіння ідеї народовства» [3, 8].

О. Пчілка зауважує, що, вступивши до київської «Громади», Микола Віталійович знайшов «ґрунт і для свого артистизму», оскільки народна пісня була «в широкому вжитку», і складовою науково-пошукової та популяризаторської діяльності, і органічним атрибутом усіх зборів громадівців. Зокрема публіцистка подає дета­лізований опис власного враження дівчинки-підлітка від виступів студентського хору під орудою М. Лисенка - «молодого козака в козацькій одежі», наголошуючи на тому, що «такий український концерт міг зробити таке міцне враження на якогось несвідомого підлітка, то як могло підіймати духа те свого роду національне свято людям свідомим, з розбудженим гарячим почуттям!» [З, 10].

Олена Пчілка додає в кожному епізоді про життя композитора якийсь штрих до його образу. Отже, можемо говорити про майстер­ність авторки створювати динамічний психологічний портрет, який допомагає читачам відчути своєрідну «присутність» героя нарису як брата, як товариша, як громадського діяча, як компози­тора, як свідомого інтелігента-українця: «...був, власне, з таких людей, що доводять правдивість отих слів: «Раз добром налите серце вік не прохолоне!». Він завжди був однаковий. Його щирий, теплий порив до української ідеї не спинився, не впав; він у «Громаді» зоставсь і робив своє діло. Виходили пісні з-під його руки, випуск за випуском виходили композиції на слова Т. Шев­ченка - до його Микола Віталійович зберіг навіки просто якесь набожне пошанування!» [З, 20].

Найбільшу увагу авторка нарису приділяє подвижництву М. Лисенка на ниві популяризації української народної пісні, його організаторській роботі зі створення й функціонування українсько­го хору. О. Пчілка, оцінюючи культурницько-просвітницьку пра­цю Лисенка з позиції служіння національній ідеї, засвідчує: «Його знайомість з українською піснею - знайомість давня, придбана ще з дитячих літ, - придалась йому для поважного ідейного діла, на користь національно-громадську. Власне тут, у Києві, по вступі в «Громаду», під надихом усього того оточення й руху ідейно-укра- їнського освітилося для молодого Миколи світлом свідомости дав­ніше його знання української пісні. Те, що залягало в пам’яті, в серці яко щоденні враження звичайного життя, те тепер воскресло в новій красі, немов зложений з українських мелодій гімн пресвіт­лої нової віри» [З, 31]. Однією з важливих сторін таланту М. Ли­сенка, на думку О. Пчілки, є його організаторські здібності, вміння консолідувати навколо спільної ідеї збирання і популяризації укра­їнської пісні багатьох українських громадських діячів: «...музич­ний портфель Миколи Лисенка стає назавжди складом, куди вся­кий близький до української «Громади» чи взагалі до київського українського кругу приносив відомий йому скарб пісенний, коли він здавався особливо вартим порятування від забуття й загину» [З, 35]. Чимало рядків нарису присвячено оточенню композитора, його спілкуванню з М. Драгомановим, П. Житецьким, М. Старицьким, П. Косачем, котрі сприяли зміцненню його ідейних переконань, допомагали реалізовувати його творчі проекти. Зокрема Петро Ко­сач у Лейпцигу власним коштом видав перший збірник пісень, покладених на музику М. Лисенком.

Подаючи хронологію професійного зростання М. Лисенка: навчання в Лейпцизькій та Петербурзькій консерваторіях, ство­рення ним музичних творів світового рівня, публікацію збірників народних пісень, публіцистка водночас зауважує, що «заробляння на шматок хліба уроками музики в «Інституті» забирало в компо­зитора багато часу від мистецької праці.

Портрет Лисенка-композитора авторка нарису часто подає в художньому стилі, використовуючи цілу низку виражальних моду­сів і тропів. Публіцистка робить основний акцент на тому, що саме існування України в умовах політичної, національної й культурної експансії не дали на повну силу розкритися мистецькому генієві Лисенка, тому українцям треба бути вдячними й «за ту велику спадщину, що маємо».

Водночас із високопрофесійним аналізом геніальних музичних творів Лисенка авторка нарису стверджує, що все ж більшу части­ну свого часу й фізичних сил він віддав громадсько-культурницькій справі: створенню українського хору, роботі в київському «Ли - тературно-Артистическом Обществе», товаристві «Боян», організа­ції власної Музично-драматичної школи. О. Пчілка, вкладаючи в кожний рядок любов до свого духовного побратима яскравими соковитими барвами створила викінчений портрет М. Лисенка насамперед як свідомого інтелігента-українця, активного діяча національно-визвольних змагань на зламі століть.

Визначаючи роль видатного полтавця в історії українського руху, публіцистка висновує: «Лисенко був не тільки талановитий кобзар, а ще й достойний високої поваги громадський діяч, бо цілий свій вік, відколи став свідомим українцем, віддавав свій талан і працю українству. Через свою вірність українству М. Лисенко ніс жертву на протязі всього життя, страчаючи вигоди і зазнаючи при­кростей. Другого Лисенка ми не мали і не матимем» [3, 42].

У 1904 р. на сторінка журналу «Киевская старина» О. Пчілка дру­кує розлогий нарис-спогад «Михайло Старицький (пам’яті товари­ша)» , в якому досить значну роль відіграють елементи автобіографіз - му («мій нарис про діяльність М. П. неминуче буде переплетений зі спогадами про моє особисте життя»), що надають публікації досто­вірності, хоча з певною часткою суб’єктивних оцінок і вражень.

У нарисі про М. Старицького чи не найбільший наголос робить публіцистка на національних позиціях М. Старицького: «...він сприйняв «українофільський вплив».., який освітив своєю усвідом­леною ідеєю знання української мови, здобутих в полтавських селах ще в дитинстві, збудив бажання писати власне цією мовою і цьому бажанню, цьому пристрасному захопленню поетична муза Михайла Петровича залишилася вірною назавжди, до кінця його життя» [4, 66].

У нарисі багато місця відводиться опису й аналізу епізодів «непорозуміння між своїми», коли подвижництво М. Старицького на шляху розширення меж української літератури та розвої й вдос­коналенні української літературної мови не знаходили підтримки й розуміння в колі тогочасної української інтелігенції, яка звину­вачувала його в штучному «куванні» слів. Найбільш прикрими уда­рами по репутації Старицького - поета і перекладача вважає автор­ка критику М. Костомарова, висловлену в статті «Задание украино - фильства», що побачила світ на сторінках «Вестника Европьі» у 1882 р.: «Якщо так говорив критик зі свого табору, любитель укра­їнської літератури і, так би мовити, товариш по перу, який і сам колись писав українською мовою, то можна уявити, що і в якому тоні писали критики ворожі!» [5, 71].

Публіцистка засуджує опонентів Старицького, котрі не бачили очевидного: поява неологізмів, вироблення літературної мови в інших цивілізованих країнах не тільки не засуджувалися, навпа­ки, мали схвальні відгуки, оскільки кожна мова є явищем рухо­мим і змінним.

Авторка нарису підтримує опозицію Старицького щодо тради­цій своїх літературних попередників, оскільки його творчість сприяла виведенню національної літератури на нові горизонти: «...Михайло Петрович, певно, навмисне обирав інші теми й інші форми творчості, маючи на меті сприяти виведенню української літератури на новий шлях. Звідси передусім виник намір дати українській літературі, у вигляді перекладів, зразки вибраних тво­рів найкращих європейських поетів. Відповідно до такої тенденції Михайла Петровича має набути нових особливостей - порівняно з наведеною його поезією в народному стилі - і мова наступних його творів, особливо перекладів, набуваючи ознак власне мови літера­турної» [5, 71].

Перекладацька діяльність М. Старицького, як зазначає публі­цистка, характеризується сумлінністю, прагненням якнайточніше наблизити переклад до оригіналу, тонкою передачею мови творів. На її погляд, праця Старицького-перекладача - це своєрідний подвиг, гідний широкого визнання, а не осуду й критики, як це було в реальній дійсності. Узагалі ставлення тогочасної критики до творчого набутку обох митців, як стверджує авторка, часто було незаслуженим і необ’єктивним, що викликало бажання покинути письменницьку працю, однак «оживала віра у справу української літератури, оживала незнищенна любов до неї...» [5, 71].

Олена Пчілка з теплотою згадує, що Михайло Старицький завжди дослухався до її літературних порад, показував усі свої твори, робив правки, рекомендовані нею, оскільки був упевнений, що вона «з належною увагою поставиться до його праці». Ця дові­ра, на її переконання, пояснювалася «нашою однодумністю в основ­них зацікавленнях» і тим, що «у нас були погляди на завдання української літератури: ...це завдання в розширені меж нашої літе­ратури за змістом; ...принцип щодо форми, який багато хто презир­ливо називав «ковальством» [4, 69]. Згадує публіцистка й спільні культурницькі проекти, як-от: укладання російсько-українського словника, підготовка альманаху «Рада», клопотання над дозволом видавати однойменний журнал тощо.

Чи не найбільша частина нарису присвячена зображенню поста­ті Старицького як фундатора українського театру, аналізу його дра­матургічної спадщини. Так, згадуючи першу виставу «Різдвяної ночі», вона називає цей спектакль національним святом і тією від­правною точкою, що закріпила за ним славу талановитого драма­турга.

О. Пчілка ознайомлює читачів із діяльністю М. Старицького як антрепренера першої української професійної театральної трупи, котра була заснована як «братерська спілка», до якої входили такі корифеї національного театрального мистецтва, як М. Кропивни- цький, М. Садовський, М. Заньковецька та ін. Вона знову поверта­ється до питання про «незгоду між своїми», коли названі вище театральні діячі, здобувши під орудою М. Старицького-антрепрене - ра популярність і славу, покинули його трупу, наслідком чого стали не тільки фінансові невдачі героя нарису, а й невпорядкованість його власного життя, позначеного частими переїздами, важкими хворобами.

Публіцистка наголошує, що Старицький, очолюючи театральну трупу, наполегливо працював і над оновленням репертуару в умо­вах жорсткої цензури, коли дозвіл на постановку п’єси давався досить нелегко і повільно, тому він, щоб прискорити процес, вда­ється до численних переробок п’єс, що, на переконання О. Пчілки, вимагало «такої ж праці, яка потрібна, щоб написати оригінальну п’єсу». Олена Пчілка, залишаючись вірною своєму життєвому принципу - завжди говорити правду й бути об’єктивною у своїх оцінках усіх явищ життя українців, - констатує, що антрепре­нерство й переробка чужих п’єс негативно позначилися на ідиости - лі Старицького-драматурга: «...у п’єсах того часу помітний поспіх, невідшліфованість твору, випадковість тем, строкатість сцен на догоду глядачеві тощо...» [5, 73].

Говорячи про Старицького як чуйного батька, публіцистка робить досить логічний перехід до проблеми спадкоємності поко­лінь у літературі, оскільки в обох відомих родах Старицьких і Косачів поряд з батьками «визначилися... літературні спадкоємно­сті». У цьому зв’язку авторка додає до психологічного портрета ще один штрих - відсутність почуття творчого суперництва, притаман­не багатьом митцям у ставленні до більш талановитих побратимів по творчому цеху. Старицький, за спостереженням О. Пчілки, був одним із небагатьох літераторів, котрі щиро раділи творчим здобут­кам інших, особливо молодого покоління. Письменник завжди був готовий творчою порадою допомогти своїм колегам по літературній праці, надати посильну підтримку в усіх їх починаннях, приділяв їм свій час. Водночас, як справедливо зазначає О. Пчілка, «сприй­няття молодими письменниками принципів, яким служив Ми­хайло Петрович, реабілітувало його, очищувало його ім’я від ста­рих докорів - принаймні в колі тих, хто співчував українській літе­ратурі. Забувалися «ганебні» слова «ковальство», «коваль»; зроста­ло усвідомлення великих літературних заслуг Михайла Петро­вича» [6, 74].

Насамкінець Олена Пчілка трохи пафосно висновує: «У молодо­сті Михайло Петрович як український письменник випередив свій час, і за розширення рамок нашої літератури його іноді не схвалю­вали навіть свої. Зате нове покоління зрозуміло роль того, хто йде попереду, і дало Михайлові Петровичу почесне звання Учителя» [6, 74].

У 1926 р. О. Пчілка друкує в журналі «Україна» розлогий порт­ретний нарис «Спогади про Михайла Драгоманова». На відміну від інших публікацій цього жанрового різновиду, у нарисі про брата художнє начало та автобіографічні вкраплення домінують над влас­не публіцистичним викладом. Так, О. Пчілка вводить у канву пуб­ліцистичного викладу розлогі пейзажні замальовки малої батьків­щини М. Драгоманова - Гадяча, широкі екскурси в минуле родини Драгоманових, описує чимало власних дитячих спогадів. Варто зазначити, що, на відміну від інших портретних нарисів О. Пчілки, «Спогади про Михайла Драгоманова» поділено на окремі розділи: «Переднє слово», «Рід», «Оточення і хатня наука», «У полтавських школах», в яких систематизовано матеріал певної біографічної сто­рінки Михайла Драгоманова.

Залучаючи значний фактичний матеріал, дотичний до життя М. Драгоманова в докиївський період, публіцистка крок за кроком визначає основні чинники, які формували майбутнього українсько­го громадського діяча. Родина й принципи сімейного виховання були тим першоджерелом, за глибоким переконанням О. Пчілки, що розвинули інтелектуальні здібності, розвинули почуття внутрі­шньої свободи, виховали гарного «співбесідника». Адже саме бать­ко прищепив синові культуру читання класичної літератури й періодичних видань, уміння дослухатися до думок свого опонента: «Тією притаманною, вродженою властивістю своєї вдачі брат Михайло був дуже подібний до батька: мав ту саму снагу давати співбесідникові змогу щиро висловити свої думки; часто його бесід­ник мовби навіть не помічав безмірної проти себе переваги вчености й освідомлености в справі, зачепленій у розмові» [7, 49].

Декларування в політичній програмі М. Драгомановим принци­пів свободи особистості було закладено неприйняттям його батька­ми фізичного покарання дітей за будь-яких умов; батьківською позицією як правника щодо рівноправного розв’язання різноманіт­них майнових, моральних та інших конфліктів шляхом дотриман­ня основ законності, а не залежно від соціального стану. О. Пчілка наголошує, що саме розвиток батьком інтелектуальних інтересів сина, створення в родині атмосфери інтелігентності сприяли тому, що її брат став відомим українським ученим і громадським діячем. Водночас вона наголошує на тому, що прагнення П. Драгоманова до літературної праці, його письменницькі здібності заклали певну спадкову традицію, оскільки багато хто з членів родини залишив свій слід в історії художньої літератури й публіцистики - «має вагу існування родової зав’язки, природженої кебети письменницької у нащадків» [7, 54].

Важливим чинником у становленні світоглядних орієнтирів Михайла Драгоманова в дитячі та юнацькі роки було й оточення, до якого входили як гадяцькі поміщики, так і звичайні несановиті мешканці містечка, за влучним висловом самої О. Пчілки, «єднан­ня місцевої інтелігентської сили в Гадячому». Особливо варто зазначити родину Кучинських і Ковалевських, дружба з якими в Драгоманових мала династичний характер. Авторка зауважує: «...Микола Ковалевський став товаришем і однодумцем Михайла Драгоманова по його праці яко політичного діяча. Ще в дальшому поколінню дочка Миколи Ковалевського дуже приятелювала з Ле­сею Українкою, нащадницею роду Драгоманівського. Так давнє коріння новими памолодками сплелося» [7, 48].

На формування національних ідеалів М. Драгоманова, як і

О. Пчілки, вплинула українська стихія, що включала в себе спіл­кування з простими гадяцькими людьми, фольклор, народний побут, домашня освіта, яку дав батько: «...українська течія оточила нас могутньо; се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народня думка і чого держався тодішній народній побут; з усім тим зливалося й наше життя, власне через те, що ми не були штучно відірвані від того всього хатнім вихованням і всім нашим життям» [7, 49].

Традиційно, крім основної розповіді про основну постать нари­су, торкається О. Пчілка й суспільно значущих проблем. Неодно­разово в нарисі, на прикладі життя роду Драгоманових, Олена Пчілка показує зіткнення автентичної української стихії з офіцій­ною політикою російського самодержавства. Вона зупиняє деталь­ну увагу на впливові «течії московської» на дітей Петра Драго­манова, яка, за її образним висловом, «вдиралася в наше життя з самого нашого народження», починаючи від родинних імен, розмов «по-московському» з родичами та гостями, російського «Букваря» і до читання російськомовної художньої літератури та преси. Авторка нарису наголошувала, що чим «більше ми підростали, то більш вимагала московщина», хоча «ніхто нам не казав «цурайся свого, кидай свою мову»; але це само собою розумілось...» [7, 51]. Найстрашнішим у цій ситуації було те, що «мова українська лиша­ється...на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить...». Розмір­ковуючи про процес зросійщення українства, О. Пчілка однією з першопричин цього явища вважає відсутність доступу до добірних творів національного письменства та їх обмежену кількість, що аж ніяк не сприяло їх конкурентній спроможності з творами росій­ської літератури: «Певне, коли б мали ми й гарні письменні твори українські, то вони були б нам до сподоби ще більше, бо вони біль­ше торкали б нашу душу...» [7, 51]. Відверто говорить вона й про міцну «московську полуду» батька, що була до певної міри пробита впливом української стихії та дружбою з А. Метлинським, М. Ма - каровським.

Змальовуючи образ Драгоманова - учня й гімназиста, публі­цистка включає до своєї розповіді не тільки власні дитячі вражен­ня про той час, а й спогади братових сучасників про полтавські роки його навчання, що насичує портрет героя нарису новими ціка­вими достовірними подробицями, робить його більш динамічним.

Так, за допомогою художніх деталей, як «гімназійна курточка», «ляльки для сестер», «мандрівки на Замкову гору», «портрет Гоголя» вона подає цілий калейдоскоп своїх дитячих спогадів як про зовнішність брата, так і його вдачу та ставлення до родини, тур­бота про інтелектуальний розвій молодших братів та сестер, його перші «дорослі» вчинки, любов до літератури. Наголошуючи, що «полтавська гімназія дала юнакові багато», О. Пчілка намагається створити об’єктивний образ Драгоманова-гімназиста, послуговую­чись достовірними фактами, відкидає деякі міфи навколо його біо­графічних даних. Одним із таких міфів, на її думку, була теза одно­го з біографів М. Драгоманова про те, що її у гімназійні роки «пере­був добу російсько-патріотичну». Вона не тільки категорично запе­речує цей хибний погляд: «В гімназичних настроях Михайлових російського патріотизму не означилось нічим» [7, 57], а й доводить протилежне «...полтавські гімназисти були в той час, в кінці 50-их років минулого віку, під надихом українського націоналістичного руху, що доходив до них від кола загарливих старших патріотів українських, таких, як Пильчиков, Кониський, Милародовичка та інших» [7, 59].

Серед основних рис, притаманних постаті старшого брата, нази­ває О. Пчілка його високу ерудицію, здібність до навчання, начита­ність, захоплення позитивними науками, чому сприяв аналітичний склад розуму та раціоналістичний напрям його думок: «...товариші не могли дорівнятися Михайлові у здатності до вчіння... Михайло був дуже добре обізнаний з книжкою... привчений до читання, до розуміння прочитаного...» [7, 53]. Торкається в нарисі авторка й питання братового відходу від релігійних переконань, яке, хоча йшло всупереч батьківському традиційному релігійному вихован­ню, проте не викликало сімейного конфлікту, оскільки батьки не карали дітей за «вільнодумство».

Отже, у портретному нарисі-спогаді про М. Драгоманова домі­нантними елементами є автобіографізм, органічне поєднання художньої та публіцистичної стилістики, наявність ліричних від­ступів та історичних екскурсів у минуле роду, Гадяча.

Таким чином, публіцистична практика Олени Пчілки в царині портретного нарису засвідчує її майстерність як публіциста, кот­рий уміє акумулювати в одному жанрі художнє начало, літера­турну критику, ґрунтовний аналіз нагальних проблем життя українців свого часу. Нариси-спогади можуть слугувати не тільки джерельною й фактологічною базою при написанні наукових роз­відок про М. Кропивницького, М. Лисенка, М. Старицького,

М. Драгоманова, а й стати гарною школою для сучасних нари - совців.

1. Пчілка О. Марко Кропивницький яко артист і автор / Олена Пчілка // Літературно-науковий вісник. - 1910. - Т. 1. - Кн. 6. - С. 457-467.

2. Пчілка О. Марко Кропивницький яко артист і автор / Оле­на Пчілка // Літературно-науковий вісник. - 1910. - Т. 1. - Кн. 8. - С. 241-253.

3. Пчілка О. Микола Лисенко (спогади і думки) / Олена Пчілка // Рідний край. - 1912. - № 16-17. - С. 3-42.

4. Пчілка О. Михайло Старицький (пам’яті товариша) (переклад М. Гуця ) / Олена Пчілка // Дивослово. - 2004. - № 7. - С. 5-69.

5. Пчілка О. Михайло Старицький (пам’яті товариша) (переклад М. Гуця ) / Олена Пчілка // Дивослово. - 2004. - № 8. - С. 70-74.

6. Пчілка О. Михайло Старицький (пам’яті товариша) (переклад М. Гуця ) / Олена Пчілка // Дивослово. - 2004. - № 9. - С. 74-77.

7. Пчілка О. Спогади про Михайла Драгоманова / Олена Пчілка // Україна. - 1926. - № 2-3. - С. 38-64.

В статье анализируется публицистическое наследие Олены Пчилкы в жанре портретного очерка. Проанализированы специфиче­ские черты ее портретных очерков, включение в ткань портретного очерка анализа общественно значимых проблем украинства. Сделан акцент на синтезе элементов литературно-критической статьи и собственно публицистического очерка в наследии журналистки.

Ключевые слова: портретный очерк, знаковая фигура, литерату­роведческий комментарий.

The current article discovers publicistic legacy of Olena Pchilka in the genre of portrait essay. Author analyzes specific features of her works, in particular incorporation of analysis of the main problems of the Ukrainianhood in the textual body. Special accents made on the combination of literary criticism article and actually publicistic comment in the journalistic legacy.

Keywords: portrait essay, significant person, literary criticism comment.