Головна Журналистика КИЇВСЬКА ПРЕСА У СВІТЛІ СВОЄЇ ІСТОРІЇ
joomla
КИЇВСЬКА ПРЕСА У СВІТЛІ СВОЄЇ ІСТОРІЇ
Журналистика - Журналистика

Ігор Михайлин,

Д-р філол. наук (Харків)

Волобуєва А. Формування преси Києва (1835-1918) / Анастасія Волобуєва, Наталія Сидоренко. - К.: Темпора, 2011. — Т. І. — 208 с.

Волобуєва А. Періодичні видання Києва (1835-1917рр.) : покажчик / уклад. Анастасія Волобуєва, Наталія Сидоренко, Олександр Сидоренко, Олена Школьна. - К.: Темпора, 2011. — Т. II—IV.

К

Иївська преса для України - то зовсім не місцеве явище. Вона наділена безумовним столичним статусом. І тому її досліджен­ня не може бути репрезентоване в мережі явищ регіональної преси, як те зображають автори праці в історичному нарисі, де зазначено: «Історія розвитку місцевої преси - це історія виникнення і розвит­ку типів і всієї системи преси в цілому» (т. І, с. 18). Київська преса для України - це зовсім не місцева журналістика, тут потрібний зовсім інший контекст для правильного виміру масштабу поданого дослідження. На наш погляд, робота, проведена кількома відомими істориками преси, які організаційно зосереджені навколо кафедри історії журналістики Інституту журналістики Київського націо­нального університету імені Т. Шевченка, що її очолює професорка

Н. Сидоренко, може бути кваліфікована як науковий подвиг.

Загальний обсяг цієї наукової праці - 1336 сторінок формату А 4. Покажчик київської преси, упорядкований за розділами «Україномовні видання. Двомовні видання» (том II), «Російсько­мовні видання» (том III), «Іншомовні видання. Альманахи» (том IV), налічує описи 830 видань. Перший том містить нарис історії київської журналістики, і про нього мова піде окремо. Останній том супроводжує академічний науковий апарат: іменний, хронологіч­ний і типологічний покажчики, список використаних джерел. У «Додатку» до цього тому наведені нові видання, які були знайдені авторами під час верстки основного тексту покажчика. Тут зафік­совано 26 видань. Таким чином, загальна кількість описаних у покажчику часописів сягнула цифри 856. Автори зазначили, що й вона може бути не остаточною.


Відразу впадає в очі величезна дистанція, яка відділяє працю про київську пресу від попередніх покажчиків, упорядкованих за участю Н. Сидоренко. Вони відзначалися значно меншим обсягом, охоплювали незначну кількість видань і навіть будувалися на під­ставі інших методологічних засад. Маємо на увазі покажчики преси Катеринославської, Подільської та Полтавської губерній укупі з губернськими столичними містами [2-4]. Автори рішуче відступили від практикованого раніше жанру списку й віддали перевагу анотованому описові, який уже пройшов свою апробацію у праці відділу «Науково-дослідний центр періодики» Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника «Українська преса в Україні та світі» [5; 6].

Видання описані за такими параметрами: 1) назва, підзаголов­ки, періодичність виходу; 2) роки видання (із зазначенням дати появи першого та останнього номерів); 3) прізвища редакторів з роками їх перебування на цій посаді; 4) прізвища видавців; 5) додатки до часопису (якщо вони були); 6) примітки (відомості про зміну назви, підзаголовків); 7) джерела відомостей, якщо не вдалося виявити самі видання; 8) наявність часопису в бібліотеках; 9) анотація (мета часопису, теми публікацій, рубрики, автори, адреса редакції, вартість передплати та роздрібного продажу, відо­мості про друкарню).

Зазначимо, що одноманітність схеми опису, продиктована жан­ром наукової праці, спричинилася до деякої монотонності анота­цій, які обмежуються цитуванням програмових редакційних ста­тей, переліченням рубрик, авторів, але практично ніколи не дохо­дять до рівня репрезентації найважливіших текстів. У цьому сенсі рецензоване видання трохи відстає від аналогічної праці колег з Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника [5; 6], які в анотаціях видань доходять до репрезентації найважли­віших опублікованих у них матеріалів.

Зазначимо, що в схемі опису немає такого важливого показника авторитетності й популярності часопису, як його тираж. Знову ж таки: у львів’ян цей параметр є. Зрозуміло, що такий показник збільшив би обсяг і без того значних за розміром статей, оскільки наклад у різні роки коливався (часом істотно) й авторам довелося б називати кілька цифр за роками. У багатьох випадках ці цифри приховувалися редакціями й досі залишаються невідомими. Але там, де їх можна було визначити, їх слід було б обов’язково навести. Розмір накладу та його коливання - то факти величезної ваги для історика преси. Вони багато про що можуть розповісти. Від кілько­сті читачів залежить, зрештою, впливовість видання, а отже, і його значення в історії журналістики й духовного життя нації.

Але хочеться передусім звернути увагу не на певні вади, яких зазвичай, вистачає, коли мова йде про таку тривалу й значну за нау­ковим і суспільним резонансом роботу, а навпаки, - на величезну працю авторського колективу. Як дозволяє судити бібліографія авто­рів, від кінця 90-х рр. XX ст. розпочалося збирання емпіричного матеріалу до рецензованого проекту. Лише кількість описаних видань вражає. Є серед них гіганти журналістики: газети «Киевские губернские ведомости», «Киевский телеграф», «Киевлянин», «Киев - ская мьісль», «Рада», журнали «Трудьі Киевской духовной акаде - мии», «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник». Але є в покажчику «Періодичні видання Києва (1835-1917)» і зовсім не відомі раніше в історії журналістики часописи. Вони виходили дуже нетривалий час, не залишили по собі помітного сліду, про деякі з них отримані вторинні відомості (з інших газет чи оголо­шень, з наукових праць чи бібліографічних покажчиків). Автори ставили собі за мету обрахувати все, без будь-якої упередженості чи винятків.

Історико-журналістська наука перебуває (і не тільки в Україні) у такому стані, що збирання емпіричного матеріалу та його почат­ковий (первісний) опис є для неї цілком самодостатнім і виправда­ним завданням. Для того, щоб спрямувати майбутні дослідження в глиб матеріалу, необхідно передусім скласти його повний реєстр, подати опис того, що в тому чи іншому виданні можна знайти і де його можна знайти. Цю роботу й виконали автори покажчика.

Кожний історик преси знає, яку величезну проблему становить пошук часописів у бібліотеках. Тож надзвичайної ваги інформа­ція - це повідомлення, в яких бібліотеках можна знайти те чи інше видання і в якому обсязі воно там репрезентоване. Автори покаж­чика київської преси подали відомості з двадцяти однієї (!!!) бібліо­теки, у тому числі з восьми українських і тринадцяти зарубіжних книгозбірень. Тільки за це їм буде вдячне не одне покоління дослід­ників історії журналістики. Певна річ не тільки української. У покажчику описані численні російські видання, які, безумовно, належать як українській, так і російській культурам. Але серед видань іншими мовами вдячне поле для досліджень знайдуть собі дослідники єврейської, польської, чеської журналістики. Виходило в Києві й одне французьке видання.

Завершуючи розмову про покажчик, поданий у трьох томах (II—IV), варто зазначити, що він щедро проілюстрований. Усі видан­ня, які потрапили до рук дослідників, старанно сфотографовані. Якість фотографій дозволяє не тільки скласти зорове уявлення про часописи, а й прочитати тексти публікацій на їхніх сторінках. Фотографій нема тільки в тих випадках, коли видання описані за вторинними джерелами. Не варто говорити, що зовнішній вигляд видань - то важливий предмет історії журналістики. Над оформ­ленням газет і журналів часто працювали відомі художники, заго­ловки, віньєтки, малюнки виконували з неабияким естетичним смаком, мали на меті висловити зображальними засобами ідеоло­гію видання, привабити до нього читачів. Тож забезпечення чита­чам уявлення про візуальний складник видань становило істотну частку праці упорядників.

Перший том покажчика являє собою нарис історії київської преси зазначеного періоду. Його завдання - дати читачеві поперед­ню інформацію про процеси становлення та розвитку преси столич­ного українського міста за перші сімдесят два роки її існування. Авторами цього нарису стали два історики преси: Анастасія Волобуєва і Наталія Сидоренко. Відразу висловимо таке спостере­ження: назва цього тому «Формування преси Києва» недостатньо виразно передає зміст проведеної авторами роботи. За «Словником української мови», «формування» - дія за значенням «формува­ти», а це останнє слово передбачає такий зміст: «надавати чому - небудь певної форми, вигляду», «давати існування чому-небудь, створювати, надаючи якоїсь структури», «організовувати, створю­вати що-небудь». Зрозуміло, що формування явища хронологічно охоплює період його створення, становлення, первісний етап орга­нізації. В історичному ж нарисі, який охопив понад сім десятиліть історичного розвитку преси, розмова не може обмежитися лише поняттям про її формування.

Певну розгубленість викликає дата завершення періоду. У пер­шому томі вона зазначена як 1918 р., у наступних трьох - як 1917. Автори пояснили, що для них визначальною подією є Четвертий універсал Центральної Ради, проголошений 22 січня 1918 р. На перший погляд, це й справді видатна подія, яка відокремлює наступний час від попереднього. Але насправді це не зовсім так. УНР, проголошена Четвертим універсалом самостійною державою, існувала недовго. Уже 28 квітня 1918 р. був здійснений державний переворот і встановлена нова Українська держава на чолі з гетьма­ном П. Скоропадським; потім проголошена УНР на чолі з Директорією. Незабаром з українською державністю було покінче - но; Україна знову повернута в лоно Росії, яка стала називатися

СРСР. Виникає запитання: чи може 22 січня 1918 р. вважатися такою рубіжною датою, яка розмежовує два періоди історії укра­їнської журналістики?

Очевидно, що на роль такого рубежу претендував 1917 р.; влас­не Лютнева революція в цьому році, яка привела до падіння само­державства в Росії і створила нові умови для розвитку журналісти­ки в цій країні. З цього погляду здається доцільним завершити період перед 1917 р. Особливо такий підхід виправданий щодо української журналістики, яка вся опинилася під забороною під час Першої світової війни й пережила друге народження в 1917 р. Зрозуміло, що цей рік належав уже іншому історичному періодові.

Для історичного нарису автори обрали структурно-типологічну методологічну засаду, збагативши її проблемно-тематичним аналі­зом. Вони виокремили 11 тематичних груп у пресі цього часу й опи­сали ці групи. 11 тематичних груп - це громадсько-політичні, релі - гійно-духовні, універсальні, професійні, науково-освітні, мистець­кі, сільськогосподарські, торговельно-економічні, промислові, рек - ламно-довідкові видання, телеграми.

Усім тематичним групам зокрема не вдалося присвятити окремі розділи. У цій частині своєї роботи автори сформували таких розді­лів лише чотири: «Універсальна преса», «Релігійно-духовна періо­дика», «Громадсько-політичні видання», «Спеціальна періодика». До останнього розділу віднесені всі ті типологічні групи, які не висвітлені в попередніх розділах. Привертає увагу невиправданість виокремлення для окремого розділу релігійно-духовної групи, репрезентованої 34 виданнями, тоді як науково-освітню (188 видань), мистецьку (143) пресу розглянуто в межах спеціальної періодики.

На нашу думку, тематична типологія увиразнилася, якби поняття універсальної преси не використовувалося надмірно. У типології А. Волобуєвої і Н. Сидоренко визначено спочатку окрему групу «універсальна преса». Але потім термін «універсальні видан­ня» трапляється в назвах підгруп мистецьких, науково-освітніх, торговельно-економічних, сільськогосподарських часописів. Вва­жаємо, що справа б виграла, якби автори використали поняття «загальна преса» для назви групи, тоді категорія універсальності сприймалася б з розумінням для позначення змістових особливо­стей підгруп інших типологічних утворень.

Наявні внутрішні суперечності й у структурі групи суспільно - політичних видань, які поділяються на підгрупи офіційних, со - ціал-демократичних, монархічних часописів. Раптом у цьому ряду з’являється підгрупа партійних видань. Чому її розглядають окре­мо й хіба соціал-демократичні видання позбавлені статусу партій­ності, зрозуміти важко.

Будь-яке явище може бути описане в кількох системах коорди­нат. Якщо приймається як базова тематична типологія, то це озна­чає, що тематичні групи мусять бути описані в площині внутрі­шньої динаміки та еволюції. Можна прийняти інший методологіч­ний ключ: описувати явище як певну історичну послідовність, показуючи поступове нарощування в ньому тематичних усклад­нень, нових тематичних явищ і груп. Автори нарису обрали пер­ший шлях. Він можливий. Але більший ефект дав би, на наш погляд, другий, більш відповідний для історичної праці. Структурно-тематичну засаду найдоцільніше використовувати для опису синхронічних утворень, а історико-культурний метод - тоді, коли розглядаються явища, які продовжуються тривалий час.

Відповідно до засад культурно-історичного методу автори роз­глядають журналістські явища дискурсивно, тобто на широкому тлі суспільно-політичних подій. Наприклад, приступаючи до аналі­зу київської журналістики, автори подають цікаві цифри про насе­лення міста та динаміку його зростання. Важко, однак, пояснити таке: автори зазначили, що до 1917 р. територія Києва «збільшила­ся до 170 тис. кв. км» (т. І, с. 23). Нагадаємо, що територія України дорівнює приблизно 604 тис. кв. км. Що ж це виходить? Київ у нас займає мало не третину України? Територія Ізраїлю - 22 тис. кв. км., Болгарії - 110, Угорщини - 93. У довідкових виданнях такого рівня краще так прикро не помилятися.

Найбільш докладно автори висвітлили групу мистецьких видань. У репрезентації сатирико-гумористичної підгрупи вони дійшли до рівня тексту й жанру, розглянувши чимало цікавих і з позицій сьогодення творів і висловлювань. У парадигмі сучасної журналістики потребувало пояснень зарахування спортивної жур­налістики (автори нарахували 14 таких видань) до мистецької групи і автори такі пояснення переконливо надали. «На межі сто­літь, - зазначили вони, - коли спорт тільки-но почав активно вхо­дити в життя суспільства, люди бачили в ньому, передусім, мистецтво, красу тіла, здоров’я. Саме тому спортивну групу відне­сено до мистецької типологічної групи» (т. І, с. 63).

Читач з інтересом довідається, що найбільш популярними на початку XX ст. були скаковий і голубиний спорт, що позначилося на тематиці тогочасних спортивних видань. Сприйняття спорту як мистецтва і в контексті мистецтва зумовило те, що спортивні нови­ни можна було знайти в літературних, театральних, кінематографіч­них газетах. Тоді ж виникла інтенція розглядати спорт як запоруку здоров’я і вміщувати спортивні матеріали в медичних часописах.

У групі сільськогосподарських видань слушно розглянуто й бджільницьку підгрупу. Дивно тільки читати подану з «Листка пчеловода» (1906. - 15 січ.) цитату з наріканнями на «теперішні убогі хабарі» (т. І, с. 95). Зрозуміло, що в тому тексті йшлося про бджолині взятки, але автори невдало переклали спеціальний бджо - лярський термін на побутову мову повсякденності.

Окремий розділ історичного нарису присвячений українській журналістиці в Києві. Автори подали цифри, які характеризують національний склад міста (т. І, с. 108) і свідчать, що українців у ньому за переписом 1897 р. було 22,23 %. Варто було додати при цьому, що навколо поросійщених міст вирувало українське море. Наприклад, у Харківській губернії, де в самому Харкові мешкало 25,92 % українців, проживало 82,2 % українців. У Київський губернії цей відсоток був ще вищий. Тому не кількістю міського українського населення обґрунтовувалося право українців на свою пресу, а тотальним переважанням їх в усіх губерніях краю, який офіційно називався «Юг России».

На 856 київських видань припадає за покажчиком 90 українсь­ких газет і журналів. Ці цифри свідчать про те, у якому упослідже­ному стані перебували українці в себе вдома завдяки російській урядовій політиці. Автори розпочинають історію української жур­налістики з російськомовного альманаху М. Максимовича «Киев - лянин». Дивно тільки читати, що цей альманах відноситься до лібе­ральної епохи Олександра Другого (Визволителя), тоді як «Киев - лянин», що вийшов у трьох випусках у 1840, 1841, 1850 рр., нале­жав до зовсім іншого часу - Миколи Першого (Палкіна), який про­вадив реакційну політику придушення свободи слова.

Важливу роль у становленні української журналістики відведе­на російськомовним часописам «Киевская старина», «Киевский телеграф», «Труд», «Киевские отклики». Дуже важливо, що авто­ри зазначили: «Саме на сторінках цієї газети («Киевские откли­ки». - І. М.) в жовтні 1905 року була надрукована перша стаття українською мовою «Чи буде суд, чи буде кара?» С. Єфремова» (т. І, с. 127). Варто було тільки уточнити: це була «перша стаття укра­їнською мовою» для цієї газети, для Києва, для України? Адже відомо, що в Галичині українська журналістика розвивалася бур­хливо, не заборонялася, і там статті українською мовою друкують від часу «Зорі Галицької» 1848 р. Та й у Києві першим українським часописом, за свідченням авторів нарису, став «Вісник української Київської студентської громади», який існував (щоправда, неле­гально) з 1903 р. (т. І, с. 129). У ньому що, не друкували статті українською мовою? А що ж тоді друкували? Цікаве спостережен­ня авторів бажано було б конкретизувати.

Перша російська революція змінила становище української преси. Далі забороняти українцям видавати газети й журнали було неможливо. Але російський уряд і в цей час знаходив підстави для приниження українців за національною ознакою. Автори налічили лише в 1905-1907 рр. 25 випадків, коли потенційні видавці діста­вали відмову на свої заявки видавати українські газети й журнали. Інше дуже цікаве спостереження: зате україножерна газета «Киевлянин» була єдиною, яка не мала проблем з владою і впро­довж десятиліть виходила без жодної перешкоди.

У нарисі розглянуто провідні українські видання періоду між двома російськими революціями: «Громадська думка», «Рада», «Нова громада», «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Засів», «Світло», «Сяйво», «Маяк», «Записки УНТ в Києві» та ін. Цей огляд довів, що Київ у цей час став по-справжньому столичним українським містом, з яким не могли змагатися ні Харків, ні Катеринослав, ні Херсон, ні Одеса.

Остання частина історичного нарису присвячена українській журналістиці 1917 р. Тут висвітлено такі видатні пресові явища, як «Нова Рада», «Робітнича газета», «Народна воля», «Боротьба», «Вісник УНР», «Шлях», «Книгар». Усього за 1917 р. вийшло у світ 33 українські за мовою періодичні видання. На нашу думку, тільки навряд чи в цей час, як уважають автори, «започаткувався новий тип журналістики - українська державотворча преса» (т. І, с. 156). Державна преса - так. Уперше після великої перерви підросійські українці відновили свою державу, а вона вже створила свою пресу. Але державотворчий (і націєтворчий) зміст мали й попередні часо­писи. Хіба «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Рідний край» у своїх публікаціях не боролися за створення в майбутньому Української держави, не готували ґрунт для її появи?

Завершує перший том праці «Періодичні видання Києва» руб­рика «Імена», де подано бібліографічні довідки про видатних діячів київської журналістики 1835-1917 рр. Якщо сприймати ці статті як доповнення до розділу «Біографічні довідки про співробітників преси» у хрестоматії «Матеріали з історії національної журналісти­ки Східної України початку XX століття» [1, 382-433], то тоді вони виправдані. У самостійному ж своєму значенні вони істотно деваль­вовані відсутністю таких імен, як С. Єфремов, В. Винниченко,

В. Науменко, П. Богацький, Б. Грінченко, М. Грушевський, Д. Дон­цов, М. Євшан, Ф. Матушевський, О. Олесь, С. Петлюра та ін.

З технічних аспектів зазначимо, що в бібліографічних картках, які вміщені в кожному томі й наведені після заголовка рецензії, варто було б навести нумерацію томів та подати коротко їх зміст. Це полегшило б користувачам орієнтацію у значному за обсягом мате­ріалі.

На завершення розгляду цієї унікальної епохальної праці варто повернутися думками до її значення. Воно не може бути применше­не поданими зауваженнями. У великій праці завжди трапляти­муться якісь недогляди. Обов’язок рецензента - не проминути їх і вказати авторам на потребу усунути прорахунки в майбутньому в їхньому тексті. Але ми цілком свідомі того, що українське журна - лістикознавство збагатилося видатним досягненням, яке на прий­дешні роки стане джерелом знань з історії київської журналістики для багатьох поколінь дослідників.

1. Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку XX століття / уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. - К. : Дослідницький центр історії української преси, 1999. - 448 с.

2. Періодичні видання Катеринослава та Катеринославської губер­нії (1838-1917 рр.): список / упоряд. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко,

О. Д. Школьна. - Львів ; К., 1995. - 154 с.

3. Періодичні видання Подільської губернії (1838-1917 рр.) : покажчик / уклад. Сидоренко Н. М. та ін. НДЦ періодики Львів, наук, бібліотеки ім. В. Стефаника. - К.; Львів, б. в., 1999. - 69 с.

4. Періодичні видання Полтави та Полтавської губернії (1838-1917 рр.): список / НАН України, Львів, наук, бібліотека ім. В. Стефаника / уклад. Н. М. Сидоренко. - Львів ; К., 1996. - 128 с.

5. Українська преса в Україні та світі ХІХ-ХХ ст. : іст.-бібліограф, дослідж. - Львів, 2007. - Т. 1 : 1812-1890 рр. / НАН України. Львів­ська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділення «Науково-дослід­ний центр періодики» ; уклад. М. В. Галушко, М. М. Романюк (кер. проекту), Л. В. Сніцарчук. - 560 с.

6. Українська преса в Україні та світі ХІХ-ХХ ст. : іст.-бібліограф, дослідж. - Львів, 2009. - Т. 2 : 1891-1905 рр. / НАН України. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділення «Науково - дослідний центр періодики» ; уклад. М. В. Галушко, М. М. Романюк (кер. проекту), Л. В. Сніцарчук. - 480 с.