Головна Журналистика ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЖАНРУ ЕСЕЮ В УКРАЇНСЬКІЙ ПУБЛІЦИСТИЦІ
joomla
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЖАНРУ ЕСЕЮ В УКРАЇНСЬКІЙ ПУБЛІЦИСТИЦІ
Журналистика - Журналистика

Сергій Шебеліст,

Канд. наук із соц. комунік. (Полтава)

УДК 070: 304: 017+82-4 (043)

У статті проаналізовано історію розви тку жанру есею в українсь­кій публіцистиці. На матеріалі творчості вітчизняних авторів досліджено основні закономірності його формування в контексті схід­ноєвропейських соціокультурних тенденцій.

Ключові слова: жанр, есей, нарис, памфлет, мемуари.

П

Рактично від самого початку виникнення есеїстики її вважали суто західноєвропейським жанром, майже не властивим і ледь не чужим літературі й публіцистиці країн Східної Європи, у куль­турі яких натомість домінував нарис. Проте певні риси та цілком сформовані зразки есею таки трапляються у творчості, зокрема, й українських авторів, а сам процес становлення і поширення жанру природно вписується в контекст його розвитку в східноєвропей­ському реґіоні, маючи при тому свою специфіку.

Вивчення цієї актуальної наукової проблеми дедалі частіше при­вертає увагу журналістикознавців, про що свідчать розвідки М. Балаклицького [1], М. Глушкова [3], О. Гнатюк [4], П. Горпиняк [5], А. Дмитровського [6], С. Квіта [9], О. Маськової [11], Д. Пе - ревозова [12], Н. Стеблини [15], Т. Степанова [16], Т. Хоменко [18], Г. Швець [19] та ін. Об’єктом пропонованого дослідження є укра­їнська есеїстика. Предмет - особливості й головні закономірності її розвитку. Наукова новизна праці полягає в з’ясуванні специфіки розвитку есею в українській публіцистичній традиції та виявленні її характерних ознак. Мета роботи - проаналізувати розвиток віт­чизняної есеїстики та з’ясувати її роль на різних історичних ета­пах. Завдання - узагальнити науково-теоретичні підходи до вив­чення української есеїстики, визначити її типологічні ознаки й роз­крити тенденції розвитку жанру в східноєвропейському контексті.

На думку Г. Швець, джерела української есеїстики варто шукати в бароковій проповідницькій прозі І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського, Д. Туптала, С. Яворського, якій властиві біб­лійна герменевтика, алегоричність і постійне варіювання інварі-


Антного змісту [19]. Ідейно близькою до традицій європейської есеї - стики є творчість І. Вишенського й особливо Г. Сковороди з його неоплатонічною концепцією самопізнання, підхопленою згодом наступниками.

Своєрідними прикладами есеїстичних творів є щоденникові нотатки Т. Шевченка або «Листи з Парижа» Марка Вовчка. Написаний інтимним і подекуди розкутим стилем, «Журнал» Т. Шевченка сповнений особистих роздумів, парадоксів, мистець­ких алюзій, життєвих спостережень і дотепних коментарів. Відчутну наявність у щоденнику есеїстичних елементів і навіть роз­горнутих есеїв (поряд із фейлетоном, рецензією, політичним трак­татом, нарисом і анекдотом) констатує Б. Рубчак, який виокрем­лює в межах твору два підвиди есею - критичний та етнографічний, що органічно вписуються в англо-американську типологію жанру

[13] . За ліниво-звивистою манерою викладу думок уривки з «Журналу» Т. Шевченка наближаються до короткого неформаль­ного есею, культивованого в англійській літературі й журналістиці ХУІІІ-ХІХ ст.

Подальшого розвитку жанр набуває в художньо-публіцистичній і літературно-критичній прозі XIX ст., однак, як зазначає М. Ба - лаклицький, багато митців тієї доби «педалює ствердно-оптимі - стичний характер своїх робіт, подібно до того ж І. Франка, котрий не хотів оприлюднювати своїх сумнівів і негативних почуттів, наго­лошуючи на необхідності підтримувати позитивний настрій перед обличчям позірної безперспективності культурної роботи в «забло­кованому» суспільстві» [1, 24]. В І. Франка, за спостереженнями науковців, немає навіть текстів, чітко визначених ним самим як есей. Ідеться радше про спогади й літературно-критичні твори з рисами есеїстики («Дещо про самого себе», «Історія моєї габіліта - ції», «Спогади із моїх гімназіальних часів», «Із секретів поетичної творчості»). Не сприяв утвердженню есею і загальний стан тогочас­ної інформаційної сфери, що за умов Валуєвського циркуляру була зведена до архаїчної альманахової журналістики. І тільки наступне «постфранківське» покоління інтелігенції спромоглося на опану­вання цього художньо-публіцистичного жанру ще й тому, що у його попередників не було необхідної комунікативної передумови - газетно-журнального простору [55, 24].

На початку XX ст. есеїстичної форми набувають літературно - критичні виступи таких представників естетичних і політичних течій, як М. Міхновський, С. Сфремов і Г. Хоткевич. Дуже точно передав природу есеїстики М. Сріблянський: «Так званий «об’єк - тивний погляд» вже в суті річи є суб’єктивний, бо належний комусь. Через те всяке з’явище, що трактується кимсь, тракту­ється суб’єктивно, цебто має таку чи іншу оцінку, з якою зв’язане поняття вартости...» [14, 27]. Легка, етюдна й імпресіоністична манера письма вабила учасників львівського літературного гурту «Молода муза» і критиків із середовища київського журналу «Українська хата». Під час бурхливого перебігу літературної дис­кусії 1925-1928 рр. творчість публіцистів більше спрямовується в полемічне річище, в якому для інтимних роздумів залишається дедалі менше місця, а зі становленням і поглибленням тоталітарної ідеології будь-яка авторська асоціативність мислення і ліричність викладу оголошувалися проявами «хворобливого декадентського індивідуалізму» й «буржуазного суб’єктивізму».

Натомість на західних українських територіях, що не входили до СРСР, існувала культурна альтернатива у вигляді редагованого Д. Донцовим журналу «Вісник». Із кола його авторів («вісників - ців») вийшла ціла плеяда талановитих есеїстів - Є. Маланюк, Ю. Липа, Л. Мосендз, Д. Віконська, О. Ольжич, Ю. Клен, О. Теліга, а їхня творчість суттєво вплинула на наступне покоління авторів української післявоєнної еміграції - Ю. Лавріненка, Г. Костюка, Ю. Бойка, Д. Нитченка, А. Любченка, О. Тарнавського, І. Баг­ряного, У. Самчука, В. Барку, Б. Осадчука, І. Костецького, Б. Руб - чака. Особливе місце з-поміж інших відомих імен належить Ю. Шереху, який є символічною, ба навіть культовою постаттю для сучасних есеїстів старшої й середньої генерацій, про що, наприк­лад, свідчить стаття у «Малій українській енциклопедії актуальної літератури»: «Володіючи колосальною ерудицією, веселим недо - гматичним мисленням, витонченим естетичним смаком та не менш чутливою естетичною інтуїцією, яскравим стилістичним даром, Шевельов міг би означитись як найвищий авторитет, «старійшина національної культури» (феномен, котрого так болісно бракує сучасній Україні)» [8]. Ю. Шереху вдалося поєднати два модуси - ґрунтовного академічного вченого-мовознавця і розкуто-грайливо- го літературного критика-есеїста, причому в Україні він зажив більшої слави саме в другій іпостасі.

Цікавими, на нашу думку, є теоретичні погляди автора на жан­рову природу есею, межі та канони якого часто досить розмиті (насамперед через незнання його засад): «Есей - ризиковане слово. В 95 випадках із ста його вживають, не вкладаючи жодного змісту. Коли щось не схоже ні на оповідання, ні на нарис, ні на статтю, тоді кажуть: це есей. Отже, треба умовитися, що розуміти під есеєм у даному випадку. Якщо в творі головне - загальне твердження, але воно прагне виявитися через всяке конкретне і часткове, а всяке конкретне і часткове прагне символізувати загальне твердження, або в загальне твердження вилитися - отакий твір заслуговує на назву есею» [20, 310-311].

Головною трибуною української повоєнної еміграції 1961 р. став заснований у Мюнхені часопис «Сучасність», а основними жанро­вими напрямами його публіцистики були мемуарно-щоденникова проза, есеїзовані літературознавчі студії і, власне, чиста рефлек­сивна есеїстика. Також окремі критики й публіцисти (Ю. Лаврі - ненко, Б. Осадчук, Ю. Шерех, І. Лисяк-Рудницький) ще з кінця 50-х рр. активно співпрацювали з провідним виданням польської діаспори паризьким журналом «КиГЬига», на сторінках якого куль - турно-мистецька й історико-політична есеїстика посідала доволі вагоме місце.

Тим часом у материковій Україні зусиллями покоління шістдесят­ників здійснюються спроби позбавити вітчизняну журналістику авторської знеособленості, повернути їй індивідуальний голос і нада­ти публічності. Є. Сверстюк пригадує, що під час допитів кадебісти цікавилися, як називаються написані ним «документи». Він зазна­чав, що на Заході такі тексти вважають есеями. Звісно, що в радянсь­кій пресі «буржуазні» жанри на зразок есею не підтримувалися, а тому надавалася перевага іншим дефініціям - «спогади», «роздуми», «замітка». Тому найчастіше есей змушений був функціонувати в сам - видаві, а якщо комусь вдавалося перетнути межі «залізної завіси», то й у «тамвидаві» (наприклад, видані у Франції та СІЛА «Собор у риш­тованні» (1970) й «Підпільні есеї» (1976) Є. Сверстюка).

Поширенню української есеїстики на Заході в 60-70-х рр. знач­ною мірою сприяли численні міжнародні правозахисні організації і ліберальні мас-медіа, серед яких особливо важлива роль належить радіостанціям «Голос Америки» і «Радіо Свобода» (2004 р. у Луцьку вийшла друком книжка «Євген Сверстюк на хвилях «Свободи». Короткі есеї»). Із їхніх передач завжди можна було дізнатися альтернативні офіціозові погляди щодо подій у СРСР і світі, а також почути авторитетні суспільно-політичні й культурно - філософські есеї провідних дисидентів - І. Дзюби, Є. Сверстюка,

І. Світличного, В. Стуса. Тому цілком слушною є думка Г. Швець, яка наголошує «безсумнівну залежність жанру від політичного клі­мату в суспільстві: есе розвивається там, де є можливість вільно викладати власну точку зору, демонструючи незалежність мислен­ня, і де виховано читачів, яким це цікаво й потрібно» [19, 15].

Можливо, саме під впливом шістдесятників письменники стар­шого покоління також намагалися розхитати жанрову сітку соціа­лістичного замовлення, свідченням чого стали ліричні есеї М. Рильського «Вечірні розмови» (1962-1964) й О. Гончара «Про наше мистецтво» (1972). У літературознавстві й літературній кри­тиці постали суміжні жанрові форми: повість-есей С. Тельнюка «Червоних сонць протуберанці» (1968), Ю. Бурляя «Спалах» (1969), Г. Зленка «Книга пам’яті» (1971), белетризована біографія «Григорій Сковорода» (1972) Л. Махновця, рецензії-есеї І. Драча, Л. Новиченка і Д. Павличка. Та й «офіційний» словник літературо­знавчих термінів В. Лесина й О. Пулинця (1971) фактично «узако­нив» цей жанр, хоч і не позбувся ідеологічних нашарувань, позаяк у виданні пропонувалося таке визначення есею: «Імпресіоністичні по формі, суб’єктивно-естетські за характером оцінок статті, особ­ливо модні в практиці французької та англійської художньої та літературної критики. Іноді цей термін вживається з іронічним від­тінком. Але в наші дні і в радянській критиці часом пишуть есе, короткі нариси, що відзначаються вишуканою формою і передають суб’єктивні враження автора від мистецького твору» [10, 137-138].

Новий етап розвитку вітчизняної есеїстики спостерігається з кінця 80-х - початку 90-х рр., і це, зауважимо, було характерно для більшості посткомуністичних країн Східної Європи. Литовська дослідниця Е. Балютіте переконана, що «основною причиною від­родження жанру есею стало те, що шизофренічно роздвоєний гомо совєтікус знов усвідомив свою тотожність і став суб’єктом історії — особистістю, індивідуальністю. Суб’єктивність, як відомо, є одною з домінант жанру есею: усі теми і проблеми тут завжди повертають­ся до «я» того, хто пише» [2]. У перше вільне десятиріччя розвиток есею ще стримувався публіцистикою, а згодом викристалізувався у самостійний жанр.

Близьку за змістом позицію щодо польської есеїстики, яка з запровадженням соцреалістичного канону в 1948-1956 рр. прак­тично перестала існувати, висловлює О. Гнатюк: «Жанр есею перед­бачає абсолютну інтелектуальну свободу, виключаючи будь-який догматизм, пропаґанду і, взагалі, улягання тим або тим вимогам, правилам, утилітарним потребам. Ґрунтується на неповторності індивідуального вислову й світобачення. Гине скрізь, де утверджу­ється тоталітаризм, де не лишається жодного клаптика свободи. Водночас, незалежно від змісту, самою своєю формою, жанровою суттю опирається тоталітарній ідеології» [4, 8]. У часи заборон суб­лімацією оригінальної творчості для поляків стають переклади французьких й англо-американських текстів. І цим, до речі, поль­ська есеїстика відрізняється від української та російської, сформо­ваними під сильним німецьким культурно-філософським впливом, що, наприклад, доводять часті посилання на працю «Занепад Європи» О. Шпенґлера у публікаціях Д. Донцова, М. Хвильового й

О. Забужко.

Коли з української преси були зняті цензурні обмеження, від­крився доступ до раніше заборонених еміграційних видань (редак­цію «Сучасності» 1992 р. перенесли до Києва) й активізувалися контакти з західним світом, а отже, і з есеїстськими текстами відо­мих зарубіжних інтелектуалів. Щоправда, для повносилого розвит­ку українській есеїстиці ще досі бракує виданих добрих перекладів світових взірців жанру. Показовим у цьому сенсі є те, що «Проби» М. Монтеня, засновника есеїстики, лише 2007 р. «заговорили» українською завдяки А. Перепаді. Так само важливим є (переви­дання творів визначних представників української еміграції, щоб вони ставали органічною частиною національного культурного про­стору, бо, наприклад, збірку есеїв Ю. Шевельова «Пороги і Запо­ріжжя» опублікували 1998 р., а книжку «Тобі належить цілий світ» І. Костецького - 2005 р. (окремі есеї були вміщені на сторін­ках часопису «Кур’єр Кривбасу» 2007 р.).

Однак зацікавлена аудиторія обізнана зі згаданими і незгадани - ми тут текстами завдяки тому, що читала їх в оригіналі чи в інших доступних версіях. Утім, віднедавна процес долучення до зразків світової есеїстики пожвавився. Можливо, найбільш активно це від­бувається завдяки активізації перекладів із польської літератури. Так, упродовж 2000-х рр. вийшли друком збірка «12 польських есеїв» (2001), яка репрезентує класичні твори Ч. Мілоша, 3. Гер - берта, В. Ґомбровича, Д. Сосновської, А. Вата, Л. Колаковського та ін., збірки «Дорогою на Бабадаґ» (2007) А. Стасюка, «Родинна Європа» (2007)4. Мілоша, «Варвар у саду», «Лабіринт біля моря» і «Натюрморт з вудилом» (2008) 3. Герберта, «У пошуках свободи» (2009) А. Міхніка.

Українська есеїстика ранніх 90-х була присвячена головно про­блемам державотворення, екології, духовного відродження й націо­нальної ідентичності, що логічно пов’язувалися з питаннями істо­рії, культури й мови. Те, що увагу публіцистів привернув саме цей жанр, не випадково, бо, за спостереженням О. Хоменка, «саме есей уможливлює і безпосередній, сказати б, щонайоперативніший вип­леск емоцій, що не встигли ще схолонути в аналітичній оптиці белетристики» [17]. Дослідник навіть висловлює думку про те, що в пострадянську добу українська есеїстика перебрала на себе роль драматургії, якої фактично нема у вітчизняному письменстві. Текстоцентричність, властиве українській культурі мовомислення (за О. Забужко, «філологізація свідомості») зробили есеїстику одним із популярних художньо-публіцистичних жанрів. Але оче­видними вадами значної частини публіцистичних творів того періо­ду (Є. Гуцало, П. Мовчан, В. Яворівський) були часом надмірний антикомуністичний громадянський пафос, міфологізація минув­шини і дидактизм, які суперечили природі жанру есею, але, певно, тоді саме такого подання потребував спраглий читач.

Як зауважує В. Здоровега, «це був час великих історичних змін, коли саме політична проза поряд із поезією, усними ораторськими виступами на численних мітингах, засіданнях, нерідко трансльова­них з допомогою радіо й особливо телебачення, відігравали вирі­шальну роль у пробудженні політичної, національної свідомості й активності громадян.... На жаль, це загальне розширення масштабів дії публічного слова, рівня публіцистичного мислення, як і слід було чекати, не могло тривати довго. ... Традиційні емоційні виступи із безкомпромісною критикою тоталітарної системи і загальні заклики розбудовувати, як тоді модно було писати, самостійну, незалежну, багату матеріально і духовно державу перестали сприйматись ауди­торією. Публіцистична риторика почала набридати» [7].

Однак паралельно з таким запальним мітинговим дискурсом існувала й класична есеїстика, без ідеологічних перегинів та емо­ційного надриву (І. Дзюба, С. Глузман, М. Маринович, Є. Свер - стюк). Водночас на публіцистичну арену виходило нове покоління авторів (Ю. Андрухович, О. Забужко, С. Павличко, О. Пахльов - ська, М. Рябчук), думки і творчий стиль яких у 1990-2000 рр. визначатимуть обличчя жанру. Есеїстика цих авторів викликає нині значний інтерес науковців, але її критичне осмислення, як і розробка ширшої теорії українського есею, все ще перебуває в про­цесі активного формування та розвитку, відкриваючи таким чином перспективи нових медіадосліджень.

1. Балаклицъкий М. А. Есе як художньо-публіцистичний жанр : навч.-метод, посіб. зі спец. «Журналістика» / М. А. Балаклицький. - Харків : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2007. - 74 с.

2. Балютите Э. Многоголосый мир литовского эссе [Електронний ресурс] / Э. Балютите. - Режим доступу: Іґйр:// шшш. ЬооквітотІШша - nia. lt/index, р1ір? ра£’е_іс1= 123.

3. Глушков Н. И. Очерк в русской литературе / Н. И. Глушков. - Ростов н/Д, 1966. - 312 с.

4. Гнатюк О. Межі й безмежжя літератури / О. Гнатюк // 12 поль­ських есеїв. - К. : Критика, 2001. - С. 7-17.

5. Горпиняк П. А. Публицистика И. А. Бродского : автореф. дис. ... канд. филол. наук : спец. 10.01.10 «Журналистика» / П. А. Горпи­няк. - Екатеринбург, 2009. - 23 с.

6. Дмитровский А. Л. Жанр эссе. Очерк теории жанра : моногр. / А. Л. Дмитровский. - Орел, 2006. - 130 с.

7. Здоровега В. Іван Франко і українська публіцистика / В. Здо - ровега // Дзеркало тижня. - 2006. - № 23.

8. Кац О. Юрій Шевельов [Електронний ресурс] / О. Кац // Повернення деміургів : мала енциклопедія української актуальної літератури (МУЕАЛ). - Режим доступу: ІіИр:// Www. ji. lviv. ua/ji- 1іЬгагу/р1егота/£'кЧуа. Мт.

9. Квіт С. Есеїстичний семінар : метод, матеріали до курсу «Основи герменевтики» / С. Квіт. - К., 2004. - 225 с.

10. Лесин В. М. Словник літературознавчих термінів / В. М. Лесин, О. С. Пулинець ; [3-тє вид., перероб. і доп.] - К.: Радян. шк., 1971. - 486 с.

11. Маськова Е. В. Эссе как жанр и метод : автореф. дисс. ... канд. филол. наук : спец. 10.01.10 «Журналистика» / Е. В. Маськова. - Мн., 1994.-21 с.

12. Перевозов Д. Н. Эссеизация текстов как выражение персональ­ного журнализма в современной российской публицистике : автореф. дис. ... канд. филол. наук / Д. Н. Перевозов. - Воронеж, 2007. - 20 с.

13. Рубчак Б. Живописаний Шевченко («Журнал» як текст) / Б. Рубчак // Світи Тараса Шевченка : зб. статей від 175-річчя з дня народження поета / ЗНТШ : Філологічна секція. - Нью-Йорк, 1991. - Т. 214. - С. 65-90.

14. Сріблянський [Шаповал] М. Літературна хвиля (Погляд на літе­ратуру українську за р. 1912) / М. Сріблянський // Українська хата. - 1913. -№ 1. - С. 27.

15. Стеблина Н. О. Сучасна українська письменницька публіцисти­ка у варіанті виступів О. Забужко, Т. Прохаська, Ю. Андруховича : дис. ... канд. наук із соц. комунік. / Наталія Олександрівна Стеблина. - К., 2011. - 192 с.

16. Степанов Т. М. Жанр эссе в отечественном и зарубежном лите­ратуроведении 1960-1980 годов [Електронний ресурс] / Т. М. Степа­нов. - Режим доступу: 1\Ир:// Www. conf. stavsu. ru/conf. asp7Report М=477.

17. Хоменко О. Десять років довкола озера: огляд українського літ - процесу в 1993-2003 рр. [Електронний ресурс] / О. Хоменко. - Режим доступу: Http://www. dyskurs. narod. ru/Homenko. htm.

18. Хоменко Т. М. Трансформація жанру проповіді у сучасній украї­номовній публіцистиці (Євген Сверстюк, Мирослав Маринович - Україна, Іван Ортинський — Німеччина): автореф. дис. ... канд. філол. наук / Т. М. Хоменко. - К., 2001. - 18 с.

19. Швець Г. Д. Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та про­блематика: дис. ... канд. філол. наук / Ганна Дмитрівна Швець. - К., 2006. — 167 с.

20. Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідео­логія : [у 3 т.] / Юрій Шерех / [упоряд. та авт. приміт. P. М. Ко- рогодський]. - Харків : Фоліо, 1998. - Т. 1. - 607 с.

В статье проанализировано историю развития жанра эссе в укра­инской публицистике. На материале творчества отечественных авторов исследовано основные закономерности его формирования в контексте восточноевропейских социокультурных тенденций.

Ключевые слова: жанр, эссе, очерк, памфлет, мемуары.

The current article is devoted to the history of the essay writing devel­opment in the Ukrainian publicism. Author analyzes main peculiarities of its forming in the context of East European tendencies based on the mate­rial of native writers’ works.

Keywords: genre, essay, outline, pamphlet, memoires.