Головна Журналистика МЕТОДОЛОГІЯ В ІСТОРІЇ ЖУРНАЛІСТИКИ: МОЖЛИВОСТІ КОМПЛЕКСНОГО ПІДХОДУ
joomla
МЕТОДОЛОГІЯ В ІСТОРІЇ ЖУРНАЛІСТИКИ: МОЖЛИВОСТІ КОМПЛЕКСНОГО ПІДХОДУ
Журналистика - Журналистика

Роман Горбик,

Асп. (Київ)

У ДЕ 007: 304: 303.03

У статті розглянуто проблеми методологічних підходів до дослід­ження історії журналістики (на прикладі періоду 20-30-хрр. XX ст.) на різних рівнях. Зокрема, запроваджено розрізнення субтекстуально - го, текстуального й супертекстуального рівнів. Розглянуто на пред­мет продуктивності комплексний підхід до кожного з рівнів. Запропоновано як часткове вирішення проблеми комплексності застосовувати методологічний апарат мовознавства, культурології й соціології на кожному з рівнів.

Ключові слова: комплексна методологія, рівні дослідження, ком­плексний підхід, епістемологія історії журналістики.

П

Итання методології постає на перших етапах будь-якого науко­вого дослідження й є вирішальним для його перебігу й резуль­татів. Попри його виняткове значення, у журналістикознавстві, надто в історії журналістики, проблеми методології дискутують не так часто, як в інших галузях знань.

Журналістикознавство становить парадокс у системі суспільних і гуманітарних наук: наука хоч молода, та позбавлена широкої диску­сії щодо гносеологічного апарату; дослідники не надто охоче викори­стовують експериментальні (в сенсі пробні) методи, дещо запізніло запозичують нові підходи із суміжних дисциплін. Це тим дивніше, що складний характер предмета журналістики, його системність (адже йдеться про цілий соціальний інститут ЗМК) неминуче мав би викликати потребу в складних, комбінованих методах. Досить яскраво це можна побачити на прикладі дослідження окремих періо­дів історії журналістики. Зокрема, осібно стоїть проблема журналі­стики 20-30-х рр. XX ст. Хоч і традиційними методами цю добу досліджено аж ніяк не вповні, слід зауважити, саме на цій ділянці їх важко застосовувати з належною ефективністю.

Безліч дискурсів і авторських настанов, нашарування різних їх пластів, поєднання ідеологічності зі, здавалось би, несумісними з нею експериментами робить дуже утрудненою оцінку діяльності тогочасних журналістів. Історики преси, що не так часто звертають увагу на цей період, переважно недооцінюють практику тодішніх медіа як тоталітарних (це твердження найчастіше справедливе, але воно не повинне застувати інших їхніх аспектів; крім того, це не означає, що ЗМК в умовах тоталітаризму не треба вивчати й розу­міти). Часто виникає нерозуміння й самої специфіки тоталітарного суспільства, як її визначила Ганна Арендт: інтенсифікація влади через розмивання традиційних владних інституцій і підвищена мобільність усередині соціальної ієрархії, втілена в «чистках» («регулярне примусове перекидання усієї колосальної адміністра­тивної машини, хоча й заважає виробленню компетентності, має багато переваг: воно гарантує відносну молодість посадових осіб і запобігає стабілізації умов, які, принаймні, в мирний час, сповнені небезпеки для тоталітарного правління» [1, 482]). Одне слово, ідеться часом не тільки про методологічно, а й концептуально неповне уявлення про так званий міжвоєнний період нашої історії.

Попри те, що й наявними методами неможливо цілком охопити всі факти історії української журналістики, саме можливості тради­ційної методології не завжди дозволяють досягнути поставлених завдань (слід зазначити, що мета дослідження повинна детермінува­ти його методологічний комплекс, а не навпаки). Саме в цьому і варто шукати актуальність теми статті. Спробуємо підсумувати можливі типи дослідницької настанови й запропонувати науково продуктив­ний комплексний підхід до історичного аналізу української преси 20-х рр. XX ст. на ґрунті синтезу методологій із суміжних дисциплін.

Проблема методології в традиції українського журналістико - знавства тягнеться ще від Івана Франка, що численними працями з історії літератури й преси започаткував позитивістський, дескрип­тивний підхід у цій царині. Загальниками в пресознавстві стали твердження про нерозробленість методології на той час і потребу запозичувати її з чужомовних джерел (для Франка - польських). Франко першим запровадив розрізнення індуктивного й дедуктив­ного підходів [7, 33, 38]. Від Франка власне й бере початок довга й плідна практика описових праць (саме до неї належать розвідки і М. Грушевського, і С. Єфремова, і О. Маковея). Уже в першій тре­тині XX ст. у її межах формується школа історико-бібліографічно - го методу (В. Ігнатієнко, В. Щурат, І. Кревецький та ін.), що поде­куди не цуралася вже й кількісних методів строгої обробки даних. Щойно в 30-х рр. настала зумовлена політичною ситуацією тривала пауза в царині історії журналістики.

У 50-х рр. з’явилось кілька вчених, які намагалися на базі радянсь­кого варіанта марксизму створити варіант марксистсько-ленінської ідеології «з людським обличчям». Як зазначають В. Різун і Т. Трачук, «методологічною основою радянських історико-журналістських досліджень була марксистсько-ленінська філософія, діалектичний та історичний матеріалізм. Журналістика розглядалася вченими як яви­ще ідеологічне. Першість в її аналізі віддавалася змісту, обов’язково визначався зв’язок преси з економічними інтересами верств населен­ня, класовою боротьбою, найважливішими громадсько-політичними подіями певної епохи. Одним із основних положень марксистсько- ленінської методології була партійність» [7, 77-78]. Дослідники виді­ляють три основних методи дослідження для того періоду: бібліогра - фічно-статистичний, метод конкретно-історичного аналізу (він же - комплексний, з додаванням хронологічно-бібліографічної методології) і мовностилістичний. Усі вони найчастіше функціонували в поєднан­ні. З радянських дослідників окремі, як-от В. Здоровега, вже звертали увагу на методи журналістикознавчих досліджень, переважно вислов­люючись на користь традиційних підходів [7, 174]. З найновіших праць, присвячених гносеологічній системі науки про медіа, варто вио­кремити працю В. Різуна і Т. Скотникової «Методи наукових дослід­жень у журналістикознавстві» [8], що систематизує наявний досвід у компактній формі. Проте не можна дійти висновку, що методологічні проблеми журналістикознавства набули насправді широкого розкрит­тя в науковому дискурсі.

На нашу думку, комплексність може передбачати не тільки застосування різних підходів до того самого аспекту предмета дослідження, а й насамперед застосування різних методологій на різних рівнях. Оскільки історія журналістики матеріально вира­жена в текстах, ширше - в мові, саме звідси й слід починати. Саме відштовхуючись від мови, варто запровадити насамперед розріз­нення рівнів аналізу: субтекстуального (передбачає розгляд струк­тур, не більших від речення: фонем, морфем, лексем і синтагм), важливого в контексті дослідження журналістської поетики; текс­туального (герменевтичний аналіз окремого тексту), що має з мак­симальною докладністю проаналізувати найважливіші одиничні твори; супертекстуального (по суті, дискурсивного), спрямованого на мовні й позамовні характеристики сукупностей текстів. Класик структуралізму Р. Варт зазначає: «Відомо, що лінгвістичний аналіз обмежується ізольованим реченням: речення - це та максимальна одиниця, що її лінгвістика вважає за належне для себе досліджува­ти; справді, якщо речення становить свого роду впорядкованість, а не просту послідовність елементів - і тому його не можна звести до суми слів, що його складають, - і тим утворює самостійну одиницю, то будь-яке розгорнуте висловлювання, навпаки, є лише послідов­ністю речень, що складають його...» [З, 356].

Треба зробити одне застереження: Барт твердить, що, з погляду лінгвістики, в дискурсі нема нічого такого, чого не було б в окремо­му реченні. Тобто сукупність текстів функціонує за власними пра­вилами, подібними до висловлених у мовленні (на рівні речення) правил мови. Ще в 50-х рр. такі структуралісти, як Барт чи Ю. Лот - ман, переконливо показали можливості структурної лінгвістики в культурології, К. Леві-Строс - в етнографії й соціології. Безпе­речно, журналістикознавство, як і всі ці дисципліни, мусить брати на озброєння засоби мовознавства, і воно дасть йому той самий про­дуктивний поштовх, що мали інші гуманітарно-соціальні науки. Лінгвістичний підхід має право не тільки на субтекстуальний рівень, а й на супертекстуальний і текстуальний рівні. Проте саме тут його варто доповнювати іншими методами (так само, як і соціо­логічні, історичні чи етнографічні студії можуть бути корисні для розуміння функціонування субтекстуального рівня мовлення).

При цьому може йтися не просто про системний підхід, а й про влас­не системно-функціональний аналіз, який, за дефініцією Б. Чернякова [10], дозволяє простежити взаємодію об’єкта з системами вищого рівня. Саме тут бачимо вихід окремого твору на супертекстуальний рівень, і хоч для такого переходу надається і мовознавчий підхід, чимало мож­ливостей також дає залучення досягнень соціології XX ст.

Безперечно, класичні соціологічні підходи й досі дуже корисні. Ще ті з них, що описав Е. Дюркгейм (метод супутніх змін, метод пояснень, порівняльний метод тощо), доречні, коли йдеться про соціальні функції і вплив журналістики. Твердження одного з засновників соціології про те, що «соціальний факт можна поясни­ти тільки іншим соціальним фактом» [5, 422], треба належним чином усвідомлювати, досліджуючи історію преси. Не варто забу­вати й про метод «ідеальних типів» М. Вебера - фактично, досить давній, але досі ефективний метод соціологічного моделювання.

Аж ніяк не вичерпав себе дескриптивний підхід. Поки що дослідження історії журналістики, якщо воно охоплює цілі окремі видання, надто ж як ідеться про малознані й малодосліджені часо­писи 20-х рр., важко уявити без історико-бібліографічної вступної частини (такої собі біографії видання). Щоб належним чином висвітлити співіснування й боротьбу численних видань, організа­цій та ідеологічних угруповань літераторів та журналістів, знадо­биться й перевірений біографічний метод. Він «... презентує пере­живання й визначення однієї особи, однієї групи чи однієї організа­ції в тій формі, в якій ця особа, група чи організація інтерпретують ці переживання» [4, 65]. Як уважають дослідники, «переваги включеного спостереження і біографічного методу полягають, пере­дусім, у можливості здобути докладну «дотеоретичну» інформацію про досліджувані соціальні явища» [4, 18].

Особливий інтерес становить інтерпретація даних біографічного методу у світлі сучасного підходу, що дістав назву «символічного інтер - акціонізму»: «Вважають, що в будь-якому суспільстві існує певна «ієрархія правдоподібності» у виробництві значень і соціального знання. Ті, хто перебуває на «горішнім поверсі» цієї ієрархії, мають перевагу в формулюванні правил, які застосовують для приписування значення діям і визначенням ситуації. Внаслідок цього хтось диктує правила й норми відповідно до своїх інтересів, а хтось, так само пере­слідуючи власні інтереси, порушує ці правила й норми, опиняючись у становищі маргінала або злочинця» [4, 67]. Застосувавши таке бачен­ня до суспільної ситуації в Україні міжвоєнного часу, коли якраз руй­нувалися соціальні ієрархії (до того ж у кілька етапів і в різних пло­щинах), можна дійти дуже цікавих висновків.

Водночас, поряд із традиційнішими методами, кілька неконвен - ційних соціологічних підходів, винайдених у XX ст., значно роз­ширює можливість аналізу супертекстуального рівня. Зокрема, йдеться про розвинутий методологічний комплекс соціології куль­тури (як її бачать К. Мангайм, у другу чергу - П. Бурдьє і М. Вебер). Суто марксистська орієнтація на соціально-економічні передумови, як «базис» культурного шару і суспільної свідомості, скута (під впливом М. Шелера) твердженням, що суспільне буття не обмеже­не лише відносинами виробництва й споживання, може дати плід­ну основу для вивчення української журналістики перших десяти­літь після поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Розуміння культурної, зосібна мовної, текстотвірної діяльності як процесу виробництва, накопичення й перерозподілу символічного капіталу (за П. Бурдьє) так само може показати добу, про яку йде мова, в досить несподіваному світлі.

Разом із цитованою класичною працею Арендт про тоталіта­ризм, значний успіх у дослідженні преси 20-30-х рр. може мати використання описаного в працях соціолога знання К. Мангайма поняття «утопії» (її як гносеологічний комплекс пригніченої верст­ви вчений протиставляє «ідеології», що посідає безперечно панівне становище): «Поняття утопічного мислення відображає протилежне за характером [до мислення ідеологічного. - Р. Г.] відкриття, зробле­не також завдяки політичним конфліктам: певні гноблені групи духовно настільки зацікавлені у знищенні чи перетвореннях існуючо­го суспільства, що мимоволі бачать лише ті елементи ситуації, що націлені на його заперечення. їхнє мислення не спроможне правиль­но зрозуміти реальний стан суспільства. їх жодним чином не цікавить те, що реально існує; вони лише намагаються на рівні думки заздале­гідь провістити зміну існуючої ситуації. Це мислення ніколи не буває спрямованим на діагноз ситуації; воно може слугувати лише керів­ництвом до дії. В утопічній свідомості колективне несвідоме, позначе­не ілюзорними уявленнями і волею до дії, приховує певні аспекти реальності. Воно відвертається від всього того, що може похитнути його віру або паралізувати його волю до зміни речей» [6, 57].

Саме між двома світовими війнами в Україні відбувся рідкісний у світовій історії перехід утопії у вимір ідеології, що мав, знову ж таки, кілька планів: заміщення великодержавної ідеології утопічною ві - зією націонал-комунізму і дальше її заміщення на нав’язувану з центру тоталітарну ідеологію комунізму в окремій країні (згадаймо й про невдалий досвід національно-ліберальної, консервативної й соціалістичної утопій у 1917-1921 рр.). Опертя на досвід Мангайма, таким чином, відкриває досить свіжу перспективу досліджень преси, що відігравала в усіх цих процесах виняткову роль.

Дуже близько до цієї перспективи підступила й методологія історії ідей. На субтекстуальному й текстуальному рівнях багатий матеріал можна зібрати шляхом застосування постструктуралістсь - кої методології деконструктивізму (Ж. Дерріда, С. Жижек) - «читання проти тексту», що дає змогу виявити приховані супе­речності тексту, так би мовити, його «антизначення». Але саме на найвищому рівні цей значною мірою первинний матеріал система­тизує саме історія ідей. М. Фуко писав про археологію знання: «Це історія не літератури, а навколишніх балачок, цього щоденного письменства, яке затирається так швидко, що ніколи не набуває статусу твору або зразу ж його втрачає; це аналіз сублітератур різ­ного штибу, альманахів, журналів і газет, скороминущих успіхів, невизнаних авторів. Визначена в такий спосіб (але одразу ж видно, наскільки складно знайти її точні межі), історія ідей звертається до цілого прихованого масиву думки, до всієї гри репрезентацій, що анонімно виникають між людьми, - у шпаринах дискурсивних пам’ятників вона виявляє крихкий фундамент, на якому вони ґрунтуються. Це наука про плутані мови, нескінчені твори, недо­ладні судження» [9, 136].

Кілька слів варто сказати й про окремі методологічні настанови щодо текстуального рівня. Тут видаються можливими принаймні два виміри: з одного боку, можна читати текст у його міфологічно­му вимірі за Леві-Стросом (як сукупності «пакетів відношень»), з іншого - користуватися класичним для медіадосліджень техніци - стичним підходом М. Маклюена і його концепцією «тетради»; деякі інші підходи, застосовувані до масової культури (культуралізм, ґрамшіанство тощо), також можливі [2].

Наприкінці можна згадати про майже незнану в нас мемети - ку - рідкісний випадок проникнення методології природничих наук у царину гуманітарного знання. Представники цього підходу (Р. Докінза й С. Блекмор), за аналогією до «гена», запроваджують поняття «мем» - одиницю інформації, здатну до самокопіювання. Це свого роду інформаційний вірус, здатний заражати великі маси людей. Поширенням мемів пояснюють чимало соціальних явищ: релігію, масові рухи, ідеологічні війни тощо. Видається, що з певними пересторогами цей підхід можна з добрими наслід­ками вжити до історії української журналістики перед - і власне тоталітарного періоду.

Таким чином, можливості комбінованих методів, надто стосовно вельми суперечливого для української журналістики періоду 20-30-х рр. XX ст., здаються досить широкими. Попри неминучий ризик удатися в методологічний еклектизм, вони показують об’єкт дослідження під різними кутами й формують складне, стереоско­пічне бачення пов’язаних із ним проблем. Поряд із традиційними методами та єдиним, цілісним на всіх рівнях аналізу підходом, системно-функціональний аналіз (із залученням експерименталь­них методологій із суміжних наук) дозволяє ліпше збагнути особ­ливості щоденного дискурсу вже досить далеких від нас епох.

1. Арендпг Г. Джерела тоталітаризму / Ганна Арендт ; [пер. з англ.]. - [2-ге вид.]. - К. : Дух і літера, 2005. - 584 с.

2. Баррі П. Вступ до теорії: літературознавство та культурологія / П. Баррі ; [пер. з англ.] - К. : Смолоскип, 2008. - 360 с.

3. Барт Р. Нулевая степень письма / Р. Барт ; [пер. с фр.] - М. : Академический Проект, 2008. - 431 с.

4. Девятко И. Методы социологического исследования / И. Девят­ко. - [2-е изд., испр.]. - М. : Кн. дом «Университет», 2002. - 296 с.

5. Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение /

Э. Дюркгейм ; [пер. с фр., составление, послесловие и примечания А. Б. Гофмана]. - М. : Канон, 1995. - 352 с.

6. Мангайм К. Ідеологія та утопія / К. Мангайм ; [пер. з нім.] - К. : Дух і літера, 2008. - 370 с.

7. Різун В. Нарис з історії та теорії українського журналістикознав - ства : моногр. / В. Різун, Т. Трачук / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шев­ченка. - К., 2005. - 232 с.

8. Різун В. Методи наукових досліджень у журналістикознавстві : навч. посіб. / В. Різун, Т. Скотникова / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т жур-ки. - К., 2005. - 97 с.

9. Фуко М. Археология знания / М. Фуко ; [пер. с фр. ; общ. ред. Бр. Левченко]. - К. : Ника-Центр, 1996. - 208 с.

10. Черняков Б. Методи дослідження генезису зображальної журна­лістики : матеріали до лекції / Б. Черняков / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шев­ченка, Ін-т жур-ки. - К., 2004. - 19 с.

В статье рассмотрены проблемы методологических подходов к исследованию истории журналистики (на примере периода 20-30-х гг. XX ст.) на разных уровнях. В частности, введено разделение субтекстуального, текстуального и супертекстуального уровней. Комплексный подход к каждому из уровней рассматривается на пред­мет продуктивности. В качестве частичного решения проблемы ком­плексности предлагается применять методологический аппарат языковедения, культурологии и социологии на каждом из уровней.

Ключевые слова: комплексная методология, уровни исследования, комплексный подход, эпистемология истории журналистики.

The article considers the problem of methodological approaches to the history of journalism (on the instance of 1920-1930s) on different levels. In particular, it suggests a division into subtextual, textual and supertex - tual levels. Author considers the opportunities of applying complex approaches to each of the levels in terms of productivity of the former. The problem of complex approach is particularly solved, as suggested, by apply­ing methodological apparatuses of linguistics, cultural studies and sociolo­gy on each of the levels.

Keywords: complex methodology, levels of analysis, complex approach, epistemology of the history of journalism.