Головна Журналистика «КОС ЧАГИЛ НА ЕМБІ» МАЙКА ЙОГАНСЕНА В ЖУРНАЛІ «РАДЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА» ЯК ЗРАЗОК НАРИСІВ 30-Х РР. XX СТ
joomla
«КОС ЧАГИЛ НА ЕМБІ» МАЙКА ЙОГАНСЕНА В ЖУРНАЛІ «РАДЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА» ЯК ЗРАЗОК НАРИСІВ 30-Х РР. XX СТ
Журналистика - Журналистика

Ольга Гіленко,

Здобувачка (Київ)

УДК 007: 304: 070:82-92 (Майк Йогансен)

У статті йдеться про нарис Майка Йогансена як зразок нарисової прози 30-х рр. XX ст., його стилістичні, мовні, композиційні та про­блемні особливості.

Ключові слова: Майк Йогансен, нарис, публіцистика, «Радянська література».

У

30-ті рр. XX ст. у Радянському Союзі стрімкими темпами поча­ли розвиватися колективізація та індустріалізація. На реаліза­цію своїх планів держава кинула всі свої сили та можливості. Цілком зрозуміло, що преса, яка на той час була основним рупором влади, не могла триматися осторонь. Саме тому на сторінках того­часних видань постійно друкували матеріали, які не лише описува­ли шляхи розвитку СРСР, а й оспівували людей, які були основною силою цих процесів.

Журнал «Радянська література», засновником якого була Спілка письменників України, брав участь у цих подіях. На його сторінках постійно з’являлися портретні нариси, які прославляли рушіїв інду­стріалізації та колективізації, борців за радянські ідеали.

Часопис засновано в Харкові в січні 1933 р. під назвою «Радянська література». Журнал двічі змінював свою назву: спо­чатку на «Українську літературу», а згодом, у 1945 р., на «Вітчизну». Крім того, за роки свого існування журнал виходив у Харкові, Уфі, Москві та Києві. Видання позиціонувало себе як офі­ційний орган правління Спілки радянських письменників України.

Мета статті - проаналізувати нарис Майка Йогансена «Кос Чагил на Ембі», визначити особливості поетики, архітектоніки та мови, з’ясувати роль та місце дійових осіб у композиційній струк­турі твору.

Об’єктом аналізує нарис Майка Йогансена «Кос Чагил на Ембі», надрукований у № 8 журналу «Радянська література» за серпень 1935 р. Нарис має підзаголовок «Нариси про нафту в пустелі». За допомогою цього підзаголовка читачі мають змогу дізнатися, про що йтиметься далі в тексті. Крім того, стає зрозумілим, що весь матеріал складається з окремих нарисів (всього їх 24), які при­свячені одній темі й розкривають її з різних боків. До того ж, усі вони поєднуються в один нарис, присвячений видобутку нафти в Казахстані.

Досліджували нариси такі науковці, як В. Здоровега [6],

В. Шкляр [13], О. Журбіна [5], М. Кім [8], О. Глушко [4], Т. Бе - неволенська [1], О. Тертичний [12], Н. Маслова, В. Галич [3] та ін.

М. Йогансен - відомий український поет і публіцист, яскравий представник «розстріляного відродження». Разом із М. Хвильовим був одним із засновників літературного об’єднання ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури). Згодом, після виходу з ВАПЛІТЕ в 1934 р., стає членом Спілки радянських письменників України.

Російський дослідник Д. Стровський зазначає, що «завдяки літературно-художньому журналу вітчизняна система ЗМІ забез­печила унікальність свого розвитку» [11, 67].

На відміну від західних журналів вітчизняні традиційно піклу­валися про духовне просвітлення своїх читачів, формування «про­блемного порядку» денного.

Саме такі літературно-художні журнали виконували не лише функцію інформування читачів про найважливіші подій, а й впливу, постійно формуючи їхній світогляд, життєві та моральні позиції.

Д. Стровський так говорить про історію журналу: «Товстий літе - ратурно-художній журнал став помітним явищем у роки НЕПу, коли у суспільстві зріс рівень дискусійності. З одного боку, цей тип періодики успадкував дореволюційні традиції просвітлення, а з іншого - продовжив рух до радянського читача» [11, 68].

Водночас літературно-художні журнали зайняли свою окрему нішу серед газетно-журнальної періодики й утримували її протягом досить значного відрізку часу.

«Фантаст і витівник де-Куїнсі», якого знають більше за його «Записки опіомана», написав колись прекрасний портрет, малень­ку поему в прозі про англійську поштову карету «мейл коуч». У «Посмертних паперах Піквікського клубу» Діккенс розповідає сон ще старішої карети, перекладної - стейдж коуч» [7, 49]. Уже з пер­шого абзацу зрозуміло, до якого читача звертається публіцист. Це має бути людина освічена, яка знається на літературі, іноземних мовах та історичних персоналіях. У тексті автор неодноразово використовує іноземні слова, іноді подаючи їх у вигляді трансліте­рації, а іноді - іноземною мовою. Крім того, це не прості загально­вживані слова, а такі, як, наприклад «ойл сіті» (від англ. oil city - місто-центр нафтовидобувної промисловості) [7, 68], «мейл коуч» (від анг. mail coach - кінний екіпаж, який спеціалізувався на поштових перевезеннях), «стейдж коуч» (від англ. stagecoach - диліжанс). Звертаючись до свого освіченого читача, Йогансен цитує видатних істориків, письменників та есеїстів минулого.

У М. Йогансена досить своєрідний правопис, який значно відріз­няється від сучасного. Наприклад, він використовує такі форми, як «цвітники» [7, 49], «якунебудь» [7, 52], «інженір» [7, 60], «такому то» [7, 66], «англоли» [7, 81], «женщини» [7, 112], «хемики» [7, 113], «сталевосірі очі» [7, 72]таін.

Публіцист використовує просторічну, часом нецензурну лекси­ку: «хріновина», «хрінація», «хріновня» [7, 94], «Драсте!» [7, 96]. За допомогою таких прийомів автор робить портрет свого героя більш яскравим та зрозумілим. Він не змальовує його занадто пра­вильним, а намагається зробити якомога реалістичнішим, правди­вішим та об’єктивнішим. Такі деталі відкривають нові грані харак­теру його персонажів. Крім того, цитуючи деяких персонажів, М. Йогансен використовує російську мову, аби створити портрет, який найбільше наближений до реальності: «Ех жизнь! Как в сказ - ке!», - сказав він і вистрибнув з таратайки» [7, 61]. Автор викори­стовує просту розмовну мову, не завжди правильну й зрозумілу, але справжню і колоритну: «Через нашу Балду не так то легко переїха­ти!», - сказала досвідчена стара, що жила біля самої наспи. «Учора теж машини от тутечки сунь-сунь і стань! Сунь-сунь і стань! Два дні стояла» [7, 52].

Основною характеристикою нарисів довоєнного періоду є те, що головною дійовою особою є людина, простий робітник, який живе своєю роботою. Йогансен приділяє значну увагу таким людям. Він описує їх, звертає увагу читачів на їхній життєвий шлях, намага­ється проаналізувати їхні вчинки та прославити важку працю, яка спрямована на зміцнення країни, становлення та укріплення радянської влади. Нарисовець не завжди описує зовнішність люди­ни. Часом він намагається зазирнути людині в душу та проаналізу­вати її вчинки та поведінку, скласти своєрідний психологічний портрет свого героя: «Він - холодний фантаст, похмурий оптиміст, злий мрійник. У ньому немає ні краплі широкоголосої добродушно­сті, властивої звичайним фантазерам. Він злий і точний у своїх фан­тазіях. Плохий і боязкий на вигляд, у науковому спорі - він страш­ний боєць» [7, 64]. Російський дослідник Є. Прохоров зазначає, що існує дві групи портретних нарисів - про людей із героїчною долею та про людей «простої долі» [10, 35].

У радянські часи публіцистика була серйозною зброєю в руках влади, за допомогою якої відбувалося формування поглядів та пере­конань пересічних громадян. Дослідники зазначають, що «публі­цистична творчість відзначається більшою громадянською активні­стю. У ній виразніше проявляються такі аспекти, як тенденцій­ність, соціальна замовлюваність, політичне спрямування. Це визначається природою публіцистики, яка покликана промовляти до читачів «сповненою пристрасті мовою самого життя». Тому серед найважливіших елементів публіцистичності можна виділити такі:

- закличність, відверто пропагандистсько-агітаційне звучання, ідейно-моральне навантаження, пристрасна напруга публікацій;

- популярність форми, загальнодоступність, яскравість вира­ження, найширша зрозумілість;

- зміст, який може цікавити і швидко зацікавить найширші кола читачів.

Без цих факторів немає серйозної довгодіючої публіцистики» [9, 49].

Нарис складається зі вступу та 24 частин, кожна з яких пронуме­рована та має власну назву. Проте назвою це вважати досить склад­но. Скоріше синопсис того, про що йтиметься у цьому конкретному розділі: «Жінка пере білизну. Спів над милом. Цебра погано почу­вають себе на плиті. Ночви, гітара і комбінація. Шкарпетки і кальсо­ни. Беручкі баби. Дівчина коло парового молота» [7, 112]. Спочатку здається, що це просто набір слів, які абсолютно не мають ніякого змістового навантаження. Однак, прочитавши сам розділ, все стає на свої місця. Складається враження, що М. Йогансен робить для себе короткий план того, про що писатиме далі.

Нарис є найсуб’єктивнішим художньо-публіцистичним жан­ром, в якому надзвичайно яскраво можна простежити авторське «Я». Досить часто автори діляться з читачами власними спогадами, роздумами та враженнями. Все побачене та почуте вони передають крізь призму власних почуттів, емоцій та переживань. Зрозуміло, що все побачене автор доносить до читача, спираючись на власний світогляд, погляди та переконання (релігійні, політичні тощо). «Мабуть, сучасні їм люди з деяким подивом читали нариси про такі знайомі, буденні речі, мабуть, їм здавалося, що автори нарису про­сто чіплялися до тієї карети, аби розповісти цікаву сторінку про людей і лише тепер, коли отих карет давно немає, стає ясно, що де - Куїнсі, й Діккенс і Доде були не просто чудермайстри, а люди, що вміли бачити незвичайне у повсякденності» [7, 49].

Йогансен використовує художньо довершені й влучні порівняння та епітети: «У видолини сповзла з горбів грязюка - немов крем - брюле» [7, 51], «...чорне, як монах на вмерті» [7, 56], «інфернальний бас» [7, 69] і т. д. Його мова літературна, яскрава та барвиста. Однак це не означає, що вона позбавлена агітаційного пафосу. Публіцист прославляє Радянський Союз, партію та всі її діяння: «Так зараз, за радянської влади, коли є автомашини і є люди, що вміють водити їх у неймовірних умовах. Нещодавно можна було допливти до Гур’єва тільки водою і тепер під час навігації сюди довозять усе потрібне на цілий рік уперед. Ніби в Якутію, чи на остров Врангеля» [7, 52]. Автор називає партію «та сама майже таємнича сила, та сама могуча мисль, для якої нема неможливого на землі» [7, 58].

Нарис - це безпосереднє спілкування автора з читачем, миттє­вий, тонко стилізований безпосередній запис думок, який тільки здається неопрацьованим. І нарисова манера, стиль покликані виразити цей безпосередній рух думок автора [2, 156].

У нарисі «Кос Чагил на Ембі» автор використовує форму рито­ричних питань. Крім того, він вживає або надзвичайно довгі та уск­ладнені різноманітними вставними конструкціями речення, або короткі та уривчасті, які фрагментарно передають думки автора.

Як уже було зазначено вище, автор апелює до читача освіченого та мислячого. Саме тому він постійно оперує історичними фактами, наводить географічні відомості, цікаві факти, які можуть розшири­ти знання читачів і привернути їхню увагу, а також використовує в тексті велику кількість різноманітних технічних термінів та описів процесу виробництва. Часом це лише ускладнює сприймання текс­ту, робить його незрозумілим і складнішим для читача, оскільки часто ці терміни використовуються без жодного тлумачення та пояснення. Для того, щоб аудиторія могла краще зрозуміти настрій, а також щоб більш влучно передати колорит місцевості, автор використовує у нарисі фактологічні дані з історії міста, нама­гається змалювати його атмосферу та колорит. Автор прославляє сучасний технічний прогрес: «Коловоротне буріння - одна з найчу - десніших речей в світі. Друкування книг - велике діло, але до нього легко було додуматись. Парова машина - прекрасний винахід, але локомотив використовує тільки чотири проценти витраченої тепло­вої енергії» [7, 92].

Однак М. Йогансену вдалося створити яскравий нарис. Хоча, з одного боку, - це ідеологічно витримана публіцистика, крізь яку червоною ниткою проходить ідеологічна лінія. З іншого - це яскра­вий журналістський твір, який ознайомлює читачів із життям про­стих робітників, які розробляють нафтові родовища в Казахстані.

Особливу увагу публіцист приділяє побуту місцевого населення та робітників. Автор розповідає читачам не лише про трудові будні, а й повсякденне життя. Крім того, він описує вірування та обряди місцевого населення.

М. Йогансен використовує в нарисі елементи такого художнього засобу, як пейзаж: «Степ починав квітнути. Білявозелені, як полин, кущі степової рослини взялися фіолетовими квітами. Тюльпанів ще не було, але тут були низини і по випалених з осени латках яскраві­ше блищала справжня трава. У півверстві від дороги схилилися під вітром кущики очеретової рослини «шия» [7, 89-90].

Петербурзький дослідник нарисів М. Кім виділяє такі функції пейзажів:

- для того, щоб географічно окреслити місце, де відбуватиметься дія;

- для того, щоб детальніше змалювати місцевість, аби читачі могли краще ознайомитися з природними умовами, у яких прожи­ває місцеве населення, з місцевою екзотикою, природою і т. д.;

- для динамічного опису картин мандрівки, які постійно зміню­ються відповідно до того, як мандрівник просувається своїм марш­рутом все далі й далі;

- для того, щоб краще описати різноманітні природні явища, з якими автор прагне ознайомити своїх читачів [8, 236-237].

Для пожвавлення нарису, а також з метою розважити та відво - лікти читача, публіцист використовує цитати з народних пісень та лірики. Крім того, ці вставки також допомагають читачеві краще уявити та зрозуміти місцевий колорит.

Нарис «Кос Чагил на Ембі» складний для розуміння. У ньому поєднано надзвичайно багато елементів, які урізноманітнюють структуру нарису, роблять його, з одного боку, цікавішим та корис­нішим для читача, а з іншого - досить складним та великим за роз­міром. Зібраний автором матеріал є надзвичайно ґрунтовним. Публіцист створює якісну «картинку» життя людей у Казахстані, відтворює не лише робочі, а й побутові моменти. Однак не слід забу­вати про епоху та політичну ситуацію, коли нарис було написано. Він витриманий в ідеологічно правильній тональності та має чітко вибудувану партійну лінію, адже більшість дійових осіб, яких зга­дує М. Йогансен, - комуністи. Часто автор описує їхню життєву


Історію й те, як вони вступили до лав комуністичної партії Радянського Союзу.

Хоча нарис і має ідеологічне забарвлення, автору вдалося зроби­ти його яскравим та цікавим, а не сухим та офіційним. Наприклад, він ділиться із читачами захопливими історіями з життя місцевого населення. Таким чином трохи згладжується політичне забарвлен­ня твору, пожвавлюється мова викладу. За допомогою таких еле­ментів публіцисту вдається не перетворити нарис на звіт із життя робітників. Крім того, такі вплетені в канву твору історії роблять нарис цікавішим та ближчим для пересічного читача.

Незважаючи на те, що нарис за обсягом досить великий - 74 стандартні журнальні сторінки - у матеріалі немає жодних ілю­стративних та графічних елементів. Це робить твір досить важким для сприйняття, адже читач має весь час зосереджуватися на текс­ті й не відволікати свою увагу від нього.

М. Йогансен закінчує свій нарис описом уральських гір, мальов­ничим та образним: «Аж от перед нами з’явилась гора, остання з уральських гір - ці гори підіймаючись із землі, своєю конвульсією захопили прикаспійський степ, вичавили одкладену морськими лагунами сіль і нафту до земної поверхні» [7, 122].

Підсумовуючи, зазначимо: нарис М. Йогансена «Кос Чагил на Ембі», який було надруковано на сторінках журналу «Радянська література» у серпні 1935 р., є досить типовим для тієї доби. Основною його метою є возвеличення праці радянської людини, впровадження та популяризація індустріалізації, яка саме в цей час стрімко впроваджувалася у Радян­ському Союзі. Окрему увагу автор приділяє пересічним працівникам, які впроваджують політику партії та працюють на видобутку нафти.

Автор вдало балансує на межі публіцистичного твору та звіту. Однак яскраві описи, портрети та пейзажі, вдалі та незвичні порів­няння роблять нарис читабельним для аудиторії, незважаючи на його досить великий обсяг.

1. Беневоленская Т. А. Композиция газетного очерка / Т. А. Бенево­ленская. - М., 1975. - С. 98.

2. Вакуров В. Н. Стилистика газетных жанров / Вакуров В. Н., Кохтев Н. Н., Солганик Г. Я. - М. Высшая школа, 1978. - 183 с.

3. Галич В. М. Художній нарис у жанровій системі публіцистичної спадщини Олеся Гончара / В. М. Галич // Наукові записки Інституту журналістики. - 2003. - Т. 12. - С. 43-53.

4. Глушко О. Художня публіцистика: європейські традиції і сучас­ність : моногр. / Олександр Глушко. - К. : Арістей, 2010. - 192 с.

5. Журбина Е. И. Теория и практика художественно-публицистиче­ских жанров. Очерк. Фельетон / Е. И. Журбина. - М., 1969. - С. 24.

6. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості : під - руч. / В. Й. Здоровега. - Львів : ПАІС, 2004. - 268 с.

7. Йогансен М. Кос Чагил на Ембі / Майк Йогансен // Радянська література. - 1935. - № 8. - С. 49-122.

8. Ким М. Н. Жанры современной журналистики / М. Н. Ким. - С. Пб. : Изд-во Михайлова В. А., 2004. - 335 с.

9. Парцей М. П. Авторський фактор у публіцистиці / М. П. Пар - цей. - Львів : Світ, 1990. - 200 с.

10. Прохоров Е. П. Публицистика наших дней / Е. П. Прохоров. - М. : Знание, 1983. - 64 с.

11. Стровский Д. JI. Отечественная журналистика новейшего перио­да / Д. Л. Стровский. - М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2011. - 359 с.

12. Тертичный А. А. Жанры периодической печати / А. Тертич - ный. - М. : Аспект-Пресс, 2011. - 320 с.

13. Шкляр В. І. Журналістська майстерність: поетика журналіст­ського твору : конспект лекцій / В. І. Шкляр. - К., 1999. - С. 25.

В статье речь идет об очерке Майка Йогансена как образце очер­ковой прозы 30-х гг. XX в., его стилистических, языковых, компози­ционных и проблемных особенностях.

Ключевые слова: Майк Йогансен, очерк, публицистика, «Совет­ская литература».

The article is about Mike Yogansen essay as sample of the essay prose of 30th of the XX century. It is about its stylistic, linguistic, compositional and problematic features.

Keywords: Mike Yogansen, essay, journalism, «Soviet literature».