Головна Журналистика ФАКТОЛОГІЧНІ ТИПИ АРГУМЕНТІВ ЯК ЗАСІБ ВЕДЕННЯ ДИСКУСІЇ
joomla
ФАКТОЛОГІЧНІ ТИПИ АРГУМЕНТІВ ЯК ЗАСІБ ВЕДЕННЯ ДИСКУСІЇ
Журналистика - Журналистика

(На прикладі «Листів із України Наддніпрянської» Бориса Грінченка та «Листів на Україну Наддніпрянську» Михайла Драгоманова)

Юлія Гайдіна,

Здобувачка (Суми)

У ДЕ 007: 304 : 070

На прикладі «Листів із України Наддніпрянської» Бориса Грінчен­ка та «Листів на Україну Наддніпрянську» Михайла Драгоманова досліджуються фактологічні типи аргументів як засіб ведення дис­кусії у публіцистиці; показується роль таких аргументів у впливові на читача та опонента дискусії.

Ключові слова: публіцистика, аргумент, факт, теза, дискусія.

On the example of «Letters from Ukraine of Naddnipryansky» by Boris Grinchenko and «Letters on Ukraine of N addnipryansky» by Michael Dragomanov the faktology types of arguments are probed as a method of conduct of discussion in publicism; the role of such arguments in influence on a reader and opponent of discussion is demonstrating.

Keywords: publicism, argument, fact, thesis, discussion.

На примере «Писем из Украины Надднипрянской» Бориса Гринчен - ко и «Писем на Украину Надднипрянскую» Михаила Драгоманова ис­следуются фактологические типы аргументов как способ ведения дискуссии в публицистике; демонстрируется роль подобных аргумен­тов у воздейстивии на читателя и оппонента дискуссии.

Ключевые слова: публицистика, аргумент, факт, тезис, дискуссия.

Героїня прозового твору Лесі Українки «Спогади тітки Люсі» за­уважує: «Звісно, живе слово цікавіше слухати, та зате писане довше живе і ширше сягає» [1, 1127]. Завдяки довголіттю писаного слова сьогодні ми можемо звертатися до листів людей, котрі творили історію нашої країни, дізнаватися, як відбувалися державотворчі процеси, як раділи перемогам, підбадьорювали у скрутні хвилини. Недарма П. Попов визначає, що «листи - частина життя людини, а листи, писані в літературних, мистецьких, наукових справах, це - частина історії літератури, мистецтва, науки» [2, 5].

©ГайдінаЮ., 2011

Українські історія та література мають багату епістолярну спад­щину, яка є неоціненним джерелом для мовознавців, україно - знавців, літераторів, мистецтвознавців, інших науковців. Його вивчали А. Найрулін, Б. Шарпило, В. Кузьменко, Н. Петриченко, інші. У більшості випадків епістолярний жанр досліджується в контексті української мови, літератури, історії. Часто публіцис­тичні епістолярії зі звичайного спілкування переростали у жваве обговорення, дискутування, навіть полеміку. Задля переконання читача або ж опонента публіцисти використовували у творах до­стовірні факти, переконливі аргументи тощо. Яскравий приклад тому - листування Б. Грінченка і М. Драгоманова, виражене в цик­лах публіцистичних творів «Листи з України Наддніпрянської» та «Листи на Україну Наддніпрянську». Саме у вивченні факто­логічної аргументації в публіцистичному епістолярії й полягає ак­туальність нашого дослідження. Об’єкт вивчення - публіцистичні твори Б. Грінченка «Листи із України Наддніпрянської» та М. Дра­гоманова «Листи на Україну Наддніпрянську». Предмет - факто­логічні аргументи, використані публіцистами в епістоляріях.

Мета - дослідити фактолочні типи аргументів як засіб ведення дискусії. Завдання: визначити поняття «публіцистика», «аргу­мент», «фактологічний аргумент», «дискусія»; з’ясувати роль фак­тологічних аргументів у веденні дискусії.

Визначення публіцистиці давали немало науковців, проте, як стверджує дослідниця М. Титаренко, «публіцистика в рейтингу найбагатозначніших наукових понять, для яких існує ціла низка дефініцій, тлумачень та різночитань» [3, 41]. По-своєму визначив публіцистику науковець В. Здоровега, зауваживши, що «це твори, в яких оперативно досліджуються й узагальнюються з особистих, групових, державних, загальнолюдських позицій актуальні факти та явища з метою впливу на громадську думку, суспільну свідомість, а відтак на соціальну практику. При цьому публіцист вдається до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкрет - но-образного мислення, впливаючи на розум і почуття людини, стримуючи її певні вчинки, соціальну активність» [4, ЗО].

Часто публіцистичні епістолярії зі звичайного спілкування пере­ростали у жваве обговорення, дискутування, навіть полеміку. Як-от цикли публіцистичних творів «Листи з України Наддніпрянської» та «Листи на Україну Наддніпрянську» Б. Грінченка і М. Драгома­нова. Друкувалися епістолярії у вересні 1892 - травні 1893 рр. у Чернівецькій газеті «Буковина». У листах авторами наскільки широко окреслене коло болючих на той час проблем із практични­ми пропозиціями щодо їх вирішення, що є актуальним і на сьо­годні. Ішлося в епістоляріях про подальший розвиток українського самоусвідомлення. Проте думки полемістів у деяких питаннях різнились, що і породжувало дискусії. Цікаво, що М. Драгоманов під час гострого листування не знав навіть справжнього імені свого опонента, котрий підписувався псевдонімами Чайченко, Вартовий, іншими. «Листи з України Наддніпрянської» та «Листи на Україну Наддніпрянську» несуть не лише притаманну епістоляріям емоційність, а й мають вагомий фактаж, порушують актуальні пи­тання, формують громадську думку.

Вивчали Питання аргументації в публіцистиці в розрізі ролі ар­гументу в дискусії, суперечці, логіці тощо досліджувалися С. По - варніним, А. Коршуновим, І. Гущіною, Л. Мацько та іншими. Зок­рема Л. Мацько визначає її як «майстерний добір переконливих до­казів і як результат - мистецтво дискусії» [5, 55]. А от у літерату­рознавчому словнику-довіднику аргументація пояснюється як «обґрунтування будь-якого положення, судження» [6, 61]. У Вели­кому тлумачному словнику аргументація пояснюється як «су­купність аргументів» [7, 23].

Проаналізувавши наведені визначення, можемо зробити висно­вок, що основу аргументації складають вдалі аргументи - певні підстави, докази, які наводяться для обґрунтування, підтверджен­ня винесеної тези. Від того, які аргументи публіцист використає у власному тексті для підтвердження своєї думки чи переконання, залежатиме реакція читача. На важливості аргументу наголошував Г. Брутян, вважаючи, що «в процесі аргументації за допомогою од­них аргументів встановлюється істинність тези, за допомогою інших - обґрунтовується доцільність його прийняття, демонст­рація його переваг у порівнянні з іншими, подібними твердження­ми, пропозиціями» [8, 21].

Вивчаючи аргументацію як розділ риторики, Л. Мацько та О. Маць­ко виділили кілька різновидів аргументів: аргумент до місця обста­вин - посилання на місце, ситуацію події; аргумент до публіки - звернення до присутніх як свідків суперечки для підтримання своєї позиції; аргумент до особи - звернення до присутньої особи як до свідка певної ситуації, події; аргумент до авторитета - посилання для підтримки своїх поглядів на вислови й думки відомих впливо­вих людей; аргумент до часу - посилання на неминучість і немож­ливість щось змінити, що з’явилось або відійшло з часом; аргумент до події - посилання на якусь значну подію, що вплинула на суспільну думку чи життя, долю тощо та інші.

А. Коршунов запевняє, що «аргументом можуть виступати не лише раціональні судження, але й емоційні вислови. При цьому треба мати на увазі, що в основі емоцій лежить оцінююче ставлення людини до дійсності» [9, 63].

Відповідно до типу аргументу, В. Здоровега виділяє кілька груп аргументації: фактологічну, наукову, юридичну та мораль - но-етичну. При фактологічній аргументації роль аргументів відіграють факти, іноді певна система фактів, статистичні дані, цифрові, певні деталі тощо. Своєрідність такого типу аргумен­тації В. Здоровега пояснює доведенням тези за допомогою взятих фактів із життя, документів. У науковій аргументації важливі не просто факти із життя, а їх «наукове осмислення у вигляді зроб­лених за спеціальною методикою висновків, закономірностей, за­конів» [4, 123]. Різновидами наукових аргументів можуть бути науковий закон, досліджена наукою закономірність, наукові вис­новки з актуальних досліджень. Найчастіша форма такої аргу­ментації - інтерв’ю з ученими, діалоги і монологи науковців. У основі юридичної аргументації зіставлення тези не з реальним життям чи науковими істинами, а із законом, діючими правови­ми нормами. Дещо спільна з юридичною аргументацією мораль - но-етична, що «ґрунтується на невідповідності судження ре­альній дійсності, нормам моралі» [4, 125]. В основі ж останньої завжди лежать загальнолюдські цінності.

Із усіх названих типів аргументації нас цікавить фактологічна, що найчастіше використовується у журналістських текстах, особ­ливо в публіцистиці. При такій аргументації розуміння й оцінка читачем явища чи події відбувається на основі фактів та їхнього аналізу. Так складається загальне враження про порушене явище, проблему.

Аналізовані нами публіцистичні епістолярії наповнені критикою, зауваженнями, вагомими аргументами. Обережно вступає у по­леміку М. Драгоманов, даючи у першому ж листі до Б. Грінченка ха­рактеристику його «Листам із України Наддніпрянської»: «Є багато рацій радіти з появи тих листів: вони написані живо, прекрасною мо­вою, дають кілька вірних почастних заміток, а головне діло - зрива­ють ту іграшку з кузьмірки, котра була опанувала певні українські кружки «безполітичних культурників», «нейтральників» у галиць­ких справах і т. ін. Д. Вартовий, видимо, хоче вхопити чорта за роги, тобто оглянути українську національну справу з усіх боків і в усій її, по крайній мірі політичній і соціальній глибині, так що «Листи» йо­го не пройдуть буз сліду для вияснення цієї справи» [10, 149].

Актуальні для обох авторів літератури, національного руху, проте думки Б. Грінченка та М. Драгоманова співпадають нечасто. Як-от щодо постатей П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка та їхнього внеску в українську літературу й розвиток України. Генієм Б. Грінченко вважав Т. Шевченка генієм, національним пророком. «Мені доводилось стрівати такі думки, що мовбито Костомаров та Куліш навчали Шевченка, показували йому шлях. Себто: показува­ли шлях тому, хто сам його знайшов і вторував» [11, 61] - висуває тезу автор. Потім сам же аргументує: «Ми маємо певні свідчення, що вони не показували йому шляху. Шевченко познайомився з Кулішем 1844 р., а до сього року вже написані були такі речі, як «Перебендя», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки» та інші. Хто не побачить у них широкого геніального помаху, хто не почує в них нового національного слова, той може бути певний, що він ніколи не розумів генія. Та й сам Куліш у передмові до «Хуторної поезії» каже, що Київська громада дивилась тоді на Шевченка як на якийсь небесний світильник, і самому Кулішеві сяйво його, Шевченкового духа було чимсь природним. Так само було й з Кос­томаровим. Року 1844 Шевченко пише «Сон», «Чигирин»; року 1845 - «До Основ’яненка», «До мертвих, живих і ненароджених земляків моїх», «Заповіт», «Розрита могила», «Кавказ». І тільки тоді вже стрівається з Костомаровим» [11, 61]. Такий аргумент автор використав унаслідок реакції М. Драгоманова на виявлення симпатії та поваги Б. Грінченком до творчості й особи Т. Шевченка. М. Драгоманов продовжує дискусію і реагує на фактологічні аргу­менти певним обуренням, заявляючи, що «нормальну українську національну свідомість і вкупі народолюбство д. Вартовий виводить тільки від Шевченка, котрого ставить навіть учителем більше від його образованих слов’янських братчиків (як Костомаров), а не уче - ником. Пояснює свою чудернацьку появу д. Вартовий тим, що «Шевченко був геній, а геній завсіди йде своїм шляхом і розрубує плутанину» і т. д. [10, 173].

Для доказу власної думки М. Драгоманов та Б. Грінченко вико­ристовують дати, посилання на історичні події, факти. Проте сам же М. Драгоманов визначає, що «Д. Вартовий милостівиший до д. Ку­ліша, ніж до Костомарова. Хоч він і недовольний москвофільством «истории воссоединения Руси», прощає її ради того, що д. Куліш написав у «Крашанці русинам та полякам» про потребу згоди між обома народами, по думці д. Вартового, проти спільного ворога, москаля, та зате, що д. Куліш переклав на українську мову «Новий Завіт», Шекспіраі т. ін.». [10, 179]. Проте М. Драгоманов не диску­тує довкіл постаті П. Куліша і не піддає критиці думки Б. Грінчен - ка про публіциста, «почасти через те, що і сами де в чому згод­жуємось з замітками д. Вартового про «Историю воссоединения Ру­си», почасти через те, що докладна розмова про погляди д. Куліша завела б нас далеко» [10, 180]. І знову після заявленої тези публіцист продовжує дискусію та аргументує свою позицію: «Ми вкажемо тільки, що д. Куліш, як видно з недавнього його листа до редакції «Народу», не такий-то вже український «відрубник», як показується д. Вартовому, бо він не тільки багато писав і пише по-московському (так пише він усі свої наукові праці, так же само, як і Костомаров), а ще вважає москалів і «русів» - за «новорусів», вважаючи українців «старорусами» [10, 180].

Публіцисти жваво дискутують щодо української літератури. Од­на теза переростає в причину для дискусії, з аргументу народ­жується інший і так далі.

У листі XII Б. Грінченко посилається наМ. Драгоманова, котрий говорить про необхідність української літератури підніматися: «Українська література, - каже Драгоманов, - мусила б піднімати­ся знизу вгору і розширятись в міру того, як піднімавсь би наш му­жик, природна й безспірна публіка для нашої літератури в Росії» [11, 136]. Б. Грінченко називає М. Драгоманова ворогом двом літе­ратурам: «одній для панів, а другій для мужиків. Він проти того, щоб виробляти штучну мудровану літературу, зрозумілу й приступ­ну спеціально тільки висвяченим. Він думає, що ми з усієї сили по­винні дбати, щоб література так звана «народна» і література для інтелігенції врешті злучилися, щоб ніколи вже не розрізнятися» [11, 136]. Б. Грінченко продовжує думку - «Не для мужиків бо пи­сав Котляревський свою «Енеїду», пересипану греко-латинською міфологією, а для інтелігенції. Інтелігенцію мали на оці і Гу - лак-Артемовський та Боровиковський, французькі епіграфи до своїх байок (у «Ластівці»); про неї ж дбав і Галка Ієремія (Костома­ров), пишучи вірші «з антології» «Пантикапея» та інші; для інтелігенції видав і Куліш свої «Листи з хутора», «Досвітки», «Ха­ту» (де містив критичні та історико-літературні уваги); для інтелігенції видавалася врешті й «Основа», і з думкою про інтелігенцію завсіди працюють і всі українські письменники в Росії. Так само й Шевченко, якого наводить мені Драгоманов, для інтелігенції писав свій «Сон», «Кавказ», «Неофіти», «Посланіє до земляків» та інше. Слова Драгоманова про те, мовбито Шевченко не думав про самостійну вкраїнську літературу, цілком безпідставні. Коли Шевченко написав по совісті по-московському, то кожному ж відомо, що він писав їх у неволі з спеціальною метою - заробити грошей у журналах. І нас дивує, що Драгоманов удає, мовби він не знає сього, і впевняє читача, що Шевченко більшу частину своїх творів писав по-московському. Шевченко зробився Шевченком не за сі твори, а за ті, які писав по-вкраїнському, а цих він, помилив­шись, у своїх надіях на заробіток, навіть не друкував, а коли й хотів раніше друкувати, то тільки під псевдонімом» [11, 138-139]. На ар­гументи Б. Грінченка емоційно реагує М. Драгоманов: «Д. Варто­вий нагадує деякі поезії Шевченка, як «Сон», «Неофіти», і т. п. , а далі деякі твори нових українських белетристів. Ніхто більше мене не цінить замірів Шевченка в тих творах (окрім хіба виходок проти німецької науки в «Посланії»), але ж пора вже признати, що заміри Шевченкові остались далеко вище їх виконання. Тому причиною була літературна і всяка друга необразованість поета. Найбільшо­му, але освіченому прихильнику поета буває просто противно чита­ти грубі пересади в «Сні» або мішанину Риму з Росією в «Не­офітах», не кажучи вже про їх історичні помилки. У нас дехто лю­бить рівняти Шевченка з Пушкіним і Лєрмонтовим... Тільки ж в поезії самих думок мало, а треба й добірної форми» [10, 213]. Про форму Шевченкових поезій М. Драгоманов сміливо говорить, що вони «відстали від Пушкінових та Лєрмонтових» [11, 213]; поки Пушкін та Лєрмонтов «неусипно працювали над своїми творами, перероблюючи трохи не кожде слово, в Шевченка не було того нічо­го» [10, 214]. Публіцист визнає тяжку долю Шевченка, але не виз­нає його за «викінченого поета образованої громади» - «се був тільки матеріал великого поета! Через те Шевченко не може приму­сити образованих українців, навіть українофілів, не признавати Пушкіна і Лєрмонтова за рідних їм поетів. Підіть в сім’ї українські і подивіться, чи можуть там батьки, навіть українофіли, дати своїм дітям літературне образовання на самому Шевченку без Пушкіна і Лєрмонтова? І не судіть строго тих батьків, ба на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму!» [10, 214].

Вивчаючи листування Б. Грінченка та М. Драгоманова ми відзначили культуру ведення дискусії. Окрім наведення фактів, ви­раження емоцій, публіцисти зважають на освіченість один одного, акцентують на певних моментах. Наприклад, «повинні про те зна­ти», «дивно чути від такої людини», «то все правильно говорить» тощо. Це підвищує і рівень культури спілкування, і допомагає підбирати відповідні факти, аргументи тощо.

Дослідник С. Поварнін називає письмову дискусію «більш при­датною для з’ясування істини, аніж усну. Тому наукові усні дис­кусії досить рідко мають велику наукову цінність» [12, 72]. До на­писаної ж можна повернутися, перечитати і ґрунтовніше постави­тися до аргументування власної думки чи опонування чужої.

Науковець також виділяє ще одну важливу річ - уміння читати. С. Поварнін вважає, «один читає дуже багато і наполегливо, а вино­сить з того дуже мало, та ще й викривлене розуміння написаного» [12, 71]. Щоб такого «викривлення» не сталося і дискусія не пере­росла в нудну та нецікаву слухачам або ж читачам, публіцисти по­винні зважати на основне завдання публіцистики - привернути увагу читача і не залишити його байдужим.

Публіцистичні епістолярії, як бачимо, не просто наповнені емоційними переживаннями та свідченнями про життя їх авторів, а й зберігають історію, відображають події тодішніх часів. Для то­го, аби написаний публіцистом твір не залишив байдужим читача й переконав його, публіцист мусить використовувати доцільні аргу­менти. Найдієвіші - фактологічні - дати, цифри, прізвища, істо­ричні події тощо. Вони найпереконливіше діють на читача та опо­нента дискусії.

Дослідження «Фактологічні типи аргументів як засіб ведення дискусії (На прикладі «Листів із України Наддніпрянської» Бориса Грінченката «Листів на Україну Наддніпрянську» Михайла Драго - манова)» є частиною ширшого за обсягом та глибшого дослідження, яке вважаємо перспективним для подальшого створення практич­них рекомендацій та теоретичних узагальнень у цій галузі.

1. Леся Українка. Спогади тітки Люсі // Леся Українка. Усі твори в одному томі / передм. М. І. Литвинця. - К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун»,

2008. - 1376 с.

2. Попов П. М. Невідомі листи Г. Ф. Квітки-Основ’яненка / П. М. По­пов. - К. : Наук, думка, 1966. - 51 с.

3. Титаренко М. Феномен публіцистики: проблема дефініцій / М. Ти - таренко // Вісник Львів, ун-ту. Серія журналістика. - 2007. - Вип. ЗО. - С. 41 - 50.

4. ЗдоровегаВ. Й. Теорія і методика журналістської творчості: навч. посібн. / В. Й. Здоровега. - Львів : ПАІС, 2000. - 180 с.

5. Мацько Л., Мацько О. Аргументація як розділ риторики / Л. Ма - цько, О. Мацько // Дивослово. - № 10. - 2003. - С. 55-58.

6. Літературознавчий словник-довідник / [Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ко­валів таін.] - К. : ВЦ «Академія», 1997. - 752 с.

7. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад., голов. ред. В. Т. Бусел]. - К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2004. - 1440 с.

8. Брутян Г. А. Аргументация / Г. А. Брутян. - Ереван : Изд-во АН АрмССР, 1984. - 105 с.

9. Коршунов А. М. Теория отражения и творчество / А. М. Коршу­нов. - М. : [б. и.], 1971. - 255 с.

10. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну / М. Драгома­нов // Драгоманов М. П., Грінченко Б. Д. Діалоги про українську національну справу / НАН України, Ін-т української археографії ; [упо - ряд. А. Жуковський]. - К. : [б. в.], 1994. - С. 149-271.

11. Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської / Б. Грінченко // Грінченко Б. Д., Драгоманов М. П. Діалоги про українську національ­ну справу / НАН України, Ін-т української археографії ; Гупоряд.

А. Жуковський]. - К. : Б. в., 1994. - С. 35-145.

12. Поварнин С. Спор. О теории спора и практике спора / С. Повар - нин // Вопросы философии. - № 3. - 1990. - С. 60-133.