Головна Журналистика ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТ. (ПРИКЛАД ПЕТРА СТЕБНИЦЬКОГО)
joomla
ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТ. (ПРИКЛАД ПЕТРА СТЕБНИЦЬКОГО)
Журналистика - Журналистика

Андрій Борець,

Асист. (Київ)

УДК 007: 304: 070:159.923.2 Стебницький

У статті розглянуто особливості становлення національної (української) ідентичності публіциста П. Стебницького. Доведено ефективність національних та імперських студій у дослідженні дис­курсу української преси початку XX cm.

Ключові слова: ідентичність, національні та імперські студії, П. Стебницький.

П

Роблема національної ідентичності - одна з найбільш складних і водночас популярних у сучасній гуманітаристиці. Тра­диційно вона вважається сферою історичної науки, зокрема інте­лектуальної історії (intellectual history). Саме звідси походить коріння національних та імперських студій (міждисциплінарної галузі), що з'явились у США та Західній Європі в післявоєнний період і вже у 90-х pp. XX ст. стала самостійною й повноцінною нау­ковою дисципліною (хоча, звісно, питання нації були в центрі уваги філософів ще з більш ранніх часів, щонайпізніше з XVIII ст.). Праці таких учених, як Ернест Ґелнер, Карл Дойч, Бенедикт Андерсон, Елі Кідурі, Ганс Кон, Волкер Коннор, Ентоні Д. Сміт, Ерік Гобс - баум, змусили по-новому подивитися на складні процеси постання націй та інтерпретувати імперську спадщину.

Якщо дуже коротко - а отже, й дещо спрощено - викласти основні ідеї, що уможливили виникнення нової дисципліни, то це принципово новий погляд на націю як «уявлену», «сконструйова­ну» спільноту. Вчені-модерністи (Б. Андерсон, Е. Ґелнер) дали принципово нові відповіді не так на запитання «що таке нація?», як на запитання «коли, як і де виникає нація?». Г. Касьянов, автор книжки «Теорії нації та націоналізму» - першої української системної праці, яка охопила більшість сучасних концепцій, уза-


Гальнює відповіді модерністів таким чином: «1. Нація є продуктом модерної епохи, наслідком виникнення, розвитку та дії таких модерних явищ, як капіталізм, Промислова революція, бюрокра­тична держава, секуляризація суспільної свідомості тощо. Модерна епоха - це епоха націоналізму. Домодерні цивілізації не знали орга­нізації людських спільнот за національним принципом. Наявність нації свідчить про модерність відповідної спільноти.

2. Ідея націоналістичних мислителів про «природність» та орга­нічну історичну зумовленість націй здебільшого відкидається. Виникнення націй і націоналізму - не фатальна закономірність (як стверджують націоналістичні мислителі), а, значною мірою, випад­ковість, наслідок збігу цілої низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, причому суб’єктивні чинники переважають.

3. Початковий період виникнення націй та націоналізму припа­дає на другу половину XVIII ст. Хронологічні рамки можуть зміню­ватися залежно від конкретно-історичних обставин, проте основна ідея зрозуміла — йдеться передусім про модерну добу, обличчя якої визначили Промислова і Французька революції. Усе, що нагадує нації й націоналізм модерної доби й виникло у попередні часи, нале­жить до сфери формальних аналогій, випадковостей або ж винятків (останні, як відомо, лише підтверджують загальне правило).

4. Всі модерністські версії мають євроцентристську спрямова­ність. Модернізаційні процеси та еволюція націй і націоналізму починалися в Європі і поширилися в усьому світі. Європейська модель нації стала взірцем для наслідування й відтворювалась і від­творюється в різних варіантах в усьому світі» [6].

Звісно, такий радикальний перегляд концепту «нація» має і своїх опонентів. Ідеться насамперед про примордіалістів - учених, які бачать початок нації у більш ранній період - у добу середньо­віччя, а то й ще раніше - і пов'язують постання націй із христи­янством [10, 21-22]. Дехто намагається знайти, так би мовити, «золоту середину» між поглядами модерністів та примордіалістів, іноді - дуже успішно. Наприклад, Е. Д. Сміт - один із найповажні­ших сучасних дослідників проблем націй та націоналізму - хоч і пов'язує постання сучасної нації з модерною добою, однак бачить її попередника у ethnies - «названих і самовизначених масивах насе­лення з міфами про спільне походження, спільними історичними спогадами, елементами спільної культури і певним ступенем етніч­ної солідарності» [10, 54], приклади існування яких знаходить аж у Давню добу. Втім, варто зазначити, що погляди модерністів все ж таки домінують.

З 90-х рр. національні та імперські студії почали з’являтися і в українській науці. Варто згадати такі імена, як Н. Яковенко, Я. Грицак, Г. Касьянов, С. Єкельчик та ін. Усі вони вміло присто­сували новітні західні інтерпретації концептів «нація» та «імпе­рія» до українського досвіду, заперечуючи традиційні «позити­вістські» концепції як радянські, так і «державницькі».

Попри великий спектр сучасних студій із дослідження нації, у центрі уваги всіх напрямів - питання територіальної ідентичності, «які визначають прив’язку особи до простору та здатність ототож­нювати себе з тими, хто цей-таки простір населяє, і протиставляти себе тим, хто в нього, відповідно не включається» [1, 46]. На­ціональні та імперські студії можуть бути успішно застосовані й у соціальних комунікаціях. А саме до історії української журналі­стики, адже, як уже було зазначено, ці студії є міждисциплінарною галуззю (до якої, крім істориків, активно долучаються філософи, політологи, етнографи). Очевидно, ефективним і корисним такий підхід буде для різноманітних періодів історії української журналі­стики - від початків до сьогодення.

Зокрема, продуктивним видається застосування національних та імперських студій до періоду 1905-1921 рр. - від початку рево­люції в Російській імперії і до завершення Української революції. Адже саме в цей період, попри надзвичайно важкі обставини, може­мо вперше говорити про наявність повноцінного дискурсу українсь­кої преси.

Яке місце посідала українська преса в процесах творення (або «уявлення») української нації? Що вважати українською пресою? Лише українськомовну пресу? Чи були цензурні утиски головною причиною організаційної слабкості української преси (дуже корот­кого періоду існування більшості видань та малої кількості її перед­платників)? У пошуках відповідей на ці та багато інших важливих запитань можуть допомогти національні студії.

Крім того, для розуміння дискурсу української преси корисним видається дослідження ідентичностей окремих українських журна­лістів та публіцистів, генези та структури цих ідентичностей. Тут варто зауважити, що на початку XX ст. був досить великий вибір ідентичностей: людина, народжена на території Наддніпрянщини, Слобожанщини та інших регіонів, які входили до Російської імперії, могла обирати між «українством», «общеросійськістю», «малоросій - ством» (в його різних варіаціях) і, відповідно, вважати за батьківщи­ну Україну, Росію, Малоросію. Як зауважує Р. Шпорлюк, «... вся історія показує, що мільйони людей змінюють свою батьківщину...

Вибір батьківщини не є якоюсь біологічною неминучістю: ви наро­дилися конем і не можете стати коровою... Належність до нації - це наслідок тривалих історичних процесів, а в реальному житті це часто також питання свідомого вибору» [18, 44].

Мета статті - спробувати визначити особливості ідентичності П. Стебницького, українського громадського діяча, політика, пуб­ліциста та письменника кінця XIX - початку XX ст. Постать цієї особистості привертає увагу в контексті вивчення ідентичностей передусім із двох причин: по-перше, Стебницький «став україн­цем» дуже пізно (не в гімназійні чи студентські роки, як більшість учасників українського руху); по-друге, більшу частину свого дорослого життя мешкав у Петербурзі, перебуваючи на імперській чиновницькій службі.

Своїх спогадів П. Стебницький не залишив (щоправда, в Інституті рукопису НБУВ зберігається його щоденник 1890-1897 рр., який чекає на свого дослідника), а сучасники загалом зазначали його замкнутість, мовчазливість, небажання говорити про своє минуле. «Гарний чоловік, тільки чиновник. Завжди на всі ґудзики застеб­нутий», - характеристика, що її дав Стебницькому О. Кониський. Лише в останні роки перед смертю П. Стебницький дещо розповів про себе С. Сфремову. Так, стало відомо, що під час навчання в Києві (у 1881 р. закінчив гімназію, а в 1886 - університет св. Во­лодимира) Стебницький був «общеросом», а «до українства як гро­мадської течії ставився скептично. Не вірив. Більше того - не міг знайти розумних підстав для національного відродження».

Втім, як зазначає Сфремов, згадуючи слова Стебницького, «заро­док деяких місцевих інтересів, безперечно, був у його, тільки не вий­шов з ембріонального стану». Лише з переїздом до Петербурга іден­тичність Стебницького набуває нового, українського змісту. Він «одра­зу почутив те, чого не помічав у Київі: брак рідного повітря. Його потягло назад, на Україну, «на яснії зорі, на тихії води... Тут приїхав до Петербурга Кропивницький з своєю знаменитою трупою - і сталося чудо: після кількох вистав з Стебницького-скептика став - може, це навіть мало сказати - гарячий і незбитий українець» [3, 562].

Це «чудо» зміни ідентичності, хоч і не є унікальним ані в укра­їнській, ані у світовій історії, все ж заслуговує на спробу пояснення.

Тут варто звернутися до дискусії, що свого часу виникла між двома дослідниками націй М. Гехтером і В. Конером щодо концеп­ції «внутрішнього колоніалізму». Перший намагався пояснити виникнення національної ідентичності питанням «доцільного вибору» [11]. Тут учений спирався на досвід британської імперії: англійці використовували політичну владу, аби зробити з кельт­ських народів (ірландців зокрема) «внутрішню колонію» як в еко­номічному, так і культурному сенсі. Така політика викликає опір - постання нації - з цілком конкретних і прагматичних причин.

Головним опонентом цієї теорії виступив В. Конер. Він відкидав раціонально-прагматичні основи виникнення національної іден­тичності. На його думку, ««етнонаціоналізм», який є справжнім націоналізмом, годі пояснити раціонально. До нього можна тільки вдатися, ретельно все проаналізувавши. Саме так чинили націона­лістичні лідери й досягли більшого за науковців поступу» [11]. Отож, націоналізм, за Конером, явище глибинно-емоційне, а отже, нераціональне.

Тож які причини домінували у виборі ідентичності П. Стеб - ницьким? Якщо брати до уваги спогади С. Єфремова, то саме гли - бинно-емоційні. Але не варто обмежуватися лише одним джерелом. Розгляньмо спадщину Стебницького як літературну, так і публіци­стичну.

Надзвичайно цікавим у цьому контексті є його оповідання «За водою». Хоч і художньо слабке, воно цінне насамперед своєю авто­біографічністю: головний герой - мешканець Петербурга, чинов­ник середнього рангу пан Середович має за прототип самого Стебницького. Підстави так вважати дають описані у творі числен­ні автобіографічні деталі (підпис головного героя під протестом «Союза писателей» проти розгону демонстрантів 4 березня 1901 р., його обшук жандармами, контакти зі студентством із України тощо). Зазначимо, що в цьому оповіданні Стебницький серед іншо­го розповів, яким шляхом він прийшов до українства. «Середович виріс під важкою ферулою старозавітної родини, якої вплив зробив його ще з хлоп’ячих літ старкуватим і загнав у куток самітності і страху до дійсного життя», - розповідав літератор (сам він наро­дився в родині сільського священика).

«З того ж самого впливу вийшли і його погляди - державно-пат - ріотичні і ті утилітарні життєві ідеали, - з якими він перебув уні­верситет і пішов далі звичайною тропою на державну службу» [13, 229]. Утилітарні ідеали - це, звичайно, не національна, а соціальна ідентифікація в межах Російської імперії (хто я? - випускник фізи- ко-математичного факультету університету св. Володимира, син сільського священика, майбутній службовець тощо). Державно - патріотичні погляди - це, очевидно, династійна лояльність, тобто визначення себе не як українця чи росіянина, а як мешканця вели­кої імперії, очолюваної Романовими.

Але в Петербурзі з героєм стаються значні зміни: «Петербурзька канцелярія стала для Середовича за найвищу школу і своїми гос­трими, яскравими вражіннями помалу радикально переробила йо­го погляди» [13, 229]. Велич імперії, про яку, очевидно, Середовичу так багато розповідали в гімназійні та університетські роки, зазнає краху: він бачить величезну бюрократичну машину, яка виконує «страшну силу нікчемної роботи» і є ворожою до прогресивних ідей, бачить замість «правди життя» його «ворогів», головним інструментом яких для придушення інакодумства є насильство. Головний герой щодалі, то сильніше стає прибічником лівих погля­дів. Однак разом із тим посилюється його зневіра щодо можливості змінити величезну імперську машину. В цій зневірі Середович зна­ходить виправдання своїй слабкості та бездіяльності.

Водночас герой все ж відчуває сильну потребу заповнити своє життя якимось сенсом. Співпрацює з часописами (звісно ж, з російськими), відвідує збори Спілки письменників (так само російських), однак відчуття невдоволеності та скептицизму щодо наслідків роботи як своєї, так і однодумців по спільнотах не зникає.

Таким чином, усі спроби знайти відповідь на запитання «хто я?» самоідентифікацією з лівими ідеями, загальноросійським лібераль­но-демократичним гуманізмом не дають результатів. Депресія не минає, невдоволеність собою та оточенням зростає.

Однак далі відбувається несподіване: Середович сходиться з гурт­ком земляків-українців у Петербурзі, долучається до культурно-про - світньої роботи, яка «зв’язала його з далеким, милим рідним краєм, і рідним людом». Нарешті, герой віднаходить душевну рівновагу: «В гуртку земляків, в атмосфері інтересів рідного краю, в звуках рід­ної мови Середович помалу відживав, забував свою нудьгу і якось слабше відчував звичайне зневір'я до себе і других» [13, 231].

Навернення до українства в цьому оповіданні описане як глибо - ко-емоційне, нераціональне. Середович визнає, що його робота («чисто культурно-просвітня») у гуртку «земляків», як і роботи українства в цілому, можуть дати результати в ще більш віддаленій перспективі, ніж «загальноросійська» робота на ґрунті лівої ідеї, або й взагалі не дати жодних результатів. Але тільки територіальна ідентифікація (я - українець) наповнює життя головного героя змі­стом. Описана (мимохідь) в оповіданні історія - наче приклад до сказаного В. Конером: «у вивченні націоналізму мають значення не події, а почування, які беруть гору в конкретному випадку. Віра у спільну предківщину ґрунтується не на фактах і здоровому глузді, а на сильних і нераціональних (не на ірраціональних) почуваннях представників нації. Привабливість і мотиви таких почувань можна дослідити, але їх годі пояснити раціонально» [11].

Тут одразу ж варто зауважити, що, попри цю нераціональність, сам Стебницький, як і переважна більшість діячів українського руху, намагався підвести під нього раціональну базу. І в популярних брошурах «Украинский вопрос» (складено разом із О. Лотоцьким) та «Українська справа», і численних статтях на захист української мови та українськомовної школи - суцільні посилання на авторитет­них учених (істориків, етнографів, філологів), емпіричні факти з життя імперії та європейських країн (зокрема, статистику), зреш­тою, апелювання до здорового глузду. П. Стебницький уявляв цю справу абсолютно зрозумілою і певною, аргументація здавалась йому залізною (хоча у своїх листах та розмовах із колегами він нерідко поставав скептичним і непевним щодо «українського проекту» (тер­мін Р. Шпорлюка). Та все ж намагання раціоналізувати цей проект у публічному дискурсі - цікаве явище, яке заслуговує на дослідження.

Краще зрозуміти питання ідентичності П. Стебницького можна, якщо згадати, що «територіалізація ідентичності, закладена в осно­ву національної моделі, вводить у процес ідентифікації неодмінний процес віншування» [1,47]. Тобто перед тим, як відповісти на запи­тання «ким я є?», треба дати відповідь на ще одне - «ким я не є?»

Що можна побачити, розглядаючи в цьому ключі публіцистику П. Стебницького? Динамічність ідентичності літератора, її часом різку корекцію, увиразнення. Наприклад, уже долучившись до українського руху, Стебницький певний час вагався між термінами «Малоросія», «малорос» та «Україна», «українець». Під деякими зі своїх творів на українську (малоросійську) тему, написаних для російської преси, публіцист ще підписується як Малорос [14, 616]. У статті «Литовский алфавит и малорусская литература» 1904 р. він пише: «для нас, малороссов» [15, 156]. Роком пізніше, за кіль­ка місяців до революції 1905 р., у статті «Один из открытых вопро­сов» Стебницький десять разів використовує прикметник «мало - российский», двічі - «українофільський» і лише один раз «укра­їнський» (та й то, цитуючи слова київського генерал-губернатора) [5]. Втім, як справедливо помітили російські дослідники, «після революції 1905 року поняття «малорос» вже не використовується Стебницьким для ідентифікації - воно рішуче поступається місцем поняттю «українець», «український» [7].

Сумніви щодо самоназви, використаної Стебницьким у власних творах, не єдиний приклад нестабільності його ідентичності. Однак перед тим, як навести ще один, варто зробити короткий відступ.

Р. Шпорлюк погоджується із думкою Р. Пайпса про відмінний від європейських націй шлях формування російської ідентичності. Якщо французька, британська та німецька багатонаціональні імпе­рії сформувалися вже після того, як були сформовані модерні фран­цузька, британська та німецька нації, то у випадку з Росією вийш­ло навпаки: формування імперії випередило становлення модерної нації. Як наслідок, «росіяни ніколи не були зовсім певні, що таке «Росія», а що не є Росією, навіть якщо територія є під російським пануванням» [19, 61].

Схоже, така плутанина вплинула і на українців у Російській імперії. Приклад Стебницького це доводить. Він теж не зовсім чітко розмежовує поняття «російський» та «український». Наприклад, у статті «Перспективы русско-украинских отношений» він пише: «Вже за Столипіна вищі органи державного управління, вислов­люючись з «інородських» питань, визначили вихідною точкою своїх заходів «державну ідею про асиміляцію народностей, що насе­ляють Росію», з панівною руською (в оригіналі російськомовної статті «русской». - А. Б.) народністю. Оскільки на практиці в поняття «руського» вкладався зміст великоруський, то до категорії «інородців», з усіма відповідними наслідками, потрапила і третя частина руського племені - українці, які з цього часу знову стали... об’єктом для застосування всяких адміністративних скорпіонів» [17, 43]. Отже, «руський» тут уживається як категорія, що містить у собі три складники (третя, звісно, білоруська).

Зарахування українців до «інородців» (якими в імперії традицій­но вважалися жителі Туркестану, киргизи, горці Кавказу, євреї та деякі інші народи), схоже, ображає Стебницького. В іншій статті публіцист наголошує: «Якщо в російсько-польських відносинах політика офіційного націоналізму мала певною мірою загальнору - ський характер, то українське питання стало ґрунтом для послідов­ного розвитку ідеології націоналізму великоруського...» [12, 15].

Загалом, склалася цікава, на перший погляд парадоксальна, але насправді закономірна ситуація. Як вважає Р. Вульпіус: «До 1917 року серед прихильників ексклюзивної української ідентич­ності лише деякі виступали за повне політичне відокремлення від Російської імперії. Для більшості мова йшла перш за все про визнання українців як самостійного народу зі своєю народністю» [2, 357]. Як сподівався Стебницький та інші діячі українського руху, після такого визнання може настати співпраця - заради блага спільної вітчизни - Росії. Однак фактичне визнання на офіційному рівні (рішення імперської Академії наук про існування самостійної української мови, а не малоросійського наріччя 1905 р., пізніше - зарахування українців до «інородців» головою уряду П. Столи - піним) призвело до нової хвилі репресій.

Загалом складність і неоднозначність терміна «руський» уже неодноразово розглядались ученими. Зазначимо, що йдеться не просто про лінгвістичну плутанину, а й про неясність ідентифіка­ційну, яка по-своєму виявлялася і в інших дискурсах.

Так, у тогочасному політичному дискурсі ця специфічна іден­тичність утілилась у гаслі автономії. Переважна більшість діячів українського руху (згадаймо заклики Петлюри підтримати Росію у світовій війні задля користі України), і Стебницький у тому числі, бачили своє майбутнє лише у вільній, демократичній Росії. Історик І. Лисяк-Рудницький, розмірковуючи над тим, чому вже під час Української революції діячі Центральної ради так довго стояли на позиціях автономії, коротко і блискуче пояснив цей феномен: «Україна належала до Росії близько 250 років... і це довготривале перебування витворило виразний матеріальний і психологічний зв'язок між Україною та власне Росією. Попри нарікання на петер­бурзький централізм, українці не відчували себе чужинцями в імперії, у розбудову якої багато осіб українського походження зро­било чималий внесок. Але прийняття імперії, що здавалося все - охопною і непохитною реальністю, могло співіснувати - і співісну­вало - у свідомості українців із почуттям української етнічної від­рубності та вірності особливим політичним і культурним інтересам своєї батьківщини» [8, 4-5].

І. Лисяк-Рудницький також зазначає, що ці погляди разюче змі­нюються під час осені та зими 1917 р. «Величезний зворот від феде­ралізму до програми державної самостійності» остаточно стався після більшовицької агресії [8, 18].

У статті про літературну творчість П. Стебницького М. Зеров наводить строфу, написану Стебницьким на поштовому аркуші під портретом Шевченка: «Россия нищеты, невежества, насилий, Кичливой низости и рабского смиренья, Хоть вышла из Москвы, но все ж ее рожденье Кацапов и хохлов есть общий плод усилий». Зеров зауважує, що цей напис Стебницького «висловлює думку, повторену і розвинену в діялозі «На пожарині» [4, 598]. Дія цього діалогу відбувається саме в окреслений Лисяком-Рудницьким період.

У творі, написаному 1918 р. (уже за режиму гетьмана Ско­ропадського) і який власне є невеликою двоактовою п’єсою, показа­на розмова між Господарем, українським письменником, та його гостем, Професором із Петрограда. Діалог цей відбувається під вибухи канонади (до Києва підступають більшовики). Очевидно, Стебницький ідентифікує себе з Господарем. Прототипом Профе­сора міг бути Олексій Шахматов, російський філолог, який хоч і симпатизував етнографічному українству, скептично ставився до його політичного майбутнього, про що говорив Стебницькому осо­бисто. За спогадами О. Лотоцького, «коли з революцією повстала на Україні виразна течія самостійницька, а Центральна Рада почала з тимчасовим російським урядом переговори про утворення Генерального Секретаріяту, академік був сим дуже збентежений та в розмові з П. Я. Стебницьким, що залишався тоді в Петербурзі, казав із обуренням: - Коли б я передбачав щось подібне, я б і рані­ше казав те, що тепер кажу рішуче: Non possumus» [9, 359].

Позиція Господаря в діалозі - демонстрація вже «відкоригова - ної» ідентичності Стебницького. Він нарешті вирішує для себе питання з етнонімами. Росія для нього - це тепер «Москва» або «Великорусь», історична мета якої «руйнувати Україну та її куль - туру» [16, 546]. Більшовики - «свіжа форма великоруського націо­нального духу» [16, 551]. Російська культура - «східна і хижацької вдачі» [16, 549]. На зауваження Професора, в якому він вживає тер­мін «Росія», Господар обурливо відповідає: «Це тільки так писало­ся - «Росія», а читати треба було: «Москва» [16, 547]. На репліку професора про спільну мету росіян і українців у межах Російської імперії чути відповідь: «Чи не досить нам, пане професоре, товкти водно про ту містичну «спільну мету» та «спільну роботу». Ми три­ста літ простували з вами до тієї мети - і досі до неї не потрапили» [16, 553].

Господар кається, що так пізно став на позицію самостійності: «Я все моє життя віддав праці на культурнім ґрунті, бо почуття щирої лояльності заважало мені ставати на шлях політичного сепа­ратизму. Але сьогодні я каюсь за цей гріх перед рідним краєм... На мою думку, все, що я віддав Росії, я вкрав і в свого народу» [16, 554]. Ідентичність викристалізовується за допомогою посиле­ного «іншування»: ми - це українці, ми демократичні, європейські; вони - це росіяни, деспотичні, азіатські, і вони - наш ворог. І кри­сталізація призводить до змін і політичного порядку денного.

Підіб’ємо підсумки. Національні та імперські студії можуть бути ефективними для дослідження української преси. Одне з мож­ливих завдань такого дослідження - реконструкція ідентичності журналістів і публіцистів задля кращого розуміння дискурсу того­часної української. На прикладі Петра Стебницького бачимо, що його (українська) ідентичність, яка формувалася великою мірою нераціонально, не була стійкою. Відкритість до змін, часом дуже різких, була її визначальною рисою, яка виявляла себе не тільки в публіцистичних чи художніх творах, а й у політичних поглядах.

1. Бепглій О. Усе про ідентичність / Олена Бетлій, Катерина Диса // Ідентичність / Центр польських та європейських студій НаУКМА. - К. : Дух і літера, 2009. - 464 с. - (Міжкультурний діалог ; т. 1).

2. Вулъпиус Р. Слова и люди в империи : к дискуссии о «проекте большой русской нации», украино - и русофилах, наречиях и народно­стях... // Ab imperio. - 2006. - № 1. - С. 353-365.

3. Єфремов С. Лицар нездоланий // П. Стебницький. Вибрані тво­ри / Петро Стебницький ; [упоряд. та вступ, ст. Інни Старовойтенко]. - К. : Темпора, 2009. - С. 560-565.

4. Зеров М. З літературних творів П. Я. Стебницького / П. Стеб­ницький. Вибрані твори. - С. 560-565.

5. Ирпенский А. Один из открытых вопросов // Южные записки. - 1905. -№40. - С. 1-3.

6. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму [Електронний ресурс] / Г. Касьянов // Ізборник : [сайт]. - Режим доступу : http:// izbornyk. org. ua/kasian/kas06.htm.

7. Котенко A. Л. «Малоросс»: эволюция понятия до первой мировой войны [Електронний ресурс] / А. Л. Котенко, О. В. Мартынюк, А. И. Миллер // Новое литературное обозрение : [сайт]. - Режим досту­пу : Http://www. nlobooks. ru/rus/magazines/nlo/196/2297/2299/.

8. Лисяк-Рудницъкий І. Четвертий універсал та його ідеологічні попередники / Іван Лисяк-Рудницький // Історичні есе : в 2 т. ; [пер. з англ. У. Гавришків, Я. Грицака]. - К. : Основи, 1994. - Т. 1. - С. 1-27.

9. Лотоцький О. Сторінки минулого / О. Лотоцький / Праці Укр. наук, ін-ту. - Варшава, 1933. - Ч. 2. - 486 с. - (Праці Укр. наук, ін-ту ; т. 12).

10. Сміт Е. Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республі­ка / Ентоні Д. Сміт. - К. : Темпора, 2010. - 312 с.

11. Сміт Е. Д. Націоналізм [Електронний ресурс] / Е. Д. Сміт // Ізборник : [сайт]. - Режим доступу : Http://izbornyk. org. ua/smith/ smt06.htm.

12. Смуток П. В родственных объятьях / П. Смуток // Украинская жизнь. - 1917. - № 1/2. - С. 9-24.

13. Смуток П. За водою. Оповіданнє / П. Смуток // ЛНВ. - 1910. - Т. 50. - С. 227-242.

14. Стебницький П. Вибрані твори / Петро Стебницький ; [упоряд. та вступ, ст. Інни Старовойтенко]. - К. : Темпора, 2009. - 632 с.

15. Стебницький П. Литовский алфавит и малорусская литерату­ра // Вибрані твори. - С. 156-161.

16. Стебницъкий П. На пожарині // Вибрані твори. - С. 545-558.

17. Стебницъкий П. Перспективы русско-украинских отношений // Вибрані твори.- С. 43-51.

18. Шпорлюк Р. Роздуми й рефлексії історика про сучасну Украї­ну // У пошуках майбутнього часу: статті та есеї / Роман Шпорлюк. - К. : Грані-Т, 2010. - С. 30-46.

19. Шпорлюк Р. Україна і Росія // Там само. - С. 47-91.

В статье рассматриваются особенности становления националь­ной (украинской) идентичности публициста П. Стебницкого. Дока­зывается эффективность национальных и имперских студий в иссле­довании дискурса украинской прессы начала XX в.

Ключевые слова: идентичность, национальные и имперские сту­дии, П. Стебницкий.

The article deals with the features of formation of the national (Ukrainian) identity of Petro Stebnitskiy, Ukrainian journalist. The effec­tiveness of national and imperial studies in the analysis of the Ukrainian press discourse (the beginning of XX century) is proved.

Keywords: identity, national and imperial studies, P. Stebnitskiy.