Головна Журналистика КОМУНІКАТОРИ В ЖІНОЧОМУ ЖУРНАЛІ (1920-1930)
joomla
КОМУНІКАТОРИ В ЖІНОЧОМУ ЖУРНАЛІ (1920-1930)
Журналистика - Журналистика

Олена Пода,

Канд. філол. наук, доц. (Запоріжжя)

У ДЕ 007: 304: 659.3

У контексті розвитку гендерних студій проаналізовано репрезен­тації комунікаторів у жіночому журналі. Об’єкт аналізу - українсь­кий журнал «Селянка України» («Колгоспниця України»).

Ключові слова: гендерні студії, жіночий журнал, комунікатори, контекст, «Селянка України» («Колгоспниця України»).

Р

Уйнування СРСР і його наслідки на певний час відвернули увагу дослідників від аналізу комунікативного дискурсу 20-30-х рр. XX ст. крізь призму використання комунікативних технологій; його сприймали негативно або взагалі нехтували ним. Лише з часом прийшло усвідомлення того, наскільки організованою й результа­тивною була робота професійних комунікаторів нової влади. Одним із найцікавіших зразків для аналізу в цьому плані є жіночий жур­нальний ресурс.

Сьогодні діяльність професійних комунікаторів на ідеологічній ниві влади є цікавою й актуальною темою для наукового дискурсу. Розробки українських учених представлені працями: з теорії масо­вої комунікації (В. Іванов, Г. Почепцов, В. Різун та ін.); присвяче­ними проблемам агітаційно-пропагандистським (М. Скуленко); дотичними до тендерного контексту (В. Більшай, Л. Вітрук, Ж. Тимченко, П. Чирков та ін.); а також про це йшлося в моїх стат­тях [10; 11]. Окремо часопис «Селянка України» («Колгоспниця України») у полі діяльності професійних і непрофесійних комуні­каторів не розглядався. Саме тому присвячуємо цей матеріал аналі­зу ролі комунікаторів «Селянки України» («Колгоспниці Украї­ни») у контексті тендерного дискурсу 20-30-х рр. XX ст.

У 1924 р. для селянки, як для відсталої, зробили окремий спеці­альний масовий журнал (виокремили з «Комунарки України», яку друкували до 1935 р., проте «Селянка України» пережила поперед­ній часопис і виходила аж до початку Великої Вітчизняної війни), де й надалі створювали образ ідеальної радянської селянки, «насад­жували», «нав’язували» потрібні партії й владі, а не селянці, думки, ідеї, «примушували» її робити потрібні кроки та дії, «утя­гували» в активістки, делегатки, партію тощо, тобто наполегливо робили все, аби повільно й поступово виводити жінку з родинного кола, відривати її від землі.

Партія приділяла чимало уваги розвитку селянської преси (поста­нови, циркуляри, листи, резолюції), особливо газеті, наполегливо контролювала цей процес, бо визнавала важливу роль преси в органі­зації селянства (офіційні листи, постанови та ін., зокрема «Про поширення селянських газет», «Про чергові завдання роботи в селі», «Про типи селянських і робітничих газет», «Про селянську пресу», «Про форми і зв’язки газет з робочими і селянськими читачами» (усі 1924), «Про селянську періодичну пресу» (1925), «Про сільську районну та низову пресу» (1931) та ін.). Не залишали без уваги й участь жінок в ідеологічному пресовому поході.

Основною проблемою, яка ускладнювала всю роботу спеціальної преси для жінок, а відповідно жінвідділів, була неграмотна селян­ка. Чи було в селянки нестримне бажання вчитися - без сумніву було, але прагнення нової влади вчити зовсім не збігалося з реаль­ністю приватного дискурсу дівочого й жіночого селянського життя. Зокрема, можна процитувати уривок з поезії Івася Голя (зважаючи на зміст поезії, це псевдонім жінки-авторки) під назвою «Уже читаю» (СУ. - 1930. - № 10): «Нас дві сестри: я і Катька, Батько був бідний, а ми... неписьменні у батька. Тягнулись до книжки, а її рідко бачиш, бо - хата убога. Отак розгортаю і не тямлю нічого. А Катря байдужа до книжки - побачить її і сутулиться, Як тільки вечір - то скік! І біжить до хлопців на вулицю...» [2, 9].

«Неписьменність майже половини самодіяльного селянського населення УРСР помітно гальмувала поширення передових сіль­ськогосподарських знань, консервувала серед селян різні забобони, негативно позначалася на веденні господарства» [4, 24], крім того, ускладнювала друковану агітацію й пропаганду, комунікацію між селянкою й владою та вимагала обов’язкової наявності посередни­ка, тобто присутності агітатора, пропагандиста чи просто грамотної й лояльно налаштованої до нової влади людини.

Стосовно процесу читання (йшлося про селянські газети),

Н. Крупська зауважувала, що він обов’язково мав відбуватися в хаті-читальні й, аби селянам усе було зрозуміло, читати мав учи­тель, лікар, агроном, кожна грамотна людина, що може пояснюва­ти все незрозуміле [6, 105].

Брошура І. Царгородського «Газета як зброя політпросвіт-робо - ти (газета в бібліотеці, клубі, хаті-читальні)» (1924) дає повну кар­тину того, як в ідеалі мала відбуватися робота з газетою й наскіль­ки підготовленою повинна бути людина, що проводила цю роботу (малися на увазі кадри читців). «Читці є політично грамотні і досвідчені агітатори-позашкільники» [15, 9]. Автор брошури зазна­чав, що практика залучення читців серед неписьменної аудиторії активно використовувалася і до революції, але на ті часи ця робота не була політичною, а характеризувалася як «чисте культурницт­во», тобто «мало допомагала засвоювати і розуміти справжню прав­ду» [15, 25].

Читання-ілюстрація з життя - допис О. Шинкаренко «Читають журнал «Селянку» (с. Ладни на Прилуччині)» (1928. - № 8): «Сільбуд. Жіночий куток. Святковий день. Наша чергова читка «Селянки України». Беру розгортаю журнал і читаю поради по сіль­ському господарству. Далі - поради лікаря. Слухають уважно. Запитують, чого не розібрали. Після читки просять узяти журнал додому. Я, звичайно, не відмовляю. Тут же одна з жінок подає думку:

Товаришки, нумо передплатимо «Селянку».

Кількість читачів зростає» [16, 16].

Таке читання часопису дозволяло організовувати й гуртки друзів журналу. їх організаторами могли бути жінки-активістки, читачки, сількорки. Наслідки роботи таких гуртків мали бути позитивними. «Багато селянок, що до існування гуртків не знали навіть, як зверну­тись до редакції чи то з дописом, чи за порадою, завдяки ним знайш­ли шлях до журналу. Робота гуртків полягала ось у чому. Одержавши журнал, товариші чи товаришки читають його на зборах свого гуртка, потім усі вже розбирають прочитане, і по кожній стат­ті, оповіданню, нарисові тощо роблять висновки» [3, 7].

Крім налагодження роботи професійних читців, що мали органі­зовувати свою діяльність у клубах і хатах-читальнях, важливою була й робота комунікативного ланцюга: влада - часопис (редак­ція) - селянка (дописувачка / сількорка) - часопис (редакція) - влада. Робота комунікаторів-аматорів (сільських кореспондентів) була надто важлива в ньому. Партія не трималась осторонь цього питання й корегувала його своїми постановами («Про форми зв’яз­ку газет з робітничими і сільськими читачами» (1924), «Про роб - сількорівський рух» (1925), «Чергові завдання партії в робсілько - рівському русі» (1926), «Про перебудову робсількорівського руху» (1931) та ін.). Крім того, регулярно проводилися Всесоюзні наради робсількорів (1923-1924, 1926, 1928 тощо).

Наприклад, у резолюціях і постановах V Всесоюзної наради при ЦК РКП(б) завідувачів жінвідділів 24 січня - 2 лютого 1924 р. було наголошено на «необхідності посилити залучення робітниць і селя­нок до висвітлення свого життя і роботи в загальній пресі. Виділяти з них робкорів, навчити робітниць цікавитися загальною пресою, стежити за нею» [9, 99]. Мету партії щодо такого зацікавлення в роб - сількорівському русі можна вважати тендерно спрямованою, бо «друкована агітація й пропаганда повинні посісти належне місце в нашій роботі, адже вони є найкращим засобом насадження і впровад­ження наших ідей серед робітниць» [9, 99]. І в першу чергу серед «менш розвиненої частини робітниць і селянок», адже саме для них і мали функціонувати спеціальні друковані органи жінвідділів.

Активно відгукувався на проблеми, озвучені в партійних доку­ментах, на з’їздах і нарадах, публіцистичний дискурс. У 1926 р.

О. Артюхіна в «Чергових завданнях партії в роботі серед жінок» наголошувала на нагальній потребі робсількорівського руху в увазі відділів робітниць і селянок. «Наші робкорки і сількорки групують­ся переважно навколо жіночих журналів. Центральні журнали об’єднують 1860 робкорок і сількорок, місцеві - 1493 робкорок і сіль - корок» [1, 27]. О. Артюхіна називала робсількорівський рух одним із видів масової роботи серед жіноцтва, а участь жінок у ньому, на її думку, - «одна з найкращих форм охоплення нових неорганізованих верств жіночого пролетаріату. Проте відсоток сількорок (5 %) і роб­корок (8 %) - дуже низький. Порівняно з двохсоттисячною армією робкорів і сількорів, наші журнали об’єднують 3500 робкорок і сіль­корок... Ми повинні взяти курс на більше залучення робітниць і селя­нок до загального робсількорівського руху, йдучи в цих питаннях разом з партією, разом з усією пресою» [1, 27].

До жінкорок зверталася безпосередньо редакція «Селянки України» з роз’ясненнями специфіки кореспондентської роботи для селянок-дописувачок, зокрема у статті «Кілька слів до наших жінкорів» (1925. - № 2). Особисто охопити увагою всіх сількорок редакція не могла та й не мала на те засобів і коштів, але загальне інструктування зі шпальт журналу могла собі дозволити.

Перша найважливіша вимога до сількорки - усвідомлення нею того, що пише вона «не задля себе і задля редакції, а для селянок, що читають журнал». Друга вимога стосувалася змісту й стилю дописів. Йшлося про те, що писати треба «коротко, ясно, зрозумі­ло, ... про саме головне, не розводячи зайвої балаканини», радили відмовитися й від «незрозумілих для селянки слів». Особливо цим дорікали жінорганізаторкам, нагадуючи, що «журнал масовий, його повинні читати й розуміти всі хоч би трохи грамотні селянки ». Третя вимога мала виправити ситуацію зі змістом матеріалів.

Зазвичай це були офіційні звіти про роботу жіночих організацій, а «треба зачепити глибше, щоб дописи відбивали життя селянки в цілій масі... Поцікавтесь: як живеться наймичці у куркуля. Робітниці - на цукроварні, робітниці - в лікарні, в громадській їдальні, як живеться звичайній селянці, що ото ще й досі перебуває під гнітом свого чоловіка» [5]. У четвертій вимозі йшлося про естети­ку письма: «Писати дописи треба по можливості чорнилом і тільки на одній сторінці паперу». П’ята вимога наголошувала на оператив­ності інформації, її точності й достовірності: «В дописах зазначайте: де це діялось (село, район, округа), коли це було (день, місяць, рік). Про всяку подію треба писати зараз же, як це відбулося...». Шоста вимога стосувалась обов’язковості надання інформації про себе редакції, а «під дописами підписуйтеся як вам завгодно» [5].

На своїх сторінках «Селянка України» пояснювала ситуацію щодо розвитку спеціальної жіночої преси. Відбувалося це в загаль­ному партійному річищі, про що було наголошено в статті «День червоного друку» (1925. - № 4). Крім того, у цьому журнальному матеріалі подано цікаву статистику - кількість читацьких дописів за 1924 р. (з вересня) і за 1925 р. (три місяці). Зокрема, у 1924 р. за місяцями кількість дописів розподілено так: вересень - 12, жов­тень - 8, листопад - 22, грудень - 17. За 1925 р. цифри були такі: січень - 17 дописів, лютий - 27, березень - ЗО. Зважаючи на загаль­ні цифри накладу й кількісний показник реальної й потенційної аудиторії журналу, - надто мало, але такі мізерні цифри могла виправдати тільки тотальна неграмотність жінки українського села. Але ситуація в журналі для української селянки порівняно з виданнями Кавказу і радянського Сходу була значно кращою.

Л. Сталь навесні 1925 р. подала таку інформацію про роботу роб - сількорок у радянських жіночих виданнях: наприкінці березня 1925 р. у них працювало 2811 жінок, зокрема в «Крестьянке» - 825; «Работнице» - 746; «Работнице и крестьянке» - 463; «Де­легатке» - 480; «Коммунарке Украины» - 100; «Селянке Украи­ны» - 69; «Труженице Армении» - 10; «Нашем пути» (Грузія) - 35; «Женщине Востока» (Азербайджан) - 28; газеті «Новый путь» - 25; «Батрачке» - 30 [14, 33]. У 1926 р., за наведеними О. Артюхіною даними, кількість робсількорок зросла на 542 особи.

Зверталася редакція журналу до читачок із трьома проханнями: надсилати дописи (при цьому зазначено, що «грамотністю нема чого турбуватися - на те й редакція, щоб виправляти незграбно написане»); розповсюджувати часопис; дати відповіді на запитання анкети, що сто­сувалися сучасного стану й подальшого розвитку «Селянки України».

У статті «Рік нашої роботи» (1925. - № 8) редакція, порушуючи питання масовості часопису, дорікала самодіяльним авторкам, що у своїх дописах вони пишуть тільки про збори. «І за цілий рік, майже, ні одного листа про те, чому не пишете, приміром, про бджоли, бо селянка цим цікавиться і доводиться містити статті про щітки, коли це можливо нікому і не потрібно. От про що ніхто не пише...» [13, 1].

Робота редакції з сількорками в інструктивному режимі була на користь усім. Так, заздалегідь вилучали ті матеріали, які не були потрібні журналові, визначали теми й проблеми, які бажано було порушити. Зокрема, у статті «Про що писати сількоркам» (1927. - № 1) рекомендували «висвітлювати такі справи: 1. Підготовка до перевиборів сільрад. 2. Зимова робота делегатських зборів. 3. Підготовка роботи по організації ясел на селі. 4. Жінка на гро­мадській роботі та за наукою (жінка в сільраді, в кооперації, в школі)» [12, 1].

Цікаво, що хоча й у назві статті вживається слово «сількорка» у жіночому роді, у самому матеріалі наявне звертання й до чолові­ків - «сількорам та сількоркам». Це дуже важливо, адже свідчить про виважений тендерний підхід до авторів матеріалів - кореспон­дувати могли як жінки, так і чоловіки.

Про участь у Всеукраїнському з’їзді сількорів газети «Радянське село» і 33 сількорок «Селянки України» розповів П. Нечай у мате­ріалі «На з’їзді» (1927. - № 6) (на цей рік жіночий журнал налічу­вав понад сотню постійних сількорок. Ця інформація подавалася в статті «Вступаємо в четвертий рік», (1927. - № 16)). Наголошуючи на важливості завдань сількорівської роботи, він зазначив: «День за днем будьте сількорками, будьте громадськими робітниками. Перед нами стоять величезні завдання - вирвати жінку з темряви, з хатньої неволі. Згуртувати селянок біля делегатських зборів. Громадську й культурну роботу можна вести не лише в сільраді, кооперації чи сільбуді. Можна її провадити й на колодках, серед жінок, у вільну святкову годину...» [8, 11].

Крім того, сількорки мали робити все задля того, аби журнал почала передплачувати й читати кожна селянка. «Він порадить, як господарювати, як учитися, як працювати». Звичайно, що говори­ти про кожну селянку було відвертим перебільшенням. Селянка все ще залишалася неграмотною, а для ознайомлення зі змістом жур­налу їй потрібна була інша селянка, грамотна. Не повинна сількор­ка переривати зв’язку з часописом. Вона повинна «своєчасно освіт­лювати на сторінках журналу, що робиться на селі, як живе, як бореться за кращу долю жінка». Підтвердженням неміцності зв’яз­ку було те, що на з’їзд викликали 33 сількорки, а приїхало тільки 18 [8, 11].

Редакція з любов'ю і повагою ставилася до своїх сількорок. Підтвердження - нарис Незабутнього «Сількорки» (1928. - № 8). Образ сількорки, яка дописувала до «Селянки України» у автора вималювався ось такий: «зігнута маленька постать, нерівні рядки на папері - все це є одно - сількорка. Знаю, що колись якась жінка на селі йде вулицею в напрямку хати-читальні й несе під пахвою газети, журнали та книжки, то вона теж кудись дописує. Бо хто ходить із книжками та журналами й одвідує хату читальню, той прищеплює культуру на селі, а сількорки саме це й роблять. Сількорки - оце нове слово, але й дуже всім знайоме. Одні згадують його з повагою, другі з надією, а треті зі скреготанням зубів» [7, 12].

Але, крім того, словами Незабутнього озвучувався прагматизм радянської влади. Сількорки не тільки пишуть, вони стежать! Про це зазначено відверто: «Адже ж усі оті згорблені постаті, розкидані по всіх куточках України, разом складають величезний колектив - очі й вуха радянської влади. Борючись із різними зловживаннями, хибами, ухилами, вони в той же час є творці культурної революції на селі! Почесна робота, прекрасне завдання. Його сількорки вико­нають до кінця» [7, 13].

Цікаво, що зі шпальт журналу з читачками розмовляли не сіль­корки - знеособлені постаті, а конкретні жінки - пропагандистки і будівниці нового життя. Досить часто їхні дописи в журнал супро­воджувалися фотографіями й особистими підписами (більшість з яких нагадувала каракулі). Особливо, коли це були замітки-історії з життя про те, як радянська влада вивела сількорку і водночас її ж, жінку-активістку, у люди. Наприклад, «Не уявляю життя поза колгоспом» Я. Стрельченко, «Куркуль наш ворог» М. Лебідь, «З наймички вихователька нового покоління» М. Ткаченко, «Новим життям живу» О. Сркової (усі в № 19-20 за 1932 р.).

Звичайно, українській селянці, яка читала чи якій читали або переказували зміст журналу, нічого й не залишалося, аби вірити в краще життя, якщо ж не хотіла вірити, то проти неї застосовували каральні санкції. Відверта сількорка зникала зі шпальт журналу поступово (після 1926), від кінця 20-х рр. вона виявилася взагалі непотрібною. Її місце заступив комунікатор, який говорив неправ­ду, виписуючи у своїх матеріалах усе красиво і правильно, але істо­рично неправдиво. Так страшні роки голоду як покарання влади за небажання українського народу коритися новій владі, власне колективізація, боротьба зі штучно створеними ворожими класа­ми, сотні тисяч зламаних доль, залишилися поза сількорівським дискурсом, який на противагу здоровому глузду створював ілюзію прекрасної радянської соціалістичної реальності.

1. Артюхина А. Очередные задачи партии в работе среди женщин /

А. Артюхина. - М. ; Л. : Гос. изд-во, 1926. - 44 с.

2. Голь I. Уже читаю / Івась Голь // Селянка України. - 1930. - № 10. - С. 9.

3. Гуртки друзів журналу // Селянка України. - 1928. - № 17. - С. 7.

4. Калініченко В. В. Селянське господарство України в до колгосп­ний період (1921-1929) / В. Калініченко. - X. : Основа, 1991. - 131 с.

5. Кілька слів до наших жінкорів // Селянка України. - 1925. - №2.-2 стор. обк.

6. Крупская Н. К. Культурно-просветительская работа среди кре­стьянок / Н. К. Крупская // О работе среди женщин : сб. с краткой био­графией. - [2-е изд., доп. и испр.] - М. ; Л. : Гос. изд-во, 1926. - С. 103-109.

7. Незабутній. Сількорки / Незабутній 11 Селянка України. - 1928. - № 8. - С. 12-13.

8. Нечай П. На з’їзді / П. Нечай // Селянка України. - 1927. - № 6. - С. 11.

9. Печать : (из резолюций и постановлений V Всесоюзн. совещания при ЦК РКП(б) заведующими женотделами 24 янв. - 2 февр. 1924 г. //

О партийной и советской печати, радиовещании и телевидении : сб. док. и мат. - М. : Мысль, 1972. - С. 99

10. Пода О. Ю. Роль гендерного фактору у формуванні редакційної політики журналів Радянської України 20-х років XX століття (на при­кладі «Комунарки України», «Селянки України», «Червоної преси») /

О. Ю. Пода // Діалог : Медіа-студії : зб. наук. пр. / відп. ред. Александров О. В. - 2009. - Вип. 8. - С. 217-229

11. Пода О. Ю. Роль преси в роботі з «жіночим ресурсом» в Україні (1920-1921 рр.) / О. Ю. Пода // Соціальні комунікації сучасного світу : наук.-теорет. зб. / гол. ред. О. М. Холод. - Кривий Ріг : Вид-во Навч. центру ОНЮА, 2009. - С. 125-131.

12. Про що писати сількоркам // Селянка України. - 1927. - № 1. - С. 1.

13. Рік нашої роботи // Селянка України. - 1925. - № 2. - С. 1.

14. Сталь Л. О работе с рабкорами / Л. Сталь // Коммунистка. - 1925. -№ 5. - С. 32-35.

15. Царгородский И. Газета как орудие политпростветработы: (газета в библиотеке, клубе, избе-читальне). - М.: Красная новь, 1924. - 61 с.

16. Шинкаренко О. Читають журнал «Селянку» / О. Шинкаренко // Селянка України. - 1928. - № 8. - С. 16.

В контексте развития гендерных студий анализируются репре­зентации коммуникаторов в женском журнале «Селянка України» («Колгоспниця України»).

Ключевые слова: гендерные студии, женский журнал, коммуника­торы, контекст, «Селянка України» («Колгоспниця України»).

The article reveals the analysis of the communicators’ representations in female magazines in the context of gender studies development. The object of analysis is Ukrainian female magazine «Selyanka Ukrainy» («Kolgospnytsya Ukrainy»).

Keywords: communicators, contex, gender studies, female magazine, «Selyanka Ukrainy» («Kolgospnytsya Ukrainy»).