Головна Журналистика Міфотворчість у контексті електронних ЗМІ
joomla
Міфотворчість у контексті електронних ЗМІ
Журналистика - Журналистика

Оксана Косюк,

К. філол. н., доц. (Луцьк)

УДК 007 : 304 : 070 : 82-343:004

У статті здійснено аналіз продукції електронних ЗМІ крізь приз­му міфологізму. Предметом вивчення став міфологічний складник роз­важальної продукції електронних ЗМІ у тісному зв'язку з фольклорни­ми архетипами.

Ключові слова: міф, міфологічні структури, дзеркально-симетрична паралельність (закон дзеркальної симетрії), архетип, міфотворчість, міфологічний дискурс, засоби масової інформації, міфокритичний підхід.

It is analysed modem mass media through the mythology in the article. Subjects of research are mythological component of entertaining production of electronic mass media and folkloristic archetypes.

Keywords: myth, archaic structures, the law of mirror symmetry, arche­type, creation of myths, mythological discourse, mass media, mythological critical approach.

В статье анализируется продукция электронных СМИ сквозь призму мифологизма. Предметом изучения избран мифологический компонент развлекательной продукции электронных СМИ в тесной связи с фольклорными архетипами.

Ключевые слова: миф, мифологические структуры, зеркально­симметрическая параллельность (закон зеркальной симметрии), архе­тип, мифотворчество, мифологический дискурс, средства массовой информации, мифо-критический подход.

Міфотворчість представників літератури та інших традиційних мистецтв не тільки загальновизнаний, а й ґрунтовно досліджений факт, а от проблема наявності міфологічного дискурсу в царині новітніх ЗМІ тільки починає розроблятися (незначна кількість нау- ково-популярних публікацій та монографія Л. Павлюк "Знак, сим­вол, міф у масовій комунікації") і залишається актуальною, бо чис­ленні концепції розуміння продукції медіа таки штовхають дослідників у вир міфологізму.

Мета статті - проаналізувати в аспекті декодування міфосеман - тики розважальну продукцію електронних ЗМІ. Відповідно визначено такі завдання: 1) довести, що міфологізм - іманентний складник електронного медіапростору; 2) виявити ефективність міфокритичного підходу в царині медіа. Тож предметом вивчення стає міфо­логічний складник розважальної продукції електронних ЗМІ у тісному зв'язку з фольклорними архетипами. У такому аспекті те­левізійний простір ще не досліджувався.

Описуючи реальність за моделями архаїчних структур, - риту­алів, обрядів, видовищ, які, видозмінюючись у контексті медіа, пе­ретворились зрештою у "новітні розваги", - явища техногенної культури мають багато спільного з естетикою міфології у сприй­манні, розумінні та переосмисленні інформації. Складається вра­ження, що міф - форма суспільної свідомості, яка передувала нау­ковому мисленню; історично себе не вижив, він чомусь впізнавано наявний у вимірах сучасного інформаційного простору.

За спостереженнями Л. Павлюк, безпосередність, із якою викорис­товується поняття "міф" у аналізі побутових уявлень, свідчить про універсальне знецінення концепту. Міф - лише синонім "усталених помилкових поглядів". Причетність до характеристики історичних об­межень мислення надала йому зневажливого значення, синонімічного ворожому, поганому. Так міф перетворився на маніпулятивну техніку, допоміжний засіб для успішного просування товару [1, 18].

На думку (яка вже стала майже аксіоматичною) Р. Варта, міф не боїться ні про що розмовляти. Він не заперечує речей, а лише зне­шкоджує їх, робить "придатними для вжитку, знаходить їм місце у вічній і незмінній природі. Усе, що потрапляє в поле його зору, стає само собою зрозумілим; і ми можемо почуватися спокійними. <...> Міф творить світ без суперечностей тому, що в ньому немає глиби­ни" [2, 112]. Коли б ми не знали, про що йдеться, чи не змогли б подумати, що це характеристика сучасних медіа?

Медіакомунікація міфологічна. Саме міфологеми виступають ти­ми кодами, які (за умови вмілого "прочитання") можуть підміняти видимі (загальновизнано: загалом доволі примітивні) об'єкти медіареальності якісно іншими уявленнями про них. Міфологічне "завуальовує", "затемнює" трансльоване медіа візіями мистецтва високого ґатунку, "накладаючи" сакральне на тривіальне. Рудимен­ти міфів у контексті медіа справді ефективні, адже вони мають органічно властиві людській свідомості архетипні механізми, ре­зультатом впливу яких є те, що інформація сприймається не лише об'єктивно, а й символічно. У ситуації міфокомунікації спрацьовує дораціональний характер мислення, сутність якого - невідповід­ність логічному законові "виключення третього", як результат - об'єкти можуть бути самими собою і ще чимось (бо конкретні зобра­ження в такому випадку, не втрачаючи своєї конкретності, стають метонімічними знаками інших, тобто символічно їх заміняють; і міфологічне, контамінуючи частину й ціле, підміняє зображення ідеальним уявленням про нього).

Основна мета міфу - знаходження проміжної ланки між двома протилежностями. Його ліо - стан амбівалентності, дзеркально- симетрична паралельність, тому, на думку Ю. Лотмана (яку ми поді­ляємо), творення художнього простору шляхом міфоімітації (ме - діавідображення) ніколи не є простим дублюванням: при цьому на рівні півкуль головного мозку змінюється вісь праве-ліве, і до площи­ни зображуваного екранного дійства додається перпендикуляр, що створює глибину. Тоді на видиме зображення накладається ще одне (із глибини першоджерел). Подвоюючи, "дзеркало" деформує та оголює зображене і найчастіше подає його у стилі "котіков" (зі сміхом без співчуття, страху та пригнічення). Джерела подібного явища - у ри­туальних "веселощах".

У часи майже дитинної архаїки те, що нині вважається вкрай не­гативним (приміром - смерть), сприймалося з великою радістю. Під час похоронного обряду веселилися, дозволяли собі непристойності. Вважалося, що в потойбічному світі така поведінка обертається якраз своєю протилежністю. Обряд цей генетично пов'язаний із уявленнями про потойбічний світ як дзеркальне відображення дійсності. Пізніше семантика "похоронного" сміху стала вважатися аномалією, але вона не зникла абсолютно, продовжуючи жити як елемент карнавалу та інших видовищних дійств - наступників традицій сміхового дублю­вання. Проте з часу виникнення мас-медіа поступово втратилася сутність і майданного гедонізму, бо рекреативна функція дзеркально­го відображення передалася (знову ж таки - "у спадок") електронним ЗМК, які відповідно увібрали в себе карнавальну стихію. У контексті зазначеного доречно згадати відомий твір для дітей В. Діснея "Танок смерті" (інтерпретацію однойменної трагедії Ґете). Спершу звучить музика Сен-Санса та опівнічний дзвін, потім одна за другою зсувають­ся плити і з могил вилазять мертвяки. Починається правдива фантас­магорія, дика і грайлива: кістяки перекидаються своїми черепами, на­че грають ними у волейбол (це щось дуже подібне до "гри на гробі", яку, на думку етнографів, традиційно влаштовували в Україні, Мек­сиці1 та інших країнах, вшановуючи мертвих). А згодом усе спокійно завершується.

У мультфільмі Діснея, музиці Сен-Санса (те саме спостерігаємо й у творах М. Гоголя та сучасних "медіастрахіттях") присутнє амбівалент­не ставлення до смерті, яка, будучи міфологічно-циклічною, не містить у собі розмежувань "кінця" і "початку", бо є тим та іншим одночасно. Все відбувається, як у природі: плід закопується в землю, і з нього одразу ж розвивається нове (стаючи елементом колообігу). Виникає образ, начебто склеєний із двох дзеркально-симетричних час­тин, у якому кінець плавно переходить у початок, і навпаки. Давній міфологічний спосіб концептування незмінно актуалізується на зламі епох (і, на жаль, не тільки у вербальних текстах2), особливо у мис­тецькій продукції "для дітей", які за своїм фізіологічним розвитком є "ровесниками" міфології (тому й "адекватно" сприймають її світ?).

У маргінальний час у медіапродукції "для дорослих" це прояв­ляється не менш зримо, ніж у проектах анімаційних. Якщо застосу­вати теорію дзеркального відображення до сучасних медійних страхіть, то можна легко пояснити так зване "радісне насильство" (happy violence) - начебто безболісне, таке, що приводить до "незмінно щасливого кінця", а також те, чому "пересічний позитивний герой, цебто “добрий хлопець” скоює вчетверо більше насильницьких дій, аніж "поганий" [3, 62]. За законом дзеркальної симетрії, позитивний персонаж якраз причетніший до смерті (явища позитивного) - тому, чим гірший він у першій частині твору, тим кращий у другій (як по­середник між двома світами?). Кіногерой у такій ситуації не особа, а уособлення (метонімія) - своєрідний міфологічний рушій. "Ми не вов­ки, ми санітари лісу", - заявляє "негативний" кіногерой (серіал

В. Бортка "Бандитський Петербург"). І він таки має рацію.

В основу сучасних медіапроектів покладено міфологічну "грамати­ку поведінки", яку М. Еліаде називав "моделлю виправдання усіх людських вчинків". Медіакомунікація, як і міф, презентує вже відо­ме, закодоване в глибинах колективної пам'яті, таке, що начебто не потребує інформаційної обробки й сприймається автоматично. Однак неусвідомлений, не перебудований відповідно до наявних глибинних семантичних структур пам'яті "сценарій"-фантазм часто видається примітивним (немов випадково знайдені садівником уламки давніх святинь, які для нього просто камінь). Міфологічні механізми неоче­видні. Для їх ідентифікації потрібна додаткова робота.

Однак якщо правильно зрозуміти семіотику сучасних зміфо - логізованих мас-медіа, то вони не здаватимуться нам такими при­мітивними. На екрані нерідко з'являються гелени, орфеї, магдали - ни, юди, інваріанти всіх архетипних грішників та грішниць. Він став по-біблійному знаково-метафоричним. Міфологічні ж сюжети можна сприймати та розуміти по-різному: приміром, як колекцію пригод (потішних "овідіївських" метаморфоз) або ж як своєрідну притчу про людство. Складність подібних образів саме у їх простоті та видимій прямолінійності, яка приховує у собі об'ємний багато - пластовий зміст.

Нерухомі, цілком позитивні образи не цікавлять, до речі, і пост - модерного, по-дитячому вибагливого та примхливого реципієнта, евдемоністичні уявлення якого, на думку У. Еко, архаїчно вишу­кані. "Зустрічаючи страшні та дивні личини, уява реципієнта ожи­ває і "не застигає у плотській своїй благосності", а примушує (іде­ально - мала б примушувати. - О. К.) шукати істини, приховані під потворністю вигляду" [4, 69]. І це не звикання до зла, як припус­кає Л. Павлюк [5, 75-76], і не "жорстокість заради жорстокості", а стихія виявлення й поглинання негативного з широко відкритими очима (як у дитячих казках). Долучаючись до потрактування зобра­женої медіареальності, реципієнт ніби проходить своєрідний обряд ініціації - духовної причетності до іншого світу. Пройшовши крізь такий "обряд", він осягає таємну мудрість медіа: приховані слова, символи, ритуали. Спираючись на загальні риси міфологічної мо­делі медіасвіту, реципієнт створює свою власну модель, що не відтворює повністю конкретної традиційної системи мотивів, обра­зів тощо, але є зорієнтованою на їх основні архетипні структури.

Міфологічне є аномальним з погляду логіки, здорового глузду та наукової свідомості (це доведено у роботах Є. Мелетинського, Є. Кассірера тощо). Семантична аномалія - спосіб формування бага­того й складного прихованого змісту, засіб актуалізації додаткової інформації. У царині медіа механізм дії аномального такий: те, що не піддається звичному тлумаченню, має спричиняти/акту - алізовувати напружену роботу-пошук. Мабуть, саме тому такими популярними на сьогодні є міфологізовані програми на кшталт: "Без табу", "Кримінал" і т. п. Наведемо "ілюстративний" приклад: "Гість нашої передачі - вбивця-рецидивіст, - оголошує О. Гера - сим'юк, - людина, що вважала себе уособленням зла"... На подіум виходить блакитноокий приємний чоловік і починає розповідати історію власного життя. Екрани у цей час демонструють його неда­леке минуле, дружина і діти планують на майбутнє. А зал із захоп­ленням споглядає справді міфологічне переродження. І кожен, во­чевидь, починає трохи вірити в чудеса (2002. - 18 верес.).

На перший погляд, програма доволі проста, однак її контекст мо­же бути витлумачений із залученням даних про окремі міфологеми й міфологічну модель світу загалом. Використовуючи відповідні дані, інтерпретатор має можливість отримати багату додаткову інформацію й тлумачити аномалії, тобто пояснювати контекст, який без урахуван­ня міфологічної семантики залишався б безглуздим й не піддавався поясненню. Так уявлення про медіапростір як фрагмент міфопоетич - ного світу в його цілісності розширює можливості тлумачення медіадискурсу, що конституюються семантикою аномальних знаків і будуються за взірцем міфологічних моделей. Міфологічно-ритуальна комунікація є ефективною у просторі медіа, оскільки людина, як ду­ховна істота, незмінно потребує культу, втіленням якого були старо­давні ритми свят, карнавалу, громадських зборів, властивості се­редньовічних соборів, що символізували цілісність світу. Тому й різно­манітні шоу (еквівалент колишніх видовищ) не сходять із екранів та моніторів. Проте ритуали техногенного суспільства мають непов­ноцінний внутрішній сенс для кожної окремої людини. Учасник риту­алу обов'язково має бути фізично залученим, а не стороннім спо­стерігачем. Екранні ж видовища породжують віртуальну дійсність. Як результат, зникає заслона між ілюзією та реальністю, а це призводить до втрати чуттєвості та необхідності її імітування.

Як вислід - відбувається абсолютно не передбачена реанімація природного зв'язку з архаїкою: не повернення культури до міфо­логічного світогляду, а його антиміфологізація, тому навіть міфокритичний підхід - найдавніший спосіб концептування навко­лишньої дійсності та сутності людини, що повністю виключає неви - рішені проблеми, виявляється подекуди безсилим. До неможливості трикстеризована медіакультура межі тисячоліть відображає ще кар - навалізовану дійсність і, виконуючи свою "міфологічну" функцію дзеркального дублера, перетворює її у щось обернено дубльоване, архаїчно не зумовлене - правдивий антиміф. Тому замість відчуття комфорту і гармонії вона несе тривогу. Це стимулює ще детальніше вивчення міфологічних явищ в усій їх амбівалентності.

Будь-який твір, на думку семіотиків (зокрема Ю. Лотмана), містить у собі цілий ерзацосвіт (світ знаків). Витворені знаки "погли­нають" події та людей. Творці медіапроектів, як і їх мусичні поперед­ники, свідомо чи несвідомо, щось нам прагнуть сказати, і міфологіч­ний дискурс (як один із чинників багаторівневості структур) заохочує до інтертекстуального прочитання медіатекстів, забезпечуючи плідне поєднання у їх "організмі" давнього й сучасного. Постмодерністська відкритість будь-яким парадигмам робить продуктивним застосування міфологічного підходу до аналізу продукованої медіареальності. Деко­дування міфосемантики творів ЗМІ перетворюється в азартну гру (вихід із власної буденності у віртуальний світ сакральних цінностей), у вимірах якої (на жаль/на щастя) неможливо керуватися звичайни­ми етико-естетичними оцінками на кшталт: "гуманно-негуманно", "етично-неетично", "естетично-неестетично". Саме тому масова кому­нікація (зокрема журналістика), яка, наче радар, першою реагує на найменші зміни настроїв суспільства, так активно залучає міфологізм до стратегій текстотворення, подання й сприймання інформації.

Відчуття абсурдності буття й відчуження, розчарування у поступі й позитивістських способів освоєння дійсності сприяють сьогодні по­шукам чогось протилежного, якісно відмінного. Царина міфотвор­чості - це якраз те, що завжди дозволяло подивитися на себе і світ якось по-іншому. Сприймання/творення/читання під кутом міфо­логізму надає життю (в усіх його, навіть найнижчих, виявах) сенс і долучає до одвічних цінностей. У непроминальності міфу (а отже, й релаксаційної культури?) уже закладена його висока оцінка. Архетип - не перевірено часом, "апробовано" нашими тисячолітніми попередни­ками. Міфологізується лише те "минуле", яке зберігає свою акту­альність і для сучасності. Отже, воно варте якнайпильнішого дослідження у різних сферах використання, особливо в найновішій царині - мас-медіа.

1. Павлюк Л. Міфопоетика і міфополітика: міф, контрміф і антиміф як техніки риторичної драматизації, або для того, щоб деконструювати міф, треба його створити / JI. Павлюк // Нові шляхи комунікації. -

2002. -№ 6-7. - С. 16-18.

2. Варт Р. Мыльные порошки и детергенты (из книги "Мифоло­гии") / Р. Барт. - <Http://nsu. ru/psych/internet/bits/barthesl. htm>.

3. Потятиник В. Патогенний текст / Б. Потятиник, М. Лозин - ський. - Львів, 1996. - 296 с.

4. Эко У. Развлекательность / Умберто Эко // Эко У. Имя розы : де­тектив. - М. : Кн. палата, 1989. - Вып. 2. - 496 с.

5. Уникаючи апокаліпсису : зб. ст. та матер, з філософії масової ко­мунікації. - Львів : ЗУМЦНЖ, 1999. - 96 с.

6. Косюк О. Казочка / Оксана Косюк // Медіакритика. - Львів, 2004. - № 2. - С. 7-11.

1. Мексиканський карнавал мертвих — унікальний сплав міфів та традицій Іспанії й доколумбової Америки, поєднання минулого й сучасного, віри і насміхання, комерційно­го розрахунку та одухотвореності. Під час такого карнавалу скрізь можна придбати іграшки й солодощі у вигляді символіки загробного життя, на вулицях страшні маски лякають перехожих, повсюдно влаштовують виставки черепів, кістяків тощо, молодь на­зиває одне одного "моя ти смерть", "мій покійничку" і співає традиційну пісню "Віддам усі я приваби раю, аби з тобою ділити пекло". Люди напиваються й об'їдаються, показу­ючи цим, що життя для них не варте і мідного гроша. У додатках до газет публікують так звані калаверас (черепи) — вірші з ілюстраціями, на яких відомих громадських діячів зображають покійниками (простежується закономірність: чим популярніший та авторитетніший політик, тим бридкіший і спотвореніший його "труп").

Слід зазначити, що українці, як і більшість народів, у цьому плані набагато "цнот­ливіші", вони зазвичай (навіть через посередництво медіа) не спотворюють, а навпаки, висміюють політиків — і себе також — (що, між іншим, у міфічній інтерпретації набагато гірше, бо таким чином у сиву давнину тимчасово "повертали до життя" мертвих).

2. Розтлумачені свого часу Грушевським українські "гри на гробових плитах" та засвідчені Проппом ритуальні знущання над покійником — хроногарант актуальності в Україні "справи Гонгадзе" (що архетипно приречена на домисли та фальсифікації); зримо лаштовані під "естетику" ацтекської міфології та європейської карнавальної культури, уособленням якої слід вважати танок із нанизаними на піки головами у супроводі революційної пісні: "Нехай довкола смерть і кров — змішаймо радість з горем!", численні теракти супроти США також "приречені на успіх". (Детальніше у публікації [6]).