Головна Журналистика СПЕЦИФІКА ВИКЛАДАННЯ КУРСУ ІСТОРІЇ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ
joomla
СПЕЦИФІКА ВИКЛАДАННЯ КУРСУ ІСТОРІЇ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ
Журналистика - Журналистика

У статті розглядаються питання звернення до історико-куль - турного екскурсу для збагачення світогляду студентів-журналістів.

Олександра Зоріна,

Канд. філос. наук (Київ)

УДК 070: 340.12:321.01

Ключові слова: юстиція, закони, суспільна мораль, історіографія, вільний громадянин, тиран, влада.

In the article the questions of address to historicel and culture digression for enriching of world view of students-journalists are examined.

Keywords: justice, laws, public moral, historiography, free citizen, tyrant, power.

В статье рассмотрены вопросы обращения к историко-культурному экскурсу для расширения диапазона знаний студентов-журналистов.

Ключевые слова: юстиция, законы, общественная мораль, истори­ография, свободный гражданин, тиран, власть.

В Україні відбуваються зміни, що можуть стати кардинальними як для наступного економічного розвитку (чи занепаду), так і для перспективного розвитку її культури (чи остаточного занепаду то­го, що ми ще донедавна вважали проявами культури, державності тощо). Прогнозувати перебіг політичного протистояння, що, так чи інакше, вплине на розвиток культурного процесу, можливо лише з огляду на історичний досвід. Причому прогнозування майбутніх історичних катаклізмів будується з обов’язковим врахуванням не лише подібних економічних обставин колись, в минулому, а й обов’язковим аналізом культурної ситуації в конкретному суспільстві, стану суспільної свідомості, що формує у громадян соціуму такі етичні категорії, як почуття патріотизму, відповідаль­ності, особистої свободи тощо.

Блискучим взірцем такого аналізу вважаємо лекції Шарля де Голля, прочитані ним у паризькому університеті напередодні Дру­гої світовой війни [10]. Розмірковуючи про стан військової підго­товки в сучасній йому Франції, Шарль де Голль робить глибокі історичні екскурси та паралелі: від романів Флобера до антич­ності, від юрисдикції періоду Реставрації до філософії А. Бергсо-


На. Тобто наступний маршал Франції справедливо вважає, що країна не може розвиватися економічно і в оборонному аспекті, не дбаючи про власний культурний потенціал, величезний істо­ричний досвід людства.

Такі дисципліни, як історія культури, історія мистецтв, є тра­диційними для студентів-журналістів. Часом змінюється їх назва, приміром, нині викладаються курси: «Історія світової культури», «Історія української культури», «Мистецька проблематика», проте суть і спрямованість ідеї культурологічної освіти залишається незмінною. Метою було і буде прищеплення студентам розуміння того, що знання світової культури необхідне не лише для про­фесійного розвитку, а й для того, щоб вносити елемент пошуків сен­су життя в досить одноманітний перебіг журналістської діяльності.

Тим більше, що у зв’язку з останніми процесами в суспільстві, що досить неоднозначно трактуються в національних ЗМІ: легітимність виборів, неадекватність рішень державних чинов­ників, успішними спробами силовиків обмежити діяльність жур­налістів і т. д. - у студентів виникають питання, які можна розгля­нути лише з відповідною екстраполяцією етичної проблеми вибору на історичний досвід людства. У межах курсів «Історія світової культури», «Історія української культури», «Мистецька проблема­тика» зроблено спробу ознайомити студентів із досвідом побудови демократичних основ держави, виходячи з класичного вирішення проблеми в античному світі. Для майбутніх творчих працівників ЗМІ така постановка питання особливо актуальна, оскільки під час оглядової лекції і практичних занять вони оволодівають не лише певною інформацією, а й розширюють власний поняттєвий апарат, збагачується асоціативний ряд тощо.

У лекціях і під час практичних занять наводяться зразки рито­рики, юридичної термінології античності, водночас наголошується на тому, що в законотворчості давніх афінян і спартанців гар­монійно поєднувалися обряди, закони, етичні категорії з естетич­ними. Зрештою, все це дозволило говорити про народження євро­пейської цивілізації, де, завдяки сучасним ЗМІ, ці процеси макси­мально викристалізовуються, відходячи від колишньої гар­монійної універсальності, гуманістичної складової. Отже, мета за­початкованих новацій - повернутися до першоджерел; в історично­му екскурсі дати студентам-журналістам образне уявлення: як складалася ситуація з демократією в минулому і чому процеси за­конотворення були безпосередньо пов’язані з підвищенням рівня загальної культури. У цій статті здійснено спробу стисло передати основні позиції однієї з лекцій, що стала квінтесенцією наведеної вище концепції.

Яскраво концепція розвитку демократичної держави, окремих міст-полісів реалізується на прикладі давньогрецької історії. Про­цес цей дістав адекватне відображення й оригінальне авторське тлумачення як у записах маловідомих нині логографів (істориків), так і в ґрунтовних працях таких визначних особистостей, як Геро - дот («батько історії», за Цицероном), Фукідід, Ксенофонт та ін. Кожний із них по-своєму інтерпретував перебіг розвитку історич­ного процесу, подекуди суб’єктивізм превалював над реальними оцінками подій сучасниками, однак всі ці документи дійшли до на­ших часів, даючи у своїй сукупності цілісну картину розвитку грецької цивілізації.

Не слід забувати про той об’єктивний факт, що в Давній Греції старі закони, як і обговорення нових, були пріоритетом досить вузь­кого прошарку населення, так званих «вільних громадян». Це знач­ною мірою звужувало можливості вибору, ефект дієвості прийнятих юридичних актів, часто унеможливлювало процеси їх переосмислен­ня і заперечень винесених рішень у судовому порядку. Проте з роз­витком торгівлі, колоніальних експедицій - від Понту Евксинського до Геркулесових Стовпів, юридичний статус поняття «вільний гро­мадянин» значно розширювався, шляхом штучного зарахування до цього прошарку метеків в Афінах і відпущених перед війною на волю й автоматично зарахованих до війська ілотів у Спарті.

Розширювалося і поняття демократії. Ксенофонт у «Грецькій історії», багато уваги приділяючи тлумаченню демократії, так вис­ловлюється з цього приводу словами політичного лідера Фрамена: «Я ж, Критію, весь час невтомно борюся з крайнощами і борюся з ти­ми демократами, які вважають, що справжня демократія це коли в управлінні беруть участь і раби і злидарі, які за драхму готові прода­ти державу; борюся і з тими олігархами, які вважають, що справжня олігархія це тільки тоді, коли державою керують за своїми забаганками кілька необмежених володарів. Я завжди, і за­раз і дотепер, буду прихильником такого ладу, при якому б влада на­лежала тим, хто здатний захистити державу від ворога». Далі над­звичайно важлива теза одного з дійових осіб фундаментальної праці Ксенофонта: «Що ж, Критію, вкажи мені на той факт, коли б я на­магався усунути від участі в державних справах добрих громадян, ставши набік крайніх демократів чи необмежених тиранів» [5, 71].

За Ксенофонтом, державні й правничі акти в сучасному йому грецькому суспільстві формувалися під час зіткнення аристократич­ної та автократичної Спарти з демократичними, ліберальними Афінами, тому юридичні аспекти Пелопоннеської війни безпосеред­ньо залежали від моральних критеріїв, що їх сповідували лідери цих країн. Безперечно, навіть у свідченнях «лакедемонофіла» Ксенофон - та трапляються класичні перипетії цього майже 30-річного мораль - но-військового протистояння. Бувало так, що вихідці із бідних верств населення, які стали скоробагатьками, виступали за різні форми олігархії, а, навпаки, аристократи, які, подібно до Арістотеля вели свій рід прямо від богів, раптово очолювали заколоти знедоле­них. Проте це скоріше - виняток, що підтверджує загальну тезу істо­рика: тільки доброчинні люди, арете яких значно перевищує загаль­ноприйнятий у суспільстві рівень, здатні очолити державу.

Про гармонію політичної влади і культурно-історичних ціннос­тей в античному світі й у Давній Греції зокрема у спеціальній літе­ратурі стало об’єктивною традицією, починаючи з 30-х рр. XX ст. Особливо багато уваги цій проблемі приділено в фундаментальному дослідженні В. Йєгера «Пайдея», де вчений зазначає, що у «Надмо­гильній промові» Перикла, виголошеній афінським лідером після одного з етапів Пелопоннеської війни і записаної Фукідідом, «зву­чать спогади про короткочасний, гідний грецького генія період, ко­ли у досконало побудованому державному ладі ще існувала повна рівність між владою і високою культурою громадян» [3, 5]. Однак певна частина дослідників: від античних авторів до сучасників, схиляється до думки, що такий своєрідний гуманістичний баланс міг бути створений лише за умови короткочасного збігу кількох важливих чинників, серед яких домінують домовленості між суб’єктами та об’єктами державної влади; міждержавною стабіль­ністю і відсутністю збройного протистояння, як головного руй­нівного компонента цивілізаційного процесу; нарешті, - наявність харизматичного лідера, який би зумів адекватно інтерпретувати ідеї демократії, донісши їх до пересічних громадян.

Коли йдеться про джерела державного й юридичного закріплен­ня стосунків, що склалися між індивідами на основі їх родових тра­дицій і звичаїв, слід звертатися до законів спартанця Лікурга. Дер­жава Лікурга та його юридичні закони згодом стануть для Платона й Арістотеля еталоном стабільності. У Платона деякі ідеї, запози­чені із законів Лікурга, явно екстраполювалися на загальний задум «Держави», що стала концепцією ідеального державного утворен­ня впродовж багатьох століть. «Це коло міфів і легенд, що склали­ся навколо Спарти ще в період античності, в сучасній науці... прий­нято називати «спартанським міражем» [4, 11].

Тут слід зупинитися на фігурі самого Лікурга, оскільки «спар­танський міраж» - визначення скоріше образне, а слід визнати, що джерельна база, присвячена особі Лікурга, досить ґрунтовна. «Батько історії» Геродот так описує ситуацію в Спарті до і після Лікурга: «До цього часу закони лакедемонян були практично найгіршими посеред еллінів. ...Як тільки Лікург став опікуном ца­ря, він змінив усі закони і суворо стежив, щоб їх не порушували. Так лакедемоняни змінили свої погані звички на добрі, а після смерті Лікурга поставили на честь його храм і донині його бла - говійно ставляться до пам’яті Лікурга» [2, 41-42].

Повертаючись до характеристики державного устрою Спарти у творах Ксенофонта («Лакедемонська політика»), слід зазначити, що історик приділив особливу вагу не стільки політичній ор­ганізації суспільства, скільки інститутам громадянського вихован­ня. За Ксенофонтом, найголовнішою рисою спартанських громадян була громадянська доброчинність. Загальним наслідком законів Лікурга стало запровадження у спартанців евномії - благозаконня

І благочестя. За Геродотом, закони Лікурга мали здебільшого ха­рактер глобальних внутрішньополітичних реформ. Перебудувавши організацію законодавства місцевих громад, Лікург увів раду старійшин - герусію, корпус законодавців - ефорат.

Реорганізувавши спартанське військо, він заслужив повагу спартанської військової знаті, одночасно фактично запровадивши цивільний кодекс, що передбачав права і свободи звичайних грома­дян. Запровадивши радикальну грошову реформу, зробивши вели­ку грошову одиницю буквально настільки фізично важкою (за пере­казами це була кам’яна брила), що де-факто унеможливив хабарі місцевим суддям. Ще кілька подібних оригінальних новацій уне­можливило зазіхання на прийняті закони з боку військової аристо­кратії, забезпечивши нормальне існування цих законодавчих актів приблизно протягом чотирьох століть [5, 57-112].

Давньогрецький історик Фукідід через політичні обставини, як громадянин Афін, змушений був про стратегічного ворога, Спарту, згадувати дуже стримано. Про діяльність Лікурга Фукідід пише побіжно: «Сам Лакедемон, після того, як його заселили доряни, які жили в цій області, дуже довго, наскільки нам відомо, страждав від внутрішніх чвар, однак вже із давнини він керувався благими зако­нами і ніколи не був під владою тиранів, протягом чотирьохсот і трохи більше років...лакедемоняни мають один і той самий держав­ний устрій, завдяки чому вони стали могутнішими і організували справи в інших державах» [9, 229].

Реконструкція історичних подій - справа досить суб’єктивна, часом химерна. Феномен Лікурга, як і результати його законотвор­чої діяльності з перебудови спартанського суспільства, багато істо­риків уже з давнини пояснюють божественним походженням само­го героя. Власне, для античності - це річ звична, коли врахувати факт, що Арістотель вів свій рід від бога Асклепія. «До сімейної традиції Арістотеля саме і належить асклепіадівське походження. І тут абсолютно неважливо, що подібні твердження відрізняються фантастичним характером. Фантазією вони є для нас, людей XX століття. Але це не було фантазією ані для давніх греків, ані, зокре­ма, для Арістотеля» [6, 182].

Вищенаведена теза повністю пояснює той факт, що навіть сама поява Лікурга, який швидко навів порядок у Спарті, що «славила­ся» поміж греків дикістю і невіглаством, тодішні історики мимо­волі пояснювали якщо не божественним походженням самого Лікурга, то принаймні тим, що він переписав свої закони у давніх єгиптян.

Безперечно, експедиції до таємничого, сповненого містичних таїнств Єгипту - давня традиція давньогрецької наукової міфо­логії. Зокрема, саме в Єгипті, від старої касти жерців Платон почув розповіді про Атлантиду. «Міфи не потребують логічних доказів. Міф говорить сам за себе» [6, 131].

Однак чи переписав Лікург свої закони з давньогрецьких папірусів, чи творчо осмислив і узаконив уже наявні традиції після зустрічі на Хіосі з Гомером, як свідчить інший міф, факт зали­шається фактом. Закони, запроваджені Лікургом, працювали бага­то століть на користь і процвітання Спартанської держави. Найчіткіше своє ставлення до новацій Лікурга висловив Арісто­тель, порівнявши його із Солоном. У «Політиці» знаходимо значну кількість нотаток, відступів, присвячених особливостям Спар­танської конституції, там же Арістотель наводить характеристику найважливіших спартанських магістратур.

За Арістотелем, Лікург і Солон були не просто творцями нових за­конів. Кожний з них, фактично запровадивши нову конституцію у власній країні, створив новий державний устрій, сформував внутрішню і зовнішню політику держави в її сучасному розумінні: «Деякі, навпаки, були законодавцями; одні з них видавали закони для своїх держав, інші - для чужих, причому вони і самі брали участь у державотворенні. Із цих законодавців одні лише створювали закони, інші, як, приміром, Лікург і Солон, були творцями держав­ного ладу, вони створювали і закони, і державний устрій» [1, 440].

Антична історіографія, а згодом, політична наука сучасності, за­вдяки численним міфологізованим нашаруванням, вільному тлу­маченню самих цих міфів, певною мірою схильна перебільшувати роль Лікурга, приписуючи йому значно більше, ніж це може зроби­ти індивід упродовж свідомого життя, за умови, коли він досягнув, нарешті, певного соціального статусу і впливу у владних структу­рах. Проте навіть реально зафіксований в історичних джерелах ре­зультат перетворень Лікурга вражає своєю масштабністю. Завдяки законам Лікурга фактично виникла і зміцніла нова держава, а з нею й армія, яка дозволила Леоніду через кілька століть затримати війська Ксеркса біля Фермопіл, а спартанському полководцю Пав - санію завершити греко-персидську війну в битві при Платеї.

Реформи Солона проіснували значно менше часу, ніж законо­давчі новації Лікурга. Тільки розпочавшись, процес завершився приблизно тим, чим закінчувалися молоді демократії в XX ст. Ар­хаїчна суспільна свідомість, примітивна мораль громадян Афін, які тривалий час жили під владою автократичних вождів, не були підготовлені до складних процесів толерантності й порозуміння. Суперечки, навіть збройні сутички, між представниками новоство - рених класів призвели в Афінах до анархії, що буквально перекла­дається з давньогрецької, як «держава без архонтів».

Причинами нерозуміння і неприйняття масовою свідомістю прогресивних на той час перетворень були моральні вади самих гро­мадян. Почуття жадоби, заздрощі, незадоволення своїм місцем у соціумі вміло підігрівалися демагогами і популістами, які ставали тиранами лише тому, що індивідуальні негативні емоції їм вдавало­ся перетворювати у вирішальний момент у масову істерію, що не­одмінно призводила до некерованих соціальних процесів, до кла­сичного беззаконня.

До цієї проблеми часто звертався Арістотель, який, аналізуючи причини загибелі демократії вже в іншу епоху, зазначив у «Політиці»: «Адже за часи Персидських війн простий народ, став­ши причиною гегемонії на морі, загордився і, незважаючи на про­тидію людей порядних, взяв собі поганих керманичів...» [1, 441].

Якщо не рахувати Спарти, де демократичні перетворення у ви­гляді кількох загальноприйнятих і загальнозрозумілих законів проіснували кілька століть, в Афінах демократичні перетворення, оновлена юрисдикція протрималися десятиліття за Солона і близь­ко 50 років після Саламінської битви - до початку Пелопоннеської війни. Однак «демократії, як будь-якому соціальному руху, не­обхідний міф, міф походження, досить давній, зі своїми героями»,

- зауважує Н. Девіс у своїй ґрунтовній праці «Історія Європи» [6, 97]. Таким стародавнім міфом, опоетизованим журналістами і беле­тристами, став міф про закони Лікурга і Солона.

Отже, на класичних прикладах становлення демократії, форму­вання юридичних норм і, головне, їх дотримання в державах антич­ного світу, студентам прищеплюються думка й переконаність у то­му, що, попри зовнішні й внутрішні негаразди, груба Спарта і патріархальні Афіни зуміли залишитися взірцем державності не лише для античного чи середньовічного світу, а й для наших днів. Джерелом їх раптового «перевтілення» стали конкретні історичні особи, прагнення самого народу до змін і, зрештою, формування в суспільстві того феномену, що згодом буде названий суспільною свідомістю, колективною мораллю. Тобто всього того, без чого по­терпає сучасне українське суспільство.

1. Аристотель. Политика / Аристотель // Собр. соч. : в 4 т. - М. : Мысль, 1983. - 830 с.

2. Геродот. История // Геродот. История : в 9 т. - М. : Олма-Пресс,

2004. -638 с.

3. Йегер В. Пайдея / Вернер Йегер. - М. : Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 1997. - 335 с.

4. Кахилл Т. Греческое наследство / Кахилл Томас. - С. Пб. : Амфо­ра, 2006.-345 с.

5. Ксенофонт. Греческая история / Ксенофонт. - С. Пб. : Алетейя, 1993. -444 с.

6. Лосев А. Ф. Платон - Аристотель / Лосев А. Ф., Тахо-Годи А. А. - М. : Молодая гвардия, 2000. - 392 с

7. Норманн Д. История Европы / Девис Норманн. - М. : Транзитк - нига, 2005. - 943 с.

8. Печатнова Л. Г. История Спарты / Печатнова Л. Г. - С. Пб. : Гума­нитарная академия, 2002. - 510 с.

9. Фукидид. История / Фукидид. - М. : Экспресс, 2001. - 560 с.

10. Шарль де Голль. На острие шпаги / Шарль де Голль. - М. : Евро­па, 2006. - 240 с.


[1] В іншому місці автор цієї рецензії говорить про Гоголя «как на совершенно признанного классика», як генія [4, 30].

[2] Матеріал у журналі «Киевская старина» подано за публікацією в «Літератур - но-науковому віснику», кн. 11.