Головна Журналистика АНТИКОЛОНІАЛЬНИЙ ДИСКУРС У ПУБЛІЦИСТИЦІ ПЕТРА СТЕБНИЦЬКОГО
joomla
АНТИКОЛОНІАЛЬНИЙ ДИСКУРС У ПУБЛІЦИСТИЦІ ПЕТРА СТЕБНИЦЬКОГО
Журналистика - Журналистика

Лндpiн Борець,

Асп. (Київ)

УДК 007: 304 : 070 + 81.44 Стебницький

У статті досліджується антиколоніальний (антиіжперський) дискурс української журналістики початку XX cm. на матеріалі публіцистики П. Стебницького. Розглядаються його головні особли­вості, показується його суперечливий характер.

Ключові слова: колоніалізм, антиколоніальний (антиімперський) дискурс, публіцистика, П. Стебницький.

The article deals with the anti-colonial (anti-imperial) discourse of the Ukrainian journalism of the beginning of the XX century, regarding Petro Stebnitskiy’s social and political essays. Its main features are examined, its contradictory nature is shown.

Keywords: colonialism, anti-colonial (anti-imperial) discourse, publicism, Petro Stebnitskiy.

В статье исследуется антиколониальный (антиимперский) дис­курс украинской журналистики начала XX ст. на материале публи­цистики П. Стебницкого. Рассматриваются его главные особенности, показывается его противоречивый характер.

Ключевые слова: колониализм, антиколониальный (антиимпер­ский ) дискурс, публицистика, П. Стебницкий.

Публіцистика Петра Стебницького посідає важливе місце в історії української журналістики початку XX ст. Однак вітчизняне журналістикознавство поки що приділило їй не надто багато уваги. Це пов’язано насамперед із тим, що за радянських часів ім’я цього активного громадського діяча та політика, талановитого публіцис­та й письменника було викреслено з української історії, а «якщо і згадувалося, то лише з негативними характеристиками та пошире­ним у той час ярликом «націоналіст» [1, 29]. Протягом цього періоду фактично недоступними були і періодичні видання, в яких він друкувався: «Рідна справа / Вісті з Думи», «Рада», «Літератур - но-науковий вісник» таін.

Хоч після 1991 р. ситуація змінилася, однак твори П. Стебниць­кого не передруковувалися і ще довго залишалися маловідомі ши - © Борець А., 2011


Рокому загалу. Лише 2009 р. більша частина спадщини літератора вийшла окремим виданням [2]. Нині важливим завданням для ук­раїнського журналістикознавства залишається введення в науко­вий обіг решти творів публіциста і комплексний аналіз усієї його спадщини.

Мета статті - проаналізувати публіцистичні твори П. Стебниць - кого крізь призму постколоніальних студій, що вже багато років займають чільне місце в західній гуманітаристиці та поки що не на­були поширення в українській науці. У статті простежено вияви ан­тиколоніального дискурсу в центральній частині спадщини П. Стебницького - збірці «Поміж двох революцій», до якої увійшли твори, написані літератором протягом 1908-1918 рр. і надруковані в різних київських та петербурзьких виданнях.

Однак перед тим, як перейти власне до аналізу, закономірним буде поставити запитання: наскільки доцільно застосовувати мето­дологію постколоніальних студій до українського публіциста по­чатку XX ст.? На нашу думку, такий підхід має право бути викори­станий з огляду на низку причин, які варто розглянути детальніше.

Постколоніальні студії - це хвиля досліджень у західній гу­манітаристиці, які почали активно розвиватися після виходу у світ на сьогодні класичної праці американського літературознавця пале­стинського походження Е. Саїда «Орієнталізм». У ній автор доводив, що орієнталізм (у значенні науки про Схід) «слід розглядати як зна­кову систему, яка виражає європейсько-атлантичну владу над Схо­дом, а не як правдивий дискурс про Схід (яким він претендує бути, у своїй академічній або науковій формі)» [3, 17]. Фактично, Саїд дово­дить, що «сходознавство народилося у контексті панування Заходу над Сходом і продовжує його легітимізувати та уможливлювати» [4, 703]. В «Орієнталізмі» мова йшла переважно (хоча й не тільки) про арабські країни, світ ісламу. Однак поступово географія досліджень значно розширилася: Індія (Гаятрі Чакраворті Співак, Гомі Бгабга), Африка (Кваме Нкрума) Східна Європа (Єва М. Томпсон).

Дослідження українсько-російських культурних відносин крізь призму постколоніальних студій було розпочато західними літера­турознавцями українського походження (варто згадати зокрема Г. Грабовича, М. Шкандрія, М. Павлишина, С. Єкельчика). Серед українських учених найпомітніше місце посідають М. Рябчук та Т. Гундорова. Однак, схоже, потенціал постколоніальних студій не використаний сповна.

Важливо наголосити на міждисциплінарності постколоніальних студій. Адже фактично вони вже віддавна не обмежуються літера­турознавством і активно увійшли в політологію, історію, філо­софію. На нашу думку, такий підхід, поряд з іншими, може бути за­стосований і в соціальних комунікаціях, у межах соціально-ко - мунікативного підходу, який, за В. Різуном, «передбачає аналіз явищ в контексті суспільної взаємодії соціальних інститутів, за­собів, соціальних ролей» [5]. З одного боку, це дасть можливість уникнути вузьконаправленої інтерпретації журналістських текстів (у нашому випадку - здебільшого публіцистичних, але не тільки), яку передбачає суто філологічний та історичний підходи. З іншо­го - дозволить (в поєднанні з іншими засобами) отримати «не про­сто опис змісту цієї тематики, а дослідження функціонування її в соціумі, впливу на соціум, залежності від соціуму» [5].

Постколоніальний підхід уже досить давно увійшов до арсеналу масовоінформаційних досліджень у Західній Європі та Північний Америці. Для прикладу, можна згадати працю нідерландського дослідника Яаапа Ван Гіннекена «Розуміння глобальних новин: критичний вступ». У ній автор показує «перекоси» у сучасному світовому інформаційному просторі, пов’язані саме із дискурсом постколоніалізму. За Ван Гіннекеном, світова преса (яка є власне західноєвропейською та північноамериканською) нині «євроцент - рична», а отже, або ігнорує події в більшості реґіонів світу, або інтерпретує їх, виходячи зі світоглядних позицій та інтересів гро­мадян країн «Великої сімки». Емпіричним матеріалом для нього служить велика кількість журналістських текстів (статей, заміток, повідомлень), створених світовими інформаційними агентствами та друкованими виданнями, що претендують на статус світових ЗМІ. Наприклад, Ван Гіннекен справедливо ставить запитання: чо­му для цих ЗМІ чергова річниця Французької революцій чи Амери­канської війни за незалежність - це подія, яку треба висвітлити, водночас ювілею революції на Гаїті у світовому інформаційному просторі не існує? Чому при затриманні чергової банди наркоділків ЗМІ збільшого згадують національність її учасників, якщо це - представники колишніх колоній, країн «третього світу», однак промовчать, якщо це «свої»? [6].

На нашу думку, не менш ефективно постколоніальні студії мо­жуть застосовуватися й в історії журналістики, зокрема для аналізу публіцистики її окремих представників. Як слушно заува­жує М. Павлишин, «їхній концепційний апарат може бути викори­станий у розшифруванні культур Російської імперії, Радянського Союзу та країн, що постали після нього» [4, 706-707]. Учений спра­ведливо зауважує, що ця методологія підходить як для досліджен­ня структур імперського домінування російської культури, так і для неросійських культур, української зокрема.

Публіцистичні тексти початку XX ст. - добрий матеріал для та­кого аналізу. Слушно зауважує М. Шкандрій, що в Російській імперії «ще на початку XIX ст. імперіалістична традиція поєднала­ся з російським націоналізмом», і водночас «в царській Росії існу­вав антиімперіалістичний контрдискурс, який виражав та захищав свої позиції всупереч претензіям панівного дискурсу» [7, 18]. Про­тистояння цих дискурсів особливої гостроти набуло після рево­люції 1905 р.

Власне, збірка П. Стебницького «Поміж двох революцій» - це рецепція автора на широке коло подій, так чи інакше, пов’язаних із українським рухом у зазначений період. Збірка складається з чоти­рьох частин. У першій - «Під стелями Державної Думи» - йдеться про діяльність другої Державної думи. У другій - «Силуети й нега­тиви» - про реакцію, яка виникла після її розпуску. Третя частина «Глухі часи» хронологічно охоплює діяльність третьої і четвертої Державних дум. Нарешті, четверта частина «В червоних хвилях» охоплює період від 1916 до 1918 р.

Окремим виданням збірка вийшла 1918 р. у Києві. Але самі тво­ри (автор назвав їх «нарисами політичного життя», насправді ж у збірці вміщено не лише нариси, а й есе, рецензії і навіть белетрис­тичні твори) друкувалися в різний час і в різних виданнях (більшість - у газеті «Рада»). Утім, усі вони об’єднані потужним, хоча й трохи суперечливим антиімперським дискурсом. Ця супе­речливість буде зрозуміла трохи далі, зараз варто перейти до роз­гляду власне дискурсу.

Однією з центральних тем, які привертали увагу П. Стебницько­го, була діяльність імперського парламенту. Безумовно, різні скли­кання Державної думи і за своїм складом, і за значенням були цілком відмінні. Однак, як влучно зазначав публіцист, і праві ре­акціонери, і ліберали в ставленні до «українського питання» мали загалом однакові погляди. Критика цих поглядів - важлива скла­дова творчості Стебницького. Цю тезу можна проілюструвати есеєм «Поступове україножерство», значна частина якого присвячена гострій критиці російського ліберала П. Струве: «То дарма, що він, мовляв, провадить тільки «ідейну» боротьбу з українством, а ті двоє (ідеться про російських націоналістів, співробітників край - ньоправої преси М. Меншикова та Анатолія Савченко. - прим. А. Б.) накликають на український рух цілий арсенал адміністратив­них заходів; ідея, очевидно, у всіх трьох однакова» [8, 470-471].

Усі аргументи Струве - про штучність українського руху (він називав його «чисто інтелігентським»), його зазіхання на російську мову, етнографічну цілісність російського народу та загально - російську культуру - викликають у П. Стебницького емоційне за­перечення: «Треба зробитись цілком байдужним до культури вза­галі, щоб одкидати культурну вагу українського руху взагалі, аби зберегти гегемонію пануючої нації... як мало треба російському про­гресистові, щоб признати український рух штучним, шкідливим, небезпечним для російської нації...» [8, 471]. Публіциста не лише обурює така позиція, а й той факт, що інші російські ліберали про­ти неї не протестують. А саме вони, а не українці, на думку публіци­ста, й мусили спростовувати такі закиди.

В есеї «На життя і смерть» автор дає гостру відповідь прихиль­никам негайного посилення адміністративних заходів проти ук­раїнців - вищезгаданим працівникам видання «Новое время» М. Меншикову та О. Савенку. У своїх статтях ці публіцисти, на відміну від П. Струве, висунули українському рухові кілька вже «конкретних» звинувачень: закинули зв’язок із Австро-Угорського імперією (фінансовий насамперед) та сепаратизм, який загрожує Російській імперії. Заклик авторів - боротися з «мазепинством» «на життя й смерть» - Стебницький характеризував як «політику державного сепаратизму, бо вона може справді привести до цент - робіжних рухів там, де їх і в думках не було» [9, 468]. Однак не бра­кувало у його відповіді й іронії: «Який переляк напав на петер­бурзьких генералів од бюрократії, коли вони довідалися з статті Меншикова, що в їх канцеляріях що не «хахол» - то державний злочинець і зрадник... «Господи, - думав собі який-небудь директор департаменту, - невже ж це й столоначальникам не можна вірити? Адже з них більшість хахли! Та той... гм... як же це... Та я ж і сам, мабуть, полтавець?!...» [9, 467] (дуже показова характеристика ук­раїнців, які прийняли загальноросійську ідентичність, маючи по­чуття власної меншовартості).

Отож, є підстави зауважити, що представники як правого, так і ліберального крила російського громадянства цілком вписувалися в імперський дискурс. І П. Стебницький це влучно зазначив, провівши паралелі й зробивши узагальнення. Обидва табори, по суті, категорично відмовляли українцям у праві мати власну іден­тичність, визнаючи за можливу винятково імперську. Таке став­лення російського громадянства М. Шкандрій справедливо пов’язує із монокультурною свідомістю російських інтелектуалів, повільним проникненням у російську літературу наукового дискур­су про Україну і, як наслідок, намаганням м ар гі налізу вати ук­раїнське питання [7, 266].

Однак не менш важливо дослідити й основні складники антико­лоніального, антиімперського дискурсу, поданого в працях П. Стеб - ницького, з’ясувати, що автор протиставляв ідеї «єдиної держави та єдиної культури». На нашу думку, такими основними складни­ками є нація та національність. Як слушно зазначає М Павлишин услід за Г. Бгабгою, «антиколоніяльним» варто вважати простий опір колоніалізмові, спроби перевернути з ніг на голову ієрархи ко­лоніальних вартостей (наприклад, не імперський псевдоунівер - салізм, а неповторна сутність нації є джерелом усіх вартостей); спроби на місце імперських («фальшивих») мітів поставити («прав­диві») міти національного визволення» [4, 706]. Справді, терміни «нація», «національний» домінують у дискурсі П. Стебницького. Тут варто знову повернутися до критики Стебницьким позиції П. Струве. Автор наголошує на цінності будь-якої культури, не­можливості заперечення її існування через бажання зберегти міфічну єдність культури нації-гегемона: «Одно з двох: або культу­ра цінна сама по собі, - і тоді український народ до неї най­простішим, природним шляхом - розвитку рідної мов, - або важні зовсім не культурні здобутки, зовсім не загальнолюдський поступ, а тільки та сила, яку культура дає нації, до котрої д. Струве на цей час особливо прихильний...» [8, 471].

Важливий факт: у своїх творах Стебницький категорично розмежовує прикметники «національний» (що стосується нації) та «націоналістичний» (що стосується націоналізму). Якщо пер­ший він використовує для визначення рухів пригноблених на­родів (причому не тільки в Російській імперії), то другий - ви­няткового для характеристики урядової політики часів реакції та й настроїв російського громадянства в цілому: «Вдержалась в урядових сферах і ідея націоналізму... Нема де правди діти, - ве­ликоруський націоналізм глибоко впустив своє коріння. Він охопив всю правицю російського парламенту - від октябристів до союзників...» [10, 462]. Фактично можна зазначити про розрізнення П. Стебницьким двох націоналізмів (за Е. М. Томп - сон; хоча сам термін «націоналізм», як було зазначено вище, для публіциста мав винятково негативне значення) - експансивного, який «спрямований радше назовні, ніж усередину, і тому менше усвідомлює власний шовінізм і свої колоніальні устремління», і захисного, який «характеризує такі об’єднані спільною пам’ят­тю утворення, які відчувають небезпеку для свого існування - чи то внаслідок своєї нечисленності...чи то через загрозу з боку їхніх експансіоністських сусідів» [11, 32-33].

Проголошуючи цінність будь-якої нації, П. Стебницький у своїх творах порушує питання, від вирішення яких насамперед і зале­жить успішний розвиток української національної справи. Він на­голошує на необхідності розвитку українських видавництв, переве­дення початкової школи на українську мову навчання та наданні українцям, як й іншим народам імперії, широкої автономії. Напев­но, найповніше ці погляди висвітлені в оповіданні «Єдина і неділи­ма». Сюжет його такий: літо 1909 р., депутати третьої Державної думи на канікулах. В одному з вагонів поїзду, що прямує на Кавказ, зібралося четверо - комерсант, туркестанець за національністю, вірменський інтелігент, козачий офіцер-аварець, та українець, «з типичною полтавською кирпою». Вони невимушено починають об­говорювати політичні справи. Спочатку в дискусію вступають перші троє, українець уважно слухає, але мовчить. Наприкінці, коли сторони нібито заходять у глухий кут, до розмови приєднується і він, пропонуючи свій «рецепт» для оздоровлення Російської держави.

Тож вірменин - особа, яка стала об’єктом колонізації, однак не російської (до імперії в нього відверта відраза), а західноєвропейсь­кої. Побувавши в Німеччині (там він здобував освіту), вірменин має твердий намір переїхати туди на постійне проживання. Він, хоч і декларує любов до Кавказу, зневірений у можливості мати вірменську ідентичність у Російській імперії. Невдала революція - головний його аргумент того, що жодні зміни, в тому числі в національній політиці, у Росії неможливі: «Хіба Державна Дума завела якусь переміну? Хіба тепер хто про неї згадує? А далі піде все гірше... Там (у Німеччині. - А. Б.) все - в цих дрібницях життя, вся увага звернена на економію, щоб зберегти який пфеніг. А у нас про це говорять зневажливо: «Грошолюби! Філістери! Але ж краще бути філістером, аніж «широкою натурою» та рабом!» [12, 452].

Його співбесідник, комерсант-туркестанець, - тип колонізова­ного «інородця»-ліберала. Він закликає вірменина не виїздити, а залишитись у країні, працювати на її благо. Причому комерсант, ставши жертвою російського колоніалізму, тепер намагається чи­нити опір впливові з боку Західної Європи: «От я... пригадую, як мій патріотизм терпів перед вражіннями європейської культур­ності... Але ж треба сподіватися, що це не навіки так буде: може ж, таки доживе і наша країна (не Туркестан - Російська імперія. - А. Б.) до кращих часів...» [12, 449-450].

Козачий офіцер-монархіст, що переживає за долю імперії, причи­ну її негараздів убачає в ледарстві, пияцтві та дурості її народу (для нього він - єдиний). Для прикладу, він наводить свої враження від пе­ребування у Волинській губернії. Ось як він описує побут українсько­го селянина: «У нього маєтку на якихось двадцять рублів, він не має постелі, - хазяїн спить на лаві, а діти й жінка на долівці. Правда, об­разів у нього по стіні десятків зо два, а більше нема нічого» [12, 453] (таке універсальне, шаблонне сприйняття мешканців колонізованих територій у цілому характерне для носіїв імперської загально - російської ідентичності). Порядок у такій країні, на думку аварця, можна навести виключно за допомогою «нагайки».

У розмову вступає українець. Спасіння Росії він бачить у на­данні автономії народам імперії: «Той вихід, що міг би вивести Росію на добрий путь, - це федерація. Тільки знищивши цент­ралізм та почавши будувати державу знизу, по країнах, - ми змо­жемо скласти велику, вільну і культурну Росію...» [12, 457]. Однак жодної підтримки полтавець не знаходить. Вірменин (що, здається, за поглядами соціаліст) уважає, що суспільство ділиться на класи, а не за національностями, і тому ідея федералізму безперспективна. Ще більший опір ідея знаходить у комерсанта: «... ви поіменували між автономіями і Україну. Це власне, що таке? Скільки я розумію

- Малоросія?... Хіба ж малороси - не руські люде? Навіщо ж їм ав­тономія?... То виходить ви хочете відділитися від Росії?...Вибачай­те, «говорити по-своєму» - це ви тут і малоросів розумієте?.. Пер­ший раз чую. Жив серед малоросів і ніколи не чув, щоб вони зріка­лись руської мови, а добивались якоїсь іншої» [12, 459]. Коли ук­раїнець починає наводити подальші аргументи, комерсант нагадує йому Мазепу і називає ідею федералізму «зрадою». Зрештою, коза­чий офіцер-монархіст не витримує і вимагає припинити розмову, інакше він одягне погони, плюне, дасть по фізіономії й піде.

Напевне, це оповідання - одне з найважливіших у збірці Стеб - ницького для аналізу того комплексу проблем, що виник у Російській імперії внаслідок колоніальної політики. В купе вагону немає росіянина за національністю, але двоє пасажирів - носії імперської ідентичності. Глибоко колонізовані, вони вже є пред­ставниками експансивного націоналізму. Вірменин теж жертва ко­лонізації. Він утратив свою ідентичність, однак відмовився прий­мати іншу, імперську. Лише українець має окремішню іден­тичність, яка й стає об’єктом атаки з усіх боків.

Однак і з цією ідентичністю, здається, не все так просто. Якщо послуговуватися інтерпретаційною структурою щодо національних рухів, запропонованою С. Єкельчиком [7, 300], то, на перший по­гляд, українець Стебницького - приклад ідентифікації: він зли­вається з іншою, не імперською ідентичністю (українською). Він уже однозначно подолав стадію субституції (обмежену прагненням досліджувати свій фольклор, розвивати місцевий патріотизм), про­те не досяг стадії проекції (агресивна пропаганда національних і навіть націоналістичних ідей на весь реґіон або країни). Можливо, доцільно навіть припустити, що його ідентифікація «зависла» між ідентифікацією та проекцією. Цей українець уже висуває політичні вимоги - автономію (щоправда, йдеться про винятково «культур - но-економічну» автономію) - однак у жорстких рамках, нав’язаних колонізатором: свої вимоги він аргументує беззаперечною користю федералізації для Росії. Він впевнений, що народи Росії зв’язані настільки міцно, що лише разом можуть подолати нинішню кризу, він наголошує не лише на своєму українському, а й загальнодер­жавному патріотизмі. Втім, навіть це не врятує його від звинува­чень з боку носія імперської ідентичності.

Власне, цей суперечливий дискурс окремішньої, але надзвичай­но тісно пов’язаної з імперською ідентичністю був характерний і для самого Стебницького. До 1918 р. у всіх без винятку своїх публікаціях він спростовує звинувачення українців у сепаратизмі: «наша свята, чиста, кришталево-прозора ідея, що світить нам зіркою національного відродження, не приймається російськими інтелігентами; вони не розуміють її культурно-просвітнього (виділення наше. - А. Б.) значення» [13, 465]. У цьому певною мірою і полягає суперечливість антиімперського дискурсу початку XX ст., важливою частиною якої була публіцистика П. Стебницького.

Така двозначність української ідентичності була характерна для більшості тих, хто себе до неї відносив. Так, у другій Державній думі українці різних партій оголосили про своє об’єднання за національною ознакою (Стебницький це рішення вітав), однак «відокремлення України від Росії думці вважали неможливим і не­бажаним» [14, 65]. Аргументи були різні. Геополітичні (це може порушити загальну політичну рівновагу в Європі, що призведе до воєнного втручання інших країн, а отже і до нового поневолення), економічні (Україна не готова до незалежності). Однак головним аргументом було те, що впродовж століть народи імперії занадто ба­гато внесли в загальнодержавний і культурний капітал. Сучасні ук­раїнські історики трактують це як нерішучість, породжену XIX ст., та «бажанням пристосуватися» [14, 65]. І якщо з першим можна по­годитися, то теза про бажання пристосуватися вимагає уточнення: мова йде не лише про соціально-економічне, а й соціально-психо - логічне явище, тісно пов’язане з поняттям ідентичності.

Утім, ця неоднозначність аж ніяк не заперечує факт самого існу­вання антиімперського дискурсу українців початку XX ст. Важли­вим було те, що чи не вперше, завдяки подіям 1905 р. і скасуванням цензурних заборон, цей дискурс подолав свою замкненість у белет­ристичних межах і, нарешті, «виплеснувся» у річище повноцінної української преси. У нього було два головних завдання. Перше - відсіч імперському дискурсові, який, у принципі, не допускав жод­них компромісів. Як зазначає М. Шкандрій, «...з першої половини XIX ст., коли такі погляди можна було висловлювати, не боячись заперечень, українське суспільство зазнало глибоких змін. Газета «Украинская жизнь», що 1912 р. стала виходити в Москві російською мовою, енергійно спростовувала ці колоніальні погля­ди... У Києві, звичайно, такі українські газети, як «Нова Рада», публікували відповіді на антиукраїнські виступи...» [7, 265]. Дру­гим завданням цього дискурсу в межах української преси стало по­ширення української ідентичності широким масам українства. І мова йде не стільки про селянство, яке на той час мало дуже спе­цифічну ідентичність, скільки про представників буржуазії та інтелігенції, що стали носіям загальноросійської ідентичності. П. Стебницький це добре усвідомлював: «Для цих верств довго ще буде незрозумілою і чужою національна ідея, але вони не можуть бути байдужими до ідеї країнної, обласної, до економічного і куль­турного добробуту свого краю. А як цей добробут і нам не менше потрібний, то я думаю, ми можемо знайти багато точок для спільної роботи... Поволі, згодом... само собою виникне і національна ідея» [13, 466] (під «країнною ідеєю» якраз і мається на увазі згадана ви­ще ідея автономії). В тому, що така трансформація можлива, публіцист не сумнівався, адже сам був прикладом раптової й ірраціональної зміни ідентичності. Як згадує С. Єфремов, за часів студентства Стебницький був «общеросом» і скептично ставився до українства. Однак у віці 24 років, переїхавши в Петербург, відчув «тугу за рідним краєм». А вже після кількох відвідин концертів трупи Кропивницького у Петербурзі, «сталося чудо: ... з Стебниць - кого-скептика став - може, це навіть мало сказати - гарячий і нез - битий українець» [2, 562].

Таким чином, можемо стверджувати, що публіцистика П. Стеб - ницького - частина антиколоніального (антиімперського) дискур­су, який посів помітне місце в українській пресі початку XX ст. Цей дискурс був тісно пов’язаний з інакшою, неімперською, ук­раїнською ідентичністю. Пропаганда цієї ідентичності була надзви­чайно важливою в контексті створення повноцінної української нації.

1. Солоіденко Г. Петро Стебницький - оборонець української книги і української мови / Галина Солоіденко // Бібліотечний вісник. -

2007. -№ 7. - С. 29-33.

2. Стебницький П. Вибрані твори / Петро Стебницький ; [упорядкуван­ня та вступна стаття Інни Старовойтенко]. - К. : Темпора, 2009. - 632 с.

3. Саїд Е. В. Орієнталізм / Едвард В. Саїд. - К. : Вид-во Соломії Пав - личко «Основи», 2001. - 511 с.

4. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / [за ред. М. Зубрицької]. - Львів : Літопис, 2002. - 832 с.

5. Різун В. В. Соціально-комунікаційний підхід у науці та галузі соціальної інженерії: [Електронний ресурс] // Електронна бібліотека Інституту журналістики : [сайт]. - Режим доступу: Http://journlib. univ. kiev. ua/Socialniy_pidhid. pdf. - Зі статті «Соціально-комуніка - ційний підхід у науці та галузі соціальної інженерії».

6. Ginneken Jaap van. Understanding Global News: a Critical Introduction / Jaap van Ginneken. - London : Sage Publication Inc., 2005 - 227 p.

7. Шкандрій M. В обіймах імперії: Російська і українська літерату­ри новітньої доби / Мирослав Шкандрій. - К. : Факт, 2004. - 496 с.

8. Стебницький П. Поступове україножерство // Вибрані твори. - С. 469-472.

9. Стебницький П. На життя і смерть // Вибрані твори. - С.467-469.

10. Стебницький П. Великоруський Молох // Вибрані твори. - С. 461-464.

11. Томпсон Е. М. Трубадури імперії: Російська література і ко­лоніалізм / Ева М. Томпсон. - К. : Видавництво Соломії Павличко «Ос­нови», 2006. - 368 с.

12. Стебницький П. «Єдина і неділима» // Вибрані твори. - С. 446-461.

13. Стебницький П. Реальна політика // Вибрані твори. - С. 464-467.

14. Український вибір: політичні системи XX століття і пошук влас­ної моделі суспільного розвитку / [Бевз Т. А., Бойко О. Д., Бриць- кий П. П. таін.]. - К. : Парламентське вид-во, 2007. - 576 с.