Головна Журналистика Темна сторона Рея Бредбері
joomla
Темна сторона Рея Бредбері
Журналистика - Журналистика

Є книги, з якими пов'язані найтепліші, "домашні" спогади. Книги ди­тинства не обов'язково написані про дітей або для дітей, це ті твори, на яких ми всі колись виросли. Кожен має, зрозуміло, свій список таких книг. Та я навряд чи помилюся, припустивши, що серед згаданих у цьому переліку авторів часто фігуруватиме Рей Дуглас Бредбері. "Марсіанські хроніки", "451° за Фаренгейтом", "Вино з кульбаб", "Золоті яблука Сонця"... Ми звикли вважати, що цей життєрадісний, усміхнений чарівник існував завжди – і водночас мимоволі забули: він досі живий і досі пише. Як завжди – пише блискуче.

Утім, коли говорити про те, яким уявляється Бредбері читачам, то виявиться, що він у чомусь подібний до слонихи зі східної притчі: один опише його як автора наукової фантастики, інший – як романтика та вигадника, котрий прославляє дитинство, третій згадає про його реалістичну прозу...

Тим часом існує ще один Бредбері – маловідомий більшості тих, хто виріс на "Марсіанських хроніках" і "Фаренгейті", оповіданнях "Вельд", "І гримнув грім" або "Суничне віконце". Цей Рей Дуглас – теж "родом із дитинства", більше того, згаданий аспект його творчості цілком закономірний. Зрештою, саме за це далеку родичку Бредбері 1692 р. спалили на багатті під час Салемського процесу над відьмами!..

Не секрет, що Америка – країна, позбавлена давніх міфів і повір'їв, позбавлена тисячолітніх традицій: усі більш-менш вагомі "містичні" свята й легенди були експортовані туди самими переселенцями. Якісь із вірувань прижилися, інші – ні. Чи не найпопулярнішим виявився Хелловін – переддень Дня Усіх Святих, для сучасних американців – свято всілякої погані, остання ніч року, коли злі сили ще мають владу. Подібно до середньовічного карнавалу, що передує початку посту, Хелловін перевертає буденний світ із ніг на голову, точніше, випускає з голів і душ людей те темне, що встигло накопичитися за рік. Утім, сенс Хелловіна для пересічного американця полягає у можливості по­жартувати та попустувати, полякати себе та рідних. Ну а для дітей Хелловін – найулюбленіше після Різдва свято. В цьому полягає ще один уявний парадокс, адже, власне, Хелловін і Різдво – дві сторони однієї монети, два часових пункти, у яких річний цикл робить поворот: спершу від рясних осінніх врожаїв, від свята життя до холодів і запустіння, далі – до народження нового року й нового життя. Тож нічого дивного в такій любові немає – і чи варто дивуватися, що "жахіттячка" так полюбляють саме в сучасній Америці. Історії про перевертнів, відьом, вампірів, чудовиськ із одежної шафи та підвалу... Їх із захватом переказують один одному хлопчаки, їх із не меншим захопленням вигадують письменники. Традиція літературного жахіттячка в Америці налічує трохи більше ста років, але які автори вважаються її засновниками! Едгар По, Вашингтон Ірвін, Натаніель Готорн, а також Роберт Говард, Говард Ф. Лавкрафт, Стівен Кінг...

І, звісно, Рей Бредбері. Мало хто знає, що його перша авторська збірка "Темний карнавал" (1947) складалася саме з містичних новел. За радянських часів цей аспект творчості метра критики свідомо замовчували або ж таврували як ранню, невдалу, учнівську. І це цілком зрозуміло! Адже ще одна збірка Бредбері мала назву "Жовтнева країна" (1955). Причому була написана вже після знаменитих "Хронік" і "Фаренгейта", тож ні учнівською, ні ранньою вважатися не могла. Тим часом сам Бредбері – фантаст, автор жахіттячок, детективіст і письменник-реаліст – ніколи не обмежував політ своєї фантазії обранням певного літературного напряму.

Хелловін, а разом із ним світ примар і смерті завжди хвилювали Бредбері. Не як зручна з комерційного погляду тема, а як одна з ключових у житті кожної людини. Його повість для підлітків "Дерево Хелловіна" (1972) (у перекл. рос. – "Октябрьское дерево", "Канун Дня Всех Святûх") – якраз про дослідження історії Хелловіна і, ширше, історії поклоніння духам померлих предків. Смерть не страшна, як стверджує Бредбері, а ті, кого ми боїмося, чіпляючи на них вискалені машкари, насправді – люди, завдяки яким ми нині живемо. Їхня мудрість, збережена у століттях, – найбільший дар.

"У Зла є лише одна сила, та, якою наділяємо його ми", – зазначає Бредбері у своєму романі "Насувається лихо" (1962). Книга ця була вперше перекладена російською у 90-х рр. і, здається, трохи загубилася на тлі повноводої фантастичної ріки новинок, що ринула тоді з-за океану. Історія про Карнавал, який приїхав напередодні Хелловіна у глухе містечко і приніс із собою зло, написана легко, із властивою Бредбері поетичністю. Нині вона аж ніяк не є застарілою, напевно, тому, що присвячена тим самим вічним темам. Перефразуючи Достоєвського, добро і зло здатні набувати різних форм, але поле їхньої битви – душі людей, а не уявні Nеvеrlаnd'и. Піддатися спокусі легко: "Тільки почни, і вже не зупинишся. Ще коло і ще одне. А опісля почнеш друзям пропонувати покататися, і іншим теж..."

Нарешті, роман "Із праху повсталі. Сімейні спогади" (2001), що знову повертає нас у світ привидів і містики. Постійним читачам Бредбері деякі розділи здадуться відомими: справді, вони колись виходили як окремі оповідання. Але від початку – а початок цьому покладено далекого 1945 р. – Рей Дуглас уявляв собі їх як цілісну книгу про дивну сім'ю в не менш дивному будинку. Перша розповідь, "Сімейна зустріч", була навіть ілюстрована Чарльзом Аддамсом – тим самим, котрий уславився коміксами про екзотичну сімейку Аддамсів (більш відому нам із фільмів). Примітно, що журнал Weird Tales для "Сімейної зустрічі" змушений був змінювати концепцію номера і замовляти матеріали відповідного змісту.

А самі "Повсталі з праху" збиралися по крихтам, оповідь за опо­віддю. Напередодні Великої Ночі (так-так, звісно, ця ніч настане наприкінці жовтня) у Будинок злітаються і сповзаються дивні родичі: дядечки та тітоньки, племінники та племінниці – крилаті, восьмилапі, зовсім безногі й навіть невидимі. Світ людей відкидає їх, адже в чудовиськ із підвалу та вампірів перестали вірити. Ось що каже про це один із Сімейки: "Іудео-християнський світ лежить у руїнах. Неопалима купина більше не запалає. Христос більше не прийде, зі страху, що Хома невіруючий його не визнає. Тінь Аллаха тане під полуденним сонцем. <...> І все це, майте на увазі, вкрай важливо для нас, адже ми суть зворотна сторона монетки, підкинутої в повітря – орел чи решка? Що переможе – святість чи нечестивість? Та, бачте, головна проблема не в тому, що переможе, а в тому, чи переможе що-небудь – а чи ніщо. Не в тому, що Ісус самотній і Назарет лежить у руїнах, а в тому, що значна частина населення повірила в Ніщо. Що не залишилося місця ні для прекрасного, ні для страхітливого".

Дивна річ: 80-річний патріарх фантастики у своєму новому романі зумів не лише витримати рівень своїх найкращих книг, а й звести воєдино нові та старі новели, створивши не просто збірку розповідей, а й цілісну історію. Книги Бредбері, як і раніше, беруть за душу, він поетичний і точний у порівняннях (ось, наприклад: "І вони сміялися, і в такі моменти в її простуватому обличчі прорізувалася краса, як меч, вихоплений із піхв"). І навіть коли він пише про чудовиськ, насправді герої Бредбері – люди, темні та світлі сторони їхнього єства.

Ну а темною стороною цю частину творчості Рея Дугласа можна назвати лише тому, що донедавна вона залишалася для нас у тіні. Насправді ж – придивіться, вчитайтеся! – його "жахітливі" книги несуть у собі не менше світла, ніж "Фаренгейт" і "Золоті яблука Сонця". І, як завжди у Бредбері, світло це не позичене, відбите, а власне. Неяскраве світло чарівного ліхтаря, в якому оживає дитинство і стають можливими будь-які дива.