Головна Журналистика Олена Рудловчак – журналістка і дослідниця періодики Закарпаття
joomla
Олена Рудловчак – журналістка і дослідниця періодики Закарпаття
Журналистика - Журналистика

Стаття висвітлює діяльність словацької журналістки і науковця О. Рудловчак у дослідженні преси Закарпаття середини ХІХ-ХХ Ст. та Її впливу на розвиток національно-культурної свідомості українців; аналізується характер дії російської преси на періодику Закарпаття, висвітлюються причини проросійської орієнтації закарпатської преси.

Ключов³ Слова: Періодика, закарпатська преса, національно-культурна ситуація, русофільство.

The article elucidates activity of the Slovakian journalist and scientist Olena Rudlovchak in researching of Zakarpatian press in the middle of the XIX - in the XX centuries and her influence on the development of national and culture consciousness of Ukrainian people; the influence of Russian press on Zakarpatian periodical press is analyzed; the reasons of Russian orientation of Zakarpatian press are considered.

Keywords: Periodical press, national and culture situation, Zakarpatian press, influence of Russian press.

Статья освещает деятельность словацкой журналистки и ученой Е. Рудловчак в исследовании прессû Закарпатья серединû ХIX–ХХ ст. и ее влияния на развитие национально-культурного сознания украинцев; аналиПостаті

Зируется характер Воздействия российской прессû На Периодику Закар­патья, Опрелеляются причинû Пророссийской Ориентации закарпатской прессû.

Ключевые Слова: Периодика, закарпатская пресса, национально-куль­турная ситуация, русофильство.

Не так давно (16 листопада 2007 р.) відійшла у вічність відома та ав­торитетна учений-гуманітарій Словацької Республіки Олена Михайлівна Рудловчак (дівоче прізвище Микита). Дослідниця мала українське поход­ження і до останніх днів свого життя відстежувала та аналізувала літера­турні, мистецькі та соціально-культурні процеси в Україні й активно про­пагувала їх на сторінках видань, на радіо, в наукових працях. Проте рівень зацікавленості України та українського дипломатичного корпусу життям українців поза межами нашої держави настільки низький, що вітчизняні ЗМІ на цю сумну подію майже не зреагували.

Олена Рудловчак народилася 1 лютого 1919 р. у Мукачеві в учи­тельській родині. Початкову школу та гімназію закінчила в рідному місті. Після завершення навчання в Мукачівській учительській семінарії (1938) працювала вчителькою в закарпатських селах Неліпіні, Чинадієві та Ряпідь-Вільховиці. Ще навчаючись у Мукачівській гімназії, О. Рудловчак брала активну участь у літературному та культурному житті краю, була членом редколегії відомого журналу "Наши стремления".

Найбільш активна журналістська та наукова діяльність Олени Руд-ловчак починається після переїзду до Братислави (1940), де вона всту­пає на філософський факультет Словацького університету й виходить заміж за Андрія Рудловчака, засновника українського радіомовлення в тодішній Чехо-Словаччині. Разом з чоловіком готує радіопрограми, працює позаштатним кореспондентом. Коли в 1948 р. українська ре­дакція Чехо-Словацького радіо перейшла у Пряшів, де А. Рудловчак організував радіостудію, О. Рудловчак переїжджає разом із чоловіком. У Пряшеві вона працює в редакції газети "Пряшевщина", згодом штат­ним режисером, драматургом і редактором українського радіомовлення (1950–1954). О. Рудловчак активно сприяє заснуванню українськомов-ного журналу "Дукля" (1953), у редколегії якого працювала до 1968 р. На той час вона вже відома як науковець, згодом професорка кафедри української мови і літератури Пряшівського філософського факультету Кошицького університету ім. П.-Й. Шафарика, очолює новостворену наукову установу – Дослідний кабінет україністики (завідувала до 1984 р.). Водночас на сторінках місцевої періодики, зокрема українсь-комовної, літераторка виступає із власними художніми творами, пише рецензії, критичні статті, бере активну участь у формуванні молодих українськомовних літераторів. Спектр наукових зацікавлень О. Рудлов-чак надзвичайно широкий: література, історія, фольклор, етнографія, компаративістика, культурно-освітнє життя українців Закарпаття й


Реотипи щодо розвитку соціально-культурної ситуації на Закарпатті у ХІХ ст. Загалом, погляди дослідників щодо впливу російської культу­ри на ситуацію в нашому реґіоні, у тому числі й на розвиток закар­патської преси, далеко не однозначні, а умовно їх можна поділити на два діаметрально протилежні підходи. Частина науковців вважали, що розвиток закарпатської культури, літератури, преси не лише підпадав під вплив російської культури, а й загалом розвиток культурницької думки в нашому реґіоні представляли як частину "русского" культур­ного процесу. Так, ще Петро Феєрчак у своїй книзі "Очерк литератур­ного движения угорских русских" (1888) особливу увагу звертав на те, що "карпаторуське" письменство будительської генерації орієнтувалося на російську літературну мову. Перебільшували вплив російської куль­тури на розвиток місцевої літератури та преси Ф. Арістов, Є. Недзель-ський, Є. Сабов, О. Попов та ін. Діаметрально протилежної думки дот­римувалися такі дослідники, як В. Бірчак, а згодом І. Вишневський.

Звертаючись до характеру впливу російської преси на періодику За­карпаття, О. Рудловчак у своїх працях послуговується принципом нау­кового об'єктивізму. Проаналізувавши величезну кількість наукової літератури, першоджерел, архівних матеріалів, дослідниця приходить до висновку, що російська періодика справляла неабиякий вплив на розвиток преси Закарпаття. У цьому, на думку вченої, ховається кіль­ка причин. У першу чергу, це пов'язано з тим, що Росія чи не єдина країна, яка залишилася вільною слов'янською державою, а через те бу­ла оплотом як слов'янства, так і православної віри. Закарпатські українці, які безперервно піддавалися асиміляційним процесам в іншо­мовному середовищі, надто піднесено сприймали підтримку Росії.

О. Рудловчак зазначала: "закарпатські українці.., в умовах відірваності від своїх східних братів, в несприятливих умовах гніту намагалися не згубити контактів зі Сходом. Не маючи можливості заснувати друкарню і розгорнути друкування... дома, вони повинні були спиратись переважно на друковане слово, що виходило на тери­торії Росії". Другою важливою причиною пожвавлення потоку друко­ваних матеріалів на Закарпаття із Росії було те, що з другої полови­ни ХVІІІ, а особливо у ХІХ ст. у закарпатських українців значно по­силюється інтерес до світської інформації. Це і є, на думку дослідниці, причиною того, що "заснована А. Бачинським у другій по­ловині ХVІІІ ст. в Ужгороді величезна бібліотека містила переважно видані на території Росії книги", а значна частина інтелігенції Закар­паття могла читати російською мовою. Зі становленням і розвитком процесу культурно-літературного відродження закарпатських україн­ців протягом ХІХ ст. потреба друкованого рідного слова все більше зростала. О. Рудловчак зауважує, що в цей час "почали видаватися у відносно ширших масштабах... роботи місцевих авторів, але ті кіль­ка книг, що побачили світ у 50–60-х рр., не могли покрити Постаті

Тика, яку він "якимось шляхом замовляв... прямо в Санкт-Петербурзі". В. Войтковський, російський священик, який перебував у середині ХІХ ст. у Будині або Юремі, у листі до М. Раєвського зазначав, що за­карпатський редактор І. Раковський готовий заплатити за цю книгу будь-яку суму.

Ще одна цікава інформація, яку віднайшла О. Рудловчак, – це те, що І. Раковський систематично читав "Северную пчелу". Як засвідчує лист В. Войтковського до М. Раєвського від 21 грудня 1850 р., збереже­ний у Відділі писемних джерел Державного історичного музею колиш­нього СРСР (ф. 347), у Будин дійшов комплект "Северной пчелû", але книги так і не отримано. Отож, за твердженням О. Рудловчак, це ви­дання стало одним із перших російських часописів, "який став систе­матично доступним... закарпатоукраїнським діячам" [12, 15].

Простежуючи обмін періодикою, дослідниця зауважує, що В. Войт-ковський виконав кілька замовлень М. Раєвського на місцеві українські видання. Так, через посередництво І. Раковського він дістав шематизми, що вийшли на Закарпатті. Згодом В. Войтковський порушив клопотання про те, щоб "Церковна газета", яку видавав І. Раковський, систематично надходила завдяки йому в Росію. Через різні соціально-політичні чи навіть побутові умови це не завжди вдавалося, тому наприкінці 1857 р. у цій справі В. Войтковський писав до М. Раєвського: "Хотел бûло те­перь послать газетû, но Раковський не прислал еще". Згодом це прохан­ня було виконано й І. Раковський систематично надсилав 15 примірників "Церковної газети" М. Раєвському. Проте над самим виданням та його редактором збиралися хмари, і Войтковський визнавав, що через такі умови виданню залишилося жити недовго, а редактору доведеться повер­нутися на Закарпаття. А згодом той же В. Войтковський сповістив, що ""Церковна газета" остаточно і зовсім заборонена".

О. Рудловчак приділяла значну увагу й виданню, яке змінило "Цер­ковну газету", "Церковному віснику", що друкувався розмовною мо­вою. Але і це видання не влаштовувало владу, тож 1858 р. припинило своє існування. Відстежуючи долю редактора цих видань І. Раковсько-го, О. Рудловчак спирається на величезний пласт архівних матеріалів та долучає листування російських культурно-громадських діячів, котрі вболівали за майбутнє талановитого закарпатоукраїнця. Заодно О. Руд-ловчак досить ґрунтовно аналізує тогочасну російську пресу, яка по­трапляла на Закарпаття та активно впливала на слов'янофільський та русофільський рухи не лише у нашому реґіоні, а й у Європі в цілому ("Парус", "Санкт-Петербургские ведомости" тощо). Щоправда, дослідниця слушно зауважує, що "… маючи тільки обмежену кількість архівних матеріалів… важко встановити діапазон назв російської преси, що через Пешт потрапляла до закарпатських українців" [12, 25].

Окремі розвідки О. Рудловчак присвячені українським радіослуха­чам у Чехо-Словаччині, структурі української преси, питанням


Українських слухачів Чехословаччини" (Дружно вперед. – 1951. – ¹ 2), "Говорить українське радіомовлення" (Дружно вперед. – 1954. – ¹ 4), "Розгортається культурна діяльність" (Нове життя. – 1952. – 10 трав.), "До питань журналістики…" (Дукля. – 1962. – ¹ 3) та ін. Чимало також публікацій про типологію преси Закарпаття ХІХ–ХХ ст.: "Сторінки нашого минулого: шляхами журналістики ХІХ століття" (Дружно вперед. – 1966. – ¹ 7), "Перший педагогічний часопис" (Дружно вперед. – 1967. – ¹ 6), "До історії газети "Сова" (Дукля. – 1970. – ¹ 1) тощо.

Детального, але окремого дослідження потребують сторінки життя Олени Рудловчак як журналіста-практика та її тісної співпраці зі Сло­вацьким радіо (із 1936 р.), бо це тривало понад сорок років.

Світлана Кравченко