Головна Журналистика Національні риси Антона Коршнівського
joomla
Національні риси Антона Коршнівського
Журналистика - Журналистика

У статті простежуються життя і творча доля Антона Коршнівсько­го - Журналіста, редактора, видавця, громадського діяча. На підставі архівних матеріалів з'ясовуються окремі деталі творчого шляху цієї непе­ресічної особистості; аналізуються публікації у пресі (Польща, Бразилія).

Ключов³ Слова: Еміграція, журналістика, національна справа.

The article deals with the life and creative destiny of the journalist, editor and publisher Anton Korshnivskyy. Some important details of his existence in the Motherland and emigration are defined due to the American archives. Publications in Polish and Brazilian periodicals are analyzed.

Keywords: Emigration, journalism, national cause.

В статье прослеживаются жизнь и творческая судьба Антона Корш-нивского - журналиста, редактора, издателя, общественного деятеля. На основе архивнûХ материалов уточняются отдельнûЕ детали творческого пути ýТой неординарной личности; анализируются публикации в прессе (Польша, Бразилия).

Ключевые слова: ýМиграция, журналистика, национальное дело.

Ім'я Антона Леонтійовича Коршнівського належить до тих "чорно­робів" української журналістики, які "загубилися у світах". Про нього найчастіше згадувалося поряд із Євгеном Маланюком, коли вони вида­вали журнал "Веселка" у Каліші, чи в листуванні з Микитою Шапова-лом, який опікувався інтернованими українськими вояками на теренах Польщі. Здебільшого навіть дати народження та смерті у принагідних літературних джерелах не позначалися [2]; не згадується це прізвище ні в "Енциклопедії українознавства", ні в англомовній "Енциклопедії України".

Проте, А. Коршнівський - не лише активний журналіст, а й співре­дактор та редактор кількох українських часописів на батьківщині та поза її межами, автор біографічних та історичних нарисів, низки драматичних творів. Свідома національна та громадянська позиція цієї особистості яск­раво виявилася у журналістській та видавничій діяльності в Україні, Польщі, Бразилії, де літератор відстоював і поширював ідеї свого народу. Мета цієї публікації - на основі архівних матеріалів "реставрувати" біо­графічні й творчі віхи забутого на чужині українського публіциста. Преса за межами України

Так сталося, що матеріали А. Коршнівського потрапили до архівно­го фонду імені Микити Шаповала, документи були зібрані Савою Зер-калем до охайного альбому і згодом були передані на зберігання до Української вільної академії наук і мистецтва у Нью-Йорку. Саме зав­дяки автобіографічним начеркам, листуванню, нагородним листам, довідкам тощо можна відтворити деякі штрихи у творчому житті публіциста й редактора А. Коршнівського (псевдоніми і криптоніми – А. К., А. Кор.-ський, Корш, О. Карманюк, Олекса Карманюк).

В автобіографії зазначена дата народження – 18 вересня 1887 р. на хуторі Буча, неподалік Києва (десь 30–35 км на захід від міста). Бать­ки – безземельні селяни. Вдома навчився російської грамоти та елемен­тарних правил арифметики. Після 12 років потрапив у науку до столяр­ної майстерні, але господар через кілька тижнів дав зрозуміти, що з Антона не буде "доброго столяра" й відмовився навчати цього ремесла. Тоді батько знайшов іншу справу – прилаштував до парфумерно-перукарського закладу. Коли 16-літнім юнаком уже зміг самостійно за­робляти гроші, А. Коршнівський вирушив у подорож на Кавказ і в Крим. Поїздка виявилася для нього вдалою, десь через півроку він за­робив понад 300 карбованців, які вклав у Києві у відкриття власної пе­рукарні на вулиці Фундуклеївській, 16. Пізніше розширив свою спра­ву, додавши парфумерний та щіткарський відділи, що приносили достатній прибуток для власного існування та забезпечення батьків­ської родини ("дітей було щось 14 душ, з яких 2 померло, а решта всі довго жили").

У подальшому житті А. Коршнівського траплялися різні приємні та неприємні моменти: він закривав свій бізнес, служив у російській армії на теренах Польщі, був інструктором гімнастики та підстаршинського вишколу. Як молодшого унтер-офіцера, його відіслали в Богучаров фор­мувати "потєшні дружини", таким чином "мілітаризуючи" шкільну мо­лодь перед Першою світовою війною. Саме там, на Воронежчині, запри­язнився військовий із кількома українцями, які вперше познайомили його з "політичною стороною українського питання". Але зв'язки з "ма-зепинцями" не минули безслідно, як результат – зі служби звільнено. Попередній парфумерно-перукарський бізнес у Києві тепер налагоджу­вався мляво й не зовсім вдало, доводилося заставляти в ломбарді "останні резерви" – золотого годинника і святочний одяг.

Наказ про мобілізацію до лав російської армії (у ранзі підстаршини 166-го Рівненського полку) спонукав А. Коршнівського воювати з австрійською кіннотою поблизу Почаєва на Волині, рятуватися від "ба­рабанного вогню" німецької артилерії на річці Вепр, отримувати від полкового начальства бойові відзнаки, медалі і хрест ордена св. Юрія, а також службові підвищення – спочатку хорунжого, а згодом підпо-ручника. Після одного з боїв А. Коршнівський опинився в полоні. В та­борі, як зазначено, він "поринув у продовження самоосвіти й почав



Але найбільше опікувався сотник Коршнівський видавничими справа­ми літературно-артистичного товариства "Веселка" (1923). Разом із інтер­нованими українськими старшинами Є. Маланюком та І. Зубенком він закладав організаційний підмурівок журналу "Веселка", відповідаючи за "видавничі, грошеві і всілякі інші" справи, а прибутки "розподіляючи по рівній долі", був постійним членом редколегії та співредактором. Саме це видання сприяло підвищенню "національної температури в таборі", праг­нуло згуртувати українських письменників (передусім молодшої гене­рації) в еміграції, "удосконалюючи національні риси" тогочасного мис­тецтва, "прищеплюючи на цьому ґрунті найліпші здобутки західноєвро­пейської і світової культури" [1, 57]. Ця "екзотична квітка" на чужині, як називали інтерновані журнал "Веселка", поєднав доситрізних – за світовідчуттям і стилем письма – митців одного покоління: Є. Маланюка, Ю. Дарагана, В. Поліщука, М. Чирського, А. Монтрезора, М. Селегія, М. Обідного та ін., які на "фронті національної культури" стали вправними "робітниками мисте­цтва", пером і пензлем відстоюючи суверенність нації і майбутньої дер­жавності. Напевно, для А. Коршнівського це був "зоряний час" його творчого натхнення, адже він не тільки залагоджував видавничо-фінан­сові справи, водночас був відповідальним редактором місцевого видав­ництва "Чорномор", завідував газетним і книжковим кіоском "Весел­ки" у Каліші; передусім він випробовував власне письменницьке вміння (друкував свої драми, рецензії, історичні нариси).

Але на чергових зборах літературно-артистичного товариства "Ве­селка" у Каліші 3 липня 1923 р. назріла певна криза. Виголошуючи до­повідь, А. Коршнівський зупинився на негативних моментах у діяль­ності та стосунках Товариства і редколегії, закликав замислитися над їхніми ролями, становищем, завданнями. Лектор намагався об'єктивно оцінити не тільки ситуацію, що склалася у колі літературно-мистець­ких особистостей на інтернації, він зазирнув у глибини історії, віднай­шов "генетичні лінії у житті нашої нації". Традиційне поєднання "євро­пейських гасел" та "азіатських методів" знайшов доповідач у діяльності "Веселки" [4]. Загострювалося протистояння, виникли деякі непоро­зуміння між співробітниками журналу, зокрема між Є. Маланюком (він від'їздив до Чехії) та А. Коршнівським, який завідував друкарнею, док­лав чимало зусиль для удосконалення поліграфічних можливостей та інтенсифікації праці на цьому виробництві. Саме йому пропонувалося, у відсутність Є. Маланюка, підписувати журнал "Веселка" як "відповідальному редактору в рамені видавництва "Чорномор"", але він не згодився. Збереглося листування між трьома визначальними людьми в долі літературного часопису: Є. Маланюком, А. Коршнівським та М. Шаповалом (він мав стати суддею цього конфлікту). "Вибухи злості й невихованості", "грубіянства" та образ згодом ущухли, редакційний портфель знайшов застосування, але літературно-мистецький місячник

Далекій чужині він залишався в лавах борців за українське визволен­ня, протестуючи проти будь-якої тодішньої диктатури: комунізму чи фашизму. Володіючи різними професіями, здобутими ще на батьківщині, маючи "сприт до підприємства", А. Коршнівський міг би стати багатою людиною. Але, певно, був саме тим патріотом, про якого писав Є. Чикаленко: "Любив Україну до глибини власної кишені". Українську справу, здобутки для України ставив понад усе. Він жив, як міг: одиноко, в поганенькому бараку, часом голодно, ощадливо для се­бе, щедро для громади. Невиліковна хвороба (рак) не відпустила його. А. Коршнівський помер у шпиталі 17 лютого 1945 р., залишившись фактично без засобів на існування ("для громадської справи не соромив­ся просити, а для себе – язик не повертається, як сам висловлювався").

У посмертній згадці, опублікованій на сторінках американської га­зети "Народна воля", Українська демократична колонія у Бразилії "пе­реживала тяжку втрату". Його однодумці писали: "Все, що не робив, мав завсіди на увазі, яка користь для українців, української справи, чи й Україні буде з його праці. Щоб осягти ту чи іншу намічену мету для національного добра, він не зупинявся перед засобами, не перебирав людьми. Коли громадою не міг осягти чогось, удвох чи втрьох продов­жував або сам докінчував намічене" (1945. – 15 берез.).

Доля дарувала йому лише 57 років життя – час, сповнений відповідальної національно-патріотичної праці в ім'я України.



Олена Пода