Головна Журналистика Висвітлення проблем суспільної моралі та ідеології на сторінках журналів "Київ" і "Вітчизна"у період суспільно-політичних змін (1985–1990)
joomla
Висвітлення проблем суспільної моралі та ідеології на сторінках журналів "Київ" і "Вітчизна"у період суспільно-політичних змін (1985–1990)
Журналистика - Журналистика

Досліджуються характерні особливості висвітлення проблем суспіль­ної моралі та ідеології на сторінках журналів "Київ" і "Вітчизна" у період перебудови.

Ключов³ Слова: Суспільна мораль, ідеологія, українська публіцистика.

The typical peculiarities of public ideology and morals elucidation on the pages of the periodicals "Kyiv" and "Vitchyzna" during the period of social and political changes are investigated in the article.

Keywords: Public morals, ideology, Ukrainian publicism.

В статье исследуются характернûЕ особенности освещения проблем общественной морали и идеологии на страницах журналов "Київ" И "Віт­чизна" В период перестройки.

Ключевые слова: Общественная мораль, идеология, украинская публи­цистика.

Видатний французький учений Ален Безансон, порівнюючи кому­нізм і нацизм, наголошував на генетичній спорідненості тоталітарних ідеологій. Однак засудити комуністичну ідеологію не так просто, як на­цистську, в моралі якої містяться постулати, неприйнятні для суспільства. Злочини комунізму ніколи не було засуджено тому, як за­уважує Ален Безансон, що ідеологія комуністів проголошує принципи єдності, справедливості та побудови ідеального суспільства. Зло­чинність виявляється лише у способі реалізації цих принципів: для побудови досконалого суспільства "можна і треба було брехати, вбива­ти, грабувати, незаконно відбирати блага у людей, щоб їх поділити, нищити людей морально" [2]. На думку Левка Лук'яненка, сім деся­тиріч комуністи нав'язували народові свою антихристиянську мораль,

Що ґрунтується не на загальнолюдських поняттях добра і зла, а на класо­вому підході, в основу якого покладено принцип: все, що служить інтере­сам пролетарської революції, є моральним і все, що цьому заважає, – амо­ральним. "Убивства, обман, підступ, знищення цілих суспільних верств і позбавлення власності, заборона церкви, встановлення тотальної цензури на друковану продукцію і кримінальне переслідування за висловлену кри­тичну думку – все це вважали за морально припустимі заходи задля хи­мерної ідеї поширення комунізму в усьому світі" [6, 85].

Життєві стратегії людей, які мають одну мету – побудову ідеально­го у соціальному розумінні суспільства, неминуче укорінені в ідеологію, колективне переважає над особистим, ідеологія – над етикою та морал­лю. Що ж стосується радянських моралі та традицій, то вони, безумов­но, існують і ще існуватимуть певний час у свідомості людей. Щоб прискорити процес їх відмирання, потрібно докласти чимало зусиль, аби відновити історичну пам'ять нації. Адже народи, які вийшли з ко­мунізму, фактично залишились без історії: її тотально сфальсифікова­но. Різноманітні репресивні, адміністративні, економічні та ідеологічні заходи послабили національний інстинкт самозбереження та почуття кровної спорідненості, посіяли сумнів у національній повноцінності.

Процес національного відродження та пошук українцями своєї влас­ної ідентичності розпочався наприкінці 80-х рр. минулого століття і відобразився у публіцистиці. Упродовж радянського періоду через бага­то історичних причин українська легальна публіцистика, за винятком поодиноких матеріалів, була позбавлена будь-яких національних ознак, а отже, і можливостей формувати національну самосвідомість. Ця ситу­ація почала змінюватися під час суспільно-політичних подій 1985–1990 рр.: українська публіцистика, відгукнувшись на демокра­тичні перетворення у суспільстві, зробила спробу відмовитись від нав'язаних стандартів та орієнтирів. Проголошена гласність сприяла трансформації концепції української публіцистики: спочатку відбулися зміни на рівні обрання тематики матеріалів, а згодом було здійснено ідеологічну переорієнтацію. У публікаціях цього періоду неодноразово робилися спроби засудити комуністичну ідеологію, зокрема у сфері на­ціональної політики, розвитку української мови та культури.

Мета статті – простежити зміну тенденції висвітлення проблем суспільної моралі та ідеології на сторінках журналів "Київ" і "Вітчиз­на" у період перебудови – від комуністично-радянської до української національної. Для з'ясування й уточнення термінів "суспільна мораль" та "ідеологія" звернемося до філософського словника: "Ідеологія – система поглядів та ідей: політичних, правових, морально-етичних, релігійних, філософських" [11, 141]; "Мораль – одна з форм суспільної свідомості, соціальний інститут, який виконує функцію регулювання поведінки людей в усіх без виняткуГрані

Проти соціалізму і яка продукується в США та інших капіталістичних країнах, а також діапазон наукових досліджень, створених у провідних навчальних закладах капіталістичних країн, автор зазначає: "До підготов­ки дисертацій залучено й українських буржуазних націоналістів. Так, ди­сертація Ю. Бориса на ступінь доктора філософії мала назву "Російська ко­муністична партія і радянізація України". У ній всі історичні істини виг­лядають як у дзеркалах "кімнати сміху", де все-все спотворено" [10, 168].

Аналізуючи "буржуазно-націоналістичні" видання, які рекламують не тільки "демократію з буржуазним зразком", а й "всілякі різновиди так званого демократичного соціалізму", М. Соломатін піддає критиці програму одного з емігрантських націоналістичних угруповань, яке проголошує своєю метою створення Української демократичної держа­ви в інтересах української людини [10, 171]

Український націоналізм також засуджується у матеріалах І. Хворос­тяного "Україна під прицілом "українознавців" [12] і В. Панова "Без строку давності" [9], опублікованих на сторінках журналу "Київ", де про "українських буржуазних націоналістів" автори пишуть як про "бан­дерівців, цих кривавих фашистських холуїв, політичних терористів, які чинили проти нашого народу жахливі звірства" [9, 110]. Викривається діяльність центрів емігрантської науки, які "теоретично живлять і допов­нюють одверто ворожу нам ідеологію і практику" [12, 126]. Стверджуєть­ся думка про те, що більшість українців, які проживають за кордоном, – недруги, котрі "настирливо і послідовно шукають шпарин, через які б можна пролізти в наше життя, щоб нашкодити, заподіяти зло. Оскільки не вдається це фізично, – просто руки короткі, – перекваліфіковуються в різних наставників, ба навіть "захисників" наших же, мовляв, інте­ресів і паплюжать, паплюжать, пнуться що є сили, аби кинути тінь на наші надбання, на сам спосіб нашого життя" [12, 127].

У матеріалах цього періоду всіляко протиставляється гуманізм марк­систсько-ленінського атеїзму та комуністичної моралі гуманізму християн­ського віровчення. Обстоюється думка про те, що гуманізм марксистсько-ленінського атеїзму і гуманізм комуністичної моралі утверджують людину-творця, людину з багатим духовним світом, а "...християнство народжує проповідь любові до своїх і чужих, друзів і ворогів. Це замаскована слабкість, результат безсилля" (Київ. – 1985. – ¹ 12. – С. 82).

Яскравим прикладом тогочасного перекручування фактів, маскування національного питання і замовчування проблеми розвитку української нації виступає стаття І. Миговича "Диверсії під релігійними гаслами" (Вітчизна. – 1986. – ¹ 7). Розповідаючи про участь "уніатсько-націоналістичного альянсу" в "імперіалістичних антирадянських ди­версіях", автор викриває "заяложену тезу буржуазної пропаганди" про гноблення неросійських національностей і засуджує уніатських клери­калів, які, на його думку, виступають в "одній запряжці" з "українськи­ми буржуазними націоналістами". Зокрема, у відповідь на висловлювання


Інтересів, від природної економічної самодіяльності не могло не відбути­ся, – адже "творець народного щастя" змінив соціальний статус хлібороба як вільного виробника і перетворив його в безправного наймита з усіма не­минучими наслідками в сфері духовного буття народу. Духовність і мо­раль – категорії соціальні" (1989. – ¹ 5. – С. 127). Розглядаючи питання, яке до цього часу залишалося відкритим, – конституційне узаконення української мови в громадському й державному житті, Р. Іваничук засуд­жує діяльність Сталіна і його наступників у галузі національної політики; виступає за збереження національної спадщини і відновлення престижу українських шкіл. "Нам треба знати кожну дрібничку з минулого й сучас­ного життя свого народу. <...> Шануймо мову, пісню, мистецтво, книги, імена і могили предків – усе воно наше і все належить не тільки нам. Му­симо знати добрі діла наших попередників і сучасників – для прикладу, а їхні помилки – для перестороги. Мусимо пам'ятати про кожну краплю крові, пролиту у боротьбі з непам'яттю, – за збереження Храму духу на­родного" (1988. – ¹ 4. – С. 122).

Проте, поряд із закликами за збереження національної спадщини та критикою радянської національної політики, на сторінках журналу друкуються твори, в яких засуджуються ідеї самостійності й незалеж­ності України. Зокрема, під рубрикою "На чатах" У матеріалі П. Ор­ленка "Документи зради" (Київ. – 1988. – ¹ 4) викривається антира-дянська діяльність "українських буржуазних націоналістів", які відсто­юють право України на самостійність, суверенність і незалежність

У висвітленні питань суспільної ідеології на сторінках журналів "Київ" і "Вітчизна" ситуація кардинально змінюється лише у 1990 р.: публіцисти виступають за відокремлення та суверенітет України, за єднання з українцями у всьому світі. Автори проголошують національно-патріотичні вимоги і програми, головним змістом яких є політичне само­визначення української нації, висловлюються на підтримку позиції На­родного руху. Так, наполягаючи на необхідності відокремлення та суве­ренітету України, захисті її національних інтересів, І. Драч у матеріалі "Обійдемось без комплексу!" (Київ. – 1990. – ¹ 6) дає негативний відгук про ідею нового союзного договору та створення нової федерації.

Варто зазначити, що у матеріалах цього періоду осмислюється по­няття самобутності українського народу й сутності українського духу. Аналізуючи "болісну історію нашу", Д. Кремінь ставить запитання: "Що ми за люди? Звідки ми? Чи справді – "моголи", скіфи, анти чи якесь невідоме світове плем'я, розсипане по всіх континентах?" (1990. – ¹ 10. – С. 115). Публіцист переймається тим, що за роки перебудови в Україні нічого не змінилося: "Як і перше, української мови в жодній школі – тільки начебто планують..." (1990. – ¹ 10. – С. 117); "Козак Ма­май у сузір'ї Манкурта" (1990. – ¹ 10. – С. 111–117).

Питання національної ідентичності по-справжньому постає на сторінках журналу "Київ" із виникненням таких рубрик, як "УкраїнВ національній справі: "Мені хотілося переконати таких людей у тому, що вони помиляються, вважаючи національні інтереси не вартими їхньої ува­ги, а коли пасивно чи активно сприяють русифікації, то стають вільними чи невільними співучасниками злочину проти українського народу" (1990. – ¹ 5. – С. 96).

Підсумовуючи, необхідно зазначити, що поняття суспільної моралі та ідеології мали різний зміст та наповнення відповідно до суспільно-політич­ної ситуації в державі. Публіцистичні твори 1985–1986 рр., надруковані у журналах "Київ" та "Вітчизна", виступають як зброя "ідеологічного фрон­ту" проти західного імперіалізму. Публікації у журналах 1987 р. характе­ризуються відсутністю чітко вираженого ідеологічного чинника. Починаю­чи з 1988 р., спостерігається значна кількість публіцистичних творів, спря­мованих на дослідження проблем суспільної моралі, пробудження історич­ної пам'яті, збереження унікальних пам'яток національної культури та піднесення моральних засад. У полі зору публіцистів – споконвічні духовні цінності, національні та моральні традиції, ідеологічні підвалини держави.



Світлана Семенко