Головна Журналистика (з ненадрукованого)
joomla
(з ненадрукованого)
Журналистика - Журналистика

Ідеться про можливу доцільність зміни пріоритетів у викладанні кур­су "Історія української публіцистики". В основі роботи - Аналіз ненадру-кованої праці О. Бабишкіна "З історії української критики та жур­налістики початку ХХ Ст.: Статті, дослідження".

Ключов³ Слова: Публіцистика, О. Бабишкін, дослідження, журналістика.

Speech goes about possible expedience of priorities` changes in teaching of course History of the Ukrainian publicism. In basis of article - analyzing of Oleg Babyshkins unprinted research "From history of Ukrainian criticism and jour­nalism in the beginning of the XX century: articles and researches".

Keywords: Publicism, Oleg Babyshkin, research, journalism.

Речь идет о возможной целесообразности изменения приоритетов в пре­подавании курса "Истории украинской публицистики". В основе работû - аНализ книги и разведки О. БабûШкина "Из истории украинской критики и журналистики начала ХХ Ст.: статьи, исследования".

Ключевые слова: Публицистика, О. БабûШкин, исследование, журна­листика.

Актуальність теми зумовлена тим, що викладачі історії української журналістики та публіцистики на сучасному етапі накопичили цінний фактологічний матеріал, який досить детально, ґрунтовно та послідов­но відтворює всі етапи розвитку української публіцистики. Але просте перечитування (викладання) зібраних матеріалів не дає достатнього пе­дагогічного ефекту. В таких умовах зрушення на краще може принес­ти публіцистичність викладання публіцистики. Образно цю тенденцію можна охарактеризувати такою тезою: "Від замітки з історії публіцис­тики і звіту з історії публіцистики до публіцистики історії публіцисти­ки!". Ознаки саме такого підходу до викладання предмета можна знай­ти у працях О. Бабишкіна "З історії української критики та жур­налістики початку ХХ ст.: статті, дослідження" та "Олександр Довжен­ко - публіцист". Відкинувши партійно-ідеологічну складову, ці ма­теріали можна вважати певним зразком викладання предмета.

Новизна цього дослідження полягає в тому, що основний факто­логічний матеріал береться з ненадрукованої праці О. Бабишкіна

Сухих фактах і небажання формувати погляди роблять історію публіцистики хоч і надзвичайно яскравою, але білою плямою для сту­дентів факультетів журналістики. Лекції з історії публіцистики на су­часному етапі більше тяжіють до констатації фактів та простого хроно­логічного відтворення подій. Але саме аналіз публіцистичних творів різних авторів та історичних періодів дозволяє сформувати відповідний тип мислення у майбутніх журналістів, прищепити публіцистичність, зробити її настільки ж природною, як грамотність чи акуратність.

Праця О. Бабишкіна "З історії української критики та журналісти­ки початку ХХ ст.: статті, дослідження" нині, можливо, і втратила певну наукову новизну в часі. Адже за роки незалежності стало наба­гато легше говорити, і говорити відверто, про вітчизняну журналісти­ку та публіцистику початку ХХ ст. Але О. Бабишкін писав свою робо­ту в 50-ті рр. і за абсолютно інших історичних умов. Проте саме якість праць ученого змушує повертатись і повертатись до його творчого до­робку. І саме аналіз цього доробку доводить, що прізвище О. Ба-бишкіна незаслужено викреслене з переліку істориків української пре­си – М. Шестопала, В. Рубана, М. Нечиталюка, В. Дмитрука, І. Доро­шенка та ін.

Праця "З історії української критики та журналістики початку ХХ ст." здебільшого присвячена детальному аналізу чотирьох друкова­них видань на теренах України: "Громадська думка", "Нова громада", "Шершень" та "Українська хата". При цьому знову не зайве наголоси­ти: так, у праці присутні терміни на кшталт "буржуазного націоналізму" та "партійності літератури". Проте абсолютно антинау­ковими видаються підходи, за якими якісну та детальну наукову робо­ту варто списувати з рахунків лише через це. Партійна термінологія ніколи не була основним у працях О. Бабишкіна. Підручники науков­ця про Лесю Українку, наскрізь списані "революційністю" та "партійністю" її творчості, не заважають йому й досі вважатися одним із провідних фахівців у вивченні її творчості. Жодним чином не ви­правдовуючи ані партійного підходу до науки, ані комуністичного – до влаштування життя, зауважимо: категорично відкидаючи всі наукові праці зі словами "буржуазний націоналіст" чи "ворог пролетаріату", ми позбавляємо себе повноти та послідовності історичного процесу становлення української журналістики, публіцистики та письменства загалом!

Дослідження О. Бабишкіна з перших рядків привертає увагу наси­ченістю тексту, точністю визначень та лаконічністю людини, яка знає, що каже, і вміє сказати. Розповідаючи історію першої щоденної української газети "Громадська думка" (згодом – "Рада") автор просто і зрозуміло пояснює зв'язок між літературою та публіцистикою, дає в од­ному реченні вичерпну характеристику чи не всій тогочасній жур­налістиці. Він пише: "В умовах жорстокої боротьби царського уряду з свої особисті естетичні міркування та висновки. Так, все це часто треба навмисно шукати поміж "буржуазних націоналістів", але тим приємніша знахідка!

Роблячи компліменти "Шершневі" за послідовну й безкомпромісну сатиричну позицію, О. Бабишкін наводить приклад із Б. Грінченком. Той, "збираючись висувати свою кандидатуру на чергових виборах, згадав про своє дворянське походження і цим протиставив себе демок­ратично-настроєній інтелігенції". Тут же О. Бабишкін уміщує оригінал вірша, присвяченого цій оказії, де серед іншого є й таке:"...Письмак Грінченко – третьорядний, То може хоч як дворянинВін займе пост цілком порядний..."

Зазначаючи, що С. Єфремов намагався довести недотепність, "скучність" та не народність гумору "Шершня", критик підводить надзвичайно влучну риску: "Особливо влучно він ("Шершень") крити­кував "Громадську думку" й "Нашу громаду", в яких співробітничав С. Єфремов. Справді, від цього Єфремову було і не смішно, і скуч­но...".

Проводячи паралель між "Радою" та "Українською хатою", О. Ба-бишкін демонструє зразки публіцистичних тез: "Це була суперечка не про методи, але про мету. Як "батьки", так і "діти" боролися за "своє" право на панування над українським народом"; "Кожний буржуазний український поет стає політиком. Націоналізм живить хворобливе натхнення декадентів, їх войовничість"; "Поряд з галушками і етно­графією, тут заперечується і "щастя всіх", і увага літератури до кри­тики та "нетопленої хати"; "Сприйнявши через треті руки чужі теорії про антитенденційність і божественність нового мистецтва, нові митці прийняли позу жерців мистецтва...". Так, ці слова за інших історич­них обставин могли зовсім не потрапити до праці О. Бабишкіна, але на їхньому місці не було б пустки. Були б інші слова, наповнені пристрастю і правдою до слова, сказаного українськими публіцистами на початку ХХ ст.

Пристрасність мови завжди викликає емоції у читача. Коли читаєш радянські підручники з історії української журналістики, відчуваєш, що емоції вирують з обох боків: і у тих, хто за партійний підхід, і у тих, хто проти. Ці праці написані на високому публіцистичному рівні, вони не залишають байдужими. Нинішні дослідження значно програ­ють у плані викликання емоцій. Такі оцінні судження, як "зробив знач­ний внесок" або "був одним з найкращих публіцистів", викликають ли­ше опір до ознайомлення із публіцистикою.

Історію публіцистики не можна міняти на статистику чи бібліо­графію. Саме публіцистичність дослідника історії публіцистики повною мірою дозволяє розкрити всю красу, всю глибину і неоднозначність та­кого явища, як публіцистика. Історик має бути зразком і прикладом



Спадковості, натхненності та практичного використання історії публіцистики. Про публіцистику не можна говорити, як про математи­ку чи анатомію. Математика вимагає точності, анатомія – наочності. Історія публіцистики стомилася чекати публіцистичності своїх дослідників.