joomla
ДО ЗМІСТУ ПОНЯТЬ “СВЯТО”, “СВЯТОК”, “СВЯТКУВАТИ”
Образотворче мистецтво - Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури

Тетяна Іллівна Гаєвська

Кандидат історичних наук,

Старший науковий співробітник,

Старший науковий співробітник

Інституту культурології Національної

Академії мистецтв України

У статті подається визначення та тлумачення такого соціокультурного феномену як свято. На основі лінгвістичного, історичного, етнографічного матеріалу аналізуються Свято.

Ключові слова: Святок, свято, предок, святкувати.

In the article determination and interpretation of such sociokul'turnogo phenomenon is given as sainted. On the basis of linguistic, historical, ethnographic material analysed Sainted. Key words: Svyatok, sainted, ancestor, to celebrate.

Система цінностей, українського народу має розгалужену будову, одним з елементів якої є свята. Тому цілком природно, що до свят впродовж століть не згасає інтерес з боку фахівців цілого ряду наукових дисциплін та різних видів мистецтва – культурологів, етнографів і фольклористів, істориків культури і мистецтва, соціологів культури, режисерів масових свят тощо.

Мета даної публікації – дати коротку історико-етнографічну довідку про визначення дефініцій “Свято”, “святок”, Святкувати”.

Дослідження святкової культури населення України було започатковане у другій половині ХІХ століття видатними українськими істориками та фолькло­ристами В. Івановим, П. Івановим, В. Ключевським, О. Потебнею, М. Сумцовим, П. Чубинським, О. Афанасьєвим, С. Килимником та ін. Причому, особлива ува­га приділялася циклічному характерові свят і обрядів, глибоко закорінених у міфологію наших пращурів – східних слов’ян.

За останні роки з даної проблематики опубліковано десятки статей і кіль­ка фундаментальних праць: С. Безклубенко “Українська культура: погляд крізь віки. Історико-теоретичні нариси”, О. Ліманська “Свято у системі цінностей су­часної культури”, О. Смоляк “Весняна обрядовість західного поділля в контекс­ті української культури”, О. Пенькова “Традиції, свята та обрядовість населення Східної України в 1960-ті – середині 1980-х рр.: державна політика й повсяк­денне життя”, П. Смоляк “Зимова обрядовість західного Поділля: давні традиції і сучасний стан” та інші.

В українській мові існує ряд “однокореневих” слів – Святий, священний, священник, свято, святкувати, святки Тощо.

Я біляву від душі люблю,

З чорнявою залицяюся,

А з рудою, препоганою,

Прийдуть святки – обвінчаюся... (Українська народна пісня)

В. Даль пояснював слово – Святки Так: “Святки, М. Мн. Время От Рожде­ства До Крещения”. Але якщо так, то за законами українського словотворення


(парубки – Парубок, мальки – Мальок, гудки – Гудок, катки – Каток, вінки – Ві­нок І т. д.) тож і Святки Святок. В. Даль тлумачив: “Святок М. стар. Свято, великий Праздник, Свят день”. Але множина від Свято Буде Свята, а не святки -З наголосом на першому складі... “Святочничать, – Зазначає В. Даль, – Празд­новать Святки”. І далі: “Святковать, юж. зап. Праздновать, Не Работать, чтя праздник” [5, 94–96]. У російській мові словники тлумачать слово “празд­ник” Як Праздный, Тобто “незанятый, порожний, свободный, пустой”, І далі, як приклад: Праздная посуда – “пустая”, Праздное место – “ничьё” [1].

Якщо Святки – Це дні Святвечора (що припадають на зиму), то як же бу­ти із Зеленими святами (Трійця – припадають на останню третину травня або на першу третину червня). В ці дні дівчата плели вінки на голову з березових гі­лок, перевитих квітами – (обряд кумування):

Ой зав’ю вінки да на всі святки,

Ой на всі святки, на всі празднички [8, 66].

Вечір напередодні Різдва спрадавна називається у нас не Сочєльнік (з при­воду того, що готують Сочиво), а Святий вечір. І називається Святвечір Не то­му, що він Напередодні свята (Різдво), а тому що наші предки Вечеряли разом із Святками... [3, 55].

Для Них, Святків, починаючи вечеряти (“багата кутя”), ставлять також і посуд із стравами (у Символічній Кількості, а в останні часи, із Втратою розу­міння смислу звичаю, й порожні) та кілька чарок з напоями (чи вже суто Симво­лічно – порожніх) і ласкаво запрошують Їх До гостини. Подібним чином вшановують Їх Щодня, аж до другого Святвечора (Голодна кутя”), Коли Свят-ків уже випроваджують (або й більш енергійно: Проганяють).

По-теперішньому, це – Предки. Святок – предок. Спочатку – просто (“взагалі”) предок, згодом – Померлий Предок, Далі - Взагалі померлий родич.

Отож древні слов’яни не Празникували Свято, а “спілкувалися” з Пред­ками, “поклонялися” Їм, частували Їх В надії на сприяння у всіх добрих почи­наннях на “цьому” й на “тому” світі. Саме ремінісценцію дуже давнього “язичницького” Обряду вшанування предків І являють собою звичаї, рудименти яких відтворюються за часів християнства в період від Різдва до Водохреща.

До Святої Вечері господиня готувала 12 пісних страв: кутя – обтовчена пшениця з добірного зерна, змішана з медом і маком (кілька вечорів сімейство “відбирало”це зерно); вар (узвар) – варені сушені фрукти: груші, яблука, сливи, вишні; капусняк, затертий олією та пшоном; горох; борщ пісний з карасями та грибами; риба смажена; риба холоджена; вареники з фруктами (сливи, грушки, вишня, черешня); млинці (до борщу); каша гречана чи пшоняна; пироги пісні з капустою, сливами, грушами.

Ранком хазяїн із сином заносили до хати “Дідух-Рай”, їх зустрічала гос­подиня. Чоловік, заходячи до хати, промовляв: “Святки йдуть!”. Син говорив за батьком: “Святки прийшли”. Господиня відповідає, несучи попереду книша в руках (звичайний хліб, зверху накладався маленький хлібець, що називалось “душею”): “Шануємо й просимо Дідуха й вас завітати до господи!”

Установивиши снопа на покутті, всі учасники обряду ставали обличчям до Дідуха, господар промовляв: “Наситив єси, напоїв, нагодував, нагрів нас і нашу худібку, оберіг нашу ниву – подай це ще краще цього року!” [7, 23].


Прадіди вважали, що Сніп-Дідух (“Рай”) – місце перебування духів дідів-прадідів, опікунів чи покровителів свого дому. Це духи (душі) померлих – святі душі, благодійники роду та родини; влітку вони перебувають на нивах та серед скоту, сприяють урожаю, охороняють його від буревію, граду та засухи; худібці – впливають на приплод та оберігають від усього злого, подаючи добрі пасовиська. “Разом духи-Лада є посередниками бога-сонця й людей. А бог-сонце – податель багатства й життя на землі. Ці духи прийшли з Неба й вселилися в людину, а по смерті вони знову відійшли у сонячний край, у край духів. Отож, коли вижата нива, то духи-Лада вселяються в останній почесний “Сніп-Дідух” або “Рай” і переселяються до господаря в клуню на зиму; решта духів переселяються в ліси, яри та доли, доки знову не покличе їх бог-сонце навесні й знову не пішле їх у день Нового Року на ниви” [7, 23].

Колись це були суто весняні обряди. Перед настанням Нового Року, який відзначали напровесні, люди вважали за необхідне поспілкуватися з Предками (Святками), тому й ходили до них На поклони, На цвинтар, там Звали, Запрошу­вали Їх до себе додому на Частування, потім влаштовували їм шанобливі Про­води... В часи християнізації внаслідок багаторазового Декретного Перенесення (з метою викорінити “поганські” звичаї) початку Нового року (Стоглавий собор з весни – на осінь, а за Петрових часів з осені – на зиму) стародавній обряд ніби розколовся на дві частини: Зимову, коли спілкуються із предками вдома (Святки), та Весняну, коли навідуються до місця їх останнього земного перебування – на цвинтар (Проводи, Гробки, Поминальні дні Тощо).

Відтак, уявлення про Святе, Поняття Святого, священного, святині І т. д., хоч і пов’язані своїм походженням з такими, здавалось би, простими, суто й природно людяними явищами як Повага до предків, Несуть в собі від давніх да­вен відтінки Метафізичного, тобто “надприродного”, та Містичного, “таємни­чого”, характеру. Бо люди чи не з більшою шанобливістю ставилися (і до сьогодні) до своїх мертвих, ніж до живих, предків. До того ж часто вважали своїми прямими чи опосередкованими предками Різні стихії [3, 55].

Доказом цього є праця Д. К. Зеленіна “Вибрані труди. Статті з духовної культури 1901–1913”, де описується давній звичай: “Вельми цікавий для етно­графа южновеликоруський звичай-обряд “гріти батьків” або “покійників” який залишається невідомим науці”. І далі: “Перші відомості цього звичаю подаються у 1852 році у рукописному “Простонародному календарі” Щигровського уїзду: “24 грудня (за старими стилем. – Авт.). Коляда. На дворах запалюються вогні, вірячи, що померлі батьки приходять зігрітися і що від цього вогню пшениця вродиться Ярая (красная)” [6, 164].

В очерку К. Сементовського “Очерк малороссийских поверий и обычаев” описується свято Нового року в “Малоросси” звичай “підкурювати сади”. По­чинався від вечора Багатої куті до Нового року, підмітая у хаті господиня сміт­тя не викидала, а збирала в одному місця до ранку. А до сходу сонця його виносили в садок спалюючи його, вірячи в те, що дерева наберуться “життєвої сили” що дасть рясний урожай фруктів у наступившому році [6, 195].

Шануючи тих, кому зобов’язані життям, прагнучи захистку у них, наші прадіди в пошуках своїх дідів (Святків) виходили уявою далеко за межі кола людей і навіть живих істот. Відгомін тих звичаїв та того значення слова Святок Можна вчутичи й побачити навіть сьогодні. Одні, наприклад, вважали, що походять від


Птахів – лебедя, орла чи сокола. Хтось з-поміж останніх стилізоване зображен­ня атакуючого сокола (рарога – раруга – рурига – рурика) обрав собі за герба. Тризуб І є не чим іншим, як стилізованим зображенням “пікіруючого” сокола.

Орелъ поле изоравъ

И пшеници посеявъ, або

Та зоремо поле орлами

Та засеъмо жемчугами [11, 8].

Деякі гірські жителі, наприклад Карпат, вважали своїм предком гору (врх). “Верховино, СвЯТку Ти наш...”, – звертались вони лагідно до неї. (Далеке відлуння і сьогодні чується у пісні “Верховино, Світку Ти наш...”.) Інші, що жили по берегах річок та озер, вели своє походження від цих життєдайних джерел (на­приклад Дніпра). Пам’ять про ті уявлення зберігає не тільки шанобливе став­лення до головної української ріки (Батько Славутич), але й назву найбільшого українського озера – Світязь.

Друга половина цього слова (Язь) – не ймення відомої риби, це – пра­слов’янська першоназва Озера. Виразні сліди цього збереглися у братніх мовах до сьогодні. У болгар: озеро, водоймище – Язувир; у чехів – Jezirko (озерце), у поляків – Jezioro, у сербів та хорватів – Jezero Тощо. А перша половина слова Світязь (світ) – лише трансформоване колишнє “свят” (скорочений варіант слова Святок), у якому (я) Перейшло в (і), подібно, Як і в попередньому прикладі, а також у назві скульптурного втілення образу (Виду) предка (Святка) – Св(я)ітовид [3, 57].

В українській, як і в інших давніх індоєвропейських мовах, включаючи санскрит, є велика кількість слів, що містять корінь Св І в той чи інший спосіб пов’язані із значенням Спорідненості: свій, свояк, svager, schwester, сват, свать-ба, свекровь (Своя кров), связь, всі (у сербохорватів – Сві), все (у сербохорватів Sve), світ, світло (= Усього тло (Тіло), Тобто Основа, початок; порівняйте рос. Све-т(и)ло, све-тло і т. п.), Всесвіт І т. д. Ім’я головного давньоруського (=праукраїн-ського) бога – Сварог, Що означає той, хто спородив усіх і все. Сва = вся, Рог (ріг) = род. (Взаємопереходи “Г” В “Ж” Та в “д”, І навпаки – характерна особ­ливість слов’янських та деяких інших індоєвропейських мов: БоГ – боЖНиця, СвароГ – свароЖИчі, роЖАть – роДИ.) Звідси й бере початок метафора “ріг до­статку” (рос. “рог изобилия”). Для порівняння санскритське “Рігведа” – Ріг (тобто джерело) + Веда (знання), Також сучасне Хінді Сварадж – самовряду­вання (своє урядування) [3, 57].

Свято Благовіщення, До сьогодні вживається прислів’я “пташка гнізда не в’є на Благовіщення”. Предки говорили, що в цей день Господь благовістить землю й розкриває її для сівби. Це після прийняття Християнства воно стає ве­ликим дванадесятим святом, третім за значенням після Великодня і Різдва Хри­стового. В основі свята (після прийняття Християнства) – повідомлення архангела Гавриїла Діві Марії “благої вісті” (звідси і Благовіщення) про народження у неї божественного немовляти, Спасителя роду людського. У давнину у цей день ниву не засівали, чоловіки закінчували оранку під ярину, бо “на Благовіщенсь­кому тижні – вдовин плуг”. А жінки займались городиною, сіяли капусту для розсади (капустяне насіння). Вважалося, що цей день дуже сприятливий для ка­пусти [8, 28–29].


О. М. Афанасьєв писав: “ ...духовна сторона людини, світ переконань і ві­рувань глибокої старини були не вповні вільною справою, а неминуче підкоря­лися матеріальним умовам, що лежали в природі, предметам і явищам, що оточували її...” [2, 293].

Жнива для селянина – це все: статок, затишок і добробут у родині. Дослі­дник українських звичаїв С. Килимник писав: “Увесь рік селянин ждав на те велике свято – на Жнива, цебто на збір урожаю. З острахом поглядав господар на небо, на хмари, спостерігав напрям вітру... його турбує і надто гаряче сонце, і зимновата погода, і буйний вітер. Кожна чорна хмара – то страх зливи, бурі, граду... І, дійсно, одна година нещаслива – може пропасти вся річна праця гос­подаря, і може він залишитися на цілий рік без засобів до життя” [7, 484].

На день зажинок випікався свіжий хліб, який брали з собою на ниву. Гос­подарі вставали до світанку, одягали чистий одяг, разом молилися, виганяли худобу до череди й шли до своєї ниви. На Поділлі й на Київщині найчастіше зажинати виїжджала вся родина. Не можна було сваритися і думати чи говори­ти про лихе, годилося згадати покійних близьких родичів.

Господар чи господиня, прибувши на ниву, розкладали на межі чи на су-ловках чисту скатертину, на яку клали хліб, щось із свяченого на Великдень – здебільшого засушену паску та різну їжу. Усі ставали обличчям до сонця. Гос­подар промовляв:

Сонце праведне, святі Петре й Юрію, наші святі душечки,

Виростили ви хлібець Божий на ниві, внесіть його в наші руки...

Докотись, хлібцю святий, житечко наше, у наші клуні-стодоли...

Хмари дощові, бурани, громи-блискавиці, і ти, граде б’ючий, обходьте

Нашу ниву стороною і до нас не наближайтесь... Господиня казала:

Душечки святі, охороняли ви нашу ниву,

Внесіть хлібець взятий у наші руки...

А все лихе, все зле, йди на ліси, болота, очерети;

Згинь, пропади, щоб і голосу твого ми не чули... на наші ниви не ходи

[7, 485].

Після цього всі сідали навколо скатертини і виймали серпи. Першу жменю жне господар, за ним господиня. З перших двох жмень складали Зажинковий Хрест. Потім нажнуть 5–7 снопів, інколи лише три. В деяких місцевостях на­жинали кількість снопів за кількістю душ в родині. Нажаті снопи ставили ко­лоссям догори. Крім зажинок робили ще й закрутку, щоб рука лиходія не могла зіпсувати хліба. Закрутка робилася там при дозріванні хлібів, жінки йшли з піс­нями в поле, і одна з них, взявши в жменю колосся, закручувала йога вузлом. Інші в цей час співали хороводні пісні. Потім усі разом із веселими піснями по­верталися додому:

Ой, в чужого господаря обідать пора,

А в нашого господаря ще й думки нема,

Ой, паночку наш, обідати час! [4, 433].

С. Килимник зазначав, що магічні дії-молитви зажинкові й обжинкові в цілому до нас не дійшли, маємо лише рештки пісень та звичаїв. Пізніше зажин­кові, жнивні та обжинкові пісні злилися з народними піснями, зокрема з коляд­ками, веснянками, купальськими, весільними тощо. Дуже багато цих цінностей


Нашої пракультури назавжди втрачено, хоча загалом, звичай “Обжинки” зберігся аж до ХІХ століття включно, правда вже із значними змінами [7, 490].

Отже, в сучасній українській мові термін “свято” вже не має сакрального значення і зазвичай стосується дня, або днів урочистого відзначення вузлових подій та знаменних дат. У народних святах та обрядах сконцентровано вира­жаються моральні норми й настанови, уявлення про ідеал людини, етичне та естетичне [9, 8].

Свято – соціально значуща, донесена традицією або встановлена подія, що має розгалужене художнє оформлення і пробуджує емоційні переживання учасників для підтвердження її ціннісно-ідеологічного значення в суспільстві [9, 8]. Святом називають урочисте відзначення знаменних особистих або соціа­льних подій [10, 12].

Література

1. Алексеевский М. Д. К семантике слова праздник в традиционной культуре Русского Севера / М. Д. Алексеевский // Русская диалектная етимологія: Материалы IV межд. науч. конф., 22–24 октября 2002 г. – Екатеринбург, 2002. – С. 80–82.

2. Афанасьев А. Происхождение мифа. Статьи по фольклору, этнографии и мифоло­гии: [Сост., подгот. текста, статья, коммент. А. Л. Топоркова.] / А. Афанасьєв. – М.: Индрик, 1996. – 638 с.

3. Безклубенко С. Етнокультурологія. Критичний аналіз наукових засад / С. Безклубенко. – К., 2002. – 222 с.

4. Воропай О. Звичаї нашого народу / О. Воропай // Етнографічний нарис. – К.: Ак­ціонерне вид.-полігр. тов-во “Оберіг”, 1993. – 591 с.

5. Даль В. Толковый словарь живого великорусскаго языка / В. Даль. – [Третье, ис­правленное и значительно дополненное, изданiе, подъ редакцiею проф. И. А. Бодуэна-де-Куртенэ]. – Т.4. – СПб. – М., 1909 – 853 с.

6. Зеленин Д. К. Избранные труды / Д. К. Зеленин // Статьи по духовной культуре 1901– 1913. – М., 1994.

7. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні / С. Килимник. – К.: Обереги, 1994. – Кн.1. – 393 с.; Кн.2. – 525 с.

8. Максимович М. Дні та місяці українського селянина: пер. з рос. / М. Максимович. – К.: Обереги, 2002. – 189 с.

9. Свято у системі цінностей сучасної культури [Електронний ресурс] / О. В. Ліманська // Ві­сник Харківської державної академії дизайну і мистецтв – 2003. – № 3. – С. 3–12. – Бібліогр.: 12 назв. – укp.

10. Традиції, свята та обрядовість населення Східної України в 1960-ті – середині 1980-х рр.: державна політика й повсякденне життя: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 [Електронний ресурс] / О. Б. Пенькова. – Донецьк: Донецький нац. ун-т., 2006. – 20 с. – укp.

11. Потебня А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий. Чтенія въ императорскомъ обществъ исторіи и древностей россійских при Московскомъ универси-тетъ. Повременное изданіе. Кн. Вторая / А. Потебня. – М.: В университетской типографіи, 1865. – 422 с.


УДК 341.008

Похожие статьи