Головна Образотворче мистецтво Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури СВІТОГЛЯДНО-ПОЕТИЧНІ КОНСТАНТИ ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА ГРИГОРІВА У КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРНОЇ СИТУАЦІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
joomla
СВІТОГЛЯДНО-ПОЕТИЧНІ КОНСТАНТИ ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА ГРИГОРІВА У КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРНОЇ СИТУАЦІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
Образотворче мистецтво - Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури

Людмила Валентинівна Любарська

Здобувач Державної академії керівних

Кадрів культури і мистецтв, науковий

Співробітник відділу української

Літератури Науково-дослідного

Інституту українознавства

У статті розглядаються особливості модерної поетики одного з представників Київської школи – М. Григоріва – у контексті культурної ситуації другої половини ХХ століття. Автор звертає увагу на аналізі його “чистої поезії” як особливої форми образно-знакового кодування.

Ключові слова: Художня свобода, модерне явище, національна культура, свідо-мість, поезія, істина, утворення культури, конотація, накопичення інформації, транс-формація, традиція.

This article deals with the particularities of modern poetry of one of the members of The Kyiv Poetry School – M. Grygoriv – in the cultural context in the second half of XX-th century. The author focuses her attention on the analysis of M. Grygoriv’s “poesie pure”.

Key words: Artistic freedom, modern phenomenon, national culture, consciousntss, poetry, truth, culture creature, connotation, accumulation of information, transformation, tradition.

Розмову про одного з представників Київської школи Михайла Григоріва невипадково хочеться почати з нагадування про те, що саме поява цього явища наприкінці 60-х років в радянській Україні явила ту художню свободу й “чис-тоту” поезії, про яку маніфестували ще “молодомузівці”. Саме поети Київської школи, як пише В. Моренець, “першими сказали радянській історії “Прощавай, стражденна!” і своїй власній праісторії “Пребудь во віки!”. Саме з феноменом Київської школи наприкінці 60-х років, попри все їх “підпільне буття” упро-довж двох подальших десятиліть (як, зрештою, чи не більшою мірою і поетів Нью-Йоркської групи) лише й можна утожсамлювати процес “очищення” укра-їнської поезії від усілякого накипу, як “обуреного розуму” (“кипит наш разум возмущенный…”), так і справедливих духовних кривд українства, що, однак, обтяжували й обтяжують його вільний творчий лет. Саме з Київською школою і всім тим, що стоїть з нею на одній естетичній площині і так само є природним виявом духовно-естетичної потреби національної культури (передовсім лірика І. Калинця). Все, що розповилося у 80-ті роки і вилилося в могутню хвилю “ві-сімдесятників” із цілою плеядою талантів першої величини, концептуально за-початковувалося на “краєчку відлиги” [7, 12].

Творчість Михайла Григоріва, як лірика Київської школи в цілому, уповні представляє ту поетичну лірику, яка є висловом “дійсного чуття” або ж “особи-стісним образно-чуттєвим наближенням до вищої істини, Абсолюту через слово”


[6, 91]. Через те безглуздо дошуковуватися, “про що” пише поет, лірика якого завжди “знає” більше і за соціум, і за нього самого, яка не вкладається в межі мови і не має жодних надзавдань, бо, як говорить М. Мамардашвілі, “мета по-езії – сама поезія. Поезія обирає засоби, якими можна відкривати і експлуатува-ти поетичність. Вона існує незалежно від мови” [5, 59]. І ще одне: “Поезія є відчуттям власного існування. Це філософський акт” [5, 23]. З цим тверджен-ням перегукуються роздуми Г.-Г. Гадамера про “загадкову близькість” філосо-фії й поезії [1, 119].

Поділяючи цю думку, звернімося до осмислення, сказати б, інструменту філософування та поетичного творення – феномена свідомості і згадаймо, що каже про цю останню М. Мамардашвілі: “Ми, як правило, вписуємо акти сві-домості в межі анатомічних обрисів людини. Але, можливо, якимось первісним чином свідомість перебуває поза індивідом як певне просторово-подібне або польове утворення. І тому метафори і символи давнини (в тому числі міфологі-чні, релігійні) містять у собі, коли їх розшифрувати, більше інформації про вла-стивості свідомості, аніж будь-яке пов’язування спостережуваної поведінки зі змінами характеристик мозку” [5, 73]. “Свідомість – насамперед свідомість ін-шого… термін “свідомість” в принципі означає якийсь зв’язок чи співвіднесе-ність людини з іншою реальністю понад або через голову навколишньої реальності. Назвемо це умовно загостреним почуттям свідомості. Воно пов’язане водночас з якоюсь іносвітньою ностальгією” [5, 42], “свідомість – це ніби “всепроникний ефір” у світі. Або, як сказав би Вернадський, величезне тіло, яке перебуває в пульсуючій рівновазі і породжує нові форми, творчість нових форм завжди опосередковується проходженням через хаос” [5, 81]. А чиста свідомість, за Гуссерлем, є зверненістю до іншого, вихід за власні межі. Мова ж виступає у ролі знаряддя свідомості для виконання функцій самовираження суб’єкта і вод-ночас вона належить не свідомості, а буттю. Через слово воно говорить з люди-ною, і тому саме в слові Почасти Існує певна потенційна вербальна присутність філософської думки. Лише почасти, бо непорушна цілісність думки, неохоп-ність феномена свідомості є таким же непохопним для вичерпного осягнення об’єктом, як і саме буття.

Водночас ще Декарт підкреслював наявність у свідомості особливих без-посередньо даних знань про ціле, до яких людина могла б дійти, здійснивши безмежно велику кількість пізнавальних кроків. А вони, ці знання, якимось чи-ном, дані безпосередньо. Це є можливим, зазначає Мамардашвілі, лише за умов побудови світу певним чином. Як у М. Григоріва, котрий наближається до пер-вісної даності й “магічного сюрреалізму” безпосередньо, “через голову” фольк-лору й історичного людського досвіду. Але й попри певну закономірність цієї даності, продовжує Мамардашвілі, “вона водночас містить в собі незмінну тає-мницю” [5, 73]. І звісно, ми не можемо достоту знати про “досвідомий” Всесвіт. Знання volens nolens являється нам крізь “решітку мови” і, здається, скрушно усвідомлює Гадамер, “над поетом, так само, як і над філософом, від Платона до Гайдеґґера, панує незмінна діалектика появи предмета й відступання його назад у таємницю мови” [1, 126]. Чи можна подолати ці бар’єри, здолати “решітку”? Саме цього прагне М. Григорів, аби через руйнацію, вихід з оброслої й обтяже -


Ної знаннями, конотаціями і зв’язками мови, яка затуляє сутність речей, сотво-рити слово, новий, власний світ, нову гармонію.

Суголосною видається думка К. Москальця, котрий порівнює поета і Бо-га-Творця: “Поет – наслідувач творця, соратник і помічник у його чині (“со-чинитель”). Поет уважає безглуздим заклик наслідувати природу, бути “більш реалістичним”, позаяк він має справу з живою, явленою ірреальністю – з мо-вою…” [9, 152–153]. Саме звідси дослідник виводить “герметизм” М. Григоріва, чиє “мовчання звернене таки до нас”. Проте можливість подібного діалогу об-межена триванням “зловісної” пори “ніяких”, “порожніх” людей. “Тому поет-герметик опиняється у невластивому середовищі герменевтика, тобто змуше-ний тлумачити,...а кожне тлумачення є зведенням, збиранням або принаймні виробленням “спільної мови”. Поет опиняється ближче до буття,…залишаючи феномен герметизму “ніяким людям”, – мабуть, надовго” [9, 153]. І мовчання виявляється здатним наблизити істину, бо “виявляється здатним до чування, і в цьому вчуванні воно по-своєму відкривається до того, що істина промовляє до істоти. Своєрідне мовчання віршів М. Григоріва спонукає читача прислухатися до того, що саме чують вони разом з їхнім автором”, і, можливо, тоді відбу-деться зустріч, що розпочнеться діалогом, “так само, як кожен сон закінчується пробудженням і в кожному очевидному забутті терпляче проростає сполох пам’яти буття про себе” [8, 153].

Прагнучи виразити невиразиме – сутність буття, М. Григорів звільняє слово з лабет завжди притаманних йому валентних зв’язків та означень і опиняється у допонятійному, “чистому” просторі “по той бік сущого”, поза естетиками і світобаченнями, де запах матіоли – “фіалковий запах (скляна кіннота сутінок)”, де буття можна застати в ту мить, поки воно ще не закрите від нас кінечними утвореннями культури, поки воно ще “зяє”, постає “розверстаним”, тоді, коли його “застають поети, вперше дозволяючи йому “вимовитися” в словах; де є сама, незаторкнута називанням даність, приміром:

Висота висока,

Висота неприборкана,

Висота відчутлива

Й продовжена за порожнечу

Обгорнула ці землі

Ще до того,

Як пустилася

Безвисотності слова.

Безмовність руйнує,

Безмовність вивищує,

Мов обернена абетка морфології [4, 41].

Все, все достоту розмити могутньою стихією єства, яке в кожному істо-ричному часі реалізується лише почасти, і зводити нове з нічого, з логіко-понятійного хаосу. Такою видається авторська мовна стратегія:


Дощі скородять землю,

Дощі розмивають долину, червоні з потуги,

Настигають її –

Безвітрі, громіздкі

Складають

Нову географію віросповідань

Та психіки [4, 42].

Цікава паралель: Декарт говорив про необхідність у певні моменти життя зважитися стерти всі записи минулого, не поліпшувати, не додавати щось, не ремонтувати, скажімо, будинок, фундамент якого протяла тріщина, а будувати його заново. Ця думка суголосна за змістом першому монологу Гамлета перед тінню батька, який Мамардашвілі перефразовує так: “Під твоїм знаком я зітру всі записи на дошці моєї свідомості й побудую все спочатку і тоді, під знаком Бога, пізнаю істину” [5, 21].

У шалі становлення перебувають земні стихії, первісні речі й форми:

Прочинилася вода, й випадає зерно, несенне простором і кривою листка, не спитого осінню, прочинились птахи й замкнулися від’яснілі тіні – у заплощинній розгойданості моря їх доточує риба [4, 47].

Деякі з них зникають “невпізнаними” (“ніколи ця тиша не прочитана / й померла поза відлунням”, “річка, в якій не плавати”) і, може, колись вигульк-нуть на мить незбагненним фантомним відбитком, аби знову зникнути; деякі лише натякають на своє майбуття:

Як відкривання нотних зшитків –

Це прощання над морем,

А на ранок –

Чистий спокій звіра

Й тінь археолога

По обидві руки народу [4, 35].

Народжується чиста свідомість і жадає первісного, “ні разу не вживаного мозком” слова, слова-Фенікса, що возродилося як осанна новій гармонії:


Прочинилося серце й потишенно заплітає в крило мить імені, мить землі, пощадженої словом, мить світла й себе амінь [4, 48].

На цьому доартикуляційному й досемантичному етапі переважає Просо-дійний елемент, коли важливо не “про що мовиться”, а лише те, що воно взагалі “звучить”. “Слово прагне віднайти ідентичність речі, вгортаючи словесний об-раз назад у предмет” [1, 31].

Атмосфера становлення й понятійної невизначеності відбита і в доборі лапідарних художніх засобів: непереобтяжений символічний ряд, риторичні пи-тання, спричинені “щененазваністю” речей і суб’єктів через пошукове, сказати б, тактильне, “немов”, “наче” й безособові займенники. Водночас “лірика М. Григоріва надзвичайно поліфонічна, емоційно випружена” [7, 33], багатогранна й неохопна, як і творений нею світ, як відбите в цьому пливкому слові буття.

У цьому “новонародженому” світі матерія передує назві й надає смисл означенню. Предмет і поняття розтотожнені, словесна форма, прагнучи заново відтворити матерію, зазнає трансформації. Особливість такої перетвореної форми, за Мамардашвілі, полягає у відчуженні змістовних значень. Форма виявлення набуває самостійного “сутнісного” значення, уособлюється, і зміст замінюється у явищі іншим ставленням, що зливається із властивостями матеріального носія самої форми і стає на місце дійсного ставлення [5, 316].

У цей перетворений вираз вкрадається “позараціональність”, яка повніс-тю витісняє те, що існувало “раціонально”. Тоді “перетворену форму слід розу-міти не просто як видимість, а як внутрішню форму видимості” [5, 318]; і саме її генетичне ядро (архетипи колективного несвідомого, за К. Юнгом) виявляє Григорів без посередництва досвіду: “І слово з нами / і дерев войовниче прасві-тло й остання зоря / без посередників переосмислених висотою” [4, 80].

Ці архетипи, як пише М. Москаленко, “озвались мовою новочасної, як за-вгодно модерної європейської поезії, без звичного посередництва традиційної словесності, тобто фольклору. Інкше кажучи, “магічний сюрреалізм” кількати-сячолітньої давності (для порівняння можна розглянути тексти шаманського екстатичного ряду), в основі своїй безповоротно і назавжди втрачений на своє-му словесному рівні, має здатність інколи озиватись у вигляді пізніх відлунь у художній творчості певним чином організованих поетичних особистостей… Сам принцип підсвідомого “озвучення”, “ословлення” реальностей-архетипів, віддалених від нас тисячоліттями, як бачимо, і в наші дні все ж може реалізува-тися як рідкісний феномен поетичної стихії” [8, 119].


Отож, те невловиме “щось”, умовно назване “буттям”, “даністю”, “знанням”, ті, за Гадамером, “первинні, найбільші, трансцендентні визначення думок, що виходять за межі будь-якої класифікованої за типами сфери речей”, утворюючи єдність, так звану “дефініцію абсолюту” [1, 125], є тим простором філософської думки, яка не має своєї мови, що була б “підпорядкована” її специфічному за-вданню – Мовчати.

Але хай там як, функцію медіатора на себе знову бере слово, слово По-етичне, Бо, можливо, закидає Гадамер, “поезія і філософія – це крайність, сло-во, що застигло у невисловлюваному?” [1, 121], слово, що “випало з мовчання філософів” у лірику М. Григоріва? Бо “поетичне слово – це не формальна вказі-вка на щось інше”, а “саме те, що воно представляє” [1, 120]. Слова не “містяться” в собі, вони тяжіють до “розпросторення”, і “можливо, саме порожнеча, – пише М. Гайдеггер, – зрідні власній суті митця і тому є зовсім не відсутністю, а тво-рінням. …Пустота не ніщо. Вона також і відсутність. В скульптурному втіленні пустота вступає в гру як пошуково-проектуюче випускання, створення місць” [2, 98]. У зв’язку з цим В. Моренець зауважує: “Але ж мова – такий самий ма-теріал для лірика, як мармур для скульптора, і змістово-чуттєве бездно, що ви-никає між асоціативно наближуваними поняттями, також можна розглядати не як пустоту, а простір для вміщення непохопного етичного сенсу-сигналу, який у кожне окреме поняття (слово) вміститися ніяк не може” [7, 9].

Саме в цьому й полягає специфіка лірики М. Григоріва. Ліричний вірш безсумнівно засвідчує невіддільність словесного твору і явища мови як такого. Остання завдяки своїй природній властивості накопичувати інформацію спри-чиняє багатозначність і “затемнення” тексту. “Єдиним способом вивільнення слова і концентрації його на собі самому”, – вважає Гадамер, – є шлях “відчу-ження від надміру звичних мовних закономірностей” [1, 123], коли, здавалося б, порушується єдність уявлення про образ, ігнорується будь-яка послідовна дія, зникають поверхові значення. У Григоріва це стає джерелом напруги чаро-дійного понятійного непорозуміння. Однак там, де є мова, є і єдність сенсу, хоч і ущільненого особливим чином. Слова, не поєднані вимогою звичної семанти-ки, не відбивають логіки ходу думки, а викликають образні уявлення, які на-кладаються одне на одне, суміщуються, взаємоперетікають і утворюють ціле вже на асоціативному рівні підсвідомості, викликаючи звідти “сплячі смисли”. Тут не знайдемо багато спільного із звичним сенсом, слово спрямовується на самого себе, до своїх “метаформних коренів”, забуття яких, за Дж. Міллером, викликає ілюзорне поняття буквального або референційного застосування мо-ви. Це і є, говорить Гадамер, “візитною карткою Poesie Pure” [1, 123].

Таким чином, через мову, слово таки можна наблизитися до відтворення незамулених основ, бо “ми вбачаємо в поезії первісну мову людства. Зрештою, те, що породжує як креативну силу думки, так і поетичні образи, можна назвати “первісною поезією мови”. Поезія М. Григоріва (і Київської школи загалом), як справжня Poesie Pure, Має з філософією спільну рису: поет як філософ, вислов-люючи щось, “не вказує на щось інше, що десь існує” [1, 144]. У нього матеріал як думка, що визріла для формулювання, сконцентрований сам на собі і верба-


Лізується, втілюючись у слово. Мова М. Григоріва перебуває у тому “дитячому стані”, коли вона ще не обмежена диктатом правил, і, прагнучи оформити сло-вами те, для чого ще не знає штампів і формул, випульсовується, не стримувана жодними “решітками”. Але водночас, – і в цьому вся суть, – вона не стає ізо-льованою: діалог можливий саме тому, що комунікативний акт дивовижним чином відбувається на рівні прасвідомості, коли допоміжні образи і смисли ви-творювалася “крок у крок” із самим буттям. Ці первісні маркери буття пасивно “спали” у нашій свідомості, поки її не активізувала поезія. Цей поетичний акт, як акт філософський, котрий М. Мамардашвілі означив “спалахом свідомості” [5, 19], неможливо повторити: якщо неможливо висловити звичайним словом, значить, неможливо й повторити. Це така поезія, яку б Гадамер назвав коштов-ним кристалом, що струменіє вогнем, коли на його грані падає проміння. Від-значивши істину як “світло”, в якому тільки і “являє” себе суще, Гайдеггер говорить, що світло не тільки відкриває, а й засліплює, приховує. Але саме прихову-вання і є началом просвітлення… [3, 341]. Саме тому поезія М. Григоріва як “стій-кий лик істини” завжди не тільки відкриває, а й приховує. Тому неможливо раціонально витлумачити його одкровення, що не дозволяють вичерпати свій зміст, іншими засобами сказати те, що і чим вони є.

У процесі перманентного творення цього світу весь час вигулькують, як спалахи кристалу, незбагненні першоозначення, сліди і нагадування про “невпі-знанне”. Ці спалахи ніби розсувають незчеплені межі світу, пропускаючи дикі пориви первісного семантичного (читай: буттєвого) простору. Вони і є пори-ванням до свободи, бо простір для прориву до неї існує тільки там, де є просвіток, просвіток “між першим кроком творення і другим кроком відтворення” [5, 104].

Література

1. Гадамер Г.-Ґ. Філософія і поезія / Ганс-Ґеорг Гадамер // Гадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика. – К.: Юніверс, 2001.

2. Гайдеггер М. Самопознание Европейской культуры ХХ века / Мартин Гайдеггер. – М., 1991.

3. Гайденко П. П. Прорыв к трансцендентному. Новая антология ХХ века /
П. П. Гайденко. – М.: Республика, 1997.

4. Григорів М. Сади Марії / Михайло Григорів. – К.: Світовид, 1997.

5. Мамардашвили М. Как я понимаю философию / Мераб Мамардашвили. – М.: Про-гресс, 1990.

6. Моренець В. Сучасна українська лірика / Володимир Моренець. Модель жанру // Сучас-ність. – 1996. – № 6.

7. Моренець В. Слово, що випало з мовчання філософів / Володимир Пилипович Мо-ренець // Григорів М. Сади Марії. – К.: Світовид, 1997.

8. Москаленко М. До феномена Михайла Григоріва / Михайло Москаленко // Світовид. –

1995. – №3 (20).

9. Москалець К. Різноманітні форми мовчання / Костянтин Москалець //Сучасність. –

1996. – № 6.


УДК 792

Похожие статьи