Головна Образотворче мистецтво Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури УКРАЇНОЗНАВСТВО ЯК КУЛЬТУРОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ДОСВІДУ У 70–90-ті РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ
joomla
УКРАЇНОЗНАВСТВО ЯК КУЛЬТУРОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ДОСВІДУ У 70–90-ті РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ
Образотворче мистецтво - Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури

Василь Григорович Романчишин

Директор Комунального вищого

Навчального закладу «Київське обласне

Училище культури і мистецтв»,

Заслужений діяч мистецтв України

У статті йдеться про особливості розвитку культурологічної думки в Україні як чинника формування національної самосвідомості українського народу у 70–90 роки ХХ століття. Узагальнено також досвід українських гуманітаріїв того періоду, який став підґрунтям для подальшого розвитку вітчизняної культурологічної думки незалежної України.

Ключові слова: Українознавство, культурологія, українська інтелігенція, національна самосвідомість, митець.

The article is about the features of cultural attitudes in Ukraine as a factor in the for­mation of national consciousness of the Ukrainian people in the 70–90 years of the twenti­eth century. Summarized the experience of Ukrainian humanities that period, which became the foundation for further development of national cultural views of independent Ukraine.

Key words: Ukrainian studies, cultural studies, the Ukrainian intelligentsia, national identity, the artist.

З утвердженням незалежності України і подальшим процесом розбудови української держави відкрилися широкі можливості щодо глибокого, цілісного аналізу української культури і, водночас, загострилися як проблеми відродження національних традицій, так і необхідність їх переосмислення. Швидкоплинні події останніх років, які розвиваються на тлі протиборства різних політичних сил, економічної кризи, нестабільності, викликають істотні зрушення в суспільній свідомості. Поступово переглядаються певні життєві орієнтири, потреби, норми життя та формуються нові цінності. Широкі можливості, що відкриваються перед гуманітарними науками, дозволяють повернутися до власних витоків, без ідеологіч­них нашарувань переосмислити далеку й близьку минувшину, позбавитися «білих» плям у всіх сферах духовної діяльності та активно «вписатися» в сучасний, перед­усім, європейський теоретичний контекст.

90-ті роки ХХ століття значно розширили діапазон досліджень з багатьох проблем української культури взагалі і художньої культури, зокрема. Це пов’язано не тільки з процесом зняття ідеологічних обмежень, а й з можливістю викори­стання нових архівних матеріалів, з пошуками шляхів зіставлення тих процесів, які відбувалися в Україні, із загальнокультурним рухом європейської науки. Наголос на європейському контексті обумовила практика, коли історія і теорія української культури – у тих рідких випадках, коли до її осмислення зверталися тогочасні вчені, – аналізувалися в межах культуротворчих процесів Росії. Цей аспект визначив праці переважно 70-х–80-х рр. ХХ ст. Проте, у 90-ті рр. ХХ ст. загальні обриси динаміки розвитку української культури для теоретиків не на­були культурологічного характеру. Це, скоріше, процес свідомої і послідовної концептуалізації конкретних проблем. Такий висновок досить переконливо під­тверджують теоретичні розвідки місця України в історичних долях слов’янства та


Витоків слов’янської культури (С. Безклубенко, В. Горський, Д. Кучерюк, М. Попо­вич), специфіки українського бароко (Л. Довга, І. Сурмай), логіки становлення української філософії (А. Бичко) та ін.

Найбільш свідомим і послідовним прагненням до концептуалізації просяк­нуті й аналізи української культури кінця XIX – початку XX століття – складно­го та суперечливого періоду в історії української художньої культури. Посилювали це прагнення історичні паралелі між 80–90-ми рр. ХХ ст. та складністю соціально-політичної ситуації, загостренням національного питання та піднесенням духовної активності інтелігенції. Наприкінці ХІХ століття особливий інтерес викликали по­гляди, пов’язані з розумінням шляхів і тенденцій розвитку наукової художньої культури: народницькі, міфологічні, модерністські, ментальні, пролетарські. Хоча жодне з них не набуло пануючого положення, не стало визначальним і тим самим – об’єднуючим духовні пошуки як інтелігенції, так і народу, саме наприкінці ХІХ ст. – і це слід підкреслити – духовне єднання української інтелігенції і народу ви­явилося найвиразніше. Аналізуючи природу цих процесів, українські дослідники 90-х рр. ХХ ст. бачили протиріччя, закладені в них з позицій тих зрушень, які відбулися у ставленні до традиційних форм самовизначення українського куль­турного буття.

Необхідність їх розв’язання відчувалася досить гостро, подекуди пород­жуючи в людському плані болючі стосунки в родинах між поколіннями, особ­ливо, після проголошення незалежності України.

Саме літературна творчість як художня правда, що викривала найгостріші проблеми тогочасного життя та відродження історичної правди у її документальних формах для багатьох науковців 90-х рр. ХХ ст. стали своєрідним дороговказом для пошуку нових архівних документів (невідомих українських артефактів, фольклор­них пам’яток).

Така установка сформувалася під впливом нових акцентів, які робили ці підходи актуальними.

Намагання торкнутися їх опосередковано простежуються в концепціях естетичної та художньої культури радянського народу, які представляли українську культурологічну думку в 70–80-ті рр. ХХ ст. [1], збірках статей з наближеною те­матикою [2], монографіях, присвячених аналізу зв’язків професійної і народної творчості [3], її світоглядних особливостей.

Отже, у наукових уявленнях ХХ ст. про історію української культури проб­лема традицій і їх творчого засвоєння ніколи не втрачала актуальності. Її в своїх працях підтримували представники української діаспори, про це свідчить така теза В. Липинського: «Досконалити традицію – тобто обережно відкидати з неї все, що в життю нації показало себе шкідливим, все, що для національної творчості сказалось нездоровим, і з любов’ю та пієтизмом розвивати те, що ви­казало свою творчу силу і життєздатність – ось завдання тих, хто живе життям нації, хто з життям нації зв’язує своє власне життя» [4].

В умовах відсутності державності, приниження національної гідності, проблема традицій загострюється. Як і В. Липинський, багато хто з українських радянських дослідників робить наголос на минулому і саме там шукає ідеали, які стверджують велич нації. Водночас, наголос на національному аспекті традицій тяжіє і до наступної помилки – ізоляції від того, що знаходиться поза межами національної культури. Традиція може мати негативний підтекст, якщо тяжіє до замкненості, перетворюючи духовне життя народу, країни на замкнену


Систему. Перебільшена оцінка традицій обмежує новаторство як, певним чи­ном, руйнування якихось зрізів традицій.

Проблема «традиція – новаторство» досить гостро демонструвала свої пози­тивні і негативні моменти в умовах радянських реалій, коли існувала ідеологічна необхідність у загальних нормах, але ці норми були нездатні замінити національні. Отже, теоретично зміст поняття «традиція» розглядався радянською наукою як ключове питання [5].

Були спроби розкривати цей зміст через термін «спадковість», який тлу­мачився як проміжна ланка між традицією та новаторством, дозволяв обходити занадто гострі питання національної історії, які виходили за межі політично за­декларованих характеристик.

Наголос на спадковості дозволяв відокремити від неї ту чи іншу позицію, яка в ці характеристики не вписувалася. У 90-ті рр. ХХ ст., коли загострилося питання, як далі повинні розвиватися успадковані національні «сюжети» в інших історичних умовах, актуальності набув ще один термін «наступність», який пере­дбачав не тільки подальший розвиток традицій, але й їх оновлення за формами функціонування, прилаштованими до змін у потребах та суспільних вимогах [6].

У 80–90-ті рр. ХХ ст. робляться також спроби визначити етнонаціональні ри­си розвитку української культурної спадщини порівняно з іншими культурними традиціями. Їх основою стали періоди, коли «відбувається наукове осмислення української культури, її специфіки порівняно з іншими національними культурами. Етнографи, історики, фольклористи (М. Драгоманов, В. Антонович, Ф. Вовк, І. Руд-ченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко), спираючись на теорії компаравістики (запозичення та взаємовпливу) та міфологічні європейські школи, виділяють національні специфічні особливості культури» [7].

Особливу увагу привертали праці тих представників української інтелі­генції, які намагалися створити цілісну панораму історичних трансформацій українського культурного досвіду. Її ключовою фігурою став І. Я. Франко. За ним визнається право вченого, який здійснив «філософсько-світоглядне опра­цювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів дохристиянської Русі і до кінця XIX ст.» [7].

З появою перевидань праць українських громадських діячів, істориків та письменників маловідомих у радянський період (М. Грушевського, І. Огієнка та інших), почався процес їх теоретичного опанування та впровадження у науко­вий вжиток, що розширило проекції висвітлення історії української культури. Позитивно позначилося також на оновлених підходах до цієї історії залучення фактологічних даних, зібраних та опрацьованих представниками української діаспори.

Етнокультурні, конфесійні, професійні наукові версії розвитку української історії в період 80–90-х рр. ХХ ст. відроджувалися в контексті реалій політичного життя України в цей період, що позначилось у акцентах на подіях та чинниках, які спрямовували цей розвиток. Простежується також намагання інтерпретувати її у значеннях, протилежних тим, які закріпилися за ними в радянський період.

Активізація суспільно-політичного життя України наприкінці ХХ ст. виокре­мила як співзвучні процеси, що відбувалися у другій половині ХІХ століття: зростання громадської ролі письменництва, лідерство як совісті нації її окремих представників у боротьбі за духовне визволення та соціальне «розкріпачення», са­ме такого звучання набувають оцінки творчості Т. Шевченка у 90-ті рр.; внесок


У розвиток національної самосвідомості культурно-просвітницьких товариств-громад: дискусії, які в них відбувалися теж тлумачаться як варіанти розв’язання проблем національного відродження: чи покладатися в цьому процесі на підняття ваги соціальної критики, чи виходити з національно-патріотичних позицій «природної демократичності» українського етносу як ознаки його ментальності.

У наукових працях 80–90-х рр. ХХ ст. 60–80-ті рр. XIX ст. висвітлюються з позицій активної просвітницької діяльності літературних видань «Основа» та «Киевская старина», пошукових робіт науковців Київського, Харківського, Одеського, Чернівецького університетів. Як слушно зауважує І. В. Іваньо «роз­виток вищої та середньої освіти, організація українських недільних шкіл, видання популярних брошур українською мовою з природничих наук, медицини, гео­графії, історії, права, з одного боку, збирання й публікації пам’яток українського фольклору і етнографії, історії писемності і, що найбільш важливо, мови – з іншо­го, визначили значний успіх україністики». Саме ця різнобічна, цілеспрямована діяльність сприяла, як зазначає І. В. Іваньо, «філософському осмисленню про­блем української культури взагалі і художньої, зокрема... Мовознавство, літературознавство і фольклористика стають тими науками, в межах яких відпрацьовуються естетичні принципи, які мали значний вплив на формування професійної культури і на світогляд її діячів» [8].

Важливість усіх оцінок для української науки полягала в тому, що вони спонукали до паралелей.

Тотальна відмова від радянської спадщини примусила українську науку у 90-ті рр. ХХ ст. шукати, перш за все, альтернативну методологію марксистсько-ленінській, особливо у мистецтвознавстві, звертатися до різних теорій, вітчизня­них та європейських, особливо коли мова йшла про зміну в культурі (мистецтві) стильових векторів.

Зокрема, проблема соціального у мистецтві, його форми: реалізм як «соціальний аналіз», що виводить на сцену існуючі, а не вигадані обличчя й об­ставини, чи романтизм у своїх прямих зв’язках з народною творчість, наскільки таку форму можна вважати ретроградством.

Така постановка питання посилювала усвідомлення вагомості літературного слова як провідника національної ідеї та пов’язаної з нею системи естетичних та моральних цінностей, а тому сприяла актуалізації позицій, в яких проголо­шувалася нерозривність народу і митця – виразника інтересів й сподівань саме цього народу.

У нових історичних умовах кінця ХХ ст., українська наукова думка праг­нула ще раз визначитися з тим, якою має бути подальша роль української куль­тури та підходи до висвітлення її історії. А саме, у який спосіб потрібно осмис­лювати сутнісний зміст культурно-історичної динаміки, якими категоріями його краще вимірювати, особливо коли мова йде про творчу діяльність? Завжди її характеристику пов’язували з появою нової якості. Проте, не завжди уточнюва­ли різницю між значеннями «нове», «новий», «новизна». «Нове» в межах відомого і «нове» як крок у незвідане потребу в таких уточненнях почали усвідомлювати ли­ше у другій половині ХХ ст. Але, як наукова проблема визначення цих дефініцій постала перед українською наукою у 90-ті рр. ХХ ст. і не в проекції опозиції традиційне – новаторське, а по суті.

Розглядаючи феномен художньої творчості з точки зору її естетичного потенціалу Л. Т. Левчук виокремлює в якості оціночної категорії поняття «но­ве». Вона підкреслює необхідність в аналізах творчих досягнень «чітко виявля -


Ти критерії нового, відрізняти якісно нове, як результат творчості, від кількісного принципу аналізу нового – такого, що є тиражуванням або шаблонною роботою» [9].

Ще одна тенденція, яка спрямовувала розвиток наукової думки українознавців, була пов’язана з потребою узагальнення та систематизації творчих здобутків попе­редників у культурно-історичному контексті тих чи інших мистецьких подій.

Стильова строкатість мистецької практики та її оцінки, що склалися в ра­дянський період, не дозволяли комплексно охарактеризувати досягнення україн­ської культури в її самобутності. Не менш важливим для наукової теорії було визначення термінологічно та хронологічно щодо тих течій, в межах яких відбувалося становлення того чи іншого виду мистецтв.

Для істориків української культури ця проблема була на той час важли­вою, бо давала змогу з’ясувати специфіку спадкоємності у розвитку художніх ідей, які визначали тенденції їхнього розвитку на різних етапах.

Різновекторність підходів в оцінках історичних здобутків українців знайшла своє відображення у оновленні проблемного поля для тих, чиї наукові інтереси виходили за їхнє вчення. Проте, більшість з них не змогли подолати політичної заангажованості у теоретичних висновках. Українська державність у 90-ті роки тільки визначалась. Тому передбаченою сьогодні сприймається поява праць, в яких робилася спроба визначитися в контексті міжкультурних зв’язків з особ­ливостями української ментальності (Старовойт І. С. «Західноєвропейська і україн­ська ментальність». – Тернопіль, 1995; «Україна: культурна спадщина, націо­нальна свідомість, державність». – К., 1992).

Жорстка критика радянської політики в галузі культури, яка розгорнулася у 90-ті роки посилювала необхідність вивчення ролі в її розбудові та збереженні як національної української інтелігенції. Актуальності ця проблема набула після появи досліджень, які містили факти переслідувань, цензури та репресій (Петров В. Діячі української культури. 1920–1940 рр.: Жертви більшо­вицького терору. – К., 1992; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. – К., 1995).

Складність історичних доль української інтелігенції віддзеркалює її історичне сприйняття за принципом персоналізації, який не дозволяє використовувати «одномірність» у наукових оцінках іі діяльності.

Мозаїчність теоретичних ідей, громадянської позиції, навіть у межах пев­ного часового відрізку не дозволяє підпорядковувати діячів української культу­ри певній системі, жорстокому залученню до якоїсь орієнтації: націоналіст, ліберал, марксист, революціонер-демократ, народник та ін.

Саме за такою схемою будувались оцінки діяльності окремих представників української інтелігенції за радянських часів. Обминалися також постаті, діяльність яких піддавалася цензурі, або замовчуванню з ідеологічних міркувань.

Альтернативою матеріалізму радянського періоду стали пошуки національної ідентичності у сфері духовного життя. Українська ментальність визначається як прояви екзистенційності, яку декларує персоналістична спрямованість вітчизняної філософської думки. У таких ознаках її характеризують у своїх працях А. Бичко, В. Горський, В. Лісовий та ін.

Отже, можна стверджувати, що важливою постаттю, яка здійснює вирі­шальний вплив на розвиток суспільства наприкінці ХХ століття є митець, який долаючи ідеологічні та політичні складності, намається виконати своє історичне призначення: якомога активніше впливати на духовний розвиток найширших верств населення, впливати і в загальнопросвітницькому плані і чітко окресле-


Ному національному. Такий висновок підтверджує й загальна установка у той період на національне виховання, використання культури, мистецтва для фор­мування національної самовідомості.

Період 70–90-х рр. ХХ ст., періодизація якого набула у характеристиках істориків термінів «застою», «перебудови», «проголошення незалежності» є най­більш яскравим підтвердженням такого висновку.

Для суспільних наук цей період досить важливий саме тим, що формується нова, не марксистсько-ленінська парадигма узагальнення суспільних явищ, а культурологічна, тобто така, що спирається на системну оцінку, хоча й не без ідео­логічних важелів, змістовного їх наповнення в проекціях на особливості націо­нальної ментальності та її історичних форм.

Без накопиченого у 70–90-ті рр. ХХ ст. досвіду неможливо оцінити над­бання українських гуманітаріїв, які використали його як підґрунтя для розвитку теорії культури та українознавства – системного знання, що дало поштовх для подальшого розвитку вітчизняної культурологічної думки.

Література

1. Передерій В. Ф. Художня культура і радянський спосіб життя / В. Ф. Передерій. – К.: Знання, 1976. – 46 с.; Передерій В. Ф. Художня культура радянського народу / В. Ф. Передерій. – К.: Мистецтво, 1986.– 151 с.; Передерий В. Ф. Эстетическая культура советской молодежи / В. Ф. Передерий. – К.: Знание, 1986. – 40 с.

2. Смолій В. А. Україна: діалектика національного розвитку / В. А. Смолій, В. Г. Сар-бей, І. С. Хміль, С. В. Кульчицький. – К.: Ін-т історії АН УРСР, 1989. – 32 с.; Человек и ис­тория в средневековой философской мысли русского, украинского и белорусского народов: сборник научных трудов / Академия наук УССР, Институт философии. – К.: Наукова думка, 1987. – 340 с.

3. Грицай М. С. Давня українська поезія / М. С. Грицай. – К.: Вид-во Київськ. ун-ту, 1972. – 153 с.; Попович М. В. Мировоззрение древних славян / М. В. Попович. – К.: Науко­ва думка, 1985. – 167 с.

4. Липинський В. Листи до братів – хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму / В. Липинський. – Торонто, 1953. – С. 94.

5. Баллер З. А. Преемственность в развитии культуры / З. А. Баллер; АН СССР, Ин-т философии. – М.: Наука, 1969; Ладыгина А. Б. Искусство: диалектика преемственности / А. Б. Ладыгина. – Минск: Изд-во Белорусского ун-та, 1979; Власова В. В. Традиция как социо-лого-философская категория / В. В. Власова // Философские науки. – 1980. – № 4; Кулико­ва И. С. Традиции и новации в эстетике / И. С. Куликова. – М.: Знание, 1989; Шацкий Е. А. Утопия и традиция / Е. А. Шацкий. – М.: Знание, 1990; Зеленкова И. Л. Традиции и инновации в истории этики / И. Л. Зеленкова. – Минск : Изд-во Белорусского ун-та, 1991.

6. Толкачова Н. Е. Наступність у розвитку естетико-мистецтвознавчих концепцій
художньої творчості: друга половина XIX – 20-ті роки XX століття : автореф. дис. на здобут­
тя наук. ступ. канд. філос. наук : 09.00.08 / Толкачова Наталія Євгенівна; Інститут філософії
ім. Г. С.Сковороди НАН України. – К., 1998. – 16 с.

7. Бичко А. К. Українська культурологія / А. К. Бичко // Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії / ред. Ю. І. Римаренко, І. Ф. Курас. – К.: [Б. в.], 1993. – С. 610.

8. Иваньо И. В. Очерк развития эстетической мысли Украины / И. В. Иваньо. – М.: Ис­кусство, 1981. – С. 166.

9. Левчук Л. Т. Естетичний потенціал художньої творчості / Л. Т. Левчук // Естетика. – К.: Вища школа, 1997. – С. 368.


УДК 008 – 394.9

Похожие статьи