Головна Образотворче мистецтво Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕСТЕТИКИ УКРАЇНСЬКОГО ІКОНОПИСУ XV – XVI СТОЛІТЬ
joomla
ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕСТЕТИКИ УКРАЇНСЬКОГО ІКОНОПИСУ XV – XVI СТОЛІТЬ
Образотворче мистецтво - Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури

Олексій Ігорович Матицин

Аспірант кафедри етики, естетики

Та культурології Київського національного

Університету імені Тараса Шевченка

У статті розглядається проблематика дослідження українського іконопису XV – XVI століть. Аналізується масив літератури, що має безпосередньє відношення до ви­вчення богословсько-естетичних основ українського іконопису XV – XVI століть.

Ключові слова: естетика, мистецтво, ікона, культура, сакральний.

The article examines the problems of research of Ukrainian icon painting XV – XVI centuries. Еxamines the body of literature that is relevant to the study of theology-aesthetic foundations of Ukrainian iconography XV – XVI centuries.

Key words: Aesthetics, art, icon, culture, sacred.

Адекватне розуміння складного процесу становлення та розвитку україн­ського іконопису в цілому та, зокрема, тих суперечливих процесів, що формува­ли образ української ікони XV – XVI ст., неможливе без детального розгляду джерелознавчої бази, на якій побудовано вивчення вітчизняної іконописної тра­диції даного періоду. Зазначимо, що сам цей розгляд базується на використанні значного масиву літератури з вказаної вище проблематики.

Даний масив умовно можна розділити на дві групи: 1) література у якій, власне, розробляються питання образу, ікони, суті Божественних сил, Божест­венних енергій та їх графічного зображення, досліджується знакова і символічна суть ікони та розробляються її семіотичні складові; 2) праці дослідників, в яких ці питання аналізуються в рамках конкретних богословсько-естетичних традицій (йдеться про праці, які тематизовано як історико-естетичні та богословсько-естетичні), праці спрямовані на вивчення культури Візантії (як носія основ християнської церкви) та культури Київської Русі (як бази для формування ос­нов української іконографії), праці, у яких досліджується зв’язок ікони з бого­слов’ям, та праці мистецтвознавчого характеру, де феномен ікони досліджує­ться як витвір образотворчого мистецтва.

Слід зауважити, що тут ми маємо одразу декілька шляхів, по яких прохо­дить процес висвітлення у літературі самого феномена ікони. Перший шлях – богословсько-естетичний та історико-богословський напрями. Література, що входить до складу цих напрямів, має більш теологічний та богословський ха­рактер. Автори цієї групи літературних джерел не використовують філософсько-естетичний та мистецтвознавчий понятійно-категоріальний апарати. У своїх працях вони апелюють до сфери божественного як до найвищої та беззаперечної істини. Для них історія східнохристиянської іконописної традиції є лише час­тиною загальної біблійної історії.


Другий шлях можемо позначити як науковий. Використання дослідника­ми теоретико-методологічного апарату естетики, філософії та мистецтвознавст­ва дає змогу аналізувати феномен ікони під критичним (у науковому плані) кутом зору. Науковці, філософи та мистецтвознавці розглядають ікону як витвір образотворчого мистецтва, безпосередньо пов’язаний з тією чи іншою культурною традицією. Божественна природа ікони в їх працях поступається місцем природі матеріальній.

Відмітимо, що через обмежений обсяг даної статті основна увага приді­ляється працям переважно наукового характеру. Дана частина, як вказувалось вище, умовно поділена на кілька етапів. Перший – огляд літератури з питань дослідження духовної спадщини християнської церкви, адже усвідомлення повної картини становлення українського іконопису неможливе без хоча б ог­лядового ознайомлення з богословсько-естетичною традицією східного христи­янства. Його слід розпочати з фундаментальної чотиритомної праці Василя Васильовича Болотова «Лекції з історії стародавньої церкви», в якій комплекс­но висвітлено не тільки історію християнської церкви від періоду зародження до періоду кризи іконоборства, а й досліджено політичні та юридичні аспекти діяльності християнської церкви, проаналізовано величезний масив літературних джерел з питань виникнення та розвитку християнської церкви та сакрального мистецтва [3].

Більш широко (в рамках хронографії) та не менш детально розкривається історія християнської церкви в праці М. Е. Поснова «Історія християнської церк­ви. До поділу церков 1054 р.». Наступними можна назвати праці Ф. І. Успенсь­кого «Історія візантійскої імперії» та П. А. Терновського «Изученіе византийской исторіи и ея тенденціозное приложеніе въ Древней Руси». В останній (у другому томі) досліджується питання взаємодії візантійської імперії та Київської Русі і вплив першої на подальший розвиток духовної культури Русі та Росії до періоду правління Петра I.

Видатною є двотомна праця Д. О. Бєляєва «Byzantina. Нариси, матеріали і замітки по візантійських древностях». Автор докорінно досліджує особливості обрядовості Візантії та, зокрема, вузького її аспекту, як обряд богомольного ви­ходу візантійських імператорів. Історії розвитку візантійської культури присвя­чене тритомне видання «Культура Візантії» 1991 р., де вперше в історії радянської візантології дається відносно повна характеристика усіх галузей культурного життя візантійської імперії в період з IV по XV ст. [9].

Окремо слід виділити фундаментальні праці з історії християнської церк­ви «Аннали церковні» (Annales Ecclesiastici, 1588–1617 рік) Цезаря Бароні та грандіозні видання Жака-Поля Міня «Латинська Патрологія» (Patrologiae Latinae Cursus Completus, 1844–1855 р.) і «Грецька Патрологія» (Patrologiae Graecae Cursus Completus, 1857–1858 р.).

Серед праць, в яких висвітлюється питання становлення іконопису як «офіційного» мистецтва східної християнської церкви, відмітимо дві праці: «Исторія святыхъ Вселенскихъ соборовъ» у двох томах (1871 р.) та «Дъяния Вселенскихъ соборовъ» в семи томах (1909 – 1910 рр.).


У рамках дослідження богословсько-естетичних поглядів Візантії слід виділити праці В. М. Лур’є «Історія візантійської філософії» та В. В. Бичкова «Мала історія візантійської естетики». Перша праця має більш вузьку спрямованість та присв’ячена розгляду процесу формування візантійської філософії. До проблемно­го поля даного дослідження входять такі надзвичайно важливі для нашої робо­ти аспекти візантійської богословсько-естетичної традиції, як проблема «іпостасі» та поняття Божественної енергії [10, 80–92]. Праця В. В. Бичкова піднімає коло питань стосовно безпосереднього формування богословсько-естетичної традиції Візантії.

Проблемних аспектів формування літератури Візантії у своїй праці «По­етика ранньовізантійської літератури» торкається С. С. Авєрінцев: він акцентує увагу на давньогрецьких коренях візантійської естетики, розглядає надзвичайно цікаве для нас питання щодо огляду процесу формування та розвитку понять і категорій у ранньовізантійській естетиці. На основі лінгвістичного аналізу по­няття «красота» та категорії «прекрасне» автор обгрунтовує доцільність вико­ристання естетичних категорій та власне самого прняття «естетика» для дослідження духовної культури Візантії [1, 34–41].

Серед величезної кількості праць, присвячених культурі Візантії, окремою сторінкою виділяється література дослідників-мистецтвознавців. Найяскравішим представником цього напрямку є Н. П. Кондаков. У своєму фундаментальному дослідженні «Іконографія Богоматері» (аналогів якому за глибиною розробки проблеми та повнотою ілюстративного матеріалу досі немає у візантології) він розробляє та активно застосовує так званий іконографічний метод дослідження, який вивчає структуру зображення, що повторюється.

Серед праць видатних учнів Н. Кондакова першої половини XX ст. слід відмітити дослідження Андре Грабара «Імператор у візантійському мистецтві», яке по праву вважають однією з найвидатніших робіт з візантійського мистец­тва. Саме завдячуючи даній праці та дослідженню Н. Кондакова «Зображення руської князівської сім’ї у мініатюрах XI століття» вже у першій половині XX ст. стає можливим говорити про особистісне начало у мистецтві Візантії та його тісний зв’язок з мистецтвом Київської Русі.

У рамках проблематики даної роботи на особливу увагу заслуговує література, присвячена дослідженню розвитку давньоруської іконографії. Влас­не, історія дослідження іконографічної спадщини Київської Русі нараховує вже майже два століття. Інтерес до пам’яток давньоруського сакрального мистецтва зароджується ще в першій половині XIX ст., коли Д. А. Ровінський вперше на­магається класифікувати давньоруський іконопис по «письмах» і «пошибах». Велику роль відіграють праці Ф. І. Буслаєва, який надав питанню вивчення мис­тецтва Київської Русі історичного характеру. Дослідження Ф. Буслаєва стали базою для розвитку в другій половині XIX ст. декількох гілок історичного знання в історії мистецтва.

Значний прорив у вивченні іконографічних пам’яток відбувається в першій половині XX ст. Слід відмітити працю М. П. Ліхачова «Історичне зна­чення італо-грецького іконопису», що і посьогодні має не тільки чисто історичне


Значення, а й є цінним джерелом фактичних свідоцтв, оцінок та історико-культурних характеристик.

Одним з найвідоміших представників тогочасної академічної науки був учень Н. П. Кондакова – Д. В. Айналов. В його працях (наприклад «Історія русської живопису від XVI по XIX століття») спостерігається підвищена увага до формально-стилістичних аспектів сакрального живопису та проводиться розгорнутий аналіз величезного масиву письмових джерел.

На особливу увагу заслуговують невеликі за обсягом наукові етюди вче­ного. Для вивчення взаємозв’язку мистецтва Київської Русі з мистецтвом Криму корисним буде журнал «Пам’ятники християнського Херсонеса», редактором якого був Д. В. Айналов.

Наступним етапом у розвитку наукового дослідження іконографії Київської Русі є праці М. В. Алпатова «Давньоруський іконопис» та В. Н. Лазарєва «Руський іконопис від витоків до початку XVI століття», де проводиться детальний мис­тецтвознавчий аналіз відомих на той час пам’яток давньоруської іконографії. У згаданих вище роботах вперше ставиться питання про особливий (відмінний від візантійського) характер сакрального мистецтва Київської Русі.

Аналізуючи історію розвитку вивчення пам’яток давньоруської бого­словсько-естетичної традиції, важливо підкреслити величезний вклад вітчизняних науковців в розробку даних питань – В. С. Горського, О. М. Сирцової, С. В. Бондаря, Т. В. Целік, В. І. Ульяновського. Праці В. С. Горського давно стали фундаменталь­ною основою для подальших розробок в руслі давьоруської філософської дум­ки. Надзвичайно важливою в цьому контексті є його праця «Філософські ідеї в культурі Київської Русі XI – початку XII століття», де детально обгрунтовується сама можливість та доцільність використання терміна «філософія» у контексті культурної традиції Київської Русі XI – XII ст. [6]. Аналізу Ізборника Святослава присвячена низка праць С. Бондаря, в яких автор, вивчаючи особливість української середньовічної філософії, виділяє її практичну скерованість, підкреслює естетичну значимість теми Премудрості [4].

Характер унікального дослідження носить праця О. М. Сирцової, де прос­тежується вплив як канонічних текстів праць Отців церкви, так і апокрифічної літератури на формування богословсько-естетичної традиції Київської Русі [2]. Досить важливим є сам факт звернення до такого малодослідженного джерела як християнські та давньоруські апокрифи.

Власне, в тому самому ключі можна назвати праці: «Апокріфи Давньої Русі» російського дослідника М. В. Рождественського, «Богомілські книги і ле­генди» болгарського вченого Й. Іванова, «Стіхі духовниє» Г. П. Федорова тощо. Роз’ясненню понять «апокриф» та «апокрифічна література» присвячено пер­ший розділ книги А. П. Скогорєва «Апокрифічні діяння апостолов. Арабське Євангеліє дитинства Спасителя».

Цікавою з позиції дослідження зрізу епохи крізь призму однієї постаті є робота В. І. Ульяновського «Митрополит київський Спиридон», в якій деталь­ний аналіз праці митрополита Спиридона «Слово на сшествіє святаго духа» надає змогу глибше зрозуміти основи богословсько-естетичної парадигми України XV ст. [15].


Велике значення для розуміння специфіки давньоруського іконопису має дослідження розвитку самобутніх (незалежних від Візантії) рис в культурі Київської Русі. Однією з таких рис є спрямованість на особистісне начало, орієнтація на індивідуалізацію в давньоруській культурі, зокрема у сакрально­му мистецтві. Слід зауважити, що цим індивідом не є звичайний «мирянин», індивідуальних рис набувають зображення святих (Борис та Гліб) та зображен­ня князя або членів князівської родини (груповий портрет родини Ярослава Мудрого у Софії Київській).

Дані особливості розкриваються у дослідженні Т. В. Целік. На основі значного істориографічного матеріалу та аналізу багатьох літературних джерел автор робить висновок про наявність особистісного начала (власне він і вводить термін «особистісне начало») в культурі Київської Русі. Хоча частина книги но­сить більше описовий характер, значна частка матеріалу може бути використа­на для аналізу богословсько-естетичного аспекту давньоруської культури.

Поряд з аналізом давньоруської літературної спадщини слід відзначити робо­ти, присвячені безпосередньо розгляду української літератури. Міцним фундамен­том для подальших досліджень стали праці Івана Франка. Не зосереджуючись на аналізі окремих літературних мотивів та напрямків, автор представляє на розсуд читачів величезний масив літератури. Напряму пов’язуючи розвиток літератури з розвитком інших феноменів української культури, Іван Франко закладає основи комплексного аналізу культури України.

Величезним внеском у розвиток вивчення української культури є шести­томна праця М. Грушевського «Історія української літератури», де автор досліджує виникнення та розвиток в літературі України різноманітних тем та сюжетів. Вплив багатьох із них (старозаповітні легенди, христологія, есхатологія, космогонія) на формування української іконографії важко переоцінити, тому праці, в яких проводиться їх детальний розгляд, є надзвичайно важливими для всіх, хто вивчає українську мистецько-естетичну традицію. Окремий розділ своєї праці М. Грушевський присвячує такому надзвичайно важливому питанню як вплив богумільства на формування української літературної традиції.

Однією з перших спроб побудови чіткої хронології української літератури є праця Д. Чижевського «Історія української літератури». Важливим є те, що, завдячуючи цьому дослідженню, ми маємо змогу хронологічно прив’язати окремі пам’ятки української літератури до конкретного історичного періоду. Подібний метод згодом застосовуватиметься й дослідниками української бого­словсько-естетичної думки та дослідниками української іконографії. Серед українських дослідників-літературознавців його використовує й Іван Огієнко. Він дає власну хронологію розвитку української літературної традиції.

Одну з перших спроб дати цілісну картину розвитку історії української естетики зро­бив І. Іваньо в своїй праці «Нариси розвитку естетичної думки України». Його дослідження включає аналіз ролі мистецтва княжої доби. У розділі, присвяченому естетиці ХІІІ – ХVII ст., про українське сакральне мистецтво (переважно фрески) згадується з погляду його зв’язку з тогочасними гуманістично-ренесансними ідеями [7]. Окрема стаття присвячена розгляду середньовічної естетики у першому томі «Історії філософії на Україні» (за редакцією В. Нічик). Значна увага приділена проблемам єдності етичного та естетичного, проаналізовано


Сакрально-літургійні функції ікон, вплив неоплатонізму та ісихазму на розвиток української філософської думки [8].

Серед сучасних досліджень української літературної спадщини слід відмітити праці В. Шевчука, Г. Грабовича та монографію польського дослідника Р. Радишевського. Остання цікава тим, що дає змогу повною мірою уявити про­цес взаємовпливу української та польської ренесансно-барокових літературних традицій. У першому розділі монографії «Польсько-українське пограниччя в літературі Ренесансу і Бароко» розглянуто характер польського посередництва у формуванні староукраїнського письменства, розвиток ідеї лицарства у поезії українського Ренесансу й Бароко [17]. Цікавим є те, що через Польщу відбувався не тільки обмін творами літератури, а й контакт православного сакрального мистецтва України з сакральним мистецтвом католицької Європи. Наслідки впливу останньо­го добре прослідковуються в зразках тогочасного українського іконопису [11].

Дослідження безпосередньо українського іконопису розпочинається з кінця XIX ст. Саме тоді на хвилі інтересу до пам’яток українського середньовічного мистецтва починають з’являтися перші колекції творів малярства. Одну з таких колекцій у Львові почав збирати при Народному домі історик А. Петрушевич, пізніше – товариство «Просвіта», І. Шараневич у Ставропігійському інституті (колишнє Ставропігійське братство), наукове товариство імені Т. Г. Шевченка. У кожній з цих збірок були присутні твори українського іконописного мистецтва.

Однак на науковому рівні українську іконописну традицію вперше починає досліджувати у своїх працях І. С. Свєнціцький. Слід зауважити, що йо­го дослідження носять суто мистецтвознавчий характер та охоплюють лише га­лицько-руський іконопис XV–XVI ст. [12]. Ширше українську ікону розглядає В. І. Свєнціцька. Розвиток української іконописної традиції XIV–XVIII ст. дослідниця висвітлює у контексті загального соціально-економічного розвитку тогочасної України [13].

Необхідними при дослідженні художньо-естетичних основ українського іконопису періоду XVI–XVIІ ст. є праці таких видатних дослідників як П. Жолтов-ський («Український живопис XVIІ–XVIII століть»), П. Білецький («Український портретний живопис XVIІ–XVIII ст.») та В. Овсійчук («Українське мистецтво другої половини XVI – першої половини XVIІ століть»). Як складову української мистецької традиції розглядає іконопис Ф. Уманцев [16].

Та найбільш цілісну картину розвитку української іконописної традиції дає Д. Степовик. Його праця «Історія української ікони X – XX століть» є взагалі пер­шою спробою (і поки що єдиною) дати повну хронологію розвитку українського іконопису. Д. Степовик також досліджує українське сакральне мистецтво в контексті його взаємодії з мистецькою традицією Болгарії [14]. Слід відмітити мистецтвознавчий та історіографічний характер вказаних праць.

Серед праць сучасних дослідників цікавими є роботи патріарха Димитрія (Яреми). Автор подає західноукраїнський іконопис XII – XV ст. у його нероз­ривному зв’язку з іконографічною традицією Візантії та досліджує вплив Західноєвропейської мистецької традиції. Унікальними в плані повноти роз­криття окремих сюжетів українського іконопису XV–XVII ст. є праці М. Гелитович [5]. Сьогодні виходить велика кількість праць, присвячених різноманітним


Пам’яткам української іконографії, відкритих та відреставрованих (або знахо­дяться на реставрації) українськими фахівцями. Проте необхідно відзначити більше ілюстративну та описову, ніж аналітичну, спрямованість даних робіт.

Проблематика дослідження художньо-естетичних особливостей українського іконопису XV – XVI ст. є досить складною та потребує залучення великого ма­сиву літератури. Необхідним фактором для повноцінного формування та роз­витку української ікони є перш за все аналіз літературних джерел, у яких власне і розробляються питання богословсько-естетичного характеру. Вивчаючи дав-ньохристиянську та візантійську літературну спадщину, ми можемо з впевненістю стверджувати, що образ, знакова та символічна сутності ікони розкриті в ній надзвичайно повно.

Давньоруська та українська література богословсько-естетичного спрямуван­ня є важливим доповненням до формування цілісної картини української худож­ньо-естетичної традиції, адже саме внаслідок тісного зв’язку між літературою та мистецтвом поступово формується українська іконографія, саме з літератури бого­словсько-естетичного спрямування іконопис запозичує не тільки сюжети та мотиви, а й цілісні композиційні рішення.

Необхідно зауважити, що у дореволюційній та радянській критичній літературі феномени візантійської та давньоруської художньо-естетичних традицій розглянуті з усією повнотою. Напрацювання українських, російських та ра­дянських вчених є для сучасного дослідника міцним підгрунтям, на якому мож­на будувати нові розробки та теорії. Відмітимо, що тогочасні дослідження української іконописної традиції в основному зосереджені на періоді кінця XVI – XVIII ст.

Звичайно, слід враховувати той фактор, що з часом у вивчення мистець­ко-естетичної спадщини минулого вносяться корективи та доповнення. Тому особливу увагу слід приділити працям сучасних дослідників. У новітній українській дослідницькій літературі, каталогах виставок та альбомах музеїв іконопис XV – XVI ст. посідає своє гідне місце. На сьогоднішній день маємо значну кількість іконописних пам’яток згаданого періоду, вже досліджених та описаних.

Однак слід зауважити, що переважна більшість праць у яких розглядається іконопис XV–XVI ст., має описовий характер. Ікона розглядається тільки як художній артефакт. Тому феномен українського іконопису періоду XV – XVI ст. є досить актуальним в плані наукової розробки саме з позиції розгляду його не тільки художніх, а й естетичних особливостей.

Література

1. Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы / С. С. Аверинцев. – СПб.: Азбука – классика, 2004. – 480 с.

2. Апокрифічна апокаліптика. Філософська екзегетика і текстологія з виданням грецького тексту Апокаліпсиса Богородиці за рукописом XI столітя Ottobonsanus, gr.1. – К.: Видавничий дім «КМ Academia», Університетське видання «Пульсари», 2000. – 325 с.

3. Болотов В. В. Лекции по истории древней церкви / В. В. Болотов. – Петроград, 1913.


4. Бондарь С. В. Философско-мировоззренческое содержание «Изборников» 1073 и 1076 годов / С. В. Бондарь. – К.: Наукова думка, 1989. – 152 с.

5. Гелитович М. Й. Українскі ікони «Спас у Славі» / М. Й. Гелитович. – Львів. Друкарські куншти, 2005. – 94 с.

6. Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI – начала XII века / В. С. Горський. – К.: Наукова думка, 1988. – 214 с.

7. Иваньо И. В. Очерк развития эстетической мысли Украины / И. В. Иваньо. – М.: Искусство, 1981. – 471 с.

8. Історія філософії на Україні: у 3 т. – К.:Наукова думка, 1987. – Т.1. – 400 с.

9. Культура Византии; [под ред. Г. Г. Литаврина]: в 3 т. – М.: Наука, 1991.

10. Лурье В. М. История Византийской философии. Формативный период / В. М. Лурье. – Санкт-Петербург: Axioma, 2000. – 553 с.

11. Патріарх Димитрій. Іконопис Західної України XII – XV століть. – Львів: Друкарські куншти, 2005. – 507 с.

12. Свєнціцький І. Іконопис Галицької України XV – XVI віків / І. Свєнціцький. – Львів, 1928.

13. Свєнціцька В. І., Сидор О. Ф. Спадщина віків. Українське малярство XIV – XVIII століть у музейних колекціях Львова / В. І. Свєнціцька, О. Ф. Сидор. – Львів: Каменяр, 1990. – 72 с.

14. Степовик Д. В. Українсько-болгарські мистецькі зв'язки / Д. В. Степовик. – К., 1975. – 215 с.

15. Ульяновський В. І. Митрополит київський Спиридон / В. І. Ульяновський. – К.: Либідь, 2004. – 376 с.

16. Уманцев Ф. С. Мистецтво Давньої України / Ф. С. Уманцев. – К.: Либідь, 2002. – 328 с.

17. Polskojezyczna poezja ukrainska od konca XVI do poczatku XVIII wieku Czesc 1. — Krakow, 1996. – 282 s.


УДК 37.017.93

Похожие статьи