Головна Образотворче мистецтво Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ДУХОВОГО ІНСТРУМЕНТАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ ХХ СТОЛІТТЯ
joomla
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ДУХОВОГО ІНСТРУМЕНТАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ ХХ СТОЛІТТЯ
Образотворче мистецтво - Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури

Лі Сябінь

Асистент-стажист Харківського

Державного університету мистецтв

Імені І. П. Котляревського

Спираючись на праці дослідників-інструментознавців, у статті здійснено огляд історії виникнення й розвитку вітчизняного музично-виконавського мистецтва, а також розглянуто головні етапи зародження й розвитку українського інструментального вико­навства, розкрито кращі традиції вітчизняних шкіл гри на духових інструментах; уза­гальнено матеріали, опубліковані у спеціальних працях та в сучасній і радянській періодиці.

Ключові слова: Музично-виконавське мистецтво, вітчизняне мистецтво, українське виконавство на духових іструментах, українські виконавські школи, гра на трубі.

Based on work by researchers-instrumental-knows, made an overview of the history and development of domestic music and performing arts, and also considered the main stages conception and development of Ukrainian instrumental performance, revealed the best traditions of local schools playing the wind instruments. The article summarized the material published in special works in modern and soviet periodicals.

Key words: Music and performing arts, domestic arts, Ukrainian Performance Tools on the wind, Ukrainian performing school, playing trumpet.

ХХ століття характеризується багатогранністю думок у розумінні часу. За всю історію розвитку музичного мистецтва проблеми часу вирізнялися епітетами: стислий, пульсуючий, амфорний, віртуальний тощо. Все це визначення музичного часу. Важливо відрізняти метафізичний час, який від нас не залежить і знаходиться за межею нашого існування, та час, який відчуває людина, – психологічний та художній. Питання щодо актуальності музичного часу не виникли раптово. Кожний період музичної історії має певний тип виконавців, певний стиль музичних інтерпретацій, пов’язаний з появою нових структурних форм. Якщо визначні твори мистецтва не мають віку, то манера виконання дуже швидко стає застарілою.

На відміну від переважної більшості властивостей виконавської манери минулого, сучасність викристалізувала інші, притаманні новому століттю, виконав­ські прийоми, відібрала все необхідне, відкинула зайве. Одним з найбільших благ людства є можливість вивчати культурну спадщину минулого, розвиваючи і прим­ножуючи кращі традиції вітчизняного музично-виконавського мистецтва. Вітчизняне мистецтво гри на духових інструментах пройшло у своєму розвитку досить важкий, але цікавий шлях, досягнувши помітних успіхів. Авторські інтерпретації, творення чогось власного, зміна встановлених композитором темпів, динаміки, відкрили ширші можливості у системі освіти професійних музикантів на базі інтеграції наук і накопиченого багатого практичного досвіду.

Серед композиторів другої половини XX століття вирізняються імена майстрів-симфоністів Г. Таранова, А. Штогаренка, Г. Майбороди, Вс. Рибальченка,


Д. Клебанова, В. Гомоляки; визначається внесок митців нової генерації в особі Л. Грабовського, В. Губаренка, В. Золотухіна, В. Сільвестрова, М. Скорика, Г. Ляше-нка, О. Костіна, Ю. Іщенка, Я. Лапинського і особливо творчо активних – Є. Станко-вича та Л. Колодуба. Українські композитори XX століття істотно збагатили жанрові й стилістичні риси сучасної музики. Подальші пошуки художньо-виразних можли­востей духових інструментів підняли на вищий щабель вимоги до виконавців.

Найбільший підйом в сфері вітчизняного духового виконавства припав на другу половину минулого століття, коли про його успіхи заговорили у всьому музичному світі. Для цього еволюційного періоду були характерні постійне зро­стання майстерності музикантів-духовиків; активізація їх концертної діяльності з подальшим виходом на міжнародну сольну і конкурсну сцену; розширення нав­чально-педагогічного та концертного репертуару духових інструментів; по­глиблення науково-методичних вишукувань у сфері духової інструментальної культури ; вдосконалення методів викладання та інтенсифікація загального процесу навчання молодих музикантів. Розквітові вітчизняної духової виконавської школи в першу чергу сприяли: засоби масової інформації; взаємообмін колек­тивами, окремими солістами, нотними виданнями; участь молодих музикантів у міжнародних конкурсах і фестивалях, у роботі конгресів і симпозіумів. Українські виконавці на духових інструментах домоглися значних успіхів в розвитку духового мистецтва поряд з кращими європейськими школами, їх доробками стала велика кількість праць з питань теорії, практики викладання й гри на сучасних духових і ударних інструментах.

Історія розвитку українського виконавства на духових інструментах ок­реслювалась епізодично у вигляді окремих статей М. Гейліг, К. Мюльберга, Е. Дагилайської та ін. У статті “З історії виконавства на духових інструментах в Одесі (ХІХ – початок ХХ століття)” (1989) К. Мюльберг і Е. Дагилайська роз­глядають формування духового професіоналізму, розвиток оркестрового, ан­самблевого і сольного духового виконавства, зародження та розвиток професійного навчання в Одесі. Праці з історії духового виконавства росіян (С. Левін, Ю. Усов) містять факти українського походження. Розвиток інструментальної музики та, зокрема, духової в Росії вивчали також К. Вертков, Б. Діков, Л. Гінзбург, Р. Грубер, М. Зільберквіт, В. Матвєєв, Л. Раабен, І. Ямпольський та ін. В працях цих авторів українська духова музика згадується спорадично, принагідно. Такі визначні вчені-музикознавці, як Б. Астаф’єв, Ю. Келдиш, Н. Фіндейзен, досліджуючи російську музику, торкались проблем духового інструментарію та оркестрового виконавства в Україні лише частково. До наукового контексту відомі музикознавці Б. Яворський та Б. Астаф’єв, ввели термін “інтонація” і написали одне з найцікавіших досліджень в історії музикознавства, яке з роками не втратило актуальності і визначає музику як “мистецтво інтонованого змісту”. З методичних питань виконавства й педагогіки було видано праці В. Апатського, О. Безуглого, Д. Біди, В. Вдовиченка, С. Ганича, І. Гишки, М. Гребенюка, А. В. Богданова, Карпяка, В. Качмарчика, Ф. Крижанівсь-кого, П. Круля, В. Посвалюка, В. Семениченка, О. Федоркова, С. Цюлюпи, В. Швеця та ін. Питання теорії й практики гри на окремих інструментах висвітлено В. Апатським, З. Буркацьким, Р. Вовком, І. Гишкою, В. Гаранем, В. Качмарчиком,


І. Кобцем, В. Лебедєвим, В. Лубом, В. Посвалюком, В. Семениченком, Є. Суржен-ком, В. Тихоновим тощо.

Сьогодні кожен з них – це найяскравіший представник сузір'я майстрів, які творили в рамках еволюції українського музично-виконавського мистецтва ХХ – початку ХХI століття. Тому їх безцінний художній і життєвий досвід потребує окремого серйозного вивчення.

З ім’ям В. М. Яблонського (1889–1977) пов'язаний подальший тривалий розвиток і становлення сучасної Київської школи гри на трубі. Він був одним із організаторів Київського симфонічного ансамблю (1926–1930), в якому вико­нував партію першої труби. Грав у кращих симфонічних та оперних оркестрах під керівництвом К. Дебюссі, О. Глазунова, М. Малько, О. Фріда, В. Ферреро,

A. Пазовського, В. Дранішникова, Е. Клайбера. Творча діяльність Яблонського
у Києві пов’язана також із оркестром Українського радіо, театром опери та балету
ім. Т. Шевченка, педагогічним музикальним училищем та музикально-драматичним
інститутом ім. М. Лисенка, а з 1934 року – з консерваторією (з 1935 року він –
професор, завідувач кафедри). Протягом півстоліття Вільгельм Мар’янович був
справжнім лідером виконавців і педагогів-духовиків в Україні.

Манері виконання Яблонського був притаманний яскравий, саме трубний (а не корнетовий) характер. Сріблястий звук, ажурна техніка, відсутність форсування, оригінальне музичне мислення – ось ті основні риси, що характеризують його незабутню гру. У звуці він цінував силу і шляхетність, був прихильником вільної, природної гри без зайвого напруження, прискорених темпів. Мода на швидкі темпи періодично з’являлася протягом всієї історії сучасного виконавства. Л. Гінз-бург – визначний виконавець, диригент, педагог, теоретик – вважає: “Якщо відмічати які-небудь взаємозв’язки, то в прискоренні виконавських темпів з’являються, насамперед, тяжіння до конструктивності музикування, а більш повільні темпи забезпечують відчуття виразного початку, надають слухачу час на охоплення емо­ційної основи твору, поглиблення в деталі, які збагачують сприйняття”. Школу Яблонського пройшли близько 300 чоловік, практично всі трубачі, які працю­вали в Києві з 30-х по 70-ті роки, були його учнями. З представників довоєнного покоління виділялись Н. Полонський, С. Попов, Г. Самохвалов, М. Рудий, Й. Тока-рєв, Д. Крижанівський, О. Бєлов; з післявоєнного – М. Бердиєв, І. Кобець, М. Брагинський, О. Бєлофастов, В. Шеремет, М. Солонський та ін. До останнього покоління учнів Яблонського належать кияни Г. Палкін, В. Литвиненко, А. Бутирін, Ф. Рігін, А. Таращенко, Л. Щасливий, А. Друщенко, З. Екштейн, Л. Петлицький,

B. Посвалюк. Українська виконавська школа орієнтується на просвітництво, на
твори високої художньої цінності, вилучення з репертуару творів низькопробних,
розрахованих на невимогливий смак, повагу до авторського замислу, установку
на змістовну, реалістично-виразну інтерпретацію.

Гільдія професіоналів-виконавців на трубі, президентом якої є В. Посвалюк, дуже дієва й активна спілка, яка пропагує музику, написану для вічно молодого інструмента – труби, організовує спеціальні конкурси виконавців: Київського відкритого конкурсу юних трубачів (2002), традиційного міжнародного конкурсу “Мистецтво ХХI століття”, щорічного Всеукраїнського конкурсу молодих трубачів ім. І. Старовецького (2000), Всеукраїнського конкурсу виконавців на духових


Іструментах ім. Вячеслава Старченка. У роботі “Трубачі Києва. Минуле и сучасне” (2000) В. Посвалюк вперше розглядає історію виконавства на трубі у Києві, аналізує і дає творчу оцінку виконавству відомих музикантів, а також простежує творчу спадкоємність поколінь київської школи виконавства на трубі; у монографії “Мистецтво гри на трубі в Україні” (2006) він проаналізував шляхи розвитку виконавства на трубі в різних регіонах України протягом XVI–XX століть. В. Посвалюк автор багатьох статей і методичних розробок, у яких відображено його педагогічний досвід, проаналізовано виконавські традиції не лише київської, а й одеської, львівської, харківської та донецької виконавських шкіл на трубі.

У наукових дослідженнях П. Круля “Національне духове інструментальне мистецтво українського народу” (2000), “Духовий інструментарій в історії україн­ської музики” (1999), “Історико-стильові джерела становлення рогової музики” (1999) розглядаються теоретичні осмислення проблем генезису духового інструмен­тарію в національній музичній культурі України, який випливає з світового інструментознавства. Походження і первісний розвиток духового та ударного музичного інструментарію – надзвичайно суттєве питання як для історії музики, так і для музичної культури взагалі. Більшість наукових досліджень з даної теми при­свячена розвитку духового виконавства, духового мистецтва України, яке є важ­ливою ланкою національної музичної культури, наприклад наукові праці В. Богданова “Шляхи розвитку духового музичного мистецтва в Україні” (від витоків до початку ХХ століття) [2008], “Історія духового музичного мистецтва України” (2000), “Сольно-ансамблеве і оркестрове виконавство на духових інстру­ментах у Києві й Харкові (друга половина XІХ – початок ХХ століття” (2007). Названі педагоги – кістяк духового інструментального мистецтва, що уособлює сучасну школу гри на різних духових інструментах. Вони зробили чимало для створення умов щодо розвитку передових форм і методів творчого виховання молодих професійних виконавців, про що свідчить велика кількість лауреатів та дипломантів конкурсів різного рівня.

Вивчення праць провідних теоретиків і практиків мистецтва гри на духових інструментах показує, що в даній сфері виконавської творчості відбувається постійне розширення інтелектуального багажу, осмислення знань, досвіду, цінностей і установок, залишених нам у спадок як попередніми поколіннями виконавців, так і нашими сучасниками. Крім того, узагальнення матеріалів дослідження дозволяє зробити висновок, що генетичні корені виконавської майстерності є багато в чому єдиними для музикантів-духовиків всіх спеціальностей.

Будь-яка система освіти головною функцією має створення умов для аде­кватного пристосування людини до тих соціокультурних реалій, які панують в тому чи іншому суспільстві. Зміст музичної освіти залежить від уявлень, потреб, ідеалів певного соціокультурного простору і спрямований на підтримку його засад за допомогою створення певного хужожнього образу. Немає сумніву в тому, що в умовах нового соціально-психологічного та культурного стану суспільства пере­давання досвіду музикантів різних поколінь, осмислення їх громадянської позиції, вивчення їх художньо-творчих поглядів є актуальним завданням мистецтвоз­навства та системи музичної освіти. Їх засвоєння створює об'єктивні передумови для точного виявлення основних векторів соціокультурних цінностей і пози-


Тивного механізму формування наукового світогляду, об'єктивного розуміння природи музики, її відтворення та сприйняття як музикантами нової формації, так і слухацькою аудиторією. Тому особливо необхідним є сьогодні добір інфор­мації, визначення нескінченного простору культурного матеріалу, що нагрома­дився відповідно до соціальної потреби, оскільки, з одного боку, нові умови інформаційно-технічного суспільства вимагають спеціальної і досить широкої освітньої підготовки, а з іншого, нагромадився величезний пласт традиційної культури, який, своєї черги, потребує трансляції та відтворення в свідомості сучасної людини.

Аналізуючи професійну майстерність і педагогічні методи відомих україн­ських виконавських шкіл, а також відгуки про них диригентів та композиторів, можна окреслити характерні риси духового інструментального мистецтва України: насамперед, перехрещення впливів самобутніх історичних традицій українського духового виконавства, класичної західноєвропейської системи мистецтва гри; знання і відчуття стилю виконуваної музики; лідируюча манера виконання соло та оркестрових партій; постійне контактування з провідними музикантами світу, влаштовування майстер-класів відомих виконавців. Це надає змогу збагатити та вдосконалити виконавський досвід, вивчити різні напрями розвитку духового вико­навства. Повне вираження думки можливе тільки в історії, знання історії духового музичного мистецтва є одним із показників інтелектуального розвитку людства.

Література

1. Гинзбуг Л. Избранное / Вопросы теории и практики дирижирования. / Л. Гинзбуг. – М., 1981. – С. 150–244.

2. Круль П. Ф. Духовий інструментарій в історії української музики / П. Ф. Круль // Наука і сучасність: [зб. наук. праць НПУ ім. М. Драгоманова]. – К.: Логос, 1999. – Ч. IV. – С. 311–320.

3. Круль П. Ф. Історико-стильові джерела становлення рогової музики. Професійна підготовка фахівців вищої школи в умовах оновленої парадигми освіти: зб. наук. праць / П. Ф. Круль // Проблеми сучасного мистецтва і культури. – Харків: Вид-во “Каравелла”, 1999. – С. 101–106.

4. Круль П. Ф. Національне духове інструментальне мистецтво українського народу / П. Ф. Круль // (малодосліджені сторінки історії): монографія. – К.: Вид-во НАН України, 2000. – 324 с.

5. Посвалюк В. Педальні звуки в світлі сучасного погляду на роботу амбушура трубача / В. Посвалюк // Дослідження, досвід, спогади: [зб. наук. праць; вип. ІІ]. – К.: КССМШ ім. М. В. Лисе­нка, 2000, – С.85–87;

6. Посвалюк В. Питання методики та самоконтролю в щоденних вправах учня-трубача / В. Посвалюк // Дослідження, досвід, спогади: [зб. наук. праць; вип. І]. – К.: КССМШ ім. М. В. Лисе­нка, 1999. – С.140–148.

7. Посвалюк В. Психологічна підготовка у виконавчій діяльності трубача / В. Посвалюк // Там само. – С. 88–93.

8. Посвалюк В. Трубачи Киева: прошлое и настоящее (историко-биографический очерк). / В. Посвалюк. – К.: ИИФЭ им. М. Ф. Рыльского, 2000. – С.80.

9. Посвалюк В. Щоденні вправи учня-трубача: навч. посіб. – К.: НМАУ ім. П. І. Чайков-ського, 1998. – 40 с.

10. Рудчук Ю. А. Виконавство на духових інструментах в Києві кінця ХІХ – поч. ХХ
ст. / Ю. А. Рудчук // Тези доповідей Міжнародної наукової конференції “Образ епохи: куль­
турне середовище Києва кінця ХІХ – поч. ХХ ст.”, 1995, м. Київ. – К.: Фонд відродження
культурного середовища Києва, 1995. – С. 106–107.


УДК 168.522