Головна Образотворче мистецтво Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури ОБРАЗ ЛЮДИНИ В ЛІТЕРАТУРІ ДОБИ ПОСТМОДЕРНУ (НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ Х. Л. БОРХЕСА ТА Ю. АНДРУХОВИЧА)
joomla
ОБРАЗ ЛЮДИНИ В ЛІТЕРАТУРІ ДОБИ ПОСТМОДЕРНУ (НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ Х. Л. БОРХЕСА ТА Ю. АНДРУХОВИЧА)
Образотворче мистецтво - Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури

Оксана Володимирівна Шевченко

Аспірант кафедри культурології

Національного педагогічного

Університету імені М. П. Драгоманова

У статті досліджуються філософсько-антропологічні проблеми крізь призму літератури доби Постмодерну, зокрема на прикладі творчості Х. Л. Борхеса та Ю. Ан-друховича. На основі метафор Борхеса і шляхом аналізу поведінки художніх героїв романів Ю. Андруховича автор статті намагається простежити процес децентрації художніх героїв і деконструкцію їх цінностей, посилаючись до філософських концепції Ж. Дерріди і Ж. Дельоза.

Ключові слова: Абсурд, деконструкція, децентрація, інтертекстуальність, по­стмодерн, повсякденність, лабіринт.

The article investigates the philosophical and anthropological issues through the prism of postmodern literature, in particular the example of creativity H. L. Borges and J. Andrukhovych. On the basis of metaphors Borges and by analyzing the behavior of artis­tic heroes novels Yu Andrukhovych author of the article tries to trace the process of decen-tering and deconstruction of identity values, referring to the philosophical concept of J. Derrida and G. Deleuze.

Key words: Absurd, deconstruction, decentration, intertextuality, postmodern, every­day life, labyrinth.

Досліджуючи образ людини у художній літературі другої половини ХХ століття, варто відзначити, що у філософії відбувся лінгвістичний поворот, який переніс проблему дискурсу у центр уваги. Дискурс – це складне комунікативне поле. Якщо у класичній філософії він трактується як послідовний ланцюжок елементарних актів судження і потрібно було не порушувати будову ланок, то у некласичній філософії така лінійність зникає. У творах класичної літератури мовні ігри полягали у тому, що висувалася теза, потім антитеза, син­тез; і в такому разі людина завжди перебувала у пошуку вічних цінностей, універсалій. Постмодерний дискурс набуває іншого відтінку, його характерни­ми ознаками являється диверсифікація, поліморфізм. Відповідно, у художніх творах таких авторів як Х. Л. Борхес, Ю. Андрухович образ людини характе­ризується складністю до ідентифікації, людина підкорена не розуму, не лінійному судженню, а афектам, вона не здатна контролювати свої почуття і живе у міфологізованому світі, симулякрах, фантазмах, далеких від реальності. Символічна палітра національної культури вже не виступає як цілісна та до­вершена, що штовхає до заперечення існування ціннісного ядра та породжує міжкультурну комунікацію.

Мета даної статті полягає у дослідженні проблем існування людини крізь призму художньої літератури Постмодерну (на прикладі творів Ю. Андруховича, Х. Л. Борхеса), ознак її децентрації.


У одному із інтерв’ю Х. Л. Борхес сказав: “… література заснована на фантазіях проте, що буде, на фантазіях, у які ніхто не зобов’язаний верити” (Пер. наш. – О. Ш.) [3, 40]. Борхес стверджує, що є письменники, які пишуть для того, щоб захистити той чи інший тезис, але він себе до них не відносить. “Для того, щоб посідати подібну позицію, треба бути дуже впевненим у чомусь. Я ж ні в чому не впевнений. Я маю сумнів і вважаю, що сумнів – це багатство розу­му, щоб стверджувати щось, а також заперечувати – безрозсудність” (Пер. наш. – О. Ш.) [3, 41]. Тому всі твори Х. Л. Борхеса – це насамперед метафори, складні і багаторівневі, які в силі найвлучніше передати відносність і неповноту людсь­кого пізнання, ілюзорність людських уявлень про себе і про світ, відсутність меж між тілесним і душевним. Через цитати з творів відомих письменників, філософів, теологів, митців Борхес говорить про культурні феномени, які пере­ходять з тексту в текст незалежно від волі їх творців. Звернення Борхеса до ци­тат було своєрідною програмою взаємозв’язку його тексту з усім простором людської культури. Прискіплива увага до символів, перетворює світ у заплута­ний лабіринт, який людина не здатна збагнути до кінця. Уже жодна релігійна доктрина не допоможе їй віднайти розгадку на таємницю світобудови. Людина не здатна зрозуміти, що являє собою світ.

“Вавілонська бібліотека” – це одночасно метафора космосу і культури. Непрочитані або незрозумілі книги – все одно що нерозкриті таємниці природи. Всесвіт і культура рівноправні у тому сенсі, що невичерпні та безкінечні. Бібліотека всеосяжна і на її полицях можна виявити всі можливі комбінації двадцяти з чимось орфографічних знаків або все, що піддається вираженню – на всіх мовах, а людина – це недосконалий бібліотекар. Борхес пише, коли було проголошено, що Бібліотека охоплює всі книги, першим відчуттям виявилось нестримне щастя. Кожний відчував себе власником таємного скарбу, всесвіт набув смислу, він був як надія. Саме в цей час часто йшла мова про Виправдан­ня: книгах пророкування, які назавжди б виправдали діяння кожної людини у всесвіті і берегли таємниці її майбутнього. Тисячі жадаючих попрямували по сходах вверх бібліотеки-лабіринту в надії віднайти відповідь, але це було не­можливо. “… ті, хто пустився на пошуки, забули, що для людини імовірність знайти своє Виправдання або якийсь викривлений варіант, дорівнює нулю” (Пер. наш. – О. Ш.). Досліджуючи твори Х. Л. Борхеса, ми віднаходимо його пе­реконання, згідно з яким кінечність індивіда не здатна охопити безкінечність культури і Всесвіту.

Персонажі Борхеса часто шукають вихід із лабіринту, із лабіринту свідомості, думок, слів. По відношенню до людини відчутний процес децентрації, вона перестає бути самим значним елементом світу, адже втратила сенс життя, центр і тому вимушена зійти на периферію, перетворюючись тим самим у куль­турного маргінала. Чи дає таке твердження нам право не говорити про людину взагалі? Зовсім ні. На думку Л. М. Баткіна, “безсмисленість життя” – це також деякий смисл на відміну від життя без роздумування про світ і про себе. “Сенс життя у проживанні його як осмисленого. Якщо б у ньому був сенс. Нехай у житті “немає сенсу”, однак, саме ця вічна болісна “нестачас сенсу”, ця розумна екзистенціальна туга свідчить, потрібно до платонівської “тіні тіні”, що дещо


Вище буттійствує. Вище є сам же індивід у міру його здатності відсторонитися від себе, побачити свій світ зі сторони. Сенс життя полягає в ідеї сенсу життя. Мабуть, що у житті “немає сенсу” він є, але завжди відсутній. Його завжди до­водиться шукати (Пер. наш. – О. Ш.) [2]. Герої численної кількості “метафор” Борхеса постійно відчувають ту “нестачу сенсу”, про яку говорив Л. М. Баткін. Незважаючи на те, що головною ідеєю автора є ілюзорність, випадковість, абсурдність людського перебування у світі, індивід приречений на нескінченні блукання лабіринтами світової культури. Отже, насправді поняття деценрації об’ємне, певною мірою воно означає, що людина – це множинне “Я”, яке складається із великої кількості сумнівів. Вихід із цієї парадоксальної ситуації для неї – бути всіма, щоб залишитись ніким.

Ось, наприклад, персонаж твору “ Everything and Nothing” сам по собі був Ніхто. Обравши ремесло актора, з часом він навчився представляти із себе ко­гось, аби не видати, що він Ніхто. Жоден на світі не був стількома людьми, як він, але коли прибирали зі сцени декорації, його знову переповнював огидний смак нереальності. Історія закінчується тим, що напередодні або після смерті персонаж постав перед Господом і звернувся до нього з такими словами: “Я, бывший всуе столькими людьми, хочу стать одним – Собой.

И глаз Творца ответил ему из бури: – Я тоже не я: я выдумал этот мир, как ты свои создания, Шекспир мой, и один из призраков моего сна – ты, по­добный мне, который суть Все и Ничего”. Ще одне переживання, якого не мо­жуть позбутися герої новел Борхеса, це страх перед байдужістю Всесвіту й Бога до людини. Цей страх виникає з недосконалості людського знання.

Героям Борхеса часто сняться сни – безкінечні, жахливі, містичні, які до­дають світовідчуттю ще більше загадковості і багатогранності. Важко віднайти хоча б декілька творів у яких би Борхес не згадав про сон, у одному із них (“Старейшая сеньора”) він пише: “Сон, как известно, – один из самых загадоч­ных наших актов. Мы отдаем ему треть своей жизни, но не постигли его. Для одних он лишь помрачение сознания, для других – сложнейшее состояние, ох­ватывающее сразу три времени: вчера, сегодня и завтра, а для третьих – непре­рывное чередование сновидений”. Але з жодним із цих визначень автор не погоджується, що випливає з подальшого тексту. Сеньора Хауреги, героїня чергової “метафори”, на старості літ погрузилась у дрімоту, на думку автора, було б помилкою говорити, що вона прожила ці роки у хаосі. Навпаки, кожний момент сну сеньйори був теперішнім, без минулого і майбутнього. Борхес зазначає, що не варто надавати багато значення тому теперішньому, який ми виміряємо сотнями листків календаря, своїми цілями і досягненнями, – адже воно те саме теперішнє, межу якого ми переступаємо кожний ранок, перед тим як прокинутись, і кожну ніч, перед тим як заснути. Кожний день ми двічі стаємо тією старою сеньйорою.

Дуже часто Х. Л. Борхес говорить про події, які відбулися наяву, а потім переплітає їх із тими, які є лише снами героїв, деконструюючи дану бінарність. Адже точка розрізнення реальності і нереальності знаходиться лише у точці пе­реживання, тому кожний сон, який ми переживаємо, є також реальність, а не просто марення.


Дослідник творчості Х. Л. Борхеса І. Тертерян пише: “У прозі Борхеса ре­альне і фантастичне віддзеркалюються одне в одному, як у дзеркалах, або непомітно перетікають один в одного, як ходи у лабіринті. Оповідання Борхеса теж нерідко здаються снами.[…] Дзеркало, лабіринт, сон – ці образи особливо улюблені Борхесом” (Пер. наш. – О. Ш.) [9]. Не можна не погодитись із цією цитатою, оскількик вона досить очевидна. Людина переживає страх, який виникає з усвідомлення неповноти й недосконалості знання про світ, який виступає як лабіринт; смисли для неї відстрочені у безкінечному процесі озна­чування, зникає межа між ілюзорним і дійсним, що автор показує через образ сну; а “моторошні” дзеркала ще більше примножують незрозумілі шляхи до втраченого сенсу.

Світовідчуття людини пластичне, воно здатне піддаватися навіюванню, змінювати власні ідеї та переконання. На думку Борхеса, всі люди – це “Гераклітів потік”, двічі в одну річку не ввійдеш не лише чере те, шо вода змінюється, а тому, що людина не залишається однією й тією самою [3, 40]. У новеллі “Другий” Борхес, який уже в літах, випадково зустрічає себе юного. Вони розмовляють і не можуть зрозуміти, якщо це сон, то хто із них спить. Але, як би там не було, вони збагнули головне: їм не зрозуміти одне одного, тому що з роками змінилися ступінь начитаності і смаки.

Оскільки людина не має конкретної цінності, а світ перетворився на лабіринт цитат, то Борхес багато уваги приділяє людській пам’яті. Фунес пам’ятливий мав спогадів більше, ніж у всіх людей з початку створення світу. Він сприйняв це як великий дарунок і водночас розумів, що його пам'ять схожа на вмістилище сміття. Автор пише: “Мы, взглянув на стол, увидим три стакана с вином; Фунес же видел все усики, листики, виноградины, из которых сделано вино”. Але не варто забувати, що Фунес був майже нездатний до загальних, теоретичних ідей. Йому було важко зрозуміти, що загальне поняття собака містить множинність несхожих екземплярів різного розміру і різної форми. Йо­го дивувало, що собака, якого бачать у профіль, повинен мати те саме ім’я, що й собака, побачений спереду. У Фунеса не було здатності до мислення. “Думать – значит, забыть различия, уметь обобщать, резюмировать. В чрезмерно насы­щенном мире Фунеса не было ничего кроме подробностей, почти соприкасаю­щихся подробностей”.

Фунес – це метафора; Борхес часто постулює відносність всіх понять, ви­роблених нашою цивілізацією, у новому світі людину оточують одні лише ци­тати, величезний культурно-історичний пласт який їй важко систематизувати або якимось певним чином узагальнювати; людина в силі пам’ятати, але тільки не думати і не розуміти. Якщо у романах М. Кундери ми досліджували екзистенційні переживання, спричинені новим соціально-історичним досвідом, то у представників літератури постмодернізму історія для людини стала одним із популярних об’єктів пародіювання та гри, вона набуває ознак варіативності, часові і просторові зміщення роблять її віртуальною. Особливо яскраво це відбивається у художніх творах Ю. Андруховича.

Постмодерна література – це література, яка існує в умовах занепаду довіри до принципу загального прогресу людства. За великим рахунком, це


Означає занепад довіри до історії. А оскільки, крім історичного, існує ще тільки один тип сприйняття часу – міфічний, то зрозуміло, що, опинившись в “пост-історії”, література починає мислити міфологічно, тільки вже не в наївному модусі, а в іронічному. Це твердження є цікавим фактом, адже дає нам основу говорити про формування кросс-культурної ідентичності і у ретроспективному ключі. Герої романів Ю. Андруховича часто діють згідно з усталеним планом поведінки міфологічних героїв: “вирушають з дому”, “переживають процес ініціації”, здійснюють “славетні справи” і “повертаються до рідного краю”, і це все за умови, що соціально-історичні реалії втратили свій авторитет над людсь­ким існуванням і вселяють не шанобливість до звичаю і навіть вже не страх, а легку іронію, а подекуди й сарказм. Наприклад, персонажі повісті “Рекреації” прибувають у патріотично налаштовану західну глибинку України на свято “Воскресаючого Духу”, яке створене з метою відродити національне самопо­чуття молодих людей; герої повісті також бажають долучитися до такого дійства, але після дорослих святкових забав із присмаком терористичного бой­овика стає зрозуміло, що українській рятівний національний міф втратив свою “незайманість” під впливом суспільно-історичних змін, де були диктатура, шпигунство, зрадництво, наклепи, доноси. У романі “Московіада” всі “геройські подвиги” Отто фон Ф. відбуваються на тлі процесу деімперелізації. Приміщення гуртожитку Літературного інституту переповнене мешканцями, що приїхали з усіх кінців СРСР, перелік різних національностей, чи то відвідувачів пивного бару, або друзів Отто, повторюється, починаючи з першої сторінки, протягом усього роману, цим наголошується, що Москва – центр величезної імперії. Та для Отто імперія – це ворог, він надто часто посилається на неї як на свого су­противника, фіксуючи безнадійність існування в її межах взагалі і при тому стає свідком її декострукції: немає можливості купити продукти, іграшки у “Дитячому світі”, через горбачовську компанію тверезості неможливо купити навіть горілку, майже ніщо не функціонує. Після закінчення своєї тривалої подорожі герой із прокльонами і п’яними сльозами пориває з урбаністичним молохом – Москвою, яка паплюжить його життя і душу.

Таким чином, ми бачимо як герої роману перебувають у амбівалентному “тут і тепер”, історичний бік якого висміюється, а міфічна подає надії, методом мрії (покидаючи Москву, Отто мріє про рятівні сили рідних українських реалій), подорожі ( на свято Воскресаючого Духу) або сновидінням чи спирт­ним: (“… будь-яка моя спроба віднайти гармонію завершувалася тим, що мене гнали. Більше того, я побачив, що цей світ тримається на ненависті. Вона його єдина рушійна сила. І я хотів утікати від неї. Хотів здійснити кругосвітню по­дорож, але мені не вистачило грошей… Тому я задовольнявся снами, коханням і міцними напоями”). Але цей несвідомий потяг до архаїки і міфічних утопій в умовах сучасних історичних реалій супроводжується роздвоєнням особистості. Людину оточують дивні сновидіння, галюцинації, майже божевільні пристрасті, які відкривають можливості іншого життя, у якому індивід втрачає свою завершеність та однозначність, перестає збігатися сам з собою. Він, подібно до борхесових персонажів, не в змозі віднайти межу між реальним та ілюзією, світ для нього не як лабіринт, а як колаж, у якому також годі віднайти хоча б якусь


Структурну єдність, натомість змішання міфологічних та історичних ідей, які мають нечисленну кількість стилів та інтерпретацій.

Нова антропологія виражає потребу пізнати людину у її реальних пара­метрах. Це означає її дегероїзацію, схильність до психопатії. В такому випадку варто пригадати теорію шизоаналізу Дельоза і Гваттарі, які намагалися віднайти універсальні механізми функціонування бажання в контексті відкидання впливу соціуму, створивши новий тип людини. Н. Б. Маньяковська стверджує, що рушійним стимулом створення нового методу слугувало стремління зламати стереотип західного інтелігента і ствердити нетрадиційну модель активної особистості – “шизофреника”; це поняття носить не психіатричний характер, а соціально-політичний, “шизо” не реально чи потенційно хвора людина, а та, яка відмовляється від капіталістичного соціуму і живе за природними законами.

“Несвідома машинна реалізація бажань, яка є квінтесенцією життєдіяльності індивіда…” (Пер. наш. – О. Ш.) [7, 94]. Несвідоме – це завод, який генерує ба­жання, і, на думку філософів, саме з цього ракурсу варто досліджувати людську поведінку, а не тлумачити її з біхевіористичної точки зору. Яскравим прикла­дом шизо-героя у творах Ю. Андруховича є Отто фон. Ф., правда, він відмовляється не від капіталістичного соціуму, від імперського. Його переповнюють відчуття якоїсь безвиході, постійний пошук чогось – чому і сам персонаж не може дати назви. Ним керують його несвідомі бажання. Отто неспроможний взяти себе в руки, проявити волевиявлення і добратися до місця призначення: уранці, зби­раючись до Кирила, він потрапив до пивбару Фонвізіна, до “Закусочной”, до Галі, у “Дитячий світ”, і врешті-решт майже додому, в Україну, але так і не по­бачившись зі своїм другом. Інфантильна бездіяльність і невміння опиратися випадку гойдають його на хвилях подій. Отто фон Ф. переповнений хаотичним потоком свідомості, інтроспекціями, ретроспекціями, плетивом асоціативних рядів. Все це свідчить про децентрацію людини, яка виступає не цілісним індивідом, а розділеним, фрагментованим. Але поза тим всім Отто – людина з тонким спостереженням і гарним почуттям гумору, що ще залишається робити людині, яка втратила орієнтири у повсякденному житті, як не іронізувати. “Спиш самовіддано, найчастіше до одинадцятої, поки узбек за стіною не увімкне на повний регулятор духмяну орієнтальну музику “адин палка два струна”. Проклинаючи незлостиво нашу нещасну історію, дружбу народів і со­юзний договір 22 року, усвідомлюєш: далі спати не можна”.

Хаос історичних реалій увірвався у душу Отто фон Ф., змішав у ній ви­тонченого естета, чесну людину, ледаря, безвольного егоїста, п’яничку, циніка, який підвладний несвідомим бажанням, не в силі раціоналізувати і навіть вірити, це стає ясно з розмови героя з сивим дідком, який радить молитися Богу.

Отто як людина доби Постмодерну відмовляється прийняти Бога в душу, бо бачить у ньому насамперед ідеологічний диктат. Крім того, свідомість Отто не терпить єдності, абсолюту, отож Бог у ній множиться, наділяється відносністю. Відчуваючи власну децентрацію, герої Борхеса блукали безмеж­ними ходами лабіринтів, а Андрухович по-іншому розв’язує цю проблему: щоб якось вижити, персонаж відкидає серйозність, скасовує всі закони і приписи, також нівелюючи межу між уявним та реальним – веде всезагальну гру зі світом, із усіма культурними цінностями і з собою.


Поведінка героїв роману “Дванадцять обручів” також насичена ігровими аспектами, автор із залученням алюзій з приводу історичних подій, надає своїм персонажам різні ролі, наче акторам у театрі. Головні персонажі твору утворю­ють любовний трикутник – це поет Артур Пепа, його дружина Рома Воронич та її коханець австрійський фотограф Карл-Йозеф Цумбруннен. Вони опиняються в карпатському пансіонаті “Корчма «На місяці»”, де проводиться акція “Герої бізнесу – героям культури” там і відбуваються головні події роману, що завер­шуються сваркою Роми з Карлом - Йозефом, його загибеллю і примиренням Роми з чоловіком. Л. Масенко, досліджуючи художні смисли, які письменник вкладає в літературний ономастикон, зазначає, що у мотиві суперництва за прихильність жінки, що розігрується між двома чоловіками, присутні пародійні алюзії на середньовічний лицарський роман. Зв'язок із сферою куртуазної куль­тури, з’являється вже в епізоді знайомства Карла-Йозефа з перекладачкою Ро-мою, коли вона підвернула ногу на сходах до пивниці – “Карл-Йозеф устиг підхопити її – і, мабуть, не тільки тому, що тимчасово стояв однією сходинкою вище;таким чином, він п’ять хвилин побув героєм старомодного фільму – тим, Який Рятує Даму Від Смертельної Небезпеки” [1]. Головний мотив куртуазного життя – лицарські турніри, метою яких є завоювання серця Прекрасної Дами. Артур Пепа і Карл-Йозеф також влаштовують турніри: спочатку грають шахи, після чого Артур, роздратований програшем, десь дістає два щербатих, але справжніх бойових меча і пропонує Карлу-Йозефу змагання з фехтування. Ці всі сцени відбуваються не без елементів пародіювання.

Саме такого роду цитатність та художня мова являється медіумом буття людини. Намагаючись прояснити підвалини науки про письмо, Дерріда пере­творює людину у сукупність мовних практик, а основою свідомості виступає інтертекстуальність. Втілення цієї філософської ідеї ми можемо прослідкувати на прикладі образів героїв Ю. Андруховича.

В результаті у романах письменників-постмодерністів людини вступає у гру зі світом, свідомість якої переповнена хаотичним потоком асоціацій; це споріднює зміст літературних творів із філософськими поглядами Ж. Дельоза та Ж. Дерріди. У творчості Х. Л. Борхеса кожне людське уявлення деконструюється, цей процес спирається на пам'ять, відшукуючи в ній загублені можливості інших шляхів; індивід розгублюється у нашаруваннях тексту, світ постає як “лабіринт” культури, втрачається надія на пошук єдиної та незаперечної істини. Людину оточують безмежна кількість знаків, цитат, для яких стає неможливим підібрати істине значення, основою свідомості виступає інтерекстуальність. Філософські та релігійні методології все частіше постають в якості фантомів і не можуть допомогти свідомості реалізуватись у цілісному світовідчутті, люди­на відчуває власну децентрацію.

Світовідчуття героїв у художніх торах Ю. Андруховича пластичне, здатне піддаватись навіюванню, змінювати власні переконання. Людина відчуває зв’язок з історією, але не вірить, що в майбутньому це стане в нагоді, звідси іронізація історичного минулого і відчуття порожнечі. Ю. Немирич герой роману “Рекреації” якось у розмові з друзями кинув фразу: “Зрештою, всі ми дуже самотні і всі ми про це знаємо”.


Людський досвід пов’язаний з переживанням теперішнього, з його розщепленістю: призупиненням минулого і запізненням майбутнього. Людина копирсається у множині культурних артефактів, посідаючи проміжну позицію у структурі буття. Особливість свідомості художніх героїв романів доби Постмо­дерну виражається через інтертекстуальність, яка генерує процес децентрації особистості.

Література

1. Алєксандрова Г. О. Маскулінність як основний вияв поетики романів Ю. Андруховича / Г. О. Алєксандрова: зб. наук. ст. “Лінгвістика і літературознавство”. – К.: Знання України, 2004. – С. 103–111.

2. Баткин Л. М. О Постмодернизме и “Постмодернизме”. О судьбе ценностей в эпоху после Модерна [электронный ресурс] / Л. М. Баткин. – Режим доступа: Http://www. philology. ru/literature3/batkin-96.htm

3. Борхес Х. Л. Интервью Х. Л. Борхеса / Х. Л. Борхес // Латинська Америка. – 1991. – №11. – С.39 – 43.

4. Борхес Х. Л. Проза разных лет: сб. / Х. Л. Борхес; [пер. с исп., сост. и предисл. И. Тертерян; комментарий Б. Дубинина]. – М.: Радуга, 1989 – 320с.

5. Деррида Ж. О грамматологии [электронный ресурс] / Ж. Деррида. – Режим доступа:
Http://www. gumer. info/bogoslov_Buks/Philos/derr_gr/index. php

6. Курбатов С. Історичний час у дзеркалах Х. Л. Борхеса / С. Курбатов // Філософська думка. – 2001. - №3. – С. 143 – 155.

7. Маньковская Н. Б. Эстетика постмодернизма / Н. Б. Маньковская. – СПб.: Алетейя, 2000. – 347 с.

8. Петровский И. Бесконечность, бог и Борхес / И. Петровский // Наука и религии. – 1987. – №9. – С. 36 – 45.

9. Тертерян Н. Человек, мир, культура в творчестве Хорхе Луиса Борхеса. [элек­тронный ресурс] / Н. Тертерян. – Режим доступа: Http://www. philology. ru/literature3/terteryan-89.htm


УДК 7.04-53.2:7.032(38+37)