Головна Образотворче мистецтво Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури ДАВНЬОГРЕЦЬКА РИТОРИКА ЯК ТЕОРЕТИЧНИЙ ДИСКУРС. СОКРАТ VS СОФІСТИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ ЕТИЧНОГО ВИМІРУ ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА
joomla
ДАВНЬОГРЕЦЬКА РИТОРИКА ЯК ТЕОРЕТИЧНИЙ ДИСКУРС. СОКРАТ VS СОФІСТИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ ЕТИЧНОГО ВИМІРУ ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА
Образотворче мистецтво - Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури

Олена Миколаївна Гончарова

Кандидат педагогічних наук,

Докторант Київського національного

Університету культури і мистецтв

У статті розглядаються питання теорії і практики красномовства у Давній Греції на матеріалах Діогена Лаертського, Аристотеля, Платона, висловлюваннях Сократа. Автор аналізує зв’язок риторики з демократією, політикою, судовою системою та фінансами, ви-значає необхідність врахування морально-етичних критеріїв, поєднання змісту і форми промови.

Ключові слова: Риторика, красномовство, промова, морально-етичні критерії промови, Діоген Лаертський, Аристотель, Платон, Сократ.

In article questions of the theory and practice of eloquence in Ancient Greece on ma­terials of Diogen Laertid, Aristotel, Platon, Socrat’s statements are considered. The author analyzes connection of rhetoric with democracy, a policy, judicial system and the finance, defines necessity of taking into account of moral-ethical criteria, harmonies of the contents and the form of oral public performance.

Key words: Rhetoric, eloquence, oral public performance, moral-ethical criteria of oral public performance, Diogen Laertid, Aristotel, Platon, Socrat.

Питання теорії і практики красномовства останніми роками набули актуаль-ного значення через нові політичні реалії, які стали характерними для країн по-

161


Страдянського простору із демократичними політичними режимами. Такий суспільний інтерес знайшов віддзеркалення у наукових дослідженнях, у тому числі дисертаційних, у появі низки монографій, підручників, у тому числі, шкільних, адже у Російській Федерації, наприклад, предмет “риторика” введений до навча-льних планів середніх освітніх шкіл. В Україні цей процес протікає повільніше, хоча, зокрема, парламентське красномовство як різновид політичного де факто набув значної популярності завдяки трансляціям засідань парламенту і численним політичним шоу на українському телебаченні. На нашу думку, на часі постало питання теоретичного осмислення вітчизняною наукою такого дискурсивного феномена культури, як красномовство, тому ставимо за мету цієї статті розгля-нути особливості становлення риторики як теорії красномовства в культурних умовах Давньої Греції як колиски європейського ораторського мистецтва, визна-чити морально-етичні параметри, в яких відбувався цей процес.

Термін “риторика” (від грецьк. – rhetorike) на сьогодні вживається в декі-лькох значеннях: 1) як ораторське мистецтво; 2) як теорія красномовства; 3) як навчальний предмет, що вивчає теорію красномовства; 4) як зовнішня краса промови, пишномовність, мовна ефектність. У свою чергу, ораторське мистецтво (лат. – oratoria є синонімом грецьк. rhetorike) – це вміння, здатність говорити красиво, або мистецтво красномовства.

Вважаємо за доцільне уточнити основні терміни задля зрозумілого визна-чення понятійного апарату, що є необхідною умовою будь-якого наукового дослі-дження. На наш погляд, слід залишити за терміном риторика його початковий сенс, оскільки він склався з античних часів, коли традицію розуміння риторики як теорії певного виду мовлення з метою переконання заклали ще софісти. Ро-зуміння риторики як теорії публічного мовлення, теорії красномовства надає змогу виділити саме красномовство в її предмет і уявити останнє як дискурсивну практику, а першу – як теоретичний дискурс цієї практики.

Подібна пропозиція щодо розведення понять красномовства і риторики має під собою історичне підґрунтя. На сьогодні в літературі однозначно ствер-джується, що родоначальниками риторики були давньогрецькі софісти, діяль-ність яких припадає на V століття до н. е. [1, 222; 2, 5]. Але саме красномовство як практика існувало набагато раніше навіть у тій же Давній Греції, у чому легко переконатися, відкривши сторінки поем Гомера “Іліада” та “Одісея”, записаних ще у VІІІ столітті до н. е.

Становлення риторики як професійного красномовства, тобто діяльності, в якій вміння “красно” говорити стає фахом (на відміну від “аматорського” красно-мовства героїв тієї ж “Іліади”), яким людина заробляє собі на життя, пов’язане з діяльністю і вченням софістів, з якими водночас пов’язане і становлення фор-мальної логіки. Так, Діоген Лаертський стверджував, що софіст Протагор “виступав з промовами і брав за це плату”. І більш категорично: “Він (Протагор. – О.Г.) першим почав брати за уроки плату в сто мін” [3, 375] (одна міна, згідно з деякими дослідниками, дорівнювала 25–30 радянським рублям. Для порівняння: місячна зарплата асистента у ВНЗ становила 125 руб.). Те, що це були чималі кошти, підтверджується і фрагментом діалогу Платона “Протагор”: “А ось тепер ми відправляємося до Протагора і готові віддати йому гроші в оплату за тебе (йдеться

162


Про оплату за навчання друга Сократа Гіппократа. – О.Г.), якщо вистачить нашого майна на те, аби умовити його, а якщо ні, то позичимо ще у друзів” [4, 192].

Діоген Лаертський також пише, що Протагор першим “заявив, що про будь-який предмет можна сказати двояко і протилежним чином, і сам першим почав користуватися у суперечках доводами” [3, 375]; а також, що “першим почав розрізняти час дієслова і точно виражати час дії; почав влаштовувати змагання в суперечці і вигадав виверти для тих, хто судиться; про думку він не турбувався, сперечався про слова...” [3, 375–376]. “Він же першим, – продовжує Лаерций, – ввів у вжиток і сократичний спосіб бесіди; і першим застосував в суперечці ан-тисфенівський довід, за яким має виходити, що протиріччя неможливе...; і першим вказав, як можна заперечити будь-яке положення... І це він виділив чотири види мови – побажання, питання, відповідь і наказ..., назвав їх основами промови” [3, 376].

Серед творів Протагора, які наводить Діоген Лаертський, безпосереднє відношення до риторики, очевидно, мали наступні: “Наука суперечки”, “Проти-восудження”. Показовим є зауваження, що Протагор “про думку не турбувався, сперечався про слова”, яке можна тлумачити наступним чином: зміст вислов-лювання, те, що може бути визначено в категоріях істини, софіста не хвилювали. Такий підхід мав відповідне онтологічне підґрунтя, адже Протагор займав по-зицію суб’єктивного ідеалізму, про що свідчить його крилатий вислів: “Людина є міра всім речам – існуванню існуючих і не існуванню неіснуючих”. Шукати у такому разі істини як чогось об’єктивного – безглуздя, адже поза межами суб’єкта її не існує.

Разом із тим, з діяльністю софістів пов’язаний дуже важливий момент: формування філософського понятійного апарату, початок якого ведеться при-наймні ще представниками давньогрецької натурфілософії. Зокрема, у платонів-ському діалозі “Протагор” з’ясовується різниця між наріжними філософськими поняттями ”ставати” й “бути”.

Цей підхід диктував і розуміння мети риторики як засобу переконання слухачів, а не засобу пізнання: здобути чи передати істинне знання, адже крас-номовство не є пізнавальним процесом, це – процес управління людиною за до-помогою технологій ораторського мистецтва.

Отже, з чим можна погодитися, так це із тим, що попит на послуги ораторів був сформований новими на той час соціальними і політичними реаліями. Пе-реконання потребувалося в політичній діяльності за певних політичних умов: демократичного політичного режиму і виборної системи влади. Даний попит сформувався також внаслідок розвитку судової системи. Це – два основних чинники, які призвели до інституалізації риторики як теоретичного дискурсу і як сукупності дискурсивних практик та професіоналізації діяльності (спеціалізованої діяльності відповідного кола людей – ораторів (риторів).

Подібне призначення професійного красномовства відзначалося і у пода-льшому. Наприклад Діоген Лаертський серед афінських ораторів називає Деметрія Фалерського, який “своїми промовами перед народом здобув владу над Афінською державою на цілих десять років” [3, 227]

Відомо, що софісти як перші фахівці з ораторської майстерності паралельно опікувалися політичними питаннями, питаннями державного управління (Протагор

163


Розробляв закони, Продік займався державною діяльністю). Тісний зв’язок ри-торики і політики буде і в подальшому констатовано Аристотелем, який звернув увагу на те, що “риторика складається з науки аналітичної і науки політичної...”, і що “вона у одному відношенні подібна до діалектики, в іншому – до софістичних міркувань” [4, 27].

Проте, якщо про вчення софістів відомо в основному завдяки свідченням сучасників і переказам більш пізніх авторів, адже бракує їх оригінальних творів з риторики, хоча назви деяких з них і дійшли до наших часів, то суть позиції Сократа щодо професійного красномовства викладена в діалогах Платона, серед яких питання ораторської майстерності і – ширше – її місця в більш широкому культурному контексті, є одним з центральних в діалогах “Федр”, “Горгій”, “Протагор”, “Софіст”.

Щодо питання репрезентативності артикуляції позиції Сократа в діалогах Платона, то фахівцями традиційно виокремлюється цикл так званих сократівських діалогів, що, як вважається, максимально адекватно відображують суть вчення Сократа, яке добре знав і під потужним впливом якого перебував Платон особ-ливо у ранній період своєї творчості [6, 182–183]. До цього циклу відносяться серед згаданих вище “Горгій” і “Протагор”. Що ж до діалогів “Федр” і “Софіст”, то вони відносяться до групи платонівських творів пізнішого періоду, але вважаються такими, що мають достатньо високий ступінь з точки зору автентичності викладу позицій сократівського вчення.

Спроби теоретичного осмислення красномовства, яке стає фахом, репре-зентовані насамперед, у “Горгії” і “Федрі”. Проблема постає у двох модусах: технологічному і морально-етичному.

Перший аспект проблеми професійного красномовства, який артикулює Платон устами свого персонажу Сократу, аспект, так би мовити, технологічний або інструментальний. Згідно із Сократом, який є головним персонажем цього діалогу, “будь яка промова має бути складена, ніби жива істота, – у неї має бути тіло з головою і ногами, причому, тулуб і кінцівки мають підходити одне до одного і відповідати цілому” [7, 823].

Існує ще один аспект риторики як фаху – морально-етичний. Він виявляється релевантним гносеологічним питанням. Показовим тут знов-таки є “Федр”, адже у ньому Сократ порушує принципові питання: співвідношення істинного знання і знання неістинного (уявного), за ділемою яких стоїть набагато важливіша проблема: адекватної і маніпулятивної вербальної комунікації.

Наведемо уривок, в якому обговорюється ця проблема.

“С о к р а т. Щоб промова вийшла хорошою, прекрасною, чи не повинен розум оратора осягнути істину того, про що він збирається говорити?

Ф е д р. ...тому, хто намагається стати оратором, немає необхідності розуміти, що дійсно справедливо, – достатньо знати те, що уявляється справедливим більшості, яка буде судити. Те саме стосується і того, що насправді добре і прекрасно, – достатньо знати, що таким уявляється. Саме так можна перекона-ти, а не за допомогою істини.

164


С о к р а т. Наприклад, я переконував би тебе придбати коня, для того щоб битися з ворогом, причому ми обидва не знали б, що таке кінь, та й про тебе я знав би лише те, що Федр вважає конем свійську тварину з великими вухами...

Ф е д р. Це було б смішно, Сократ.

С о к р а т. Поки що ні, але так було б, якби я почав всерйоз тебе переко-нувати, створивши похвальне слово віслюку, називаючи його конем і ствер-джуючи, що всіляко варто завести цю скотинку не тільки вдома, але й у поході, оскільки вона стане у нагоді у битві, для перевезення речей і ще багато іншого.

Ф е д р. Ось це було б зовсім смішно!

С о к р а т. А хіба не краще те, що смішно та мило, ніж те, що страшно та вороже?

Ф е д р. Це очевидно.

С о к р а т. Так ось, коли оратор, який не знає, що таке добро, а що – зло, виступить перед такими ж невігласами громадянами з метою їх переконати, причому буде розхвалювати не тінь віслюка, видаючи його за коня, але зло, ви-даючи його за добро, і враховуючи думку натовпу, переконає її зробити що-небудь погане замість доброго, які, на твою думку, плоди принесе згодом посів його красномовства?” [7, 818].

Отже, очевидною є стурбованість Сократа змістовим аспектом красно-мовства, його морально-етичними критеріями. Ця позиція прямо протистоїть суто інструментальному розумінню ораторської діяльності з боку софістів: до-сягнення мети – впливу на людей – будь-якою ціною, навіть за рахунок виве-дення її за межі моральних цінностей, моральної регуляції. Адже, на їхню думку, оратор має орієнтуватися на те, що уявляється – справедливим, добрим тощо – тій групі людей, які будуть виносити рішення (будуть судити). Саме вони є об’єктом маніпуляції. Недаремно і в діалозі “Протагор” і діалозі “Горгій” риторика розглядається як те, що дає “владу над іншими людьми”.

Так софіст Горгій, як персонаж однойменного діалогу, на запитання Сок-рата про сутність красномовства, відповідає, що він вважає красномовство най-величнішим благом, оскільки воно “дає людям як свободу, так само і владу над іншими людьми...”, адже – це “здібність переконувати словом суддів у суді, і радників у раді, і народ у Народному зібранні, та й у будь-якому іншому зі-бранні громадян”. І додає: “Володіючи такою силою, ти і лікаря будеш тримати у рабстві, і вчителя гімнастики, а що до... ділка, виявиться, що він не для себе наживає гроші, а для іншого – для тебе, який володіє словом і вмінням переко-нувати натовп” [8, 62].

Горгій, намагаючись відкрити Сократу всю силу красномовства, стверджує, що коли відбуваються вибори, то “поради подають оратори і в суперечках перемагають їхні думки”. І продовжує: “Воно (Красномовство. – О. Г.) зібрало і тримає у своїх руках... сили всіх мистецтв. ... якби у будь-яке місто прибули оратор і лікар і якби у народному зібранні або у будь-якому іншому місці зайшла суперечка, кого з двох обрати лікарем, то на лікаря ніхто би дивитися не став, а обрали б того, хто володіє словом – варто було б йому тільки побажати. І у змаганні з будь-яким іншим знавцем своєї справи оратор також одержав би перемогу, тому що успішніше, ніж будь-хто інший, переконав би тих, хто зібрався, обрати його

165


І тому що не існує предмета, про який оратор не сказав би перед натовпом переконливіше, ніж будь-хто із знавців своєї справи. Ось якою є сила мого мис-тецтва” [8, 69–70]. І підсумовує: “Оратор здатен виступити проти будь-якого супротивника і з будь-якого приводу так, що переконає натовп скоріше будь-кого іншого; врешті-решт він досягне всього, чого забажає” [8, 70].

Тому Горгій схвально ставиться до, по суті провокаційного, ствердження Сократа, що “знати сутність справи красномовству не має ніякої потреби, слід тільки відшукати певний засіб переконання, аби здаватися невігласам більшим знавцем, ніж справжні знавці”, адже вигукує: “Чи не правда, Сократ, як зручно: з усіх мистецтв вивчаєш одне тільки це і, однак, не поступаєшся майстрам будь-якої справи!” [4, 74–75].

Отже, підхід софістів принципово інший: на відміну від Сократа, який вважав онтологічним статус істини, позиція софістів полягала навіть не в гно-сеологізмі, а скоріше, могла б бути визначеною як своєрідна антична феноменологія, адже вони цікавилися “уявністю” щодо істини, справедливості, доброчесності, тобто неексплікованими конвенціями, поширеними в межах певної спільноти, якою для них завжди виступало коло осіб, від яких залежало прийняття рішень і, таким чином, їх власний матеріальний (фінансовий) інтерес. З цією особливістю пов’язаний чітко виражений праксеологізм, характерний для підходу софістів до завдань і призначення риторики як практики і як фахової майстерності. То ж перед нами суто інструменталістське розуміння останньої і водночас не експлі-кованого, але наявного, уявлення про неї як маніпулятивну технологію.

Можна стверджувати, що теза “мета виправдовує засоби” була лише екс-пліцитно артикульована Маккіавеллі, адже змістовно вона сформувалася і реа-лізовувалася ще у діяльності софістів. Таке розуміння завдань ритора (риторики як ораторської майстерності) дійсно сформувалося як пропозиція на специфічний попит, сформульований розвитком античної демократії, судової системи і, головне, самим розвитком суспільства на шляху моральної еволюції (шляхом розвитку його інтелектуальної, насамперед, філософської культури).

Сократ артикулює ще один аспект, породжений діяльністю софістів у сфері професійного красномовства: проблема впливу на слухачів і проблема визначення механізму цього впливу. Так, Сократ у тому ж діалозі ставить риторичне питання: чи не є мистецтво красномовства взагалі “вмінням захоплювати душі словами” не тільки у судах та інших громадських зібраннях, але й у приватному побуті? Сприймаючи це посилання, Сократ розвиває думку стосовно закономір-ностей впливу ораторів на людей, “оскільки сила промови міститься у впливі на душу, тому, хто збирається стати оратором, необхідно знати, скільки видів має душа: їх стільки-то і стільки-то, вони такі-то і такі-то, тому слухачі бувають такими-то і такими-то. Коли це належним чином розібрано, тоді встановлюється, що є стільки-то і стільки-то видів промов і кожна з них така-то. Таких-то слухачів і за такою-то причиною легко переконати у тому-то й тому-то такими-то промовами, а такі-то тому-то і тому-то важко піддаються переконанню. Хто достатньо все це обдумав, той потім спостерігає, як це здійснюється і застосовується насправді, причому він мусить вміти гостро сприймати і простежувати, інакше він не додасть нічого до того, що він ще раніше чув, вивчаючи красномовство.

166


Коли ж він буде здатний визначати, якими промовами яка людина дає себе переконати, тоді при зустрічі із такою людиною він зможе розпізнати її і дати собі раду, що ось якраз та людина і та природа, про яку раніше йшла мова. Нині вона насправді стоїть перед ним, і до неї треба ось так застосувати такі-то про-мови, аби переконати її у тому-то. Зрозумівши все це, він має врахувати час, коли йому зручніше говорити, а коли і утриматися: всі вивчені ним види промов – стислу промову, чи жалісливу, чи збуджуючу – йому слід застосовувати вчасно і доречно: тільки тоді, і аж ніяк не раніше його мистецтво буде розроблено пре-красно і досконало. Якщо ж, проголошуючи промову, створюючи або навчаючи, він упустить бодай що-небудь з цього, а між тим стане стверджувати, що до-тримується правил мистецтва, правим буде той, хто йому не повірить” [7, 820].

Далі Сократ розглядає види красномовства з точки зору тих понять, навколо яких концентрується переконання, тобто апелюючи до яких, здійснює оратор свій вплив. Він уточнює, що на суді сторони сперечаються стосовно того, що справедливо і несправедливо. При цьому, той хто робить це вміло, зуміє пред-ставити одну й ту саму справу одним і тим же слухачам то справедливим, то, якщо схоче, несправедливим. Так само і у народному зібранні “одне й те саме здається громадянам інколи добрим, а інколи навпаки”. Тому “мистецтво супе-речки застосовується не тільки в суді і в народному зібранні, але...й як єдине мистецтво, – якщо воно мистецтво, – що однаково застосовується до всього, про що б не йшла мова; за його допомогою будь-хто зможе уподібнити все, що тільки можливо, всьому, що тільки можливо, і вивести на чисту воду іншого з його туманними уподібненнями” [7, 820].

Сократ зупиняється на такій складовій ораторської майстерності як вміння сперечатися, яким віртуозно володіли софісти. Він звертає увагу на механізм саме софістичної суперечки, і в якості складових цього механізму виокремлює схожість (суміжність): “Обманутися легше при малій різниці між речами”; по-ступовість (в формальній логіці цей прийом (інколи він подається як логічна помилка) має назву часткової підміни тези): “Перехід до протилежності буде менш помітний, якщо він здійснюється поступово”. Звідси його висновок: “Хто збирається обманути іншого, не обманюючись сам, мусить досконало знати по-дібність і неподібність усього існуючого”. Можливість запобігання подібним помилкам або вивертам Сократ вбачає у з’ясуванні істини, адже той, хто не знає істину, не може “Розрізнити схожість непізнаної речі з іншими”, будь ця різниця малою чи великою. Ті, хто має невірні уявлення про існуюче, піддаються обману на основі подібності між речами, яку вони не здатні розрізнити. Але ця вада загрожує й самим ораторам, які не знають істини: “Хто не знає істини, а бігає за гадками, у того мистецтво промови буде...смішним і невмілим” [7, 820].

У підсумку рекомендації Сократа виглядають наступним чином: “Перш за все необхідно пізнати істину відносно будь-якої речі, про яку говориш або пишеш; зуміти визначити все відповідно цієї істини, а давши визначення, знати, як в подальшому розрізнити це на види, аж до того, що не піддається поділу. Природу душі необхідно розглядати так само, шукаючи вид промови, що відпо-відає кожному природному складу. І таким чином будувати і впорядковувати

167


Свою промову; до складної душі слід звертатися зі складними, різноманітними речами, а до простої душі – з простими. Без цього неможливо вміло... оволодіти всім родом промов – ані тими, що призначені навчати, ані тими – що переконувати” [7, 839]. І посилює свою критику проти софістів, які вважали головним в оратор-ському мистецтві – догодити тим, від кого залежить прийняття рішень: “Бути у невіданні стосовно справедливості і несправедливості, зла і блага – це...не може не викликати осуду, хоча б натовп і підносив таку людину”. І: “Тільки в промовах повчальних, що виголошуються заради повчання..., в промовах про справедли-вість, красу і благо є ясність і досконалість, які варті намагання” [7, 840].

Разом із тим, позиція щодо софістів насправді не є такою однозначною. Як зазначається у діалозі “Протагор”, на початку діяльності дехто навіть з відомих софістів намагався приховати цей бік своєї діяльності, визначаючи свою діяльність чи то як музиканта, чи то спеціаліста з іншого фаху. Всі вони, за словами Протагора, “побоюючись заздрощів, прикривалися цими мистецтвами” [4, 198]. Отже, з од-ного боку, моральний осуд за продаж знань, чим широко стали відомими софісти, а з іншого, не рекламуючи себе, не можна було багато на цій діяльності заробити.

Таким чином, позиція софістів щодо риторики, і як вона відбивається в сократівських діалогах Платона, в яких філософ за самою логікою жанру від-творював основні положення світоглядної і фахової позицій софістів, і як про неї надають відомості інші античні автори, може бути визначена як утилітарно-прагматична і морально-релятивістська, а за своїм філософським підґрунтям – як феноменологічна. Остання детермінує моральний релятивізм софістів через принцип суб’єктивізму, експлікований як “людиновимірність всіх речей”.

На відміну від них Сократ репрезентує морально-ригористичну парадигму щодо риторики й ораторської майстерності та когнітивістську філософську по-зицію в цілому. Відштовхуючись, як і софісти, від суб’єкта, Сократ, тим не менше, виходить на морально-ригористичну позицію, яка опонує релятивізму софістів, через неексплікований принцип гносеологічного абсолютизму, адже суб’єкт постає лише як суб’єкт пізнання істини, що існує незалежно від нього.

Література

1. Введенская Л.А. Культура и искусство речи / Л. А. Введенская, Л. Г. Павлова. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. – 573 с.

2. Кохтев Н. Н. Риторика / Н. Н. Кохтев. – М.: Просвещение, 1996. – 207 с.

3. Диоген Лаертский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Диоген Ла-ертский. – М.: Мысль, 1979. – 620 с.

4. Платон. Протагор / Платон // Диалоги. – М.: ЕКСМО, 2007. – Кн. 1. – С. 187–253.

5. Аристотель. Риторика / Аристотель // Античные риторики. – М: Изд-во Моск. ун-та, 1978. – С. 15–164.

6. Асмус В. Ф. Античная философия / В. Ф. Асмус. – М.: Высш. шк., 1976. – 541 с.

7. Платон. Федр / Платон // Диалоги.– М.: ЕКСМО, 2007. – Кн. 1. – С. 777–842.

8. Платон. Горгий / Платон // Диалоги. – М.: АСТ, 2007. – С. 49–212.

168


УДК 379.8 (4/9)