Головна Образотворче мистецтво Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури МОРАЛЬНО-ЦІННІСНІ ПРІОРИТЕТИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК ПЕРЕДМОВА СТВОРЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ ДЕРЖАВИ
joomla
МОРАЛЬНО-ЦІННІСНІ ПРІОРИТЕТИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК ПЕРЕДМОВА СТВОРЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ ДЕРЖАВИ
Образотворче мистецтво - Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури

Віталій Сергійович Чорний

Кандидат філософських наук, доцент,

Полковник, докторант Національної

Академії оборони України

У статті здійснено соціально-філософський аналіз передумов і особливостей створення Збройних Сил України та інших військових формувань на сучасному етапі.

Ключові слова: Військове будівництво, військова організація держави, військове формування, Збройні Сили України, соціальні передумови.

Author made the socially-philosophical analysis of the premises and features of for­mation of the Armed Forces of Ukraine and other military unit in this article.

Key words: Military building, state military establishment, military unit, Armed Forces of Ukraine, social premises.

176


Полеміка довкола сутності військової організації держави з різною інтенсив-ністю триває протягом усього періоду існування незалежної України. Проте якщо у перші роки державного будівництва вона була забарвлена настроєм пострадянської пацифістської ейфорії, то на початку ХХІ століття внаслідок бурхливих подій і зокрема російсько-грузинського військового конфлікту, українські політичні та військові діячі заговорили про зміцнення військової безпеки держави та ролі військової організації у цьому процесі. У полеміці з цього приводу беруть ак-тивну участь науковці, військові і цивільні експерти, представники політичних та громадських організацій. Загалом же дискусія навколо військової організації держави як об’єкта теоретичних досліджень вийшла за межі галузевих розвідок і набула статусу міждисциплінарного знання. Але єдиних підходів щодо бачення вітчизняного варіанта моделі військової організації держави та перспектив її подальшого розвитку не існує й дотепер [1, 107–112]. Тому є гостра потреба в соціально-філософському аналізі зародження та розвитку складових елементів сучасної військової організації України.

Після проголошення незалежності Україна опинилася віч-на-віч із важливою проблемою забезпечення військової безпеки держави. А в цей час на її території дислокувалося потужне угруповання радянських військ, загальна чисельність якого сягала 780 тис. військовиків, серед яких вихідці з України становили меншість [2, 21–22]. Зазначене військове угруповання підпорядковувалося новому союзному командуванню, яке було хоча і прогресивнішим за своїх попередників, проте залишалося прибічником об’єднаної оборонної системи, незважаючи на чіткі наміри України та ще кількох колишніх радянських республік будувати власні військові організації. Ці обставини змушували українське політичне керівництво діяти обережно. З одного боку, необхідно було швидко нейтралізувати величезне угруповання союзних збройних сил, що перебувало в республіці, але було підпоря-дковане Москві і в будь-який момент могло стати дестабілізуючим чинником в українському суспільстві, створюючи потенційну загрозу суверенітету України, а з іншого, треба було діяти дуже обережно, щоб не спровокувати Російську Федерацію, яка стала повною правонаступницею СРСР, до агресивних дій і тим самим не зірвати цивілізований розподіл військової організації Радянського Союзу в межах Співдружності Незалежних Держав. Саме враховуючи ці чинники, а також намагання союзного центру загальмувати процес створення національних збройних сил, українське керівництво проводило стриману та виважену політику стосовно власного військового будівництва.

6 грудня 1991 року, за кілька днів до створення Співдружності Незалежних Держав, Верховна Рада України ухвалила два засадничі нормативно-правові акти щодо формування українського війська – Закон України “Про оборону України” [3] та Закон України “Про Збройні Сили України” [4]. А з 3 січня 1992 року почалося добровільне складання Військової присяги військовиками угруповання збройних сил колишнього СРСР, дислокованих на теренах України. За перші два тижні на вірність українському народу присягнули 240 тис. військовиків [9, 259].

Процес прийняття Військової присяги як зовнішній вияв перепідпорядкування частини колишніх союзних військ, дислокованих в Україні, відбувався в умовах шаленої протидії з боку Російської Федерації, яка всіма силами намагалася

177


Дестабілізувати ситуацію у новій незалежній державі. Мета такої діяльності полягала у спробі залучити Україну до кола своїх імперських інтересів або ж принаймні створити плацдарм для подальшого наступу на її державний суверенітет.

Згодом безперспективність гальмування розбудови військових організацій у колишніх союзних республіках врешті-решт зрозуміли і у Москві, де в травні 1992 року було створено Міністерство оборони Російської Федерації. Це стало ознакою того, що боротьба за право мати власні збройні сили завершилася пе-ремогою і дійсно стала видатним успіхом українських політиків та військових [2, 27–28]. Підсумкова перевірка Збройних Сил України за 1992 рік показала, що за досить короткий термін українська влада об’єднала в єдине ціле фрагменти різних військових формувань, не спровокувавши при цьому дестабілізації суспільно-політичної обстановки та відверто агресивної поведінки з боку метрополії, хоча проблеми були і залишаються ще й досі. Ухваливши понад 70 нормативно-правових актів, які створили необхідну законодавчу базу, український парламент продемонстрував усьому світові цивілізований шлях переходу від угруповання радянських військ до національної армії.

Паралельно, а інколи з випередженням темпів будівництва Збройних Сил України відбувалося творення інших військових формувань, кожне з яких має свої особливості зародження та розвитку, обумовлені об’єктивними і суб’єктивними соціальними передумовами та чинниками.

26 березня 1992 року український парламент ухвалив Закон “Про війська внутрішньої та конвойної охорони” (з 31 жовтня 1995 року – внутрішні війська МВС України). Прийняття зазначеного нормативно-правового акту фактично започаткувало історію внутрішніх військ МВС України, дало їм право на діяльність, спрямовану на захист державних інтересів, прав громадян України від злочинних елементів, надійну охорону важливих державних об’єктів. У 1995 році була прийнята низка нормативно-правових актів, скерованих на вдосконалення діяльності внутрішніх військ. Так, на початку 1995 року до МВС України була повернута низка частин НГУ, які раніше перебували у складі внутрішніх військ. На їхній базі були сформовані спеціальні моторизовані військові частини міліції (СМВЧМ) [8, 196]. 31 жовтня 1995 року Верховна Рада України ухвалила Закон “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про війська внутрішньої та конвойної охорони”. Цим Законом, по-перше, військовому формуванню МВС України була повернута колишня назва – “внутрішні війська МВС України”. По-друге, була обґрунтована нормативно-правова база діяльності СМВЧМ та частин спеціального призначення з умовними назвами “Барс”, “Ягуар” та “Гепард”, які були створені у складі внутрішніх військ. І, по-третє, через зміни, які відбулися в українському суспільстві, були уточнені завдання та функції внутрішніх військ, їхнє місце серед правоохоронних органів України.

До важливих умов існування будь-якої держави належить її спроможність захищати особливі об’єкти, які становлять засадничу сутність кожної національної країни – державний суверенітет, конституційний лад тощо. Тому український уряд надавав важливого значення створенню структур, які б опікувалися зазна-ченими категоріями.

178


Перші закони, які закріпили процес формування правових засад функціо-нування системи забезпечення державної безпеки України, були ухвалені на по-чатку 1992 року: 18 лютого – “Про оперативно-розшукову діяльність”, а 25 березня – “Про Службу безпеки України”. Останній визначив її статус як дер-жавного правоохоронного органу спеціального призначення, підпорядкованого Президенту України та підконтрольного Верховній Раді (ст. 1), а також завдання, права, обов’язки, організацію та головні напрями діяльності. Відповідно до ст. 2 цього Закону на “Службу безпеки України покладається у межах визначеної за-конодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці”.

З метою подальшого удосконалення розвідки як інструменту формування політики держави та забезпечення національних інтересів 14 жовтня 2004 року Президент України видав Указ “Про Службу зовнішньої розвідки України”. У ньому зазначалося, що Служба зовнішньої розвідки України (СЗР України) як спеціальний державний орган утворюється на базі Департаменту розвідки, розвідувальних підрозділів регіональних органів СБУ (п. 1). До її головних завдань було віднесено: здійснення розвідувальної діяльності в політичній, економічній, військово-технічній, науково-технологічній, інформаційній та екологічній сферах, боротьба з міжнародною організованою злочинністю, тероризмом, забезпечення безпеки установ і громадян України за кордоном (п. 2). Крім того, зазначеним Указом підтверджувався статус СЗР України як відповідального виконавця та координатора програм розвідувальної діяльності (п. 2) [7].

Фактично з цього часу розпочався новий етап у діяльності української зовнішньої розвідки. Вона почала функціонувати як самостійний державний орган. Поза сумнівом, виділення СЗР зі складу СБУ було виправданим. Адже зовнішня розвідка в жодній країні світу не належить до правоохоронних органів. Вона здійснює свою діяльність за межами держави, добуваючи закриту інформацію, яка не підлягає розголошенню. Разом з тим, саме цей самостійний період існування СЗР України викликав найбільше запитань в українському суспільстві та політичних колах. Справа в тому, що даний розвідувальний орган був створений не на підставі закону, як того вимагає Конституція України (ст. 17, п. 22 частини першої ст. 85), а Указом Президента України і в такому, по суті, нелегітимному форматі він функціонував понад рік. Тому з метою усунен-ня зазначеної суперечності 1 грудня 2005 року Верховна Рада України ухвалила Закон “Про Службу зовнішньої розвідки України”, в якому визначила правові засади її організації та діяльності.

Правове оформлення охоронного відомства України відбулося 15 січня 1992 року з підписанням Указу Президента України “Про порядок забезпечення безпеки вищих посадових осіб України” [6]. На підставі цього нормативно-правового акту створилося Управління охорони вищих посадових осіб України. 8 червня 1992 року воно набуло нової назви – Управління державної охорони України, а 17 серпня 1992 року Президент України своїм Указом затвердив По-

179


Ложення про Управління державної охорони України. Новий етап у становленні та розвитку УДО України, внаслідок якого державна охорона отримала законо-давче підґрунтя, розпочався 4 березня 1998 року з прийняттям Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб”. Відповідно до цього нормативно-правового акту, Управління державної охорони України є державним правоохоронним органом спеціального призначення, підпоряд-кованим Президентові України та підконтрольним Верховній Раді України (ст. 11).

До однієї з найважливіших функцій держави, яка дбає про свій суверенітет, є охорона державного кордону. Тому розв’язання цієї проблеми стало першочер-говим завданням на шляху утвердження української незалежності. Аналіз діяльності України щодо забезпечення недоторканності своїх кордонів дозволяє умовно виділити декілька етапів.

Перший етап, який розпочався 24 серпня 1991 року і тривав до березня 1992 року, містив екстрені заходи щодо організації охорони державного кордону на ділянках зовнішнього кордону колишнього СРСР, формування Прикордонних військ, напрацювання нормативно-правової бази їхнього функціонування, ком-плектування і проходження служби, створення та становлення організаційно-штатної структури Державного комітету у справах охорони державного кордону України. Другий етап (березень 1992 року – кінець 1993 року) полягав у розподілі Прикордонних військ протягом усього периметра території України, розгортанні, формуванні нових з’єднань та частин, організації ними прикордонного контролю на нових ділянках кордону, нарощуванні зусиль з охорони суверенних прав України у виключній (морській) економічній зоні, законодавчому забезпеченні розвитку державного кордону та розбудові новоствореного військового формування.

Створення Прикордонних військ України здійснювалося на базі з’єднань та частин Західного прикордонного округу КДБ СРСР, які дислокувалися на українській території і охороняли державний кордон та економічну зону ко-лишнього Радянського Союзу. 4 листопада 1991 року Верховна Рада України оперативно ухвалила два нормативно-правових акти, спрямованих на надійний захист державного кордону України: Закони України “Про державний кордон України” та “Про Прикордонні війська України”. Вони стали одними з перших законів незалежної України, якими було започатковано законодавчі засади охо-рони державного кордону України силами її прикордонного відомства.

3 квітня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон “Про Державну прикордонну службу України”, відповідно до якого Державна прикордонна служба (ДПС України) стала правоохоронним органом спеціального призначення (ст. 6), який створюється на базі Прикордонних військ і є їхнім правонаступником. Загальна чисельність Державної прикордонної служби України була встановлена на рівні 50 тис. осіб, у тому числі 42 тис. військовиків.

Захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного, природного і військового характеру в мирний та військовий час є одним із найваж-ливіших завдань держави, від вирішення якого безпосередньо залежить військова безпека зокрема і національна безпека загалом. Для виконання цього завдання через його складний та специфічний характер людство винайшло і запропонувало створення особливої управлінської системи – системи цивільної оборони.

180


Враховуючи, що дислоковане на території України угруповання військ Цивільної оборони СРСР в силу специфіки своєї діяльності було тісно інтегроване до республіканської структури влади, Президія Верховної Ради України 7 жовтня 1991 року підпорядкувала його Кабінету Міністрів України.

У 1992 році значна частина спеціальних підрозділів військ Цивільної оборони була виведена зі складу Міністерства оборони і підпорядкована штабу Цивільної оборони України. І, нарешті, 3 лютого 1993 року з ухваленням Закону України “Про Цивільну оборону України” вітчизняна система цивільної оборони набула законодавчого обґрунтування. Але остаточно правовий статус, функції та головні завдання військ Цивільної оборони були визначені лише у березні 1999 року з ухваленням Закону України “Про війська Цивільної оборони України”.

На виконання Закону України “Про захист населення і територій від над-звичайних ситуацій техногенного та природного характеру” 19 грудня 2003 року Президент України видав Указ “Про Державну програму перетворення військ Цивільної оборони України, органів і підрозділів державної пожежної охорони в Оперативно-рятувальну службу цивільного захисту на період до 2005 року”. Як зазначалося у цьому нормативно-правовому акті, метою Державної програми перетворення військ Цивільної оборони України, органів і підрозділів державної пожежної охорони в Оперативно-рятувальну службу цивільного захисту на період до 2005 року є підвищення рівня забезпечення захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, створення єдиної системи запобігання і реагування на такі ситуації в мирний час та в особливий період, адаптація її до європейських стандартів, ефективне використання бюджетних коштів на зазначену мету, демілітаризація Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС України).

На виконання Указу Президента від 19 грудня 2003 року Верховна Рада України 24 червня 2004 р. ухвалила Закон “Про правові засади цивільного захисту”, який проголошував створення на базі органів і підрозділів державної пожежної охорони та військ Цивільної оборони України служби цивільного захисту – державної служби особливого характеру, пов’язаної із забезпеченням пожежної безпеки, запобіганням і реагуванням на інші надзвичайні ситуації техногенного, природного та військового характеру, ліквідацією їхніх наслідків, захистом на-селення і територій від їхнього негативного впливу (частина перша ст. 1). Закон також визначив правові та організаційні засади в галузі цивільного захисту на-селення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного, природного та військового характеру, повноваження органів виконавчої влади та інших органів управління, порядок створення і застосування сил, їхнє комплектування, про-ходження служби, а також гарантії соціального і правового захисту особового складу органів та підрозділів цивільного захисту [5].

Україна є державою з найбільш розгалуженою транспортною мережею в Центральній Європі. Частка залізничного транспорту становить понад 78 % вантажообігу та 50 % пасажирських перевезень. Вочевидь, виходячи з цього, а також враховуючи військово-політичну ситуацію, що склалася після проголо-шення незалежності, Президія Верховної Ради України своїм Указом від 7

181


Жовтня 1991 року підпорядкувала Міністерству оборони України військові час-тини та підрозділи залізничних військ Збройних Сил СРСР, дислокованих на українській території. Проте реальне формування залізничних військ як спеціальних військ Збройних Сил України відбулося у січні 1992 року. Їхньою серцевиною став Другий залізничний корпус, навколо якого гуртувалися інші військові підрозділи та частини залізничних військ колишнього СРСР, зазначені в Указі Президії Верховної Ради України від 7 жовтня 1991 року. З цього часу залізничні війська разом з усіма Збройними Силами України пройшли важкий шлях станов-лення та розбудови. У листопаді 2000 року, в контексті реформуванням Збройних Сил України, управління залізничних військ було реорганізовано у Головне управ-ління залізничних військ Міністерства оборони України.

З ухваленням 5 лютого 2004 року Верховною Радою України Закону “Про Державну спеціальну службу транспорту” на законодавчому рівні був зафіксований факт перетворення Залізничних військ Збройних Сил України в Державну спеціа-льну службу транспорту (ДССТ) та закріплення її в підпорядкування центрального органу виконавчої влади у галузі транспорту – Міністерства транспорту та зв’язку.

Проведений соціально-філософський аналіз зародження та еволюції війсь-кових формувань у новітній історії українського соціуму дозволяє зробити висновок, що це складний і суперечливий процес, який залежить від низки об’єктивних та суб’єктивних чинників, а саме:

– швидкоплинність трансформації Радянського Союзу спонукала до прийняття блискавичних рішень в ситуації, яка характеризувалася високою динамічністю та непередбачуваністю, з метою забезпечення національної безпеки новоствореної держави, недопущення неконтрольованого розпаду силових структур, що могло викликати соціальну дезорганізацію суспільства; рішення, які приймалися за таких умов, не завжди були виважені, адекватні та науково обґрунтовані;

– інтенсивна діяльність нової російської влади з метою створення перешкод процесам військового будівництва в колишніх союзних республіках шляхом здійснення політичного, економічного, військового та інформаційно-психологічного тиску, а також наполегливі спроби будь-яким чином затягнути нові незалежні держави до кола своїх інтересів;

– відсутність в урядах та суспільствах постколоніальних країн досвіду щодо військової організації, а також брак відповідної матеріально-технічної бази і компетентних підготовлених кадрів, обізнаних з теорією та практикою військового будівництва;

– загальне організаційне безладдя, брак управлінців загальнодержавного рівня зі стратегічним мисленням, високий ступінь персоніфікації державних інститутів, наявність таких соціальних дисфункцій як корупція, протекціонізм, хабарництво, сімейно-кланова структура вищих ешелонів влади тощо.

Унаслідок впливу зазначених чинників на організаційні заходи українського уряду щодо забезпечення військової безпеки України була створена так звана військова організація держави – збірне поняття, яке поєднує різнорідні елементи, що утворилися на базі колишніх союзних силових структур і продовжують по-дальше вегетативне розмноження. Зокрема на базі угруповання радянських військ, які перебували на українській території, утворилися Збройні Сили України, від

182


Яких у 2004 році відбрунькувалася Державна спеціальна служба транспорту Міністерства транспорту та зв’язку України. З надр КДБ СРСР вийшли Прикордонні війська України (з 3 квітня 2003 року – Державна прикордонна служба України), Служба національної безпеки України (з 25 березня 1992 року – Служба безпеки України), від якої відокремилися Управління охорони вищих посадових осіб (з 8 червня 1992 року – Управління державної охорони України) та Служба зовнішньої розвідки України (2004). На базі угруповання внутрішніх військ МВС СРСР, дислокованих в Україні, були створені війська внутрішньої та конвойної охорони МВС України (з 31 жовтня 1995 року – внутрішні війська МВС України). Підґрунтям формування військ Цивільної оборони України стало угруповання аналогічних військ СРСР, які перебували в межах України, та окремі частини і підрозділи Збройних Сил України.

Крім того, з МВС України виділилися податкова міліція та Державний департамент України з питань виконання покарань, з СБУ – Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, зі Збройних Сил України – Національне космічне агентство України.

Отже, сучасна військова організація держави на сьогодні нараховує вісім складових елементів, серед яких під визначення “військове формування” за змістом та формую підпадають лише два – Збройні Сили України повністю, Внутрішні війська МВС України частково; за назвою – СЗР України та війська Цивільної оборони України; за критерієм наявності військової служби – СБУ, ДПС України, УДО України та ДССТ Міністерства транспорту та зв’язку України. Така ситуація свідчить про слабкість центральної влади та її неспроможність зупинити зро-стання військово-корпоративних утворень, переважна більшість яких обслуговує інтереси не суспільства, а окремих особистостей та сімейно-кланових угруповань. Наслідком зазначеної ситуації є мультисистемна криза у військовій сфері України, яку можна зупинити тільки проведенням радикального реформування.

Література

1. Єрмоленко А. Воєнна організація Української держави: теорія поки що випереджає практику / Андрій Єрмоленко // Ґенеза. – 2005. – № 1. – С. 107-112.

2. Збройні Сили незалежної України. Перші 10 років (1991-2001). / Колектив авторів; за ред. В. В. Бринцева – К.: НАОУ, 2006. – 378 с.

3. Закон України “Про оборону України”// Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 9. – Ст. 106.

4. Закон України “Про Збройні Сили України”// Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 9. – Ст. 108.

5. Закон України “Про правові засади цивільного захисту” // Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 39. – Ст. 488.

6. Указ Президента України “Про порядок забезпечення безпеки вищих посадових осіб України”. – 15 січня 1992. – № 40.

7. Указ Президента України “Про Службу зовнішньої розвідки України”. – 14 жовтня 2004. – № 1239/2004.

8. Хантіль М. Ф. Внутрішні війська МВС України: історія і сучасність (історичний нарис) / Михайло Федорович Хантіль. – К.: ВВ МВС України, 2003. – 254 с.

9. Якимович Б. Збройні Сили України: нарис історії / Богдан Якимович. – Львів: Просвіта, 1996. – 360 с.

183


УДК 165.745