Головна Образотворче мистецтво Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СИСТЕМ ФІКСАЦІЇ ТАНЦЮВАЛЬНОЇ МОТОРИКИ
joomla
ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ СИСТЕМ ФІКСАЦІЇ ТАНЦЮВАЛЬНОЇ МОТОРИКИ
Образотворче мистецтво - Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури

Ольга Сергіївна Білаш

Заслужений Працівник культури

України, доцент Київського національного

Університету культури і мистецтв

Стаття присвячена концептуальним питанням систем нотації танцю та генезису розвитку систем фіксації танцювальної моторики. В ній у хронологічному порядку подано характеристику основних форм хореографічної нотації, широко розповсю­джених у ХV–ХХ ст. Висвітлено проблему щодо існування в Україні єдиного інфор­маційного хореографічного центру для накопичення, збереження та дослідження танцювальних творів вітчизняних та зарубіжних авторів.

Ключові слова: нотація, запис танцю, фіксація танцювальної моторики, сценіч­ний рух.

Article is devoted to conceptual issues of systems of dance notation and the genesis of fixing dance motility. It provides a chronological description of the major forms of choreographic notation, widespread in the ХV-ХХ centuries. Clarifies the problem of existence in Ukraine the united information center for choreographic accumulation preservation and analyzing the dancing compositions by local and foreign authors.

Key words: Notation, record dance, fixation dance motility, stage movement.

Тривалий час вітчизняні та зарубіжні хореографи дискутують про необ­хідність існування єдиної системи запису сценічного руху. На жаль, єдиної ду­мки з цього приводу до сих пір не існує. На перший погляд, наявність надсучасної кіно - та відеотехніки роблять нотацію танцю явищем застарілим, разом з тим, необхідність детального наукового аналізу авторських текстів хореографічних творів надає письмовій фіксації танцю найважливішого значення. В Україні у спеціалізованих навчальних осередках мистецького напряму графічний та опи­совий методи архівації танцювальної моторики є невід’ємною складовою хоре­ографічної дисципліни «мистецтво балетмейстера». Цей факт обумовлює актуальність вивчення історії формування та розвитку світових систем запису танцю майбутніми постановниками.

Мета даної статі – дослідити хронологію трансформації різних способів фіксації танцювальних елементів від простих нотацій до передових методик ар­хівації сценічного руху.

Відомо, що найбільш ранні системи запису танців стали формуватися ще у глибоку давнину, наприклад у стародавньому Єгипті користувалися ієроглі­фами, у стародавній Індії – скульптурними зображеннями, римляни вживали графічну систему запису жестів [1].

У середньовічній Європі перші спроби фіксації танцювальних па дату­ються XV ст. Це були прості, літеро-стенографічні системи, в яких нотація ру­хів відбувалася одночасно з записом мелодії. До подібних рукописів можна віднести «Брюссельський кодекс бассдансів Маргарити Австрійської» (початок


XV ст.) [4, 13]; записки Антоніуса де Арени (1536 р.) зі списком найпоширені­ших на той час танців, а також їх композиційним описом та інструкціями до ви­конання окремих рухів; книгу Фабріціо Карозо «Il ballarino» (1581 р., м. Венеція) зі схемою ходи кавалерів та дам у вигляді стилізованої розетки і гра­фічним зображенням плану руху учасників. Надзвичайно цінною пам’яткою середньовічного танцювального мистецтва стала книга «Орхесографія» (1588– 1589 рр., м. Лангре) ченця каноніка Туано Арбо, в якій автор використав одразу декілька методів фіксації па: літеро-стенографічний, описовий, ілюстративний [4, 18].

На початку XVIII ст. в Західній Європі літеро-стенографічну систему за­пису танців було замінено на графічну. Одним з перших балетмейстерів, який класифікував танцювальні елементи та надав їм графічного позначення, став Рауль Оже Фейє («Хореографія», 1700–1701 рр.). Використання нової хореог­рафічної нотації дозволило не лише фіксувати послідовність рухів в танцях, а й сприяло розвитку архівації просторового й тимчасового співвідношення їх тех­ніки. У подальші роки ідеї Р. Фойє набули значного розвитку в європейському мистецькому середовищі, про що свідчить низка дослідницьких праць, які з’явилися у наступні півстоліття.

Перш за все, це книга вчителя танців Рамо («Abrege», 1725 р.), що мала чітко систематизовану таблицю хореографічних знаків. Автор позбувся склад­них рисок, властивих системі Р. Фейє, спростив схему запису jetes та contre­temps, відзначив діяльність опорної ноги при одночасному русі робочої. Велика заслуга дослідника полягала в тому, що він першим звернув увагу на бідність попередніх записів по відношенню до port de bras і досить докладно для свого часу розробив умовні позначення для їх запису.

Не менш цінним свідченням школи Р. Фейє стала книга танцівника та пе­дагога Маньї («Принципи хореографії», 1765 р.), що знайомила з технікою ви­конання менуету та його реверансів, а також подавала низку корисних вказівок щодо запису, читання та граматики танців [4, 21].

Важливим етапом в історії хореографічної думки XVIII ст. стала система запису танців за методикою Фав’є. Музична мелодія у рукописах цього дослід­ника фіксувалася над записом танцю; рухи нотувалися на звичайному нотному папері, що дозволяло записати таким чином дует, тріо та більше виконавців. Саме Фав’є належить ідея відзначати ритмічні тривалості кроків різним кольором.

З розвитком хореографічного мистецтва у його сценічній формі та куль­тивуванням різноманітних технік виконання народних танців, системи запису танців, розроблені у XVIII ст. внаслідок їх ієрогліфічних принципів, поступи­лися новим способам фіксації.

Одним з новаторів у нотації танцю в XIX ст. став Карл Блазіс, який ввів так званий «геометричний» запис для вертикальних положень тіла (1830 р.). У наступні десятиліття ідеї К. Блазіса розвинув балетмейстер Паризької Опери Артур де Сен-Леон. У 1852 р. він видав книгу «Остенографія, або мистецтво швидко записувати танці», в якій поєднав принципи нотного запису із графіч­ним зображенням частин тіла. Результати його дослідницької роботи вдоскона­лив іншій фахівець – Альберт Цорн, який підготував працю «Граматика танцю -


Вального мистецтва і танцопісі або хореографії з хореографічним атласом та окремим збірником нот» (1890 р., Одеса) [4, 45–46].

Визначною подією в історії нотації танцю стала поява книги артиста ім­ператорських театрів В. Степанова (1892 р., Париж). Згодом оригінальну теоре­тичну працю було перекладено й відредаговано викладачем Санкт-Петер-бурзького театрального училища О. Горським під назвою «Таблиця знаків для запису рухів людського тіла за системою В. І. Степанова». Автор книги класи­фікував рухи класичного танцю на певні групи (прості, складні, основні, друго­рядні) й занотував їх шляхом фіксації на кількох рядах горизонтальних ліній у формі нотного запису. Саме В. Степановим було введено термін «хореографіч­на партитура». З історичних джерел відомо, що в Маріїнському театрі на рубе­жі ХІХ–ХХ ст. за системою В. Степанова було занотовано 27 балетів, велику частину яких складали постановки визначного російського балетмейстера фра­нцузького походження М. Петіпа. У подальші десятиліття записи В. Степанова зберігалися в архіві Гарвардського університету. Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. за­вдяки ним вдалося відновити оригінальні вистави кінця ХІХ ст. – «Спляча кра­суня» та «Донька фараона».

ХХ ст. сприяло появі нових систем запису танцю. З розвитком танцю мо­дерн перед балетмейстерами постали нові питання щодо фіксації танцювальної моторики: передача ширини та форми кроку; фіксація відокремлення ніг від зе­млі у їх різноманітних положеннях; запис ритму, темпу та динаміки рухів у співвідношенні з музикою; нотування мізансцен та композиційної дії на сценіч­ному майданчику. В окремих випадках нові розробки ґрунтувалися, як і раніше на нотно-лінійному записі (Я. Кула, 1927 р.; К. Сотонін, 1928 р.; П. Конта, 1931 р.) або на фіксації за допомогою графічного зображення танцівників (С. Бабіц, 1939 р.). Незважаючи на прагнення авторів підвести системи запису танців під наукове осмислення (що виразилося у надмірному навантаженні графічної схе­ми різними позначками та рисками), все ще не вдавалося повною мірою ство­рити чітку схему запису [1, 209].

У Німеччині у першій половині ХХ ст. найбільшого поширення набули системи І. Фішера та Р. Лабана («Хореографія», 1926 р.). Принцип запису І. Фішера полягав у графічному зображенні психофізичного стану танцівника за допомогою експресивної кривої. Р. Лабан поклав в основу своєї теорії принцип виразного жесту, розроблений Ф. Дельсартом й назвав власну систему нотації танцю «кінетографія». Методика фіксації сценічного руху Р. Лабана дозволяла нотувати танець будь-якого стилю. Головною її особливістю стало використан­ня умовних позначень, які викликали зорові асоціації з малюнком рухів та були здатні фіксувати просторові співвідношення танцівників у безперервності руху. У «лабан-нотації» застосовувався вертикальний запис, де у кожному стовпчику зазначалися положення різних частин тіла виконавця, послідовність, напрямок та амплітуда його рухів [7]. Теоретичну роботу Р. Лабана пізніше було продов­жено його ученем та послідовником А. Кнустом.

Система запису хореографічного па за методикою А. Меньє у Франції («La Danse Classique», 1931 р.) була розрахована на фіксацію рухів класичного танцю. Авторка скоротила академічну термінологію до кількох літер і розташо-


Вувала її під нотним станом. Графічні зображення мали оберти, деякі складні елементи та композиційна побудова.

Друга половина ХХ ст. ознаменувалася появою системи запису танців Рудольфа та Джоан Бенеш (1956 р.) у Великобританії. Для фіксації рухів абст­рактними знаками хореографи використали п’ять горизонтальних ліній. Засно­вана на умовних позначеннях положень частин тіла по відношенню до сценічного простору, система Бенеш була здатна зафіксувати хореографічний твір відповідно до тимчасової тривалості рухів у просторі. У 60-х рр. ХХ ст. за ініціативи Д. Бенеш було створено Інститут хореології, який готував фахівців з запису танців, що сприяло збереженню великої кількості хореографічних творів класичної спадщини, в тому числі й сучасних хореографів. Сьогодні система Д. Бенеш вивчається в балетних школах Великобританії, зокрема, у школі Ко­ролівського балету.

На початку 50-х рр. ХХ ст. було започатковано систему запису танців Н. Ешколь – А. Вакмана в Ізраїлі. Метод полягав у фіксації рухів без урахуван­ня їх стилістичних особливостей та емоційних чинників. Подальший розвиток дана система отримала в 60-70-х рр. ХХ ст., коли стала об’єктом пильного ви­вчення багатьох хореографів. Відзначимо, що й сьогодні метод Н. Ешколь –

A. Вакмана не втратив своєї актуальності й продовжує досліджуватися та роз­
виватися у музичних академіях та балетних школах Ізраїлю [8].

Значну увагу розробці систем запису танцю приділялося в СРСР. На по­чатку 20-х рр. в Москві при Державній Академії Художніх наук було створено «Хореологічну лабораторію», що займалася розвитком нових методик фіксації хореографічного руху. Окремий інтерес серед систем становила дослідницька робота Е. Яворського, який використовував для запису рухів двадцять горизон­тальних лінійок. У 30-50-х рр. ХХ ст. над вдосконаленням різних способів но­тації танцю працювали Всесоюзний будинок народної творчості ім. Н. К. Круп-ської (Є. Марголіс «Про запис танцю», 1950 р.) та Всеросійське театральне товариство в Москві, а також Будинки народної творчості у республіках Радян­ського Союзу.

Першу ґрунтовну спробу проаналізувати напрацьований матеріал зробила в СРСР вірменська вчений-етнохореограф С. Лисиціан. В її монографії «Запис руху» (1940 р., Москва) було викладено оригінальну систему запису танцю, за­сновану на математичному розрахунку та логічному аналізі законів руху. Бази­сом методу С. Лисиціан стала ідея позначення танцювальних елементів у вигляді вертикальних символів, що дозволяло відобразити положення різних частин тіла у горизонтальній та вертикальній проекціях. Система С. Лисиціан здобула значну підтримку у балетному середовищі, зокрема, з боку балетмейс­тера Великого театру Р. Захарова, який неодноразово зазначав, що «відсутність загально прийнятих засобів фіксації негативно впливає на історичний, теорети­чний, практичний та науково-дослідний бік танцювального мистецтва»[3]. Ос­новні положення методики С. Лисиціан стали поштовхом для створення авторських методик фіксації фольклорного танцю у роботах етнохореографів 70–90-х рр. ХХ ст. (М. Жорницька, Л. Ногаєва, Т. Бадмаєва, С. Карабанова,

B. Мальме, К. Бікбулатов та інші) [8].


У 60-70-х рр. XX ст. в СРСР було заявлено ряд інших систем нотації хо­реографічних творів. Це, насамперед, системи Х. Суна («Нотація танцю», 1979 р., Рига), Г. Замуеля («Короткий запис сценічної дії та фрагментів хореографії», 1963 р., Ленінград), З. Мілюкова (Москва) тощо. Але, на жаль, жодна з них не була впроваджена й не отримала послідовників. Тому, у 1980 р. Міністерство культури СРСР затвердило авторське право балетмейстерів на власні системи запису танців.

У сучасний період на пострадянському просторі продовжують виходити окремі публікації, присвячені вивченню та вдосконаленню систем нотації тан­цю. Серед фахівців виділимо роботи Н. Вихрової, в яких не лише ґрунтовно проаналізовано різноманітні методи фіксації та розшифровки танцю, а й підня­то гострі проблеми, пов’язані із збереженням та реконструкцією авторської хо­реографії [2; 3; 5; 9].

Незважаючи на своє давнє походження, танцювальне мистецтво до сих пір, на жаль, не має єдиної нотації. Величезна праця, вкладена балетмейстерами у її створення, не дала бажаних результатів. Вітчизняні постановники викорис­товують словесно-описовий запис танцю, доповнений хореографічною термі­нологією та графічними малюнками. Можливо розвитку письмової фіксації танцю, як дослідницького напрямку в нашій державі заважає відсутність єдино­го інформаційного центру з хореографії, який би міг надати об’єктивну оцінку щодо становища танцювальних творів вітчизняних та зарубіжних авторів. На щастя, сучасні танцювальні конкурси, творчі вечори провідних виконавців, ба­летні постановки та уроки видатних педагогів спеціальних хореографічних ди­сциплін записуються на відеоплівку. Але кіно - та відеозйомка можуть надати достатньо надійну інформацію лише за умови цільової спрямованості фіксації. Архівація дрібних елементів хореографічної техніки або композиційної побу­дови робить використання танцювальної нотації важливою складовою фіксації сценічного твору паралельно з відеозйомкою.

Література

1. Балет: Энциклопедия / Под ред. Ю. Григоровича. – М., 1981.

2. Вихрева Н. А. Сохранение и реконструкция авторской хореографии: методы фик­сации и расшифровки / Н. А. Вихрева. – М., 2008.

3. Вихрева Н. А. Сохранение и реконструкция авторской хореографии (Методы фик­сации и расшифровки): Дис. ... канд. искусствоведения: 17.00.01 – М.: 2008. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

Http://www. gitis. net/rus/postgraduate/notices/vihreva_auto. shtml

4. Лисициан C. Запись движения / С. Лисициан – М.-Л., 1940.

5. Значение термина классического танца, как носителя информации / Н. А. Вихрева // Театр, живопись, кино, музыка. – Вып.3. – 2008. – С.85-101

6. Каждый ковер – зашифрованный танец [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //Http://www. prichal. com/phpnuke/node/3086

7. Танец: Хореография и запись танца [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //Http://www. diclib. com/cgi-bin/d1.cgi? l=ru&base=colier&page=showid

8. Традиционные танцы сибирских татар (по материалам экспедиции в Тюменскую
область РФ) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

// Http://tatfolk. ru/files/materials/art/6.pdf

9. Хореографический текст: проблемы его фиксации / Н. А.Вихрева // Балет. – №2. –
2008. – С.42-43;


УДК 008.001(477)