Головна Образотворче мистецтво Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури ЕПОХА РЕНЕСАНСУ: ТЕНДЕНЦІЇ ЕЛІТАРНОСТІ ТА МАСОВОСТІ В МИСТЕЦТВІ
joomla
ЕПОХА РЕНЕСАНСУ: ТЕНДЕНЦІЇ ЕЛІТАРНОСТІ ТА МАСОВОСТІ В МИСТЕЦТВІ
Образотворче мистецтво - Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури

Наталія Борисівна Мусієнко

Кандидат філософських наук,

Старший науковий співробітник

Інституту проблем сучасного

Мистецтва Академії мистецтв України

Стаття присвячена проблематиці Елітарності Та Масовості мистецтва в епоху Ренесансу, коли створюється база для виникнення художньої еліти і елітарного мистецтва в сучасному розумінні цього слова, одночасно закладаючи підвалини для розвитку масової культури.

Ключові слова: Художня еліта, масовість мистецтва, епоха Ренесансу, гуманізм.

The article is dedicated to the tendencies of elitist art and mass art in epoch of Renaissance. Then the real base was created for art elite in the contemporary understanding of this word. At the main time, the basis for the contemporary mass culture was founded.

Key words: Аrt йlite, mass culture, Renaissance, humanisme.

Проблематика Елітарності Та Масовості Щодо різних сфер людського буття циклічно з’являється в інтелектуальному дискурсі різних епох. Відповідно до контексту епохи акцент ставиться або на категорію Маса, або на категорію Еліта, і висвітлюється факт дифузії явищ, означених цими категоріями. Постійна акцентуація категорії Еліта В сучасному українському контексті, а також розмивання категорії маса змушує нас знову звернутися до становлення цих понять в історич-ному культурному полі. Оскільки мистецтво завжди слугує лакмусом і базою для теоретичних узагальнень, в попередніх роботах ми розпочали з аналізу масовості і елітарності мистецтва у вимірі Античності і Західного Середньовіччя [10; 11], а зараз вважаємо за доцільне розглянути цю проблематику в ракурсі епохи Ренесансу.

Бінарна опозиція масового і елітарного в мистецтві античності і середньовіччя вже існує, але є відносною і не артикульованою, бо мистецтво ще не виділяє себе повністю з ремісництва і містить всі напрями духовної та предметно-практичної

41


Діяльності людини. В античності намітився розділ мистецтв на Вільні (liberales) духовні, та Службові (vulgares), що потребують фізичних зусиль. Середньовіччя доповнює та поглиблює цю систему, а отже, відносить до Вільних Мистецтв в основному наукові, з сьогоднішньої точки зору, дисципліни, а до службових (механічних) – ремісництва та музику, живопис, архітектуру та скульптуру. Митці не усвідомлюють себе як художню еліту, хоч практично такою і є. Античність та середньовіччя знали лише одну елітарність – соціальну.

Новий вимір Масовості та елітарності Мистецтво набуває, починаючи саме з епохи Відродження, головними рисами якої є її світський та гуманістичний характер, звернення до античного спадку, його принципів гармонії та культу краси людського тіла. Іде стрімкий процес індивідуалізації, вичленення людини з загальної маси. Людина стає вінцем буття, а отже, змінюється місце митця в суспільстві. Якщо середньовіччя, за рідким винятком, не зберігає імен митців, то епоха Ренесансу доносить до нас імена своїх геніальних майстрів з різних країн Європи. В Італії – це Ф. Брунеллескі, Донателло, С. Боттічеллі, Рафаэль Санті, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тіціан, П. Веронезе, Я. Тінторетто; в Нідер-ландах – Я. ван Эйк, Рогір ван дёр Вейден, X. Мемлінг, П. Брейгель; у Німеччині – А. Дюрер, А. Альтдорфер, X. Гольбейн-молодщий; у Франції – Ж. Фуке, Ж. Клуе, Ж. Гужон, П. Леско. Зміна акцентів від цехового до індивідуального створює передумови щодо зародження інтелектуальної та творчої еліти, а також культу художньої творчості.

Ренесанс створював всюди національні рамки та масову культуру. На противагу ідеалу Середньовіччя – жінкам з вузькими стегнами та стрункою по-статтю, Відродження надає перевагу жінкам з широкими стегнами та міцною талією, популяризує красу тіла. І як кожна революційна епоха в своєму у стремлінні до творчості завжди переходить межі нормального, так і Ренесанс свій фізичний ідеал людини призводить до рівня героїчної краси. Підкреслена розкіш фізичної чуттєвої краси була однією з основних ренесансних тенденцій у всіх країнах, де наставала і царювала нова епоха. Засобом реалізації такого спільного ідеалу краси став античний ідеал. Але кожна країна і навіть кожний соціальний клас в одній країні, реалізуючи такий ідеал, створював свого Апол-лона і свою Венеру [15, 126] – підкреслював на початку ХХ століття німецький вчений і літератор У. Фукс. А оскільки ситуація в різних країнах була різною, то й відповідно відрізнявся й ідеал краси та його втілення через мистецтво.

У мистецтві епохи Відродження протиріччя між його елітарними та масо-вими тенденціями загострюються. Саме у цю епоху відбувається революційний перехід від культури Середніх віків до культури Нового часу. В широких масштабах європейське Відродження починається з середини ХІV століття і сягає своєї універ-сальності і вищого розквіту в ХV столітті. Проте часові рамки епохи Відродження, як і кожної історичної епохи, є розмитими, такими, що не збігаються у різних країнах [12], як і інших епох. Відомий історик Гейзинга вважає ХIV–XV віки Осінню Середньовіччя.

Гуманізм. Одним з проявів ренесансного духу стає гуманізм. У центрі уваги гуманістів знаходиться людина (Humanus – людський), а не божественне начало, як у Середні віки. Починаючи зі знаменитого роздуму Петрарки “Про істинне благородство”, гуманісти утверджували у своїх правах Духовну еліту, Протилежну

42


Соціальній ієрархії: благородство за інтелектом, а не за народженням, повагу особистим заслугам, а не дворянським титулам. Елітарність культури Відродження полягає в ученості й новизні, проте в цих аспектах проявляє елітарність кожна висока культура. Суттєвим питанням Є відкритість культурної еліти І те, наскільки швидко її надбання стають масовими.

Було наївним думати, що теоретики і практики мистецтва Ренесансу мали за мету віддзеркалити у своїх творах сподівання ремісників чи купців. Навпаки, гуманісти в основному відокремлювались від інших городян, сформувавши своєрідну літературну республіку, куди був закритий доступ до непосвячених, і намагалися надати теоретичне справдовування своєму аристократизму. Відомо, якими сповненими презирства тирадами щодо натовпу, до Profanum Vulgus Міг вибухнути Петрарка, а також ті з гуманістів, які шукали підтримки в спадкової аристократії. В цьому, до певної міри, проявляється і власна спадковість – психологічні переживання заможного громадянина. Проте Масовість Все одно стає важливою ознакою ренесансного мистецтва.

Основу гуманістичного світосприйняття заклали п’ять флорентійців: Нікколі, Бруні, Траверсарі, Манетті, Марсуппині. Особливо цікавою є постать Нікколі, який все своє життя присвятив збиранню, вивченню та переписуванню античних текстів. Він потратив на це всі свої статки, і Козімо Медичі викупив його бібліотеку, надавши право Нікколі довічного користування нею, і також відкрив йому необмежений кредит у своєму банку. Проте Нікколі не тільки збирав і вивчав античних авторів, але вважав за свій обов’язок поширювати ці твори серед молоді. Перед смертю він звернувся до Медичі з проханням завжди надавати доступ до бібліотеки широкому загалу. Медичі дотримав слово, і так з’явилась перша в Європі публічна бібліотека [4, 295].

Взагалі мистецтво, наприклад кватроченто, у Флоренції в цілому було демократичним. Будь-якому чомпі (Ciompi) Простолюдину – однаково доступні і спостерігання бань соборів і всіх шедеврів живопису на церковних стінах. Пластичні мистецтва спокутували елітарні гріхи літератури лише частково, бо в пластичний спосіб все одно було важко передати те, що передавалося гарячим словом. І може тому, що образотворче мистецтво було демократичнішим за літературу, протест проти аристократичної винятковості в літературі першим озвучив саме художник-гуманіст Леон Баттіста Альберті. Він рішуче заявив, що пише для суспільства, а не для себе і тому хоче писати всім зрозумілою мовою – на італійському Volgare, Якою вже писали Данте, Петрарка й Боккаччо. Він вніс новий напрямок в еволюцію принципів Відродження і вважав, що художник мав творити так, щоб бути оціненим суспільством. Якщо суспільство його не оцінить – художня репутація втрачена.

Треба також звернути увагу на пишні свята, що проходили у всіх містах, пишні в’їзди, маскаради, кавалькади, що ними забавлялися і князі, і народ. На-приклад, коли герцог Міланський Галеаццо Сфора наносить візит до Флоренції в 1471 році, його супроводжують п’ятьсот лицарів, п’ятьсот піхотинців, п’ятдесят лакеїв, одягнутих в шовк та оксамит, дві тисячі дворян та слуг у свиті, а натомість п’ятьсот пар собак і велика кількість соколів [13, 83]. І подібних свідчень є багато. Складалось враження, що італійці хочуть перетворити своє життя на вічне свято, а інші турботи видаються їм вторинними.

43


Відомий дослідник мистецтва Іполіт Тен зауважує, що власне їм не зали-шалось нічого іншого, адже їм не були знайомі наші політичні та громадські турботи, вони не мають парламентарів, мітингів та товстих газет, а ті люди, які стояли при владі, не мали турбуватися про те, щоб проводити статистичні дослідження і будувати етичні та соціальні теорії. Італією правили тирани, які захоплювали владу силою і так само силою її утримували. У вільний час вони воліли, щоб для них зводили будівлі та писали картини.

Пластичні мистецтва. Важко надати пріоритет якомусь з видів мистецтва в епоху його всебічного розвитку. Але саме в художніх полотнах славетних майстрів Відродження найбільше звучить його гуманістичний пафос, утверд-ження цінності людської особистості. З точки зору Леонардо да Вінчі у живописі всі частини, “що є складовими божественної краси”, зібрані разом і надають насолоду своїми власними пропорціями [8, 78].

В епоху Відродження створюється теорія образотворчого мистецтва як особлива сфера знання, що була невідома ні античності, ні середньовіччю.

Художня сфера, мистецтво, стає самостійною сферою діяльності. Леон Батіста Альберті створює теорію образотворчого мистецтва на базі античної риторики, поетики, а також антично-середньовічної оптики [7] і викладає її в своєму трактаті “Про живопис” (1435). Він пише також трактати “Про статую” і “Про архітектуру”. Альберті одним з перших відобразив у своїх теоретичних роботах місце ренесансного уявлення про місце мистецтва та художника в соціальній ієрархії. Устремління піднятися соціальними сходами було харак-терно для нуворишів епохи Відродження. Воно проявлялося в купівлі високих посад й бажанні довести своє давнє походження. Були серед них і митці. Не ви-падково Бенвенуто Челліні починає свій “Життєпис” саме зі спроби довести древність свого родоводу.

На зміну художнику-реміснику приходить новий вид творця синтетичного мистецтва, універсального художника, який формує свій космос. Найвизначнішими серед титанів Відродження є Леонардо да Вінчі та Мікеланджело. Атмосфера епохи, яка визначається соціальними подіями, ідейними пошуками та досягнен-нями, а також особисте життя художника – все це поєднується в їхніх роботах. Леонардо да Вінчі та Мікеланджело не тільки сказали своє найвагоміше слово в культурі Ренесансу, але й продовжують розкривати її сенс та значення краще за будь-який твір письменників, вчених, філософів [4], вважає дослідник епохи Ренесансу Е. Гарен.

Леонардо у своєму “Трактаті про живопис” називає живопис онуком при-роди і родичем бога і намагається звести його на один рівень з поезією і музикою. Адже останні були давно включені до “вільних мистецтв”, а живопис, як і інші пластичні мистецтва, був пов’язаний більше з фізичною роботою. З точки зору Леонардо, живопис перевершує музику і панує над нею, адже він не помирає безпосередньо після свого народження, як нещасна музика, а навпаки, залишається в бутті. В музиці і в поезії одна частина послідовно народжується від іншої, і наступна не народжується, якщо не помирає попередня, тоді як у живопису всі частини зібрані одночасно і становлять божественні красоти, і не змушені народжуватися та помирати [8, 78]. Варто підкреслити, що саме в епоху Відродження виформовується історичне мислення, коли вперше усвідомлюється розуміння часової та культурної дистанції.

44


Світський живопис був орієнтований на певний соціальний заможний клас – на Соціальну еліту. Художники цієї доби формують Еліту духовну, Виходять за рамки цехової концепції малярства. Їхні роботи пронизані індивідуальним світобаченням. Адресованими широким масам так само залишається скульптура та живопис у церквах.

Живопис є універсальним методом пізнання дійсності, котрий охоплює всі предмети реального світу, більше того, мистецтво створює видимі образи, зрозумілі та доступні масам [5]. У XVI сторіччі Джорджо Вазарі - італійський художник, автор фундаментального трактату про пластичні мистецтва - починає його з аналізу архітектури, яку він вважає найзагальнішим мистецтвом, необхідне та корисне людям. І саме архітектурі слугують живопис та скульптура, які є “сестрами”, народженими від одного батька – малюнка [3, 24–26].

Вазарі розглядає долі митців, а через них і розвиток цивілізації. Він вважає, що мистецтва починають з малого, потім досягають висот, а натомість, приходять до занепаду, так само як людські тіла, що народжуються, розквітають, набувають енергії та сили, а затим старіють та помирають. Отже, всяка художня діяльність, як і цивілізація, має в певний момент пережити хаос руйнування, після якого й починається поступова хода оновлення.

Важливо зауважити, що відродження інтересу до античності теж носило масовий або елітарний характер, залежно від країни. В Італії, де все дихало античністю, її архітектурою та духом взагалі, відродження інтересу до неї лежить в культурно-історичному контексті країни. Тим більше, що у середні віки теж читали античних авторів: але варвари, на думку гуманістів, все робили по-варварські. Відродження інтересу до античності в країнах, відмінник від Італії, несло в собі елітарну тенденцію, адже зрозуміла широкому загалу культура, наприклад у Франції, не мала коріння в античній міфології. Таким чином, французька верхівка створювала собі особливий світ мистецтва, зорієнтований не на релігійні образи та традиції, а на античність. Вивчення останньої входило до системи гуманістичної освіти.

Література. Канони Середньовіччя не відповідали запитам нового мистецтва. Митців Відродження об’єднували інші наукові, філософські, естетичні засади, які напрацьовувало суспільство. Ренесанс став своєрідною єдністю індивідуального та традиційного в художньому процесі, переходом до пріоритету першого.

В літературі цієї доби теж проявляються тенденції елітарності і масовості. До ХІІІ століття книжкова література Італії створювалась латиною, і була спрямо-вана до кліриків та освічених читачів, а народна творчість існувала на Вольгаре – народній мові. У розвитку письмового Вольгаре Велику роль зіграв Данте, про якого Іван Франко писав, що той “являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча дум-ками й поглядами коріниться в минувшині” [14, 4].

Гуманісти неодноразово підкреслюють необхідність і вагому роль літератури народною мовою. Данте пише трактат “Про народну мову”, де відстоює право на існування високої поезії народною мовою, підкреслює соціальне значення мови як засобу спілкування між людьми. Після нього флорентійський Вольгаре Роз-вивали Боккаччо і Петрарка. Останній підійшов до гуманітарних дисциплін

45


(studia humanitatis) з розумінням їхнього значення, яке мало виховання людини у постійному вивченні великих вчителів давнини. Народну мову пропагує теоретик та практик французького Відродження Жоакім дю Беллє в своєму трактаті “Захист та прославлення французької мови”, де він розглядає мову та літературу як явища, що свідчать про достоїнство народу та його культури [17].

У період інтенсивного розвитку гуманізму в ХV столітті в Італії мовна і культурна соціальна відмінність поглиблює розрив між світською культурою філософів гуманістів і масою городян. Гуманісти писали свої тексти переважно класичною латиною. Проте й ті тексти, що були написані ними італійською (народною мовою), були недоступні широкому загалу. Однак Вчена культура (гуманістів) і культура Народна Так чи інакше перетікали одна в одну, що особ-ливо проявилося в художній літературі.

До народної поезії звертаються поети при флорентійському дворі Лоренцо Медичі його друзі Анжело Поліціано і Луїджі Пульчі. Віршує і сам Лоренцо Медичі – масштабна ренесансна особистість. Чим же була викликана зацікавленість народною культурою цих сановних городян Флоренції? Може, Лоренцо Медичі як досвідчений політик усвідомлював, що створення зрозумілої широким верствам населення поезії може підсилити його популярність, а Поліціано і Пульчі його в цьому підтримували.

В кінці ХV століття лірика Данте і Петрарки була відома переважно Еліті, Прості флорентійці знали хіба що “Пекло”. Батька гуманізму Франческо Петрарку прославили на віки саме його сонети Лаурі італійською мовою, а його вчені трактати латиною з історії та географії забулися.

Гуманісти з кола Медичі, крім своїх поетичних вправ у високому стилі, створили цілий ряд творів у народному дусі. Сам Лоренцо писав танцювальні і карнавальні пісні. Танцювальні пісні і Ріспетті Писав і Поліціано. Пульчі обрав жанр Кантарі. Його поему “Морганте” визнають, хоча й із застереженнями, як таку, що може бути названа народною. Вона спирається на анонімну поему “Орландо”. Пульчі позичає цілі строфи з анонімного джерела, що є в дусі саме народних поетів, які не знали ані що таке плагіат, а ні тяжіли до оригінальності. Лицарська поема про хороброго Рональдо написана близькою до народної мовою і завойовує широке коло читачів [6]. Отже, закономірним виглядає процес пере-творення в цей час побутових оповідань у струнку побудову “Декамерона”, хронік та Народних книг У роман “Ґаргантюа та Пантагрюель”, п’єс народних театрів та бродячих труп ХVІ століття – на театр Шекспіра та Лопе де Вега; творів про блазнів та лицарів – у роман Сервантеса. [1, 51].

Попри свій ґерметизм, гуманісти сприяли демократизації мистецтва, його масовості та доступності. Та водночас їхня зосередженість на індивідуумі, і утвердження цінності людської особистості створює базу для мистецтва суто елітарного. “Відродженський індивідуалізм, – підкреслював відомий вчений О. Ф. Лосєв, – має усі риси дитячого та юнацького характеру. Йому властива та безпосередність і наївність, яка зберегла його від крайніх висновків, а якщо такі висновки тоді і робилися, то самі відродженці не розуміли тих страшних шляхів, на які штовхав їх цей красивий та юний індивідуалізм” [9, 62–63]. Власне розпочинається оформлення інтелектуальної, художньої еліти, що досягне своєї кульмінації в епоху романтизму.

46


Епоха переходу. Відродження є епохою спілкування культур, переходом від Середніх віків до Нового часу, а головне, до нового мислення і сприйняття дійсності. Перехідність епохи Ренесансу проявлялася в її оригінальності. Ренесанс як такий був неповторною можливістю діалогу, діалогу культур, а отже, рене-сансний прорив до майбутньої новоєвропейської цивілізації здійснився не всу-переч Середньовіччю з його традиціоналізмом, архетипом антично-християнського мислення, а завдяки йому [2]. Гуманісти перші дійшли висновку, що історія дискретна й цілісна одночасно. Вони зберігали звучання кожного голосу окремо, намагалися урівноважити загальне й індивідуальне, створили новий спосіб функціонування культури.

Поява нового – чи саме цього шукає наш дух у минулому? – так відкриває своє відоме дослідження “Осінь Середньовіччя” відомий нідерландський історик і теоретик культури Йоган Гейзінга [16, 5]. Дослідник, глибоко аналізуючи перехід від Середньовіччя до Ренесансу у Франції та Нідерландах, показує, що одним з важливих факторів, які відрізняють епохи, є загальний тон життя. В епоху Ренесансу устремління до життя вічного змінюється на оспівування життя земного і тілесної краси. Звичайно, неможливо різко розмежувати епохи розвитку мистецтва. Одна перетікає в іншу і створює її основи та базу. В часи Ренесансу людина насоло-джується життям в усій його повноті, тоді як Середньовіччя ставило дилему між світським і сакральним.

Стосовно творення інтелектуальної і творчої еліти в епоху Ренесансу і її відношення до народних мас, то варто зауважити, що хоча й думки про рівність проходять по куртуазній літературі і ренесансному мистецтву, це скоріше думки про передчуття рівності у кращому світі, які залишили у спадок ще Цицерон і Сенека, а не пошук рівності у світі земному.

Іполіт Тен, аналізуючи причини виникнення Ренесансу саме в Італії, у тому числі звертає увагу на три необхідні для людини причини, щоб створювати живопис і насолоджуватися ним. По-перше, людина має бути освідченою і мати на це час. Вперше після занепаду античної цивілізації виникає суспільство, яке на перший план висуває Духовну насолоду. Втім закономірним є факт, що саме в Італії і починається криза гуманістичних ідеалів. Це насамперед проявляться в мистецтві Маньєризму, яке тісно пов’язане з елітарною придворною культурою і розраховане на інтелектуалів, характерне підкресленим суб’єктивізмом у сприйнятті образів та явищ. В елітарному мистецтві маньєризму відроджуються певні риси середньовічної лицарської культури.

У середині ХVI століття маньєризм вже домінує при дворах Італії. Його художня мова є складно-алегоричною і еклектичною, зрозуміла лише вузькому колу Д. Вазарі, А. Бронзіно, А. Аллорі, Ф. Бароччі, Я. Тінторетто, в скульптурі - Б. Челліні, Б. Амманаті, в архітектурі – Б. Аманаті, Б. Буонталенті. Перетворенню маньєризму на загальноєвропейську течію сприяла діяльність італійських майстрів у Франції, Іспанії, Чехії, Нідерландах та інших країнах, широке поширення маньєрист-ських картин, гравюр, графіки, а також предметів декоративного мистецтва.

Узагальнюючи наведене, можна зробити висновок, що мистецтво Ренесансу є відображенням великого переходу від світосприйняття Середніх Віків до Нового

47


Часу. В цьому контексті варто зазначити важливість змін певних параметрів у взаємодії тенденцій масовості та елітарності в мистецтві:

– цеховий, “ремісницький” вимір мистецтва змінюється на індивідуальний, авторський, що створює базу для елітарного мистецтва в сучасному розумінні цього слова;

– гуманісти заявляють про себе як про духовну інтелектуальну еліту і дистанціюються від широкого загалу, шляхом утворення своєрідної “літературної республіки”;

– елітарність літератури на латині підкреслює і підсилює дистанцію людей освічених з широкими масами;

– гуманісти активно розвивають літературу на Вольгаре, Народній мові, яка швидко стає масовою;

– масові свята з їх театральними дійствами та карнавалами є невід’ємною складовою епохи;

– пластичні мистецтва - живопис, архітектура та скульптура слугують соціальній орієнтації мистецтва на масового глядача;

– масовість еротичної тематики в мистецтві відображає основні тенденції ренесансного захоплення фізичним тілом людини, його красою.

Отже, Ренесанс, як перехідна епоха, закладає підвалини для пізнішого ви-никнення і розвитку Масової культури Та елітарного мистецтва епохи Романтизму, а також формування сучасної теорії еліт.

Література

1. Балашов Н.И. Рабочая гипотеза/ Н. И. Балашов // Контекст. 1976. Литературно-теоретические исследования [Отв. ред. А. С. Мяcников] – М.: Наука, 1977. – С. 41–61.

2. Баткин Л. М. Итальянский гуманистический диалог ХУ века/ Л. М. Баткин // Из ис-тории культуры Средних веков и Возрождения [сб. науч. тр./отв. ред. В. А. Карпушин] – М.: Наука, 1976. – С. 175–222.

3. Вазари Дж. Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих/ Джорджо Вазари. – М.: Искусство, 1956. – Т.1. – 634 с.

4. Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения/ Эудженио Гарэн. – М.: Прогресс, 1982. – 394 с.

5. Долгов К. М. Философия культуры и эстетика Леонардо да Винчи/К. М. Долгов// Во-просы философии. – 1981. – № 2. – С. 144–154.

6. Елина Н.Г. О народной культуре эпохи Возрождения и поэме Пульчи “Морганте”/ Н. Г. Елина// Культура Возрождения и общество [сб. науч. тр./отв. ред. В. И. Рутенберг]. – М.: Наука, 1986. - С 77–84.

7. Крайнева И.Б. Леон Батиста Алберти о роли искусства в обществе/ И. Б. Крайнева //Культура Возрождения и общество [сб. науч. тр./отв. ред. В. И. Рутенберг]. – М.: Наука, 1986. – С. 64–76.

8. Леонардо да Винчи. Книга о живописи мастера Леонардо да Винчи, живописца и скульптора флорентийского / Леонардо да Винчи. – М.: ОГИЗ-ИЗОГИЗ, 1934. – 383 с.

9. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения/ Алексей Федорович Лосев. – М.: Мысль, 1976. – 623 с.

10. Мусієнко Н. Б. Масовість мистецтва у вимірі Античності/ Наталія Мусієнко // Культура і
сучасність: Альманах. – К.: Міністерство культури і туризму України, 2008. – С. 56–63.

11. Мусієнко Н. Б. Масовість мистецтва у вимірі Західноєвропейського Середньовіччя/
Наталія Мусієнко//Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. – 2008. –
№ 20. – C. 203–211.

48


12. Типология и периодизация культуры Возрождения/ [сб. науч. тр./ науч. ред. Л. М. Бра-гина]. – М.: Наука, 1979. – 280 с.

13. Тэн И. Философия искусства/ Иполит Тэн. – М.: Огиз – Изогиз, 1933. – 360 c.

14. Франко І. Данте Алігієрі/ Іван Франко. Данте Алігієрі. Характеристика середніх віків. Житіє поета і вибір із його поезії. – Львів: Т-во прихильників української літератури, науки і штуки у Львові, Львів, 1913. – 246 с.

15. Фукс Э. Иллюстрированная история нравов. Эпоха Ренессанса/ Эдуард Фукс. – М.: Республика, 1993. – 511 с.

16. Хейзинга Й. Осень Средневековья/ Йохан Хейзинга. – М.: Наука, 1988. – 540 с.

17. Дю Белле Ж. Защита и прославление французского языка / Жоаким дю Белле//Эстетика Ренессанса: в 2 т. [сост. Шостаков В. П.]. – Т. 2. – М.: Искусство, 1981. – С. 237–271.

УДК 165.412