Головна Військова справа Військово-науковий вісник АДМІНІСТРАТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ІНІЦІАТИВИ З ОРГАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ КОМАНДУВАННЯ ОСАДНОГО КОРПУСУ АРМІЇ УНР У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ГРУДНЯ 1918 р. – СІЧНІ 1919 р
joomla
АДМІНІСТРАТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ІНІЦІАТИВИ З ОРГАНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ КОМАНДУВАННЯ ОСАДНОГО КОРПУСУ АРМІЇ УНР У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ГРУДНЯ 1918 р. – СІЧНІ 1919 р
Військова справа - Військово-науковий вісник

ХОМА І.Я. *

Досліджено адміністративну діяльність та ініціативу з організації державної влади командування Осадного корпусу Армії УНР у другій половині грудня 1918 р. – січні 1919 р.

Ключові слова: січові стрільці, Є. Коновалець, Українська Народна Республіка.

Постановка проблеми та її актуальність. Від часу проголошення незалежності тематика здобуття і втрати державності у революційних подіях 1917–1921 рр., попри серйозні наукові здобутки, не втратила своєї актуальності. Залишається чимало проблем, які не стали предметом ретельного дослідження, а відтак окремі висновки базу-ються на припущення, здогадах тощо. До таких проблем належить адміністративна діяльність та ініціативи з ор-ганізації державної влади командування Осадного корпусу армії УНР у другій половині грудня 1918 р. – січні 1919 р.

Стан наукової розробки даної теми дослідження ви-значають праці В. Довбні, М. Ковальчука та І. Хоми [1].

Метою автора було розкрити правову базу адміністра-тивної діяльності командування Осадного корпусу та її результат на тлі складних процесів державного будівництва Української Народної Республіки (УНР). Одночасно пред-метом дослідження стала дискусія щодо запровадження військової диктатури в УНР, яка вийшла із середовища Стрілецької ради Осадного корпусу.

З 16 листопада до 14 грудня 1918 р. в Українській державі відбулось антигетьманське повстання, яке підняла Дирек-торія. Цей державний переворот розпочався на тлі хиткої внутрішньої суспільно-політичної ситуації, яка давала змогу розраховувати на перемогу повстання, але вимагала швидких

Хома Іван Ярославович, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету “Львівська політехніка”, м. Львів.

© Хома І. Я., 2010

147


І впевнених дій у наведенні порядку, організації владної структури по всій Україні та армії. Правда, не викликає сумніву те, що внутрішньополітична нестабільність була пов’язана з попередньою діяльністю Центральної Ради, гетьмана П. Скоропадського, нової-старої політичної елі-ти, яка об’єдналась навколо Директорії. Крім того, дава-лася взнаки міжнародна ізоляція, в яку Україну завела її міжнародна політика. У цьому контексті Україну розгля-дали не суб’єктом, а об’єктом нової геополітичної карти. Це стосувалось як більшовицької Росії, так і країн Захід-ної Європи, а особливо тих, котрі виграли Першу світову війну.

14 грудня антигетьманське повстання завершилось усуненням П. Скоропадського та відновленням Української Народної Республіки (УНР). 15 грудня 1918 р. до Києва вступило командування Осадного корпусу Армії УНР на чолі з Є. Коновальцем та начальником штабу А. Мельником, а 16 грудня 1918 р. Є. Коновалець офіційно зосередив у своїх руках усю повноту військової та адміністративної влади в столиці.

Базові документи, які, з однієї сторони, визначали діяль-ність команди корпусу, а з іншої реальну ситуацію в Києві і Україні, були видані 15 грудня. Зокрема, це наказ, яким на підставі інструкції і уповноважень Директорії з першої години 16 грудня 1918 р. Київ оголошувався в стані облоги. У столиці були заборонені мітинги та зібрання без дозволу командувача корпусу, продаж спиртних напоїв, робота театрів, кіно, їдалень після 21 год. 30 хв., перебування мешканців на вулицях після 22 год., а приватним особам – носити і тримати удома зброю. Наказ закликав населення до 20 грудня здати патрулям зброю та сповіщав, що арешти та обшуки можуть здійснюватися тільки за наявності ордера. Окремим наказом Є. Коновалець створив комісію для попе-реднього розслідування всіх арештів і ведення справ ареш-тованих у складі “голови Генерального Значкового Колодія і членів комісії полковника Аркаса і одного представника від самоврядування”. Керуючись вказівкою Директорії, було наказано “всім служачим зазначених інституцій з’явитись до праці 16 грудня, в час, установлений для цього” [2].

148


17 грудня в доповнення до цих наказів по Осадному корпусу було видано ще низку розпоряджень, зокрема, наказ про те, що всі військові та цивільні суб’єкти підлягають військово-польовому суду в таких випадках, як: убивства, розбої, крадіжки, підпали, зґвалтування, збройні напади, невиконання обов’язкових постанов, виданих військовою владою після 14 грудня. Мірою покарання за злочини відповідно до ступеня важкості було визначено смертне покарання, каторгу, ув’язнення від 6 місяців до 2 років або грошовий штраф від 50 карбованців до 5 тисяч. Для розслідування адміністративних і кримінальних справ призначати прокурорів дозволено було розпорядженням начальника головного військового юридичного управління [3].

Наказом № 9 підрозділи, які безпосередньо були задіяні у наведенні правопорядку, мали розпочати збір зброї та майна у розформованих частинах. Наказ № 11 оголошував початок реєстрації мешканців відповідно до закону про українське громадянство та забороняв всім, хто не нале-жить до німецьких, австрійських або інших іноземних військ, носити військову форму, а наказ № 12 відміняв усі розпорядження колишніх головнокомандувачів – графа Келлера і князя Долгорукова. Досить змістовним був наказ № 10, яким Є. Коновалець показав позицію командування Осадного корпусу: “... Ми завжди боролися за те, щоб вста-новить лад та спокій у своїй країні, оберігаючи в ній недо-торканність особи, незалежно від національності, віри й їх переконань. Тепер, коли ми вступили в столицю України Київ, усі побачили, що ми дійсно маємо організоване народне військо, спираючись на яке, влада може дати дійсний спокій Україні і захистити її від небезпеки…” [3].

На додаток, з 18 грудня 1918 р. військово-адміністративний апарат корпусу встановлював контроль за дотриманням максимально допустимих цін, а покарання за їх недотри-мання переходило до провадження військово-польового суду [4].

17 грудня було повідомлено про частковий перерозподіл владних функцій між командуванням Осадного корпусу, Радою комісарів та комендатурою м. Києва. Так, Раду комісарів було створено на основі Українського револю-ційного комітету. Є. Коновалець та А. Мельник затвердили

149


Склад ради чисельністю 18 комісарів під керівництвом В. Чехівського, який офіційно заявив, що військова влада зосереджується в руках командування Осадного корпусу, політична – Ради комісарів, а Український революційний комітет розпускається [3].

Стосовно комендатури м. Києва, то після проведених за наказом Є. Коновальця кадрових змін, новим комендантом було призначено полковника М. Чехівського, а начальни-ком штабу – одного із засновників стрілецької формації – В. Дідушка, який уже займав цю посаду в березні–квітні 1918 р. [5]. У розпорядження комендатури переходило усе військове майно Києва, а з 18 грудня вона приступила до формування народної міліції [3]. Саме січові стрільці були залучені до становлення народної міліції, паралельно продовжуючи нести варту на вулицях міста, виїжджати на місця вчинення злочинів, затримування підозрюваних тощо [6, 83].

Не обійшлось у ці перші дні й без гучних арештів. Так, 18 грудня представники січових стрільців арештували коли-шніх міністрів Української Держави (С. Гербеля, В. Рейнбота, А. Ржепецького та ін.) та київського митрополита Антонія, яких звинуватили у державній зраді. Дещо пізніше заа-рештували єпископа Євлогія та кількох православних священиків. Ці події справили вкрай негативне враження на українське суспільство [6, 87]. Інформаційне бюро при Директорії змушене було дати офіційне пояснення про причини їх арешту, в якому йшлося, про те, що “… арешт митрополита Антонія та архієпископа Євлогія позбавлений всякого церковного грунту, … а виключно за політичну діяльність. Їх відвезено до Галичини, де вони знаходяться в монастирі під домашнім арештом” [7]. Своєю чергою Д. Донцов, “шиї, якого, домагались есери…”, вважав, що арешти такого характеру не були ініціативою команди корпусу, а саме йому допоміг “у цій халепі полковник Є. Коновалець” [8, 126].

Після приїзду 19 грудня 1918 р. у повному складі Директорії з Вінниці до Києва, рішенням військової наради було збережено всі повноваження Є. Коновальця, але з уточненням, як тимчасові [4; 9, 27].

150


Закладену протягом цих декількох днів своєрідну правову базу для стабілізації суспільно-політичної ситуації у столиці, викликаної антигетьманським повстанням та становлення державної влади УНР, необхідно було розширювати. Адже ситуацію різко почала змінювати Друга українсько-більшовицької війни, джерелом якої стала наступальна більшовицька пропаганда. При низькому рівні національної свідомості, політичної культури пропаганда дезорганізо-вувала суспільні маси та несла реальну загрозу для УНР.

19 грудня 1918 р. без офіційного оголошення війни біль-шовики розпочали відкритий наступ на УНР двома на-прямками: І-ша дивізія з району Стародуба, північної Чернігівщини почала просуватись на Чернігів і Київ, а ІІ-га дивізія – з півдня Курської губернії – на Харків.

На цьому тлі, командування Осадного корпусу зосере-дило увагу і на боротьбі з антидержавною пропагандою та провокаціями, в основному, шляхом вимушених заборон, обмежень, цензури, жорстких заходів покарання.

Були спроби боротись і шляхом пропагування націона-льно-державницьких ідей. Реалізовувати ці задуми по-клали на члена Стрілецької ради О. Назарука, який за згодою В. Винниченка очолив вперше створене Міністерс-тво преси і пропаганди [10, 86–87]. Офіційно міністерство розпочало роботу 30 грудня після видання “Декрету про утворення Управління преси та інформації”, в якому вка-зано, що “Керуючий Управлінням користується правами Міністра і має вирішальний голос у Кабінеті Міністрів в тих справах, які торкаються його відомства”. Перед цим управлінням, прирівняним до міністерства, було постав-лено завдання “… освідомлять широкі народні маси на Україні про самостійницько-державні інтереси Української Народної Республіки, як також заступати ці інтереси перед громадською думкою за кордоном”. У структуру даного міністерства увійшли: Українське телеграфне агентство, Бюро преси (Державний Вісник, Відділ внутрішньої преси, Відділ закордонної преси), Центральне інформаційне бюро, Інформаційне бюро армії, Державна друкарня, Центральне управління у справах друку тощо [11].

Однак, як пише О. Назарук, який “здавав собі справу, з того, що там, де твориться не тільки велика держава, але й

151


Велика нація, мій пост належить до найважливіших, мене в моїй праці оточував страшний хаос. Спосіб їх думання був зовсім інакший, чим мій”. Навіть при тому, що “бюджет дуже був великий… преса, книги, агітаційні матеріали не доходили ні до селянина ні до солдата… Річ була ясна, що хтось або продавав наші видання на масло, або з пар-тійних причин одні другим не допускали друкованого слова…” [10, 87–88, 93].

У характерному для галичан національно-радикальному дусі командування Осадного корпусу видавши 31 грудня наказ № 47 розпочало українізацію Києва. Цей наказ зобов’язував упродовж трьох днів зняти в Києві всі росій-ські вивіски і до 18 січня “замість знятих російських написів, вивісити написи на українській мові. Написи мають бути зроблено грамотно” [12]. Згодом цей термін було продов-жено до 26 січня 1919 р. [13].

Вкрай критично відреагував на цей наказ С. Єфремов у своїй статті “Одна дрібниця і один трюїзм”, яку подав 5 січня 1919 р. до друку в газету “Нова Рада”. “Ворог напевно тріум-фує, – писав публіцист, – поки що по закутках. А мені – мені гнітюче й боляче на душі, червона краска лице зали-ває, сором очі випікає, що доводиться в такий час говорити про вивіски” [14, 339]. Своєю чергою О. Назарук писав, що “рішучо не можливо допустити осмішування команди Січових Стрільців тим більше, що вона мала в Києві реа-льну силу”, – і разом з тим, – “на мою думку зовсім слуш-ний і потрібний (наказ – авт.), щоб усі російські надписи в цілім Києві замінити українськими” [15]. Ініціатором цього наказу був саме О. Назарук.

У цьому контексті звернемо увагу й на наказ № 40 від 21 січня 1919 р., який зобов’язував у рамках армії прово-дити листування тільки українською мовою [16].

Очевидно, що такі кроки були завчасними і викликали швидше спротив, ніж схвалення серед жителів столиці.

Натомість вимушеним у боротьбі з антидержавною пропагандою став наказ № 21 від 22 грудня 1918 р., яким було “заборонено усяку агітацію проти існуючого державного устрою Української Народної Республіки, її самостійності, прав Директорії і законів, установ і розпоряджень, або закон-них розпоряджень підлеглої Українському урядові влади.

152


… Всі агітатори, котрі з метою ворожої агітації будуть з’являтися в касарні, таборах та інших місцях розташування військ, негайно будуть розстріляні без слідства і суду на місці злочину” [17]. З 26 грудня почала діяти заборона на проведення мітингів, з’їздів, зібрань, друкування та роз-повсюдження агітаційного матеріалу в Києві та околицях без попереднього узгодження з політичним відділом шта-бу Осадного корпусу [17; 18].

Вже 27 грудня наказом № 39 редакції всіх періодичних видань Києва було зобов’язано пройти перереєстрацію в управлінні у “справах друку» при Міністерстві внутрішніх справ [17], а з 31 грудня без дозволу директора управлін-ня преси і пропаганди О. Назарука було заборонено вихід у світ періодичних видань [12]. Адже, як пише О. Назарук, “ще до мого приїзду в Київ команда Січових Стрільців закрила “Кієвскую мисль” і деякі інші російські газети, які дуже лаяли український рух …” [15].

На практиці застосовування цих наказів часто оберта-лось повним розгромом громадсько-політичного життя або, як висловився В. Кучабський, “… ще більше розбур-хувало переворотницьку пропаганду” [19, 210].

Визнавав це і Є. Коновалець, але зауважив, що крім політичного відділу корпусу, в повноваження якого вхо-див контроль за правопорядком та розвитком суспільно-політичної думки, з аналогічними повноваженнями діяли Верховна слідча комісія при Директорії, політичний від-діл при Міністерстві внутрішніх справ і розвідувальний відділ київської поліції. Стосовно неправомірних дій полі-тичного відділу, який очолював сотник Ю. Чайківський, Є. Коновалець пише, що це “…людина, яка звела наші надії. І хоч команда … старалася тримати політичний відділ під суворою контролею, все ж таки кожний, хто жив і працював у тих днях у Києві й бачив, що там творилось … зрозуміє, що було просто фізичною неможливістю пере-водити докладну контролю діяльності всіх підлеглих установ” [9, 36].

Підтверджує те, що робота політичного відділу була під суворим контролем наказ Осадного корпусу від 15 січня 1919 р. Його видання і публікація у щоденній газеті “Нова рада” була пов’язана з появою фальшивих ордерів полі-

153


Тичного відділу з підписом Ю. Чайківського, які дозволяли проводити арешти і обшуки. Згідно з наказом від 17 січня дійсними вважались ордери політичного відділу з наявністю підпису старшини Ю. Чайківського, печатки політичного відділу Осадного корпусу, підпису осавула штабу корпусу М. Матчака та печатки корпусу [7].

Є. Коновалець спростовує звинувачення В. Винниченка у розгромі і закритті Центрального бюро професійних робітничих союзів, у приміщенні якого, за словами остан-нього, “стрільці знайшли дійсно під час трусу цілу масу большевицької літератури, брошур і летючок, а тому … спалили всю цю літературу й, на превеликий жаль, разом з нею діловодство Професійних Союзів” [20]. Зважаючи на те, як більшовики спекулювали інтересами робітників, то в тій ситуації, на думку Є. Коновальця, Ю. Чайківський “виявив тільки зайву лагідність” [9, 36]. 26 грудня 1918 р. Є. Коновалець наказом № 37 відновив діяльність вище-згаданого бюро та водночас заборонив проводити арешти та обшуки в приміщенні союзу [17].

З 26 грудня 1918 р. почав діяти наказ № 26 Осадного корпусу, яким загальний в’їзд до Києва було заборонено, лише “дозволяється приїздити тільки по службовим спра-вам якщо такого не має за дозволом представника влади місцевого самоврядування і то за дозволом повітового коменданта, або вільний приїзд дозволений населенню околичних сіл, яке іде з харчами” [21], а 31 грудня було наказано відновити роботу всім заводам, фабрикам і май-стерням м. Києва і не припиняти без відповідного розпо-рядження Міністерства праці [12].

У такому дусі бачили потребу і в організації тимчасової центральної влади в Україні. Публічно про це було заяв-лено 16 січня 1919 р. на Державній нараді у Києві. Між іншим, саме цього дня Директорія, яка втратила надії унормувати дипломатичним шляхом агресію більшовиць-ких військ на територію України, офіційно оголосила війну радянській Росії.

Участь у роботі Державної наради, крім членів Дирек-торії та Ради Народних Міністрів, взяли лідери УСДРП, УПСР (центральної течії), УПСС, УПСФ, Селянської спілки, Спілки залізничників, Спілки поштовиків [22]. На нараду, за повідомленням І. Мазепи, були запрошені представники

154


Стрілецької ради у складі Є. Коновальця, А. Мельника, О. Назарука та Ю. Чайківського [23, 80].

Б. Мартос, тодішній міністр продовольчих справ, від-значає, що “під час засідання з’явилася озброєна делега-ція від Ради Січових Стрільців і зажадала, щоб її пустили на засідання. Їх запрошено. Були три делегати: д-р Осип Назарук, полк. Андрій Мельник, і …Чайківський” [24].

Стосовно Є. Коновальця, то його не було на нараді, оскільки 11 січня 1919 р. він поїхав до Станіслава для організації обміну військами та приїзду західноукраїнсь-кої делегації до Києва. За участі Є. Коновальця засідання Державного Секретаріату відбулося 14 січня [25].

Саме перед поїздкою до Станіслава, на тлі складної воєнно-політичної ситуації, Є. Коновалець і Стрілецька рада підняли питання створення тимчасової одноосібної влади в Україні. У центрі уваги цього питання перебували В. Винниченко та С. Петлюра. По черзі їм було запропоновано до початку роботи Трудового конгресу перебрати від Директорії вла-ду для структуризації політичного простору, становлення адміністративної вертикалі, прийняття швидких рішень в умовах війни тощо [26]. Однак ані В. Винниченко, ні С. Петлюра не погодились на певний час одноосібно очо-лити державотворчий процес.

Це питання стало предметом переговорів і поза межами стрілецького середовища. Зокрема, увечері 5 січня між Є. Коновальцем, Д. Донцовим, М. Міхновським і В. Шеметом. Д. Донцов, який став ініціатором зустрічі, пише, що “в усім, що ми почули, бриніла якась тривога. Підтекст (у Є. Коно-вальця – авт.) був: нема з ким будувати державу. Коноваль-цеві вирвалося характеристичне признання: “З соціалістами держави не збудувати!”. Всі ми прийшли до одної думки: середина не є життєвою. Прийде або – большевизм, або – тверда рука. Думаю, що в суті річи аргументація Конова-льця була така: для військової диктатури потрібно війська, а військо …” [27].

Відкриваючи 16 січня засідання Державної наради, за словами І. Мазепи, В. Винниченко зазначив, що “серед українського суспільства є 3 напрямки, а саме: за запрова-дження дотеперішньої політики Директорії, за встановлення диктатури пролетаріату й за військову диктатуру. Отже,

155


Бажаю зайняти якусь позицію” [23, 80]. Після нього слово взяли Ю. Чайківський та О. Назарук. Перший виголосив різку антибільшовицьку промову, а другий, який від імені Стрілецької ради перед тим закликав В. Винниченка взяти в свої руки владу, запропонував встановити війсь-кову диктатуру в складі С. Петлюри, Є. Коновальця та А. Мельника. На думку М. Стахіва, ця пропозиція мала “очевидну ціль, щоб усунути страх перед одноособовою диктатурою”. Втім жодна політична сила, яка взяла участь у нараді не підтримала цієї пропозиції, в тому числі і С. Петлюра. Після цього представники Стрілецької ради зняли це питання з обговорення [23, 80; 28, 30].

Опираючись на спогади Б. Мартоса, важливо відзначити, що перед тим, як покинути зал слово взяв А. Мельник, який сказав: “Рада Січових Стрільців не виносила поста-нови про встановлення диктатури. Вона послала нас, панове, запитатися, чи знаходите ви потрібним у цей важ-кий час проголосити диктатуру. Ми мали на увазі, що збирається трудовий конгрес, і ми побоювалися, що серед членів того Конгресу більшість буде або комуністи, або люди совєтофільського напрямку. І Трудовий Конгрес міг би винести дуже небажані постанови. Отже в нас постало питання, чи не слід проголосити диктатуру, щоб не допус-тити до того Конгресу. Якщо панове міністри певні, що Трудовий конгрес не набере совєтофільського характеру, то нам лишається тільки доповісти про те Раді Січових Стрільців” [24, 65–66].

Директорія після цих подій вирішила кооптувати Є. Коновальця до свого складу, проте Стрілецька рада відмовилась від цієї пропозиції [29].

Один із лідерів УСДРП І. Мазепа писав, що “Заведення диктатури в тих умовах було б непоправимою політичною помилкою”. Притому уникає пояснення чому? І продов-жує: “Мені особисто вперше довелося бачити Директорію та уряд “великої коаліції” на державній нараді у Києві, що відбулася за кілька днів до Трудового Конгресу. Панував хаос думок і повна безнадійність. Директорія й уряд не мали ясного погляду на ситуацію і не дали ніякого плану щодо продовження боротьби. Розійшлися з рішенням: “хай буде все по старому”, тобто без плану і без системи” [30].

156


Натомість В. Андрієвський, який належав до партії хліборобів-демократів, політичний актив якої не брав участі в нараді, але підтримував ініціативу Стрілецької ради, зауважив, що “галичани не виявили досить твердости, щоб настояти на свойому і тому все лишилося постарому” [31]. Підтримував стрільців і П. Болбочан, обмовившись про це в листі до Директорі від 26 січня 1919 р., у якому намагався з’ясувати причини свого арешту 22 січня: “Всі зі мною згоджувались про тверду владу, але боялись відверто про це сказати (окрім січових стрільців, але їх не слухали), бо, бачте, це буде проти демократичних принципів …, це всіх діячів може скомпрометувати в очах народа …” [32]. За словами Д. Донцова, прихильно поставився до дикта-тури і В. Липинський [27, 130].

У сучасній історіографії стосовно вищезазначеного привертають увагу дві позиції. Так, В. Довбня в оцінці дій активу Стрілецької ради пише, що це був хибний шлях, який загрожував подальшою ескалацією порушень закон-ності, що вже було допущено військовою владою в Києві, і призвело б до цілковитого несприйняття нової влади як українськими партіями та іншими громадськими органі-заціями, так і українським населенням [6, 88].

В. Верстюк і В. Солдатенко вважають, що в тій військово-політичній ситуації члени Стрілецької ради намагались діяти як послідовні державники, тобто насамперед вико-ристовувати державний апарат і владу для консолідації та нормалізації суспільства і, посилаючись на слова Є. Коно-вальця, покласти край псевдоколективній владі [33].

Через декілька днів командування Осадного корпусу забезпечило приїзд делегації ЗУНР у складі 36 чоловік до Києва і виступило співорганізатором урочистостей, пов’я-заних із проголошенням 22 січня 1919 р. Акта Злуки. З приводу дискусій, які розгорнулись у третій декаді січня на Трудовому конгресі з питання форми державної влади, то позицію стрілецтва досить чітко сформулював О. Назарук у статті “Чи Січові Стрільці ліві чи праві?”: “Січові Стрі-льці ні за якою партією ні в ліво, ні в право, … їх задачею є боронити цілости границь нашої держави і ладу і порядку в середині. Стрілецтво буде піддержувати всіма силами кожну демократичну владу, навіть найкрутішу больше-вицьку коли тільки ця влада буде своя, українська, не

157


Чужа і коли справді за таку владу стояла би більшість трудового українського народу. Зате ніколи не будуть піддержувати січові стрільці поміщицько-буржуазної влади, як була приміром влада Скоропадського … вважатимуть все своїми ворогами всіх, хто виступатиме проти повної незалежності України. Січові Стрільці стоять не за партії, а за весь трудовий український народ. Січові Стрільці піддержать кожне народоправне правительство, яке стоя-тиме на принципі повної незалежності УНР в європейськім розумінні цього слова. В цім розумінні ніякий рух на ліво їм не страшний, коли він тільки будуватиме УНР”.

Висновки. Отже, адміністративна діяльність команду-вання Осадного корпусу на чолі з Є. Коновальцем у Києві проводилась у рамках військового стану, який було запро-ваджено під впливом зовнішніх та внутрішніх викликів. Не вдаючись до поглиблених висновків, відзначимо, що такі дії забезпечили формування центральних органів державної влади УНР, організацію Акта Злуки УНР і ЗУНР, а в порівнянні з подіями січня 1918 р. дали змогу уникнути більшовицького повстання у столиці і відповід-них наслідків. Поза тим неприйнятною для лідерів УНР стала пропозиція запровадити тимчасову одноосібну або колективну диктатуру. Очевидно, що на тлі Другої більшо-вицько-української війни, міжнародної ізоляції, внутрішньо-політичної кризи, це стало б запорукою ефективної оборони незалежності та суверенітету УНР.

1. Довбня В. Січові Стрільці київського формування у
визвольних змаганнях 1917–1920 рр. / В. Довбня [За ред.
П. П. Михайленко]. – К., 2002. – 218 с.; Ковальчук М. Євген
Коновалець на чолі Січових Стрільців (1918–1919) /
М. Ковальчук // Український визвольний рух. – Львів,

2006. – Збірник 8. – С. 24–75; Хома І. Військове формування Січових Стрільців Наддніпрянщини в боротьбі за держав-ність України в 1917–1919 рр.: Дис. на здобуття наукового ступеня к. і.н. – Львів, 2006. – 196 с.; Хома І. Питання впровадження військової диктатури в січні 1919 р. в Україн-ській Народній Республіці / І. Хома // Українське державо-творення: проблеми і сучасність: Зб наук. праць. – Луцьк,

2007. – С. 89–92.

2. Ставка. – 1918. –17 грудня.

3. Нова Рада. – 1918. – 19 грудня.

4. Ставка. – 1918. – 22 грудня.

158


5. Головацький І. Василь Дідушок: полковник, отаман: хро-ніка життя і діяльності (1889-1937) / І. Головацький. – Львів, 1998. – С. 86.

6. Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визво-льних змаганнях 1917-1920 рр. / В. Довбня [За ред. П. П. Михайленко]. – К., 2002. – 218 с.

7. Нова Рада. – 1919. – 17 січня.

8. Донцов Д. Рік 1918 / Д. Донцов Київ. – Торонто, 1954. – С. 126.

9. Коновалець Є. Причинки до історії української революції / Є. Коновалець. – Львів, 2002. – С. 64.

10. Назарук О. Рік на Великій Україні / О. Назарук – Відень, 1920. – 344 с.

11. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 1065, оп. 1, спр. 48, арк. 1.

12. Нова Рада. – 1919. – 2 січня.

13. Нова Рада. – 1919. – 24 січня.; Українська ставка. – 1919. – 24 січня.

14. Гирич І. Публікації С. О. Єфремова в газеті “Нова рада” 1917–1919 / І. Гирич // Український археографічний щоріч-ник. – К., 1993. – Вип. 2. – Т. 5. – С. 339.

15. Український прапор. – 1920. –17 лютого.

16. Українська ставка. – 1919. – 21 січня.

17. Ставка. – 1918. – 28 грудня.

18. Нова Рада. – 1918. – 29 грудня.

19. Кучабський В. Від первопочинів до Проскурівської операції /

B. Кучабський // Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний
нарис. Ювілейне видання 1917–1967. – Чікаго, 1969. – С. 1–254.

20. Винниченко В. Відродження нації / В. Винниченко. – К., 1990. – В 3-х ч. – Ч. 3. – С. 183.

21. Ставка. – 1918. – 25 грудня.

22. Яневський Д. Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки / Д. Яневський. – К., 2003. – С. 288.

23. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921 / І. Мазепа. – К., 2003. – 607 с.

24. Інтерв’ю з професором Борисом Мартосом // Непогаслий огонь віри. Збірник на пошану полковника Андрія Мель-ника Голови проводу українських націоналістів. – Париж, 1974. – С. 65-66.

25. Державний архів Львівської області, ф. 257, оп. 1, спр. 183, арк. 1;

26. Мірчук П. Євген Коновалець / П. Мірчук. – Львів, 1990. –

C. 52–53; Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Влас-
ними силами / М. Стахів. – Скрентон, 1962. – Т. 1. – С. 217.

27. Донцов Д.І. Рік 1918. – Київ: Документально-художнє ви-
дання [ Упоряд.: К. Ю. Галушко]. – К., 2002. – С. 126.

159


28. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Україна між двома силами / М. Стахів. – Скрентон, 1963. – Т. 2. – С. 30.

29. Ковальчук М. На чолі Січових Стрільців / М. Ковальчук // Пам’ять століть. – 2001. – № 4. – С. 95.

30. Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 р.) / І. Мазепа // Збірник пам’яти Симона Петлюри (1879–1926). – К., 1992. – С. 18.

31. Андрієвський В. З минулого / В. Андрієвський. – Т. ІІ. – Берлін, 1923. – Ч. 2. – С. 87.

32. Центральний державний історичний архів України, м. Львів, ф. 581, оп. 1, спр. 12, арк. 1 зв.

33. Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. / В. Ф. Солдатенко, В. Ф. Верстюк. – К., 2003. – Т. 2. – С. 317.

34. Українська ставка. – 1919. – 26 січня.

Надійшла до редколегії 21.09.2010 р.

Рецензент: А.О. Сова, кандидат історичних наук, Львівська комерційна академія, м. Львів.

Хома І. Я.

АДМИНИСТРАТИВНАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ И ИНИЦИАТИВЫ ПО ОРГАНИЗАЦИИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ВЛАСТИ КОМАН-ДОВАНИЯ ОСАДНОГО КОРПУСА АРМИИ УНР ВО ВТОРОЙ ПОЛОВИНЕ ДЕКАБРЯ 1918 Г. – ЯНВАРЕ 1919 Г.

Исследована административная деятельность, а также инициатива организации государственной власти командования Осадного корпуса УНР второй половины 1918 г. – января 1919 г.

Ключевые слова: Сечевые Стрельцы, Е. Коновалец, Украинская На-родная Республика.

Khoma I.

ADMINISTRATIVE ACTION AND INITIATIVE AIMED AT ESTABLISHMENT OF STATE POWER BY MILITARY AUTHORITIES BESIEGE CORP OF ARMY OF UKRAINIAN PEOPLE’S REPUBLIC IN THE DECEMBER 1918 – JANUARY 1919

Described administrative action and initiative about organize state power military formation of Sichovi Striltsi army of Ukrainian People’s Republic in the december 1918 – January 1919.

Key words: Sitchovi Striltsi, E. Konovalec, Ukrainian People Republic.

160


УДК 94(55):621.039.5