Головна Військова справа Військово-науковий вісник ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ТА ФУНКЦІОНУВАН­НЯ ПРАВОСЛАВ’Я У СИСТЕМІ МОНАРХІЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ЗЕМ­ЛЯХ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У 1900–1914 рр
joomla
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ТА ФУНКЦІОНУВАН­НЯ ПРАВОСЛАВ’Я У СИСТЕМІ МОНАРХІЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ЗЕМ­ЛЯХ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У 1900–1914 рр
Військова справа - Військово-науковий вісник

ГУЛА Р.В.*

Проаналізовано роль і місце православ’я у системі охоронної ідеоло­гії та її ключового аспекту – монархізму. Розкрито основні принципи реалізації релігійної політики в Україні у 1900–1914 рр.

Ключові Слова: Православ’я, монархізм, клерикалізм.

Постановка Проблеми Та Її Актуальність. Визначення основної ідеї державного будівництва для Української дер­жави впродовж майже двадцяти років займає чільне місце у наукових дослідженнях історико-філософського напрямку. Принципи функціонування духовної складової націона­льної ідеології ґрунтуються на віковічних традиціях сус­пільства, основою якої виступає релігійна константа. Складність стосунків в середині православної конфесії в Україні, пошук шляхів подолання розколу та створення єдиної помісної церкви стали причиною звернення до ви­вчення даної проблематики, а саме особливостей функціо­нування православ’я на теренах України у період 1900– 1914 рр.

Упродовж тривалого часу окремі аспекти концепту православ’я в Україні виступають джерелом досліджень концептуальних питань, що стосуються ролі та місця релі­гійних інституцій у процесах державного будівництва з урахуванням реалій сьогодення.

*Гула Руслан Володимирович, кандидат історичних наук, старший викладач, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

© Гула Р. В., 2011

3


Спираючись на значний обсяг архівних джерел та су­часні історичні дослідження, метою автора є висвітлення особливостей функціонування православ’я на українських етнічних теренах Російської імперії у взаємозв’язку із розвитком монархічної ідеології.

У російському суспільстві початку XX ст. церква яв­ляла собою могутній механізм впливу на свідомість наро­ду, тому закономірно, що одним із трьох постулатів мона­рхізму було православ’я, яке відігравало роль своєрідного символу віри для самодержавства. Особливе місце правос­лав’я у Російській імперії визначалося державним харак­тером православної церкви, який був закріплений спеціа­льним державним актом. “Свод основных государственных законов”, містив у собі спеціальний розділ “О вере”, в якому визначається панівна роль православної церкви в Росії. Тут імператор був проголошений захисником та охоронцем догматів віри. Підкреслюючи зв’язок царя з православ’ям -“Свод основных государственных законов” – стверджував, що “підкорятися верховної владі не тільки за страх, а й за совість сам Бог велить” [8, 62].

Ідеологічне обґрунтування зв’язку церкви та держа­ви відображено в працях обер-прокурора Святішого Си­ноду К. П. Побєдоносцева, який для боротьби з револю­ційною демократією висував “великі історично-політичні та моральні сили: потужну державну владу та церкву”. К. П. Побєдоносцев стверджував, що непохитність держав­ної влади базується на “єдності духовної самосвідомості народу та уряду, на вірі народній” [5, 1]. Саме у цих твер­дженнях проглядається спроба вирішення проблеми “се­редостіння” між урядом та народом, зміцнення зв’язку царя з підлеглими, підтримання духовної єдності усіх верств населення імперії, що К. П. Побєдоносцев вважав найпершою функцією держави. Релігія, на думку обер-прокурора Синоду, це духовний зв’язок влади та народу, бо “тільки за цієї умови підтримується та закріплюється у середовищі народного та громадянського життя почуття законності, повага до закону та довіра до державної вла­ди” [5, 1]. Основною загрозою моральним постулатам са­модержавства державний діяч вважав безвір’я, бо “без­вір’я є пряме заперечення держави. Релігія, а саме хрис-

4


Тиянство, є духовною основою для будь-якого права у дер­жавному та цивільному побуті та будь-якій істинній куль­турі” [5, 15]. Найповніше роль К. П. Побєдоносцева у ви­значенні основоположної ролі віри та православної церк­ви досліджує В. Бабенко в дисертації “Охранительная идеология как инструмент политики царизма на Украине (1903 – февраль 1917)” [1].

Незважаючи на певні розбіжності у підході до принципу єднання царя з народом, загалом в офіційній історичній науці панував охоронний напрямок, який посилено підт­римувався консерваторами-клерикалами. Найяскравішими постатями були архієпископ Антоній Храповицький, о. Іоанн Кронштадтський, протоієрей О. Восторгов, що у своїх проповідях закликали паству до всесвітнього захисту самодержавних устоїв та царя – Божого помазаника.

Монархісти послідовно розвивали тезу про єдність ду­ховної самосвідомості та єдності між народом та царем і розглядали основу верховної влади як початок історично­го та релігійного начал, “причому останнє відповідає хри­стиянським догматам” [13, 1]. Зв’язок між царем та церк­вою визнається як основа для проведення клерикально-пропагандистської політики. Монархічне видання “Киев­лянин” так трактує цей постулат: цар “визнає віру право­славну … яка панує в Росії. Самодержавний государ є вищою правдою, законом та силою, тому необхідно згурту­ватися навколо свого государя” [6, 1]. Зміцнити ці зв’язки, на думку монархістів, мають консервативні партії, оскіль­ки “ці партії не допускають безграмотних, …руйнівних революційних змін у державі, а зміцнюють принципи православ’я та російської народності” [3, 1].

Інструментом для зміцнення монархічної влади в Україні були політичні організації, які поряд з антире-волюційною та націоналістичною спрямованістю твердо відстоювали принципи ортодоксального православ’я. При­чому необхідно зауважити, що ці організації в Україні були достатнім чином представлені у кількісному та якісному відношеннях. Так, наприклад, із 410 000 членів монархі­чних партій Росії 199 475 діяли на теренах України [4, 142].

Особливо цікавою, на наш погляд, виглядає палітра монархічних партій в Києві. Серед політичних партій

5


Монархічної спрямованості з яскраво вираженою клери­кальною складовою виділялися Київська монархічна пар­тія “Союз русских людей”, а також монархічна партія гене­рала Букова. У Києві наприкінці 1905 р. створюються “То­варищество русских патриотов” з гаслами, які були тото­жними ідеології монархічної партії, а також “Скарбница народной расправы” з гаслом: “Бей крамольников и жи­дов”. У грудні 1905 р. виник “Союз народной самооборо­ны” та були відкрити 15 відділів “Союза русского народа” [11, арк. 89-93]. У 1908 р. у Києві почав працювати “Клуб русских националистов”, його чисельність у 1912 р. стано­вила 738 членів [7, 391-420]. Після створення “Союза Михаила Архангела” у Києві була створена Губернська палата та 2 відділи із загальною кількістю 634 члени [11, арк. 25].

Ідеї монархізму та православ’я активно втілювались в середовище молоді. У Києві діяло молодіжне патріотичне товариство “Двуглавый орел”. У 1911 р. його членами були 1028 осіб [7, 420]. Напівкримінальні елементи були об’єднані в “Общество активной борьбы с анархией и ре­волюцией”, в якому значну увагу приділяли використан­ню терористичних методів. У складі професійних монар­хічних об’єднань були також промисловий та залізничний відділи “Союза Михаила Архангела”, “Русское торговое общество”, “Собрание русских торговцев города Киева”, основною метою яких була протекціоністська економічна політика відносно православних підприємців та протисто­яння єврейським торговцям. 3000 членів входило в про­летарське “Содружество патриотических русских работни­ков” [11, арк. 25]. У середовищі студентів була створена “Партия академического порядка”, метою якої була боро­тьба проти студентських страйків. Вона мала свої організа­ції в Університеті Святого Володимира та Політехнічному інституті загальною чисельністю 195 членів [4, 142]. Було також спортивне товариство “Орел” під патронатом “Союза Михаила Архангела”, яке містило 2100 членів [11, арк. 25].

Майже одночасна поява значної кількості монархічних партій та рухів у 1905-1907 рр. свідчать про факт завдан­ня першою російською революцією відчутного удару по

6


Релігійній основі царизму. Голова “Клуба русских нацио­налистов” О. Савенко констатує той факт, що “великі пот­рясіння у сформованих формах суспільного та державного життя позначаються й на житті церковному. Деструкту-ризуючи авторитети, які були сформовані у віках, лише дехто розуміє, який довгий та важкий шлях вони пройш­ли, а інші не розуміють, що набагато легше заперечити, аніж створити щось нове і краще” [6, 2].

Збереження чистоти православної віри монархісти вважали основою догматичної складової християнства як світової релігії. Виходячи з цього постулату, прибічники самодержавства різко негативно реагували на найменші послаблення, які торкалися інших релігій, вважаючи це прямим підривом православ’я. Коментуючи дії уряду, що стосувалися зміни політики відносно старообрядництва, монархічний публіцист О. Волинець пише: “Тричленна формула “православ’я, самодержавство, народність” під­далася останнім часом важкому випробуванню. Перша частина формули піддалася випробуванню після видання височайше затвердженого 14.04.1905 р. положення Кабіне­ту Міністрів, у якому були скасовані різні обмеження, що стосуються старообрядників та осіб неправославних віро­сповідань” [3, 1]. На думку О. Волинця, це – крок до роз­мивання православних орієнтирів віруючих та послаб­лення позицій державної релігії. Треба визнати, що при­чини для настільки серйозного занепокоєння у монархіс­тів були.

Особливістю боротьби за чистоту віри у Південно-Західному краї (українські етнічні землі у складі Російсь­кої імперії за класифікацією монархічної історичної нау­ки) було протистояння католицизму. Аналізуючи резуль­тати місіонерського з’їзду у м. Біла Церква в 1903 р., свя­щеник І. Дурдуковський розкрив причину загрозливого поширення впливу католицизму на природні православні регіони: “економічна залежність від поляків у нашому краї створює дуже сприятливі умови для католицької пропаганди” [12, арк. 14]. Підсумком цієї пропаганди, на думку автора, буде “відновлення польської держави в кордонах Литовського князівства часів Вітовта…”. Сприя­ли цим процесам “спільність патріотичних завдань та повний збіг інтересів націоналізму з церковними…, а це

7


Створює дивну солідарність та організованість дій церкви та мирян у поляків” [12, арк. 14–15]. Автор звертає увагу на інертність православного кліру в питаннях здійснення пропаганди ідей російського самодержавства та порівнює його діяльність з динамічністю та спрямованістю католи­цького виховання. “Польські діти із ранніх років засвою­ють переконання, що наша Малоросія є частиною великої Польщі, що обов’язок кожного поляка …сприяти викорі­нюванню в нашому краї усього російського та заміни на польське” [12, арк. 15]. І. Дурдуковський бачить шлях для захисту православ’я в тому, щоб “у душах православних нашого краю … міцно упровадити свідомість, що католиц­тво – далека, а православ’я наша рідна, російська віра” [12, арк. 15]. Основним завданням для російського право­слав’я, вважає священик, виступає усвідомлення “величе­зної небезпеки, якій піддаються в нашому краї правосла­вні з боку католицтва. Ми не повинні забувати, що, борю­чись з католицькою пропагандою, нам доведеться відби­вати випади проти себе з боку російської інтелігенції” [12, арк. 15].

У тезах доповідей на ІV Всеросійському з’їзді об’єднаного російського народу в Москві у травні 1907 р. відзначало­ся, що “авторитет та сила правлячої вищої церковної влади … швидко падають. Відчувається … майже повна втрата православною церквою свого панівного становища, повна свобода пропаганди всіляких псевдовчень серед православних, … що вносить велику спокусу в середовище православних та вже відторгло від церкви сотні тисяч віруючих”. Наслідком цього є те, що “явно розвивається зубожіння віри та довіри до голосу церковної влади, пова­ги до духовних пастирів … дуже послабилась церковна дисципліна” [9, 2].

Вихід із кризового стану монархісти бачили в системі ор­ганізаційних заходів, які здатні підтримати православ­ну церкву. “По-перше, православна церква як панівна в Російської імперії повинна мати … відповідний мораль­ний авторитет у всіх проявах церковного та суспільно-політичного життя; по-друге, під покровом православних храмів … повинні знаходитися церковні братства як релі­гійно-державні установи; по-третє, православна школа є могутнім чинником об’єднання околиць з центром Росії,

8


Вона повинна ставити за мету … зміцнення у свідомості думки про те, що вони (мешканці околиць) насамперед є підданими російської держави” [10, 2].

Отже, християнська православна релігія була духов­ною основою для самодержавства, частиною державної ма­шини, її ідеологічною основою. Підтверджуючи це, орган російських монархістів в Україні – видання “Киевлянин” – писав, що “релігія є найважливішою та найправильнішою з керівних ідей, тому історія людства невіддільна від історії його релігії… Релігійні ідеї… займають важливе місце у свідомості людей та їхня влада…є достатньо великою” [2, 1].

Висновки. Таким чином, абсолютизуючи догмати пра­
вослав’я, монархісти справедливо вважали, що у три­
членній формулі “православ’я – самодержавство –
народність” саме православ’я було тим стрижневим еле­
ментом, моральним постулатом, який здатен забезпечити
практичне існування тріади. Основою консервативно-
клерикального напрямку в монархізмі виступала віра у
непорушність вікових догматів церкви. Боротьба з єрессю,
католицтвом мала на меті боротьбу за стабільність дер­
жавного ладу через протиставлення європейському пар­
ламентаризму.

Складність та суперечливість релігійної ситуації в су­часній Україні, безумовно, має глибоке історичне коріння. Використання релігійної інституції з метою реалізації політичних цілей у різноманітних ідеологічних доктринах впливає на авторитет церкви, сприяє розмиванню мора­льних основ суспільства, соціальній деградації молоді. Чітке розмежування сфер діяльності держави та церкви – запорука поступового, толерантного, виваженого суспіль­ного діалогу з метою подолання міжконфесійного розколу в Україні.

1. Бабенко В.А. Охранительная идеология как инструмент политики царизма на Украине (1903 – февраль 1917): дис. … канд. истор. наук: 07.00.01 / В. А. Бабенко. – Дніпропет­ровськ, 1992. – 253 с.

2. Волынец А. Заметки / А. Волынец // Киевлянин. – 1907. – № 96. – С. 1.

3. Волынец А. Заметки / А. Волынец // Киевлянин. – 1907. – № 200. – С. 1.

9


4. Омельянчук І.В. Чорносотенні союзи і організації в Києві / І. В. Омельянчук // Віче. –1997 – №10 – С. 141–145.

5. Победоносцев К.П. Московский сборник / К. П. Победоносцев – Изд. 5-е, доп. – М.: Синод. тип., 1901. – 366 с.

6. Савенко А. Заметки / А. Савенко // Киевлянин. – 1906. – № 92. – С. 2.

7. Сборник клуба русских националистов. – К.: без изд., 1913. – 420 с.

8. Свод законов Российской Империи. – Спб.: Русское книжное тов-во “Деятель”, 1912. – 586 с.

9. Тихомиров Н. Заметки / Н. Тихомиров // Киевлянин. – 1907. – № 123. – С. 2.

10. Тихомиров Н. Заметки / Н. Тихомиров // Киевлянин. – 1907. – № 108. – С. 2.

11. Центральний Державний історичний архів України у Києві (ЦДІАК), ф. 275, оп. 1, спр. 2534.

12. ЦДІАК, ф. 296, оп. 1, спр. 2800.

13. Шульгин В.В. Заметки / В. В. Шульгин // Киевлянин. – 1906. – № 323. – С. 1.

Надійшла до редколегії 28.03.2011 р.

Рецензент: Ю.Ю. Сливка, доктор історичних на­ук, професор, Львівська державна фінансова ака­демія, м. Львів

Похожие статьи