Головна Військова справа Військово-науковий вісник УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ У ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД ЯК ЕКОНОМІЧНЕ ПРОТИСТОЯННЯ
joomla
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ У ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД ЯК ЕКОНОМІЧНЕ ПРОТИСТОЯННЯ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ШУМКА А.В., ЧЕРНИК П.П.*

Розглядаються сучасні українсько-російські економічні відносини. Увагу звернено на існуючі протиріччя та економічне протистояння двох держав, що відбуваються у пострадянській період. Наголошено на важливості украї-нського економічного простору для просування російських економічних інтересів.

Ключові слова: українсько-російські відносини, міждержавні еконо-мічні відносини, економічне протистояння.

Постановка та актуальність проблеми. Відносини з Російською Федерацією для України є певною константою у зовнішній політиці. Впродовж усіх років української незалежності стосунки з Росією називаються “пріоритет-ними”, “стратегічними” незважаючи на те, що у відносинах між двома країнами не завжди було повне взаєморозу-міння, а в останні п’ять років доходило навіть до відвертої конфронтації.

У цей період протистояння відкрито велося в інформа-ційній площині, натомість економічна міждержавна кон-куренція майже завжди залишалася латентною стороною українсько-російських стосунків протягом усього постра-дянського періоду. Економічні важелі, котрими володіє Росія, дедалі більше використовуються як інструментарій тиску в міждержавних відносинах, а відтак постає нагальна потреба його аналізу, для усвідомлення прийомів, способів та певних закономірностей економічного протистояння.

Таким чином, предметом статті є ключові аспекти українсько-російського економічного протистояння у пост-радянський період.

*Шумка Андрій Володимирович, кандидат історичних наук, заступник начальника кафедри, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

Черник Петро Петрович, кандидат політичих наук, начальник кафедри, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

© Шумка А. В., Черник П. П., 2010

131


Аналіз попередніх досліджень. Слід зазначити, що в українській науковій літературі представлено достатньо публіцистичних праць, присвячених українсько-російським стосункам. Проте майже відсутні комплексні наукові роботи, які б розкривали зміст та перебіг українсько-російських економічних взаємин.

Постановка завдання. Весь спектр українсько-російських відносин є надзвичайно барвистим і повинен стати пред-метом окремого ґрунтовного дослідження, а у даній статті, автори ставлять за мету висвітити українсько-російські відносини у пострадянський період як економічне проти-стояння.

З часів СРСР економіки всіх національних республік були частками єдиного народногосподарського комплексу. Це обумовило велику взаємозалежність економік нових держав, які утворилися на теренах колишнього Радянсь-кого Союзу.

Україна була традиційним постачальником продоволь-ства на російський ринок. Дві третини експортованої з України продукції хімічної промисловості надходили та-кож до Росії. Велику вагу мали поставки з України урана, марганцевої і титанової сировини, ртуті, окремих видів транспортного, гірничошахтного, металургійного облад-нання, продукції чорної металургії тощо. Не випадково Росія на перших порах звільнила від податку на додану вартість 750 товарних позицій імпорту з України.

Проте з середини 90-х рр. ХХ ст. у російській торговельній політиці відбулися значні зміни. Було взято курс на по-ступове виштовхування української продукції з ринків Росії. Передбачалося, що у перспективі це поставило б українську економіку в скрутне становище та зробило б український уряд більш лояльним до Росії.

Перший удар завдали по агропромисловому комплексу, адже за продовольчими товарами на Росію у 1996 р. при-падало 60% українського експорту, з них: цукру – 76%, м’ясопродуктів – 87%, безалкогольних і алкогольних напоїв – 43%. Уже наступного 1997 р. ця частина експорту завдяки російським торгівельним обмеженням скоротилась удвічі. Загалом у 1996–2002 рр. ввезення до Росії українського зерна зменшилося в 11 разів, борошна і крупи – в 7,7 раза,

132


Цукру – в 7,4 раза, безалкогольних і алкогольних напоїв – у 6,5 раза [14, 48–54]. Сталося це зовсім не тому, що в Росії зникла потреба в українських продовольчих товарах. Росія самотужки не забезпечує себе продовольством, тому збіль-шилися закупівлі у країнах далекого зарубіжжя. Завдання полягало в тому, щоб закуповувати продовольство саме неукраїнського походження. Показовою є історія з цукром. У квітні 2002 р. російським урядом була введена нова митна ставка на цукор у розмірі 25%, але не менше 0,07 екю за 1 кг. До того діяла ставка 0,012 екю, котрою український цукор взагалі не обкладався. Крім нової митної ставки для обмеження українського експорту цукру, російський уряд запровадив квоту 300 тис. т замість старої, що скла-дала на вересень 1996 р. 1100 тис. т [14, 48–54].

Однак цього виявилося замало, щоб відучити російських споживачів купувати український цукор. Улітку 2004 р. уряд Росії запровадив 20% спеціальне мито на українсь-кий цукор у межах тарифних квот. Згодом після тривалих переговорів його скасували разом із додатковим 3% митом на імпорт товарів, проте справу вже було зроблено. При-криваючись розмовами про захист російського цукровиро-бника та начебто погану якість українського цукру, уряд примусив споживача завозити цукор до Росії аж із Арген-тини, а не купувати його в України. Депутат Держдуми Росії від Аграрної партії М. Сухий констатував сумні реалії: “Ми із задоволенням брали б український цукор, але нині створено багато перепон” [1, 3].

Щось подібне відбулося з традиційним експортом до Росії спирту і горілки. Їх ввезення у 1995 р. складало від-повідно 98% та 70% загального російського імпорту цих товарів з СНД. У січні 1996 р. було запроваджено акцизні збори, що зробили українські товари на російському ринку нерентабельними.

Російський уряд старанно витісняє з ринку власної держави українські товари. Офіційна точка зору – з метою захисту російського виробника від експансії дешевших українських товарів або ж через невисоку якість українсь-ких товарів, котрі самі не витримують конкуренції. При-клад з цукром продемонстрував, що російський виробник нічого не виграв від торгівельної війни проти українського

133


Цукру. Адже на ринок прийшов цукор із далекого зарубіжжя, котрий раніше не міг змагатися з українським, доки митні збори не зробили його надто дорогим.

Аналогічною виявилася ситуація з українським мета-лом, котрий витісняється з російського ринку ще активніше, ніж цукор. За радянських часів Україна виробляла до 1/3 усього обсягу металу. Істотне місце на російському будіве-льному ринку вона посідала й після розвалу СРСР. У 1999 р. було вироблено 26994 тис. т металопродукції (зрос-тання на 12% щодо попереднього року), з яких експортовано до Росії 1073 тис. т (зростання на 3,6%). Російський уряд негайно взявся “виправляти” ринок, обмежуючи доступ українському металу до Росії. Все це прикривалося розмовами про невідповідну якість сталі, прокату, іншої металопро-дукції з України [13, 78].

Останнім акордом торговельної війни на ринку мета-лопродукції стала історія з витісненням українських ста-левих труб із Росії. Урядова комісія із захисних заходів у зовнішній торгівлі і митно-тарифної політики РФ ухвалила рішення про введення мита на українські труби великого діаметру в розмірі 20%, а на всі інші вітчизняні труби – 40%, якщо Україна відмовиться обмежити їх ввезення на російську територію на рівні 480 тис. т на рік [7, 4].

Зауважимо, що українські трубні підприємства розви-валися в добу СРСР у розрахунку на російський ринок. З 1,6 млн. т труб, вироблених Україною у 2000 р., більша частина (0,8 млн. т) була експортована до Росії. На внут-рішньому українському ринку знайшли собі застосування тільки 0,3 млн. т, решта була поставлена третім країнам. Запровадження мита одразу робить ціну українських труб у Росії надто високою, а квота в 480 тис. т нікого не задо-вольнить. Навіть квота в 620 тис. т (з них 135 тис. для труб великого діаметру), встановлена після міжурядових україно-російських переговорів, за оцінками російських експертів, рівноцінна запровадженню 40% мита [11, 5]. Як зазначає генеральний директор об’єднання “Укртрубопром” Л. Ксавер-чук, “у нас один завод ім. Карла Лібкнехта виробив у мину-лому році 614 тис. тонн труб, а 80% його продукції йде на експорт” [7, 4]. Як наслідок, ціла галузь економіки України муситиме знижувати обсяги виробництва, почнуться простої підприємств, люди втратять роботу й засоби для існування.

134


Розмови, що подібним чином російський уряд допомагає своєму виробникові, як уже зазначалося вище, малообґрун-товані. Українські труби, по-перше, ні трохи не поступа-ються російським за якістю, а по-друге, нічим не загрожують російським трубовиробникам. Аналогічно до Росії, спеціальне розслідування щодо постачання труб з України проводила Угорщина. Врешті-решт, міжвідомча комісія Угорщини з міжнародної торгівлі ухвалила рішення не вживати заходів із захисту свого ринку від української металопродукції [8, 2].

Насправді причини трубних обмежень полягають в іншому. Дивовижним чином збіглися інтереси російського уряду з інтересами Фонду трубної промисловості Росії. Саме після звернення його учасників до голови уряду РФ М. Касьянова українські трубовиробники зазнали обмежень. В чому інтерес учасників згаданого Фонду? Адміністративне усунення українських труб з ринку автоматично зробить цей Фонд монополістом і дозволить безпідставно збільшити ціни. В умовах будівництва трубопроводів в обхід України це гарантуватиме росіянам надприбутки.

З іншого боку, закриття російського ринку збуту для українських виробників внесе додаткову дестабілізацію у наше суспільство, оскільки робітники трубних підприємств пов’язуватимуть втрату роботи з державною незалежністю України, ідея котрої дискредитується. Саме таким полі-тичним розрахунком керується російський уряд, коли свідомо йде на економічні збитки від торговельної війни з українськими товарами. Росія якось надолужить ці збитки, зате Україна стане більш керованою.

Торговельні обмеження з’являються одне за одним. Зо-крема, нові ставки експортного мита на вивіз до країн, які не беруть участі у диктованому з Москви Митному союзі, енергоносіїв, коксу, деревини, хімічних елементів, паперу, кольорових металів тощо. Спеціальні мита на ввіз до Росії української крохмальної патоки, карамелі, сезонні мита на цукор і т. д. Останньою в цій черзі виявилася українська сіль [12, 3].

Жорстке проведення зовнішньоторговельної та митної політики має ще один негативний ефект. Одним із першо-чергових завдань уряду РФ проголошувалася інтеграція Росії у міжнародну торговельну систему, насамперед у СОТ.

135


У програмі уряду передбачено спрощення митних правил та зниження ввізного мита. У цій ситуації введення різ-них обмежень і дискримінаційних квот на українську продукцію шкодить іміджу Росії, котрій необхідно завою-вати позиції ліберальної ринкової держави. Однак на які жертви не підеш заради великодержавної величі.

Цей диктат політики над економікою в поєднанні з решт-ками імперської психології вищих державних чиновників Росії відіграє провідну роль у торговельній політиці нашого північного сусіда щодо республік колишнього СРСР [2, 42–43].

Зменшення зацікавленості Росії в українській продук-ції за умов збереження залежності України від поставок з Росії (в яких левову частку складають енергоносії) відкри-ває перед Москвою широкі перспективи з перетворення економічної залежності України на залежність політичну. Адже зупинка українських виробництв через закриття російського ринку для їх продукції супроводжується нама-ганням російського капіталу приватизувати ці виробництва за безцінь. Показовий факт: під час міжурядових переговорів у Москві щодо “трубного питання” російська сторона пого-джувалася зберегти бажану для українських виробників квоту в 750 тис. т, якщо Київ погодиться на об’єднання енергетичних, систем двох країн. Це своєю чергою відкрило б шлях до приватизації української енергетики російською компанією “Єдині енергосистеми” на чолі з А. Чубайсом. Подібні намагання складають другий напрям нової екс-пансії Росії щодо України [6, 54].

Як уже зазначалося, у першій половині 1990-х рр. Москва робила головну ставку на нове поглинання пострадянсь-ких країн під виглядом “інтеграції”. Врешті-решт, ці спроби закінчилися невдало, тому політика вимагала змін. Це визнавали навіть ортодоксальні російські імперіалісти, як “геополітик” О. Дугін: “Враховуючи, що проста інтеграція Москви з Києвом не дасть стійкої геополітичної системи, Москва повинна активно включатися в перебудову україн-ського простору за єдино логічною та природною геополі-тичною моделлю” [5, 383].

Це “включення” Москви полягало в тому, що, не маючи змоги зламати опір республіки тиском ззовні, ставка пе-реноситься на встановлення стратегічного контролю над

136


Нею зсередини: “Стратегічно Україна повинна бути суто проекцією Москви на півдні та заході. Абсолютним імпе-ративом російської політики на чорноморському узбереж-жі є тотальний і нічим не обмежений контроль Москви на всьому просторі – від українських до абхазьких територій” [5, 348–349].

Подібна перспектива забезпечується через встановлення контролю над ключовими галузями економіки України. Російський капітал уже почав проникати на стратегічні українські підприємства і ставати повноправним суб’єктом відносин власності. Закриття для продукції цих українських підприємств традиційних російських ринків, під забезпе-чення котрих їх будували, має здешевити російським ком-паніям їх купівлю. Основні сфери російських інтересів – це нафтопереробна, хімічна, металургійна промисловість. Особливо це стосується першої, де практичні потреби ро-сійських компаній співпадають з політичними інтересами Росії. Цілком достатнє уявлення про стан справ дає навіть звичайний перелік нових хазяїв наших підприємств-гігантів.

Один з найбільших українських нафтопереробних за-водів – ВАТ “Лисичанськнафтооргсинтез” (ЛиНОС) – 2003 р. потрапив до рук Тюменської нафтової компанії, котра є учасником російського консорціуму “Альфа-груп”. Інша дочірня компанія цього консорціуму – “Альфа-НАФТА” – володіє частиною нафтопереробного заводу “Нафтохімік Прикарпаття” й керує контрольними паке-тами акцій ряду українських обласних підприємств з по-стачання нафтопродуктів. З квітня 2004 р. дочірня ком-панія російського “Лукойлу” “ЛУК-Синтез Ойл Лімітед” володіє 52% акцій нафтопереробного заводу (НПЗ) в Одесі. Кременчуцький НПЗ уже давно працює на нафті з росій-ського Татарстану за особливою угодою тощо.

Отже, починаючи з 1999 р. український ринок нафти і нафтопродуктів перетворився на виключно російську сферу роботи. Аналогічна ситуація складається й у нафтохімії. Зокрема, на базі нафтохімічного концерну “Оріана” (м. Калуш Івано-Франківської обл.) створено ТОВ “Лукойл-Нафтохім” – дочірню київську фірму однойменної російської компанії. Капітуляцію перед експансією російських нафтових компаній

137


Часто пояснюють тим, що можливості української переробки значно перевищують потреби країни в бензині, дизпаливі й мазуті. Тому, мовляв, існує реальна потреба включити українські НПЗ до загальної системи російського експорту нафти.

Російський капітал забирає цілі галузі економіки одна за одною. Услід за нафтопереробкою і забезпеченням країни нафтопродуктами до росіян перейшли Миколаївський гли-ноземний завод і Запорізький алюмінієвий комбінат — левова частка алюмінієвої промисловості України. Росій-ські компанії активно цікавляться й скуповують пакети акцій цементних і металургійних підприємств. Для під-тримки нових приватизаційних проектів Альфа-банк із уже згаданого консорціуму “Альфа-груп” викупив у 2006 р. “Київінвест-банк”, перейменований після цього на “Альфа-банк Україна”. Таким чином за великим російським промис-ловим капіталом до української економіки рушили і банки.

Скептики зауважать, що в цьому не варто шукати не-безпеки. Адже весь світ зацікавлений у залученні до наці-ональних економік якнайбільших іноземних інвестицій. Загалом це так, але той же світ вивів універсальну фор-мулу: іноземцям має належати не більше 30% виробницт-ва, інакше їх диктат складатиме загрозу національним інтересам країни. У нас же російські компанії не просто захоплюють стратегічні галузі економіки, але й під час їх приватизації конкурують між собою (а не з українськими чи західними компаніями, як це мало б бути).

Російські власники стратегічних підприємств України мають можливість за місцеві ж кошти формувати проро-сійську політику в Україні. Високі прибутки дають змогу “купувати” деяких українських аналітиків, політичних і громадських діячів, засоби масової інформації. За їх до-помогою формується потужна проросійська база в Україні, завдання якої – захищати євразійську модель подальшого розвитку. Це “завдання” вже виконують мало не 90% на-ших засобів масової інформації.

Не краще й становище на ринку друкованих засобів масової інформації. За даними Міністерства інформації, тираж україномовних видань за 1992–2003 рр. зменшився від 63 млн. 700 тис. до 14 млн. 700 тис. примірників – у 4,3 раза.

138


З 400 газетних видань в Україні лише 103 (25%) були україномовними. Згодом дисбаланс на користь російсько-мовних видань зріс ще більше. Нині в Україні видаються 1,3 тис. російськомовних та близько 100 газет іншими мовами [9, 12]. В результаті маємо ситуацію, коли в 1997–1999 рр. на 100 тис. громадян України припадало 54 російські і лише 7 українських періодичних видань [10, 8].

У сценарії інтеграції пострадянських країн під полі-тичною й економічною зверхністю Росії ключову роль відіграє встановлення контролю над енергетикою. Це зумовлено тією визначальною роллю, котру вона відіграє у сучасному економічному житті. Як зазначив нещодавно президент Росії Д. Медведев, паливно-енергетичний ком-плекс посів у економіці колишнього Союзу становище несучої конструкції, і ще більше зміцнив це становище за останні роки. Зокрема, сьогодні в російській економіці енергетичний сектор є основним стабілізуючим фактором, забезпечуючи до 30% доходів консолідованого бюджету РФ, майже 45% валютних надходжень і близько 30% обсягу промислового виробництва країни. Аналогічне значення він відіграє і в українській економіці. Особливо це стосу-ється газової галузі, бо частка газу сьогодні становить 45% всіх енергоносіїв у нашій країні, а доля галузі у напов-ненні державного бюджету перевищує четверту частину.

Потрібно зазначити, що у спадщину від народногоспо-дарського комплексу СРСР нам дісталося надзвичайно велике споживання енергоносіїв на одиницю внутрішньо-го валового продукту (в 5-6 разів більше, ніж у країнах Західної Європи). Це викликано тим, що наша промисло-вість будувалася за часів радянського нафтогазового до-статку, коли ціни на енергоносії були значно нижчими за світові. З проголошенням державної незалежності Україна одразу посіла шосте місце в світі за обсягом споживання газу і третє місце – за обсягом імпорту газу. Сьогодні ми є найбільшим імпортером російського газу серед країн Європи. 19 її країн споживають 110–120 млрд. куб. м російського газу на рік, а Україна – 60 млрд. куб. м (разом з об’ємом газу, який постачає МЕК “Ітера” і заробленим за транзитні послуги). Тільки у 2001 р. українська частка в російському газовому експорті істотно зменшилася завдяки укладенню

139


Угоди з Туркменістаном на постачання до України протягом року 30 млрд. кубів туркменського “блакитного палива” [4, 4].

Надмірне енергоспоживання є непосильним тягарем для економіки. Україна змушена щорічно витрачати бли-зько 5 млрд. дол. тільки на закупівлю природного газу. Але віднайти кошти для впровадження енергозберігаючих технологій, щоб полегшити залежність від російського газу, стає неможливим через постійні газові війни та ма-ніпуляції з цінами.

Водночас ціни за транзит російського газу територією України нижче, ніж у середньому по Європі. А ціна за зберігання російського газу в українських газосховищах понад удвічі менша, ніж для країн Західної Європи. За-вищені ціни на газ в сумі з суто українськими недоліками (такими, як безвідповідальне ставлення до енергозбере-ження, безоплатне використання газу, зловживання окремих працівників відомств і підприємств) призводить до формування значного боргу держави перед Росією за спожитий газ. Сам факт його наявності дуже вигідний російській стороні, бо дає підстави збільшувати тиск на Україну з цілком визначеною метою: прибрати до своїх рук об’єкти української енергетики і металургійної проми-словості. Саме тому Росія послідовно відмовляється від будь-яких інших можливостей урегулювання проблеми боргу. Зокрема, провести взаємозалік за російські борги українським машинобудівним підприємствам.

Зазнали невдачі спроби Києва ліквідувати газовий борг шляхом його перетворення у державні цінні папери з погашенням до 2015 р. Це відбувається через намагання російської сторони реалізувати в Україні схему прихованої експансії, “обкатану” в Молдові. Там в обмін на списання молдавських боргів було створено підконтрольне ЗАТ “Газпром” акціонерне товариство “Молдова-газ”, до якого ввійшли всі об’єкти газової галузі цієї країни (передусім магістральні трубопроводи).

За умов монопольного контролю над енергопотоками російська сторона легко впливає на конкурентоспромож-ність української продукції. Адже її собівартість збільшу-ється через завищену ціну енергоносіїв. Наприклад, якщо за радянських часів питома вага енергетики в ціні цукру

140


Складала 6%, то тепер сягнула 60%. Додамо сюди, що оплата російських енергоносіїв здійснюється у доларах, тому ціна залишається стійкою, незважаючи на девальвацію рубля. На цьому тлі український експорт до Росії дорожчає й ускладнюється, тому що російська сторона погоджується на взаєморозрахунки тільки у рублях і гривнях.

Особливо значною є зацікавленість у захопленні газо-транспортної системи України. Не важко помітити, що Україна географічно розташована між найбільшими газо-видобувними районами і основними споживачами газу. Тому не випадково наша держава стала найбільшою тран-зитною країною світу, адже газотранспортна система (ГТС) є однією з найпотужніших на Європейському континенті. Загальна довжина — 35,6 тис. км, з них магістральні газопроводи — 12,6 тис. км. А ще 122 компресорні цехи загальною потужністю близько 5,6 млн. кВт і 1380 газо-розподільних станцій, 13 підземних газосховищ. Щорічна пропускна спроможність ГТС становить 290 млрд. куб. м природного газу на вході й 170 на виході. Реально через Україну щороку передається 120–140 млрд. куб. м газу, в тому числі до країн Центральної та Західної Європи і Туреччини – 110–120 млрд. куб. м, а 15 млрд. кубометрів складає російський транзит до Молдови і південних областей самої Росії. Якщо ж врахувати, що третина наших потреб у природному газі забезпечується російськими поставками в оплату послуг української ГТС, то стає цілком зрозуміло, чому Україна вперто не бажає віддати надзвичайно цінну частину своєї економіки до російських рук.

Проте російський тиск із стратегічною метою заволоді-ти українською ГТС не тільки не послаблюється, а й набу-ває нових різновидів. Чергова атака ЗАТ “Газпром” відбу-вається під гаслом диверсифікації маршрутів транзиту російського газу. З одного боку, це не видається чимось надзвичайним. На українську ГТС припадає понад 90% загального обсягу експорту російського газу до європейсь-ких країн і Туреччини. Однак російські економічні обґру-нтування цього гасла викликають істотні сумніви щодо справжніх завдань такої диверсифікації.

Останніми роками від представників ЗАТ “Газпром” усе частіше можна почути твердження, нібито Україна не

141


Здатна забезпечити транзитні поставки російського газу. Мовляв, частина трубопроводу вже випрацювала свій технічний ресурс, і загалом вся ГТС стара й істотно зно-шена. Подібні страхіття орієнтовані переважно на євро-пейських споживачів газу, щоб посіяти в них сумніви щодо надійності української ГТС.

Насправді система магістральних газопроводів Украї-ни, застарілість котрої начебто може завдати шкоди інте-ресам європейських споживачів газу, навпаки, відносно нова: 90% її газопроводів експлуатуються до 25 років, а майже половина з них – навіть до 15 років. У той же час транзитній системі газопроводів, що подає газ з Нідерла-ндів через Німеччину і Швейцарію до Італії виповнилось 27 років. І чомусь ніхто не говорить, що вона стара, не-працездатна або ненадійна.

Більше того, з метою підвищення ефективності та надій-ності газотранспортної системи України постійно проводяться профілактичні роботи, застосовуються сучасні технології діагностики та ремонту газопроводів без порушення тех-нологічного режиму транспортування газу, реалізується програма реконструкції компресорних станцій. Українські інвестиції в ГТС становлять до 250 млн. дол. на рік. На такому тлі критика представниками “Газпрому” технічного стану української ГТС виглядає досить дивно. Адже за весь 57-річний період експорту газу з України та його транзиту не було випадку зривів поставок газу. Цей факт краще за будь-які слова свідчить про надійність нашої ГТС. Особливо якщо при цьому зробити неупереджений аналіз стану російської ГТС, котрий значно гірший за український.

То навіщо ж Росії знадобилося дискредитувати ГТС України? Для того, щоб переконати західних інвесторів вкладати кошти у будівництво газопроводів в обхід України.

Як уже зазначалося, доведення стану української ГТС до світових стандартів потребує максимум 1 млрд. дол. А будівництво двох газопроводів “Ямал–Європа”, які проля-гають через Білорусію і Польщу в обхід України, а також “Ямал–Скандинавія–Західна Європа” через Фінляндію та Швецію до ФРН, згідно з проектом “тягнуть” на 40 млрд. дол. Ще 3 млрд. дол. коштує газопровід “Блакитний потік”,

142


Яким газ постачатиметься до Туреччини через Чорне море, а не українською територією, як зараз.

Навіть побіжного погляду достатньо, щоб виникли істотні сумніви в економічній доцільності будівництва обхідних газопроводів. Звичайно, ніхто нікому не може заборонити закопувати гроші в землю. Але навіщо будувати, наприклад, “Блакитний потік” за 3 млрд. дол. для подачі 16 млрд. кубометрів газу, коли є варіант подачі цієї самої кількості газу через діючу систему газопроводів України? Варто вкласти лише 0,7 млрд. дол. на її розширення.

Поки що ЗАТ “Газпром” живе за рахунок інвестицій, зроблених у 1980-х рр., тобто ще радянських інвестицій. У 2007 р. 85% усього російського газу було видобуто на ве-ликих родовищах Західного Сибіру, освоєних в останні два десятиріччя існування СРСР. Але згідно із заявою заступника міністра енергетики Росії А. Яновського, тепер вони виснажені на 50–60%. Зокрема, добре відоме Урен-гойське родовище виснажене на 67%, Медвеже – навіть на 75%, Ямбург – на 46%. Нові розвідані запаси газу протягом п’яти останніх років скоротилися на 2 трлн. кубометрів. Деякі фахівці, і серед них колишній міністр енергетики РФ Віктор Калюжний, прогнозують, що через 5 років Росія сама може відчувати дефіцит у 50–80 млрд. кубометрів газу на рік. А з урахуванням темпів економічного зрос-тання в цій країні 5–6% на рік, ця проблема може ще більше загостритись, оскільки внутрішнє споживання газу сягає близько 370 млрд. кубометрів на рік.

Тим часом об’єми експортних поставок газу до європей-ських країн зростають. Уже сьогодні Росія задовольняє їх тільки за рахунок зменшення споживання газу у себе вдома та на 43 млрд. кубів в Україні. Також Росія дозво-лила транзит туркменського газу до України через свою територію в обмін на газ. В умовах відсутності коштів на розробку нових родовищ, важко переоцінити будь-які додат-кові джерела надходження “блакитного палива” [3, 9].

Слід зазначити, що реалізація російських програм бу-дівництва обхідних трубопроводів уже до середини десяти-ліття може призвести до зменшення транзиту газу через

143


Україну до 60-70 млрд. кубометрів на рік, тобто практично вдвічі. Це величезні економічні втрати для України - майже 15 млрд. кубометрів газу, або 1,2 млрд. дол.

Отже, простежується глобальна політика Росії - обійти Україну, позбавити її прибутку від транзитних послуг і тим самим здійснювати на неї додатковий економічний тиск. Це супроводжується пропагандистським шоу навко­ло будівництва газопроводів в обхід України. Західних по­купців газу, всупереч реальним фактам, залякують нена­дійністю української ГТС, обґрунтовують доцільність обхід­них газопроводів необхідністю збільшення обсягів поста­вок газу до Європи з нових родовищ Ямалу. Хоча наспра­вді в обхід України поставлятиметься уренгойський газ, який сьогодні транспортується українською територією.

Не слід вважати, що після введення до експлуатації об­хідних газопроводів Росія відмовиться від перебирання під свій контроль ГТС України. Адже наша держава має найбільші в Європі газосховища природного утворення. Будівництво нових газових “комор” біля західних кордонів обійдеться Росії надто дорого, тому малореальне. Зате україн-ський уряд, придушений цінами на газ російського моно­поліста і відсутністю надходжень від газового транзиту, врешті-решт, погодиться з диктатом Росії. Тоді найприва-бливіші об’єкти української енергетики та промислові підприємства перейдуть до російських рук.

Висновки. Український економічний простір має винят­ковий інтерес для російського капіталу. На жаль, економічні відносини далекі від дійсно партнерських. Росія веде систе­мну протекціоністську політику щодо українського вироб­ника на своїй території та експансивну політику щодо захисту своїх економічних інтересів в Україні. Насамперед це стосується авіапромисловості, металургії та великого машинобудування.

Особливу увагу для російської сторони представляє україн­ська газотранспортна система. Повний контроль над транспор-туванням “блакитного палива” територією України є страте-гічною метою сучасного політичного істеблішменту Росії.

144


Українсько-російське економічне протистояння відслід-ковується практично по усіх групах та категоріях товарів. Незважаючи на кардинальну зміну політичного керівниц-тва в Україні, переходу до конструктивного діалогу між державами в економічній сфері поки що непомітно. Росія упевнено та наполегливо завойовує український ринок. Українській політичній еліті слід виявляти більшу політичну волю у відстоюванні економічних інтересів у Російській Федерації.

1. Абліцов В. Український хліб і в Росії – голова / В. Абліцов // Голос України. – 2005. – 16 червня. – С.3.

2. Василенко Ю. Шляхи розвитку товарообміну між Росією й Україною / Ю. Василенко // Економіст. – 2009. – № 4. – С. 42–43.

3. Гудима О. Чи потрібна Україні власна енергетична стра-тегія? / О. Гудима // Енергетична політика України. – 2001. – Березень. – С.9.

4. Діяк І. Україна на межі енергетичної катастрофи / І. Діяк // Голос України. – 2006. – 7 червня. – С.4.

5. Дугин А. Геополитика России / А. Дугин – М., 2000. – 505 с.

6. Евзеров Р. Украина: с Россией вместе или врозь? / Р. Евзеров. – М., 2000. – 335 с.

7. Княжанський В. Ціна нерішучої впертості / В. Княжанський // День. – 2006. – 3 квітня. – С.4.

8. Кулиш О. Труби з України: бажані й не бажані / О. Кулиш // Урядовий кур’єр. – 2003. – 11 квітня. – С. 2.

9. Лайко С. У фарватері державної етнополітики України / С. Лайко // Літературна Україна. – 2004. – 23 грудня. – С. 12.

10. Мушкетик Ю. Не так тії вороги / Ю. Мушкетик // Літера-турна Україна. – 1999. – 18 березня. – С. 8.

11. Романцев М. Война перерастет в огнеупорные бои / М. Романцев // Сегодня. – 2005. – 20 квітня. – С. 5.

12. Сироватка С. Після труб і карамелі – сіль / С. Сироватка // День. – 2004. – 16 травня. – С. 3.

13. Чуркин О. Экономическая интеграция на постсоветском пространстве: фактор стали / О. Чуркин // Экономические стратегии. – 2000. – Сентябрь-октябрь. – С. 78.

14. Якубовський М. Промислова політика та конкуренція / М. Якубовський // Політика і час. – 2005. – № 8. – С. 48–54.

145


15.11.2010 р.

Рецензент: М.М. Голик, кандидат історичних наук, Академія сухопутних військ імені гетьмана Пет-ра Сагайдачного, м. Львів.

Шумка А. В., Черник П. П.

УКРАИНСКО-РОССИЙСКИЕ ОТНОШЕНИЯ В ПОСТСОВЕТС-КИЙ ПЕРИОД КАК ЭКОНОМИЧЕСКОЕ ПРОТИВОСТОЯНИЕ

Комплексно проанализированы украинско-русские отношения в постсоветский период. Определено, что украинский экономический простор представ-ляет исключительный интерес для капитала Российской Федерации. Доказано, что Россия ведет комплексную и целенаправленную политику проникновения в украинское экономическое пространство и закрепление собственных позиций в нем.

Ключевые слова: украинско-российские переговоры, межгосударст-венные экономические отношения, экономическое противостояние.

Shumka A., Chernyk P.

UKRAINIAN-RUSSIAN RELATIONS IN THE POST-SOVIET PERIOD AS THE ECONOMICAL CONFRONTATION

The article analyzes the Russian-Ukrainian relations in the post-Soviet period. It has been found out that Ukrainian economic space represents an exceptional interest for the Russian Federation capital. Proved that Russia is conducting the complex and purposeful penetration policy into the Ukrainian economic space and consolidate its position in it. Noted the Ukrainian goods are under the tough protectionist policy in Russia.

Key words: Ukrainian-Russian dialogue, international economic relation, economical confrontation.

146


УДК 94(477.82)