Головна Військова справа Військово-науковий вісник ПІДГОТОВКА “ВИЗВОЛЬНОГО ПОХОДУ” ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМ­ЛІ У ВЕРЕСНІ 1939 р
joomla
ПІДГОТОВКА “ВИЗВОЛЬНОГО ПОХОДУ” ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМ­ЛІ У ВЕРЕСНІ 1939 р
Військова справа - Військово-науковий вісник

ТРОФИМОВИЧ Л.В.

*У контексті міжнародної політичної кризи 1939 р. простежується вій­ськово-політична підготовка СРСР до четвертого поділу Польщі, з’ясовується суть “визвольного походу” Червоної Армії, розкривається український аспект тодішньої зовнішньої політики Москви.

Ключові Слова: Український фронт, військова операція, “визвольний похід”, українське питання, четвертий поділ Польщі.

Постановка Проблеми Та Її Актуальність. Вересень 1939 р. належить до найбільш драматичних і суперечли­вих сторінок історії Другої світової війни. В останні деся­тиріччя до наукового обігу введено величезний масив документальних матеріалів, раніше цілком утаємничених і не доступних для дослідників. Вони дають змогу пролити нове світло на гострі, заплутані, свідомо спотворені у не­давньому минулому питання, в тому числі – пов’язані з підготовкою і здійсненням “визвольного походу”.

Аналіз Попередніх Досліджень. Важливий внесок у нау­ковий доробок окремих аспектів поставленої проблеми здійснили В. Баран, М. Боровик, Я. Войтов’як, Ч. Гжеляк, В. Гриневич, С. Дембський, В. Коваль, М. Коваль, М. Корнат, С. Кульчицький, В. Кучер, Н. Лєбєдєва, О. Лисенко, М. Литвин, В. Макарчук, М. Мельтюхов, А. Тарас, К. Науменко, І. Патриляк, А. Руккас, В. То­карський, О. Чубар’ян та інші вітчизняні та зарубіжні дослідники, праці яких вирізняються оригінальним пог­лядом, чіткими концептуальними позиціями і ґрунтовною джерельною базою. Водночас підготовка й обґрунтування “визвольного походу”, його український аспект потребують подальшого комплексного дослідження.

Трофимович Лілія Володимирівна, викладач, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів. © Трофимович Л. В., 2011

56


Мета Статті – спираючись на різноманітні джерела, простежити підготовку й обґрунтування Москвою “визвольно­го походу” Червоної Армії на західноукраїнські землі.

Підготовку до вторгнення в Польщу військово-політичне керівництво СРСР розпочало маскуючись, одразу ж після укладення радянсько-німецького пакту. Уже 30 серпня у “Правде” повідомлялося: з огляду на загострення стано­вища у східних районах Європи і можливості всіляких несподіванок радянське командування вирішило посилити чисельний склад гарнізонів західних кордонів СРСР [23]. 1 вересня Верховна Рада СРСР прийняла Закон про все-загальну військову повинність, а політбюро ЦК ВКП(б) схвалило рішення про збільшення кількості стрілецьких дивізій з 51 до 173. Ці та інші численні факти свідчать про те, що був розроблений детальний план воєнних дій проти сусідньої держави, з якою Радянський Союз мав договір про ненапад.

На думку Н. Лебедєвої, рішення про підготовку війсь­кової операції в Польщі було прийняте 6 вересня. У ньому містився пункт, в якому Політбюро ЦК ВКП(б) запропону­вало наркоматам внутрішніх і закордонних справ термі­ново систематизувати відомості про цю країну і надати їх члену Політбюро А. Жданову. Останнього особливо ціка­вило те, в яких воєводствах поляки були етнічною менши­ною. Згідно з поданою йому інформацією, населення краї­ни, за даними 1938 р., складало 34,5 млн. осіб, причому за переписом 1931 р., 69% громадян називали себе поляками, 14,3 – українцями, 3,9 – білорусами, 3,9 – німцями, 7% – євреями. Однак відзначалося, що офіційна статистика применшувала кількість національних меншин, яка, на думку НКВС, складала 40% (7 млн. українців, 2 млн. бі­лорусів, 3 млн. євреїв, 1 млн. німців, 100 тис. литовців і т. д.). Вказувалося, що в Станіславівському, Тернопільсько­му, Новогрудському, Брестському і Волинському воєвод­ствах поляки становили менше 25% населення, у Львів­ському і Віленському – до 50%, у Білостoцькому – понад 50%. Тим самим обґрунтовувалась правомірність “повер­нення” цих земель до складу радянських України і Біло­русії [15, 242–243]. Більше того, аналіз опублікованих документів, які, до речі, нещадно оголюють неправду, що

57


Домінувала в радянській історіографії з даної проблеми, наводить на думку, що з’єднання Червоної Армії одержали завдання не стільки звільнити населення Західної Украї­ни і Західної Білорусії, для чого вистачало б відтіснити польські війська на угорську та румунську території, а розгромити Військо Польське, ліквідувати Другу Річ Пос­политу як державу, в якій більшовицький СРСР вбачав протягом міжвоєнного періоду потенційного ворога [9, 13, 59-87; 34, 23] . Своє ставлення до Польщі, що героїчно оборонялась, Й. Сталін через тиждень після німецького нападу на неї, під час зустрічі з керівниками Комінтерну Г. Димитровим і Д. Мануїльським [19, 272] визначив на­ступним чином: “Знищення цієї держави в нинішніх умо­вах означало б однією фашистською державою менше! Що поганого було б, коли унаслідок розгрому Польщі ми по­ширили б соціалістичну систему на нові території і насе­лення” [Цит. за: 6, 181-182].

Своєю чергою, в підготовленій секретаріатом Виконкому Комінтерну 9 вересня за пропозицією генсека ЦК ВКП(б) директиві компартіям зазначалось: “Міжнародний проле­таріат не може в жодному випадку захищати фашистську Польщу, яка відмовилась від допомоги СРСР, пригноблює інші національності” [11, 88–89]. Цим документом Комін­терн продемонстрував свою антипольську спрямованість.

З перших днів війни нацистське керівництво пропону­вало Москві негайно розпочати бойові дії і взяти під конт­роль окреслені таємним протоколом території, маючи на­мір представити її перед світом як співучасника нового поді­лу Польщі. “Обговоріть негайно з Молотовим, – телегра­фував міністр закордонних справ Німеччини І. Ріббентроп її послу в Москві Ф. Шуленбургу 3 вересня, тобто в день оголошення Німеччині війни Великобританією і Франці­єю, – чи не краще для росіян виступити в потрібний мо­мент проти Польщі й окупувати ці території. Ми вважаємо, що це не тільки полегшить наше становище, але й відпові­датиме духові угоди, підписаної у Москві, а також радян­ським інтересам” [7, 600; 25, 91].

Усупереч особливій зацікавленості Берліна у вступі Червоної Армії в ту частину Польщі, що була віднесена до “сфери інтересів СРСР”, і поглибленні розриву Москви з

58


Лондоном і Парижом, сталінське керівництво не поспіша­ло встрягати у війну і виконувати зобов’язання таємного протоколу. Воно всіляко уникало ототожнювання з наци­стським агресором, намагалося зберегти моральне обличчя в очах світової громадськості, продовжувало зондаж позицій Англії та Франції, розраховувало на максимальне послаб­лення і взаємне виснаження воюючих сторін, очікувало, доки польське керівництво капітулює або емігрує. До того ж слід було відшукати формулювання, що виправдовува­ло б вступ Червоної Армії на територію Польщі, не вигля­дати агресором перед радянським народом, оскільки після заключення Ризького миру більшовицький уряд жодного разу не піднімав питання про необхідність возз’єднання західних земель Білорусії та України зі східними. Відсу­ваючи дату введення військ у Польщу, Кремль немовби дистанціювався від нацистської політики, створюючи враження, що здійснить цю акцію у момент, коли гітлерівці підійдуть до лінії розмежування інтересів Москви і Бер­ліна, і виступить таким чином на захист західних україн­ців і білорусів від німецької окупації [1, 14–15; 26, 87, 94; 31, 8–9]. А на запит німецької сторони стосовно можливого вступу Червоної Армії в Польщу В. Молотов відповів 5 ве­ресня: радянський уряд згідний, що йому у зручний мо­мент “обов’язково доведеться… розпочати конкретні дії”. Проте він вважав, що “цей момент поки що не визрів”, а поспішливість, мовляв, може зіпсувати справу і “полегшити згуртування противників” [7, 25]. Єдине, на що погодилася Москва, – використання радіостанції Мінська як радіомая­ка для німецьких літаків [7, 7]. Пізніше за цю послугу командувач люфтваффе Г. Геринг подарував наркому оборони К. Ворошилову бойовий літак [22, 42].

Однак в отриманій 9 вересня телеграмі І. Ріббентропа на адресу Ф. Шуленбурга вказувалося на невідкладність “відновлення ваших бесід з Молотовим стосовно радянсь­кої військової інтервенції в Польщу” [26, 85]. Вже того ж дня о 15-й годині нарком запевнив німецького посла, що “радянські воєнні дії розпочнуться протягом найближчих днів” [26, 86].

Проте наступного дня В. Молотов у розмові з Ф. Шулен-бургом змінив свою попередню заяву і повідомив, що ра­дянський уряд не готовий до широкомасштабної військо-

59


Вої операції, а тому йому потрібно “ще два-три тижні для своїх приготувань”. Інформуючи про цю розмову своє МЗС, посол додав, що Москва збирається заявити наступ­не: Польща розвалюється на шматки і внаслідок цього СРСР повинен прийти на допомогу західним українцям і білорусам, яким загрожує Німеччина. Ф. Шуленбург про­коментував це так: “Цей привід представить інтервенцію Радянського Союзу пристойно в очах мас і дасть Радянсь­кому Союзові можливість не виглядати агресором” [26, 86-87].

Берлін негативно сприйняв імовірну мотивацію вступу Червоної Армії на польську територію і рекомендував об­ґрунтувати її як спільні дії обох держав з метою “встанов­лення нового порядку в Європі”. Не виключено, що у тако­му випадку Лондон і Париж були б просто вимушені ого­лосити війну СРСР.

Зволікання Кремля зі вступом у війну викликало занепо­коєння нацистського керівництва. Начальник Генераль­ного штабу сухопутних військ Ф. Гальдер через тиждень після її початку записав у своєму щоденнику: “Поляки пропонують почати переговори. Ми до них готові на на­ших умовах: розрив Польщі з Англією і Францією, рештки Польщі будуть збережені; райони від Нарви з Варшавою - Польщі; промисловий район – нам… області (Західної) України – самостійні” [4, 110]. А ще через три дні тут з’явився запис про те, що вже підготовлене спеціальне звернення до населення Західної України, в якому йому обіцяється незалежна держава під німецьким протектора­том [4, 113].

Згідно з різними джерелами, 12 вересня у спеціально­му поїзді А. Гітлера відбулася розмова між І. Ріббен-тропом, начальником штабу Верховного головнокоманду­вання збройних сил Третього рейху В. Кейтелем, началь­ником оперативного відділу Верховного головнокоманду­вання А. Йодлем, керівником абверу В. Канарісом, його заступником Е. Лахоузеном, у ході якої розглядалися мож­ливості побудови майбутніх взаємин між Німеччиною і Польщею. Співрозмовники нібито бачили три варіанти розвитку даного питання: 1) четвертий поділ Другої Річі Посполитої, при цьому Берлін заявляє про своє незацікав-лення землями на схід від лінії Нарва–Вісла–Сян на ко-

60


Ристь Москви; 2) незалежна Польща на залишеній тери­торії, що найбільше відповідало планам фюрера, котрий, мовляв, хотів мати справу з її урядом, з яким міг би за-ключити мир; 3) решта Польщі дезінтегрується так, що Вільно передається Литві, а Галичина і польська Україна стають незалежними за умов, що з тим погодиться Радян­ський Союз. На випадок реалізації третього варіанта мі­ністр закордонних справ рекомендував В. Канар ісу зв’язатись з головою Проводу українських націоналістів А. Мельником, щоб ОУН організувала антипольське повс­тання на Західній Україні, щоправда, за умов, що потріб­но “абсолютно не допустити поширення цього руху на ра­дянську Україну”. Через кілька днів керівник абверу мав у Відні зустріч з головою ПУН, у ході якої заявив про ймо­вірність виникнення незалежної Західної (Галицької) України. А. Мельник настільки прийняв бажане за дійс­не, що наказав готувати список членів західноукраїнсько­го уряду. Очевидно, німецька сторона тримала даний варіант в запасі на випадок, якби СРСР відмовився за­йняти ці території [8, 393; 10, 98-100; 13, 74-75; 20, 644; 24, 106].

З метою тиску на Кремль 15 вересня І. Ріббентроп зо­бов’язав Ф. Шуленбурга передати В. Молотову наступне: “…якщо не буде розпочата російська інтервенція, неми­нуче постане питання про те, чи не створиться в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політичний вакуум. Оскільки ми, зі свого боку, не маємо наміру здійс­нювати в цих районах будь-які дії політичного чи адмініс­тративного характеру, що стоять відособлено від необхід­них військових операцій, без такої інтервенції з боку Ра­дянського Союзу можуть виникнути умови для формуван­ня нових держав”* [21, 100; 24, 93].

Можна припустити: сталінське керівництво було стур­боване “українськими ініціативами” Берліна, усвідомлю­ючи, що під “новими державами”, про які згадував німе­цький міністр, розумілася і держава українців. Відтягува-

* Маючи на увазі даний документ, Н. Лєбєдєва стверджувала: “Відповідні переговори велися німецькими службами в Галичині з діячами УПА (підкреслено нами – Л.Т.) для того, очевидно, щоб підштовхнути СРСР до рішучих дій” [17,418]. Однак, як відомо, УПА була створена лише в 1943 р.

61


Ти вторгнення на польську територію ставало все небез­печніше, тим більше що війська вермахту підійшли до Львова, Дрогобича, Західного Бугу. У їх складі перебував і Український легіон (офіційна назва – “Військові відділи націоналістів”), очолюваний Р. Сушком. Його бійці по­винні були допомагати німцям у налагодженні військової адміністрації, охороні порядку, встановленні контактів з населенням, але на фронті не використовуватись [22, 45; 28, 4].

На думку А. Уткіна, не має сумніву в тому, що швид­кість дій гітлерівців вразила Й. Сталіна. Про те, що Моск­ва перебувала в розгубленості, свідчила її вимога до Бер­ліна дотримуватися розподілу зон. Очевидно, кремлівсь­кий керівник боявся повної окупації Польщі, порушення нацистами домовленості, виходу вермахту до радянського кордону на величезній його протяжності. Тодішнє листу­вання обох столиць не було схожим на майже союзницькі тости під час підписання пакту про ненапад. Було поміт­но, як швидко нахабніє Берлін і як змішані почуття Моск­ви, котра розуміла, що справджуються її найгірші підозри [30, 35].

14 вересня в газеті “Правда” була надрукована стаття А. Жданова “Про внутрішні причини військової поразки Польщі”, головними серед яких називалися гноблення білоруської й української меншин. Вона випромінювала неприховану радість з приводу того, що “Польська держава виявилась настільки немічною і недієздатною, що при перших же військових невдачах стала розсипатись” [23, 14 сент.]. Стаття стала програмним документом радянсь­кої пропаганди, що обґрунтував дії СРСР стосовно його західного сусіда, і психологічно готувала громадян Країни рад до прийдешнього втручання у німецько-польську війну на боці агресора. Характерно, що у своїй телеграмі в Берлін 14 вересня Ф. Шуленбург пропонував звернути увагу на цю статтю, оскільки вона містила “політичну мо­тивацію радянської інтервенції” [26, 90].

На зазначену статтю звернули увагу і на Заході. Повідо­мляючи про це, радянський повпред у Франції Я. Суріц пи­сав: “Чимало ставлять уже питання про форму, якої набе­ре наша інтервенція, і найбільш імовірним її варіантом вважається попередній заклик до нас українців і білору-

62


Сів”. А посол СРСР у Бельгії Є. Рубінін акцентував увагу на наступному: “Стаття “Правды” тлумачиться як підготовка зайняття нами західних Білорусії й України… Поряд з заявами, що радянська окупація Західної України і Біло­русії викличе стан війни між СРСР і англо-французами, можна чути думку, що ці заходи можуть бути продиктова­ні прагненням СРСР створити греблю на шляху німецької експансії на схід” [7, 90, 97; 14, 420-421].

Увечері 14 вересня керівники Наркомату оборони і Генштабу СРСР К. Ворошилов і Б. Шапошніков надіслали командувачам Білоруського й Українського фронтів М. Ковальову і С. Тимошенку директиви на участь у во­єнній операції проти Польщі, яка вимагала від військ фронту до кінця 16 вересня завершити приготування, а вранці наступного дня перейти Державний кордон. Як підмітив А. Тарас, наказ про початок бойових дій був від­даний тоді, коли до падіння Варшави залишалось ще два тижні, а уряд і верховне командування Польщі перебува­ли в країні і намагалися здійснювати заходи з організації оборони [27, 567].

Слід зазначити: на відміну від згадуваної директиви, у наказі Військової ради Білоруського фронту його військам про цілі вступу Червоної Армії на територію Польщі від 16 вересня викладалась політична мотивація запланова­ної акції. Тут, зокрема, вказувалось на те, що “правителі панської Польщі кинули тепер наших білоруських і укра­їнських братів у м’ясорубку другої імперіалістичної війни”, повсюдно розпочалися виступи і повстання західних білору­сів та українців, а тому революційний обов’язок і зо­бов’язання радянського народу надати невідкладну допо­могу і підтримку “своїм братам”. І далі: “Ми не повинні допустити, щоб вороги білоруського й українського народу одягнули на них нове ярмо експлуатації і розорення, під­дали їх побоям і знущанням…Ми йдемо не як завойовни­ки, а як визволителі наших братів білорусів, українців і трудящих Польщі” [9, 64; 39, 49].

Як бачимо, Польща тут зображена, по суті, винувати­цею війни проти Німеччини, а Червона Армія повинна цю “криваву м’ясорубку” зупинити і захистити “повстанців” у тому числі і від “нових ворогів”, тобто німців. Звідси про-

63


Глядає і сфабрикована вигадка про “визвольний похід”, використана як привід для вторгнення на територію сусі­дньої держави, і яка трактувалась у радянській історіог­рафії як “єдино вірна” до розпаду СРСР. Характерно, що “визвольний похід” у директивних документах РСЧА був названий “революційною, справедливою війною”. Крім того, маскувальна інтерпретація радянської агресії перес­лідувала мету зберегти нейтралітет СРСР у Другій світо­вій війні.

Варто зазначити: висуваючи облудливе гасло “визволь­ного походу”, Політуправління РСЧА спиралось і на агі­таційний досвід польсько-радянської війни 1920 р. Мова йде, зокрема, про настанови тодішнього члена Реввійськ-ради Південно-Західного фронту, наркома зі справ наці­ональностей Й. Сталіна. “Врозумляйте командирів, комі­сарів, а також всіх без винятку бійців, що ми йдемо вперед для визволення селянина-трудівника від польського па­на, що наша війна є війною визвольною…, – повчав він. – Ставтеся з повагою до військовополонених українців із Галичини (русинів), не тільки до селян, але і до інтеліге­нції, врозумляйте їх, що якщо пригнічені Польщею галі-цийські українці підтримають нас, ми підемо на Львів для того, щоб визволити його і віддати галіцийським українцям, вигнати звідти поляків і допомогти пригніче­ним українцям – галіційцям створити свою незалежну державу, нехай навіть не радянську, але… дружню до РСФРР…” [Цит. за: 3, 74].

15 вересня начальник Політуправління РСЧА Л. Мехліс у директивній телеграмі начальнику політуправління Українського фронту Є. Пожидаєву рекомендував звернути особливу увагу на роз’яснення становища українців у Польщі, доводити, що Західна Україна перетворена на безправну колонію, а каральні експедиції проти пригноб­лених українських селян є стилем державного керівницт­ва цієї країни. Він пропонував широко співставляти ста­новище українців у Польщі зі становищем українського населення в УРСР [36, 16–17]. В іншому розпорядженні командирам, комісарам і начальникам політорганів Укра­їнського фронту рекомендувалося “в міста вступати з ор­кестром, що повинен виконувати радянський гімн “Інтер-

64


Націонал”, пісні і марші, в тому числі українською мовою. В містах і населених пунктах проводити мітинги серед цивільного населення, де роз’яснювати, під якими гасла­ми йдуть наші війська… В якості ораторів бажано виді­ляти товаришів, які володіють українською мовою. Серед населення поширювати листівки, газети, брошури україн­ською мовою” [36, 23-24].

У директивах політуправління Українського фронту особливо наголошувалося на тому, що населення тих те­ренів, які будуть передаватися німцям, буде порівнювати Червону Армію з вермахтом. “Усіма силами, діями, по­рядком, зразковою дисципліною і зовнішнім виглядом, – вказувалося в одній із них, виданій 24 вересня, – ми повинні продемонструвати вищість робітничо-селянської Червоної Армії над німецькою” [34, 144].

Разом з тим, у перші дні німецько-польської війни Мо­сква створювала видимість доброзичливого нейтралітету. “Поведінка радянського посла залишала бути кращою, - зазначив міністр закордонних справ Польщі Ю. Бек. – Він навіть виявив бажання переговорів про можливість тран­зиту низки товарів через СРСР. Я порекомендував В. Гжибовському (польський посол у Москві – Л.Т.) Прозо­ндувати у Молотова, які поставки через Ради могли б бути взяті до уваги, а також чекав від нього дій по забезпечен­ню нам транзиту від союзних держав” [35, 185].

Зі свого боку, повпред СРСР у Польщі М. Шаронов, від’їзджаючи до Шепетівки, з огляду на нібито поганий зв’язок з НКЗС, 11 вересня запевнив міністра, що “питан­ня різноманітних поставок актуальні і висловив свій оп­тимізм стосовно розширення радянських поставок в Польщу” [35, 193; 41, 43].

Інформуючи головнокомандувача польськими збройними силами Е. Ридз-Смигли того ж дня про розмову з М. Шароновим, Ю. Бек наводив слова повпреда, що “су­сідство з Німеччиною є для Радянського Союзу вкрай не­бажане” і що останній волів би мати і далі сусідом Поль­щу. Розповсюджувані ж чутки про можливе повстання західних українців у південно-східних воєводствах, яке нібито завершиться радянською інтервенцією, міністр назвав “фантастичними”. Цікаво, що коли 10 вересня у

65


Кременці один із французьких дипломатів висловив ра­дянському послу М. Шаронову побоювання з приводу швидкого захоплення міста гітлерівськими військами, останній його “заспокоїв” і дав зрозуміти, що “Львів і ра­йон на схід від того місця уникне німецької окупації”. У французького дипломата “не було вже жодного сумніву: слід було очікувати інтервенцію СРСР проти Польщі” [42, 157]. Крім того, його колеги з французького посольства в Москві не виключали, що “Ради можуть прагнути до ор­ганізації українських заворушень у Східній Малопольщі, аби знайти підстави для інтервенції” [42, 164].

На радянсько-польському кордоні було зосереджено близько мільйона військовиків, відбірні танкові частини, авіація. Це неспростовно доводило, що підготовлений наступ Червоної Армії мав на меті не “безпеку і захист братерського українського й білоруського народів”, а во­єнні дії, розраховані на знищення Війська Польського і прикордонних сил. “Негайно закрити держкордон на вка­заній ділянці. Не допустити у жодному випадку відходу польських солдатів і офіцерів із Польщі в Румунію…” [12, 12, 77]. Таке розпорядження С. Тимошенко віддав коман­дувачу прикордонними військами КОВО В. Оськіну. По­дібні накази надходили від К. Ворошилова та інших кері­вників Червоної Армії.

О 3.15 ранку 17 вересня В. Гжибовському, терміново ви­кликаному у НКЗС, як свідчать опубліковані джерела, що проливають світло на драматичну атмосферу цієї зустрічі, заступник наркома В. Потьомкін зі скорботним обличчям зачитав ноту уряду СРСР. У ній стверджувалося: Польсь­ка держава та її уряд фактично перестали існувати. З огляду на це припинили свої дії договори, заключені між обома країнами. Радянський уряд заявив, що, “будучи до цього нейтральним”, він не може тепер нейтрально стави­тись до можливої загрози для його країни і беззахисності українського і білоруського населення. Виходячи з цього, він віддав наказ Червоній Армії перейти кордон і взяти під захист життя і майно населення Західної України і Захід­ної Білорусії [7, 96; 23, 18 сент.].

Зміст ноти жодною мірою не відображав реальний стан на польській території. Через це “посол, від хвилювання

66


Ледве вимовляючи слова”, відмовився її прийняти і заявив у відповідь, що жоден з аргументів, використаних у виправ­дання “перетворення польсько-радянських договорів у зви­чайні клаптики паперу, не витримують критики”, оскіль­ки голова держави й уряд перебувають на польській тери­торії. На його думку, суверенність держави існує, доки солдати регулярної армії воюють. “Ви ж неодноразово у наших бесідах говорили про слов`янську солідарність. В даний момент не лише українці і білоруси б’ються поряд з нами проти німців, але чеські і словацькі легіони. Куди ж поділася ваша слов’янська солідарність?.. Наполеон увій­шов у Москву, але доки існувала армія Кутузова, вважа­лося, що Росія також існує” [7, 94-95; 43, 135-136].

Наприкінці аудієнції посол, який нещодавно вважав, що “Ради займуть позицію безпристрасного резерву і ней­тралітету” [40, 34], “вигукнув”, що перехід Червоною Ар­мією польського кордону є нічим не викликаним нападом на його країну, “це буде означати четвертий поділ і зни­щення Польщі”. На що йому прозвучала цинічна відпо­відь заступника наркома: “Наша нота обіцяє визволити польський народ з війни і допомогти йому зажити мирним життям” [7, 94-95; 34, 158; 38, 107-109]. Отже, Москва висловила готовність взяти під захист не лише українців і білорусів, а й “польський народ”. Того ж дня військово-політичне керівництво Другої Річі Посполитої заявило, що “протестує проти викладених у ноті мотивів радянського уряду, оскільки польський уряд виконує свої нормальні обов’язки, а польська армія успішно чинить опір ворогові” [37, 47]. Цей протест був опублікований 25 вересня в газе­ті “Monitor Polski” за кордоном.

18 вересня дипломатичний корпус, що перебував у Мо­скві, одержав ідентичні ноти радянського уряду, де було чітко зазначено: вступ Червоної Армії на територію Польщі зовсім не означає відмови СРСР від дотримання нейтралі­тету в європейському конфлікті. “Радянський Союз буде проводити політику нейтралітету стосовно усіх країн, з якими СРСР має дипломатичні відносини” [23, 19 сент.]. Тим самим кремлівське керівництво давало знати, насам­перед Англії і Франції, що воно не збирається ставати союзником Третього рейху. Паралельно радянська дип-

67


Ломатія особливо наголошувала, що демаркаційна лінія між СРСР і Німеччиною відповідає відомій лінії Керзона, підтриманій свого часу державами Антанти.

Слід зауважити, що Москва уважно відстежувала мож­ливу реакцію Лондона і Парижа на події, які розгортали­ся навколо Польщі. В кінці серпня для неї дуже важли­вим було наступне: чи не готує Захід “грунт для того, щоб за війну або за новий Мюнхен спробувати звалити відпо­відальність на СРСР” [7, 682]. Після ж нападу Німеччини на Другу Річ Посполиту їй вже не давала спокою інша проблема: виступлять західні держави на захист остан­ньої чи ні? Переконавшись у їх військовій бездіяльності, господар Кремля прийняв рішення про вторгнення в Польщу, вважаючи, що воно забезпечить територіальні прирощення і не створить загрози конфлікту з Великобри­танією та Францією [12, 398]. Отже, “дивна війна” на За­ході підштовхнула СРСР до збройного вторгнення на польську територію.

17 вересня о п’ятій годині ранку два великих угрупо­вання радянських військ без оголошення війни перетнули польський кордон, одержавши завдання “блискавичним ударом розгромити … війська противника” [9, 398] і вийти на лінію розмежування з гітлерівськими військами – лінію річок Піси, Нарви, Вісли і Сяну. Причому Й. Сталін не повністю скористався існуючою, згідно з таємним протоко­лом від 23 серпня, можливістю просування до р. Вісли, що було вже неможливе з огляду на швидкість руху німецької армії.

Військовим з’єднанням були окреслені найближчі за­вдання: Шепетівській (Північній) групі наступати в на­прямку Рівне–Луцьк, оволодівши останнім на кінець дру­гого дня, а далі просуватись до Володимира-Волинського; Волочиська (Східна) одержала курс на Тернопіль-Львів і на кінець 18 вересня зайняти Буськ, Перемишляни, Бібр-ку з подальшим завданням оволодіти столицею Галичини; Кам’янець-Подільська (Південна) група на другий день переходу кордону повинна була захопити Галич, Станіс­лавів, наступати на Стрий і Дрогобич і перекрити шляхи відступу польським військам до Румунії й Угорщини [33, 12].

68


Оголошений Москвою нейтралітет відіграв роль правово­го прикриття для її дій. Радянський Союз формально не оголошував війни Польщі, вступ його збройних сил на територію сусідньої держави мотивувався міркуваннями гуманності – “узяти під захист братів по крові”. Ризький договір 1921 р. у тій частині, що стосується міждержавного кордону, де-юре зберігав силу [16, 110]. У зв’язку з цим вельми показовим є те, що навіть начальник оперативно­го відділу Верховного головнокомандування збройними силами Німеччини А. Йодль, одержавши повідомлення про те, що радянські війська 17 вересня вступили на те­риторію Польщі, з жахом запитав свого заступника В. Варлімонта: “Проти кого?” [2, 127-128]. В. Макарчук вбачає у цьому “дивному факті” лише одне раціональне пояснення – вище нацистське керівництво не інформува­ло тоді військовиків про таємний протокол до пакту, оскі­льки не могло спрогнозувати поведінки Й. Сталіна, а отже, на його думку, жодних, навіть усних, домовленостей про спільні воєнні дії проти Польщі на переговорах 23 серпня не було [16, 103].

Радянська агресія проти суверенної держави стала прямим наслідком домовленостей між Москвою і Берлі­ном про “розмежування сфер обопільних інтересів у Схід­ній Європі”. “Якби ми не вийшли назустріч німцям у 1939 році, вони зайняли б усю Польщу до кордонів, - виправ­довував позицію Кремля В. Молотов у розмові з письмен­ником Ф. Чуєвим у 1973 р. – Тому ми з ними домовилися. Вони повинні були погодитись. Це їхня ініціатива – пакт про ненапад! Ми не могли захищати Польщу, оскільки вона не хотіла з нами мати справи. Ну і оскільки Польща не хоче, а війна на носі, давайте нам хоч би ту частину Польщі, яка, ми вважаємо, безперечно належить Радян­ському Союзу” [32, 20].

Неочікуваний для польської сторони напад, потужні військові сили, які налічували понад 466,5 тис. осіб, величез­на кількість техніки, обсяги військової мобілізації, значна площа театру воєнних дій (майже 200 тис. кв. км), тісна вза­ємодія з’єднань Червоної Армії з вермахтом відіграли ключову роль у деморалізації та остаточному розгромі польських збройних сил і падінні їхньої держави [5, 86; 29,

69


670]. Німецько-польська і радянсько-польська війни стали складовими єдиного процесу четвертого поділу Польщі та початку Другої світової війни”.

Висновки. Вищенаведений матеріал свідчить про агре­сивний характер зовнішньої політики СРСР, який, всту­пивши в змову з нацистською Німеччиною, був зацікавле­ний у розгромі збройних сил Другої Річі Посполитої, лік­відації її державності, захопленні і приєднанні обумовле­них таємним протоколом територій.

З цією метою була проведена грунтовна військово-політична підготовка “визвольного походу” Червоної Армії та масштабна пропагандистська кампанія з його обгрун­тування. У зазначений період Москва і Берлін активно розігрували “українську карту” як предмет торгу, шантажу і маскування своїх дій.

70

1. Баран В. Україна: Західні землі. 1939–1941 рр. / В. Баран, В. Токарський. – Львів, 2009. – 448 с.

2. Варлимонт В. В гитлеровских высших штабах / В. Вар-лимонт // От Мюнхена до Токийского залива: Взгляд с За­пада на трагические страницы истории Второй мировой вой­ны. – М., 1992. – С.126–137.

3. Ворошилов К. Сталин и вооруженные силы СССР / К. Воро­шилов. – М., 1951. – 72 с.

4. Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника генерального штаба Сухопутных войск 1939–1942 гг. / Ф. Гальдер. – М., 1968. – Т. 1. – 512 с.

5. Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил в войнах, боевых действиях и военных конфликтах: Статистическое исследование. – М., 1993. – 416 с.

6. Димитров Г. Дневник (9 мартуария– 6 февруари 1949) / Г. Димитров. – София, 1997. – 794 с.

7. Документы внешней политики. – М., 1992. – Т. ХХІІ. – Кн. 2. 1 сентября – 31 декабря 1939. – 688 с.

8. Из истории оперативной деятельности органов государственной безопасности в предвоенные годы (октябрь 1938 – июнь 1941 г.): Сб. докум. – М., 1962. – 200 с.

9. Катынь. Пленники необъявленной войны: Документы и материалы. – М., 1999. – 608 с.

10. Книш 3. Перед походом на Схід: Спогади й матеріали до ді­яння Організації Українських націоналістів у 1939–1941 роках / З. Книш. – Торонто, б. р. – Ч. 1. – 188 с.

11. Коминтерн и Вторая мировая война. – М., 1994. – Ч. 1: До 22 июня 1941. – 554 с.

12. Корнат М. Польша между Германией и Советским Союзом (1938–1939). Политические концепции министра Ю. Бека и


Международная обстановка / М. Корнат // Международный кризис 1939 года в трактовках российских и польських ис­ториков. – М., 2009. – С. 349–406.

13. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні /

B. Косик. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. – 659 с.

14. Лебедева Н. Сентябрь 1939: Польша между Германией и
СССР/ Н. Лебедева // Международный кризис 1939 года в
трактовках российских и польских историков. – М., 2009. –

C. 407–445.

15. Лебедева Н. Четвертый раздел Польши и катынская трагедия / Н. Лебедева // Другая война: 1939–1945. – М., 1996. – C. 237–295.

16. Макарчук В. Державно-територіальний статус західноук­раїнських земель у період Другої світової війни (1939– 1945 рр.): Історико-правове дослідження / В. Макарчук. – К., 2007. – 368 с.

17. М Ельтюхов М. Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние. 1918–1939 гг. / М. Мельтюхов. – М., 2001. – 464 с.

18. Мельтюхов М. Советско-польская война / М. Мельтюхов // Блицкриг в Европе. 1939–1941. Польша. – М., 2004. – С. 201–376.

19. На приеме у Сталина. Тетради (журналы) записей лиц, принятых И. В. Сталиным (1924–1953 гг.). – М., 2008. – 784 с.

20. Нюрнбергский процесс над главными немецкими военны­ми преступниками: Сб. материалов. – М., 1958. – Т. 2. – 863 с.

21. Оглашению подлежит: СССР – Германия. 1939–1941 г.: Документы и материалы. – М., 2004. – 400 с.

22. Патриляк І. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду / І. Патриляк, М. Боровик. – Ніжин, 2010. – 590 с.

23. Правда. – 1939. – 30 августа.

24. Прокоп М. Українська політика ІІІ райху в Другій світовій війні / М. Прокоп // В боротьбі за Українську державу: Есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни. – Львів, 1992. – С. 91–120.

25. Советско-нацистские отношения. 1939–1941: Документы. – Па­риж; Нью-Йорк, 1983. – 352 с.

26. СССР–Германия. 1939: Документы и материалы о советско-германских отношениях в апреле–сентябре 1939 г. – М.: Телекс, 1983. – 128 с.

27. Тарас А. Анатомия ненависти. Русско-польские конфликты в ХVШ–ХХ вв. / А. Тарас. – Минск, 2008. – 832 с.

28. Трофимович В. Українські військові формування у німецьких мундирах. 1939–1942 рр. / В. Трофимович – Львів, 1994. – 51 с.

29. Україна: політична історія ХХ – початку ХХІ століття. – К., 2007. – 1028 с.

71


30. Уткин А. Вторая мировая война / А. Уткин. – М, 2003. – 960 с.

31. Чубарьян А. Советская внешняя политика (1 сентября – конец октября 1939 года) / А. Чубарьян // Война и политика. 1939–1941. – М., 1999. – С. 7–20.

32. Чуев Ф. Молотов. Полудержавный властелин /Ф. Чуев. – М., 1999. – 735 с.

33. Штеменко С. Генеральний штаб у роки війни / С. Ште-менко. – К., 1968. – 397 с.

34. Agresja sowiecka na Polskę w świеtlie dokumentуw. 17 wrzesnia 1939. Dzialania wojsk Frontu Ukraińskiego. – W-wa, 1996. – T. 2. – 392 s.

35. Beck J. Ostatni raport / J. Beck. – W-wa, 1987. – 238 s.

36. Centralne Archiwum Wojskowe. VШ. 800.3. Zarząd polityczny armii Czerwonej. – T. 9. – 120 k.

37. Dokuments on Polish-Soviet relations. – London; Melborne; Toronto, 1961. – Vol. 1. 1939–1943. – 625 p.

38. Grzybowski W. Byłem świadkiem / W. Grzybowski // Spotkania niezalezne. Pismo Mlodych Katolikow. – 1983. – Nr. 17–18. – S. 105–110.

39. Okupacia sowiecka w swietle tainych dokumentуw. Obywateli polscy na Kresach pуlnocno-wschodnich II Rzeczypospolitei pod okupacia sowiecka w latach 1939–1941. Wybor zrуdeł. – W-wa, 1996. – 258 s.

40. Polskie dokumenty dyplomatyczne. 1939. Styczeń–sierpień. – W-wa, 2005. – 896 s.

41. Szembek J. Diariusz. Wrzesien–grudzień 1939. – W-wa, 1989. – 183 s.

42. Wrzesien 1939 w relaciach dyplomatуw. – W-wa, 1989. – 355 s.

43. Zmowa. IV rozbior Polski. – W-wa, 1990. – 208 s.

Надійшла до редколегії 16.03.2011 р. Рецензент: М.Р. Литвин, доктор історичних наук, професор, Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича, м. Львів

Трофимович Л.В.

ПОДГОТОВКА “ОСВОБОДИТЕЛЬНОГО ПОХОДА” КРАС­НОЙ АРМИИ НА ЗАПАДНОУКРАИНСКИЕ ЗЕМЛИ В СЕНТЯБРЕ 1939 Г.

В контексте международного политического кризиса 1939 г. прослежи­вается военно-политическая подготовка СССР к четвертому разделу Польши, выясняется сущность “освободительного похода” Красной Армии, раскрывается украинский аспект внешней политики Москвы.

Ключевые Слова: Украинский фронт, военная операция, “освободите­льный поход”, украинский вопрос, четвертый раздел Польши.

Trofymovych L.

THE PREPARATION OF LIBERATION MOVEMENT OF RED ARMY TO THE WEST UKRAINIAN TERRITORY IN SEPTEMBER 1939

In the context of international political crisis in the year 1939 military and political preparation of USSR to “the fourth division” of Poland could be traced. The article determines the essence of “Liberation movement” of Red army and describes Ukrainian aspect of the international policy of Moscow at those times.

72

Key words: Ukrainian front, military operation, “Liberation movement”, Ukrainian issue, “the fourth division” of Poland.


УДК 94[355.357:341.24(47+57)