Головна Військова справа Військово-науковий вісник З ІСТОРІЇ ДЕПОРТАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ БЕСКИДІВ
joomla
З ІСТОРІЇ ДЕПОРТАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ БЕСКИДІВ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ЮРИСТОВСЬКИЙ О.І.*

На основі опублікованих архівних документів та спогадів переселенців показано останній етап (1951 р.) насильної депортації частини українців Карпат комуністичним режимом.

Ключові Слова: Депортація, українці Карпат, комуністичний режим.

The article, based on published archival documents and the transmigrated people’s reminiscences, shows the last stage (1951) of the forced deportation of the part of Ukrainians of the Carpathians by the Communist regime.

Key words: Deportation, Ukrainians of the Carpathians, Communist regime.

Актуальність Теми Зумовлена необхідністю відображення недостатньо висвітленої досі події – насильного виселення мешканців Нижньо-Устрицького й окремих сіл Хирівського та Стрілків-ського районів колишньої Дрогобицької області. Депортація мешканців українських Бескидів у південно-східні регіони України показана як остання ланка в депортаційному ланцюгу більшовицької влади, результат остаточного поділу територій України і суміжних держав, що проводився з ініціативи сталінського тоталітарного режиму і негативно позначився на соціальній, демографічній ситуації краю, збереженні самобутньої культури горян.

Метою Дослідження Автором депортаційної акції 1951 р. є:

– з’ясування політичних та соціально-економічних причин переміщення частини гірського населення Галичини на терени Великої України та частини мешканців тодішньої Польщі на звільнені від українців землі;

ЮРистовський Олексій Іванович, доктор філософії, доцент кафедри історії України, політології та права Національного лісотехнічного університету, м. Львів.

241


– висвітлення конкретних заходів, розроблених сталінським режимом, для якнайшвидшого проведен-ня депортації, а також методів, застосовуваних ним до переселенців;

Показ наслідків обміну зазначених територій для депортованого українського населення.

Проведенню депортації передував договір, укладений 15 лютого 1951 р. між Радянським Союзом і Польською Республікою про обмін ділянками державних територій. Згідно зі статтею 1 договору, СРСР уступав в порядку взаємного обміну Польській Республіці вищеназвану ділянку державної території Дрогобиччини загальною площею 480 кв. км; стаття 2 санкціонувала перехід до СРСР такої ж за обсягом території Люблінського воєводства Польщі [2, 318].

Окремими додатками до ст. 1 і 2 договору уточню­
валася лінія державного кордону між договірними
сторонами: її початковим пунктом на ділянці, що
відходила від СРСР до Польщі, визнавалася ріка Сан (з
указанням конкретних населених пунктів), а внаслідок
передачі цих територій Польською Республікою
Радянському Союзу лінія кордону мала пролягти у
північно-східному напрямі, залишивши на боці СРСР
залізницю Рава-Руська–Кристинопіль (нині

Червоноград) з відзначеними прилеглими до неї населеними пунктами [2, 319–320].

Депортація частини галицьких горян 1951 р. була ретельно продуманою акцією, в якій простежуються чітко окреслені цілі й наміри її виконавців. В офіційному повідомленні стосовно причин переселен-ня говорилося: “Уряд Польської Республіки звернувся недавно до Уряду СРСР з проханням обміняти невелику прикордонну ділянку території Польщі на рівну прикордонну ділянку території СРСР внаслідок економічного тяжіння цих ділянок до суміжних районів СРСР і Польщі. Уряд СРСР погодився з пропозицією Уряду Польської Республіки” [5]. Для “вождя усіх часів і народів” та його прибічників це було чудовою нагодою демонстрації своєї щедрості до західного сусіда України, засобом зближення з новоутвореною Польщею – партнером по будівництву

242


Соціалізму. Їй передавалися нафтогазові промисли з численними діючими свердловинами.

Тодішній віце-голова Ради Міністрів Польської Республіки А. Завадський у своїй промові, проголо-шеній 25 травня 1951 р. з приводу ратифікації договору від 15 лютого ц. р., відкрито заявив, що “договір є новим актом братньої допомоги” соціа-лістичній Польщі з боку СРСР. Договір розцінювався оратором як результат “взаємних відносин нового типу”, які “випливають з вічного союзу і дружби, що пов’язують Польщу і Радянський Союз” [4, 105]. СРСР взамін на запаси нафти і природного газу отримав нерозроблені пласти кам’яного вугілля (Кристинопіль–Сокаль), які згодом стали вагомим складником Львівсько–Волинського вугільного басейну. Внаслідок цього продукція молодих вугільних копалень, як і карпатські ліси чи яворівська сірка, безперервним потоком поплили до спільної скарбниці єдиного господаря.

Та це далеко не головне. Перед “протектором” України стояли більш вагомі завдання. Як потім з’ясувалося, радянські правителі і в гадці не мали переміщення прикарпатців на передбачені договором терени тодішньої Люблінщини: нашим краянам судилося залюднити рідкозаселені степи Великої України. З освоєнням багатих чорноземів Сталінської (нині Донецької), Херсонської, Миколаївської, Одеської областей паралельно мало “розв’язатися” й національне питання. І вирішилося воно, як відомо, по-радянськи, що в нашій уяві асоціюється з денаціоналізацією, насильницькою русифікацією.

До прихованих причин депортації, без сумніву, належать сподівання компартійно-кадебістського режиму на ліквідацію соціальної бази українського підпілля, а відтак його повне викорінення: важко-доступні і густозаселені терени українських Бескидів надійно захищали воїнів УПА від каральних акцій НКВС. Всебічна підтримка повстанців місцевим населенням викликáла неприховане обурення більшовицьких “миротворців”. Один з тодішніх керівних компартійних функціонерів Львівщини ще в лютому 1946 р. у доповідній записці секретарю ЦК КП(б)У

243


Скаржився, що дії українських націоналістів залишаються безкарними тому, що останні “скриваються у бандпособників-куркулів та іншого антирадянського елементу”. Далі в інформації не обійшлося без “цінної поради” республіканському керівництву: “Вважаємо необхідним провести виселення з окремих районів... у віддалені місця Радянського Союзу” [2, 26]. Подібні методи боротьби з українським підпіллям у ті часи широко застосо-вувалися по всій Західній Україні. Щоправда, у даному випадку обійшлося без “віддалених місць” радянської імперії.

Не можна не помітити поспішності, з якою передбачалося провести цю операцію: стаття 5 дого-вору проголошує, що останній підлягає затвердженню верховними органами державної влади “у можливо короткий строк і вступить в силу з дня обміну ратифікаційними грамотами” [2, 319]. Ратифікація договору обома сторонами відбулась у травні того ж року. Від початку офіційних розмов про переселення (лютий 1951 р.) до відправлення першого ешелону (13 червня 1951 р.) пройшло чотири місяці, у жовтні від’їхав останній ешелон.

Не менш вражаючою є бездушність і черствість по
відношенню до людей, яка прослідковується в усьому
комплексі депортаційних заходів. Стаття 1 Протоколу до
договору констатує, що кожна зі сторін зобов’язується
передати безкоштовно нерухому державну,

Кооперативно-колгоспну та іншу суспільну власність урядові держави, до котрої відходить дана територія, а також має право вивозу з обмінної території рухомої державної, колгоспно-кооператив-ної та іншої суспільної власності. При цьому наголошувалося, що маються на увазі машини, сільськогосподарський реманент і худоба. Жодним словом не згадувалися самі переселенці – вони залишилися наодинці зі своїми болями й бідами. Тільки у статті 4 Протоколу до договору вжито слово “населення” і то у тому місці, де йдеться про обов’язковість якнайшвидшого звільнення ним території [2, 321]. Як бачимо, основним завданням організаторів переселення було не дати можливості людям отямитися. Наївним було б думати про вивчення громадської думки

244


З цього приводу, врахування якихось побажань чи пропозицій селян.

Проведення акції проходило за чітко визначеним планом. Спочатку (зима – весна 1951 р.) на населення був спрямований шквал пропагандистських заходів: людей насильно заганяли у спішно відведені приміщення для участі у зборах, прослуховування лекцій та перегляду кінофільмів про “райське життя” в СРСР. У доповідній записці сектора агітації і пропаганди ЦК КП(б)У вищим партійним інстанціям зазначено, що до травня 1951 р. було прочитано 280 лекцій на тему: “Сталінська дружба народів”, “Великі будови комунізму”, “Марксизм-ленінізм про релігію і шляхи її подолання”, “Українські буржуазні націоналісти – наймані слуги американсько-англійських імперіалістів”, “Що дала радянська влада трудящим західних областей України”. Навіть “підраховано”, що такі лекції прослухало 100 тисяч чоловік. У цьому ж документі говориться, що виступаючі на зборах робітники і селяни схвалювали рішення радянського уряду стосовно переселення, дякували більшовицькій партії, великому Сталіну за “батьківську турботу” і “всебічну допомогу” переселенцям [2, 325].

Вагомим чинником у проведенні переселення, моральній підготовці людей мало послужити форму­вання з місцевих жителів спеціальних делегацій, які навесні 1951 р. були направлені на місця майбутнього проживання. “Агітаторів” зобов’язували змальовувати “прекрасне” колгоспне життя на Великій Україні, розповідати про “визначні здобутки соціалізму”, переконувати своїх земляків у доцільності переселен-ня. Так, на зібраннях вони щиро розповідали про благодатні українські степи, родючі чорноземи, працьовитих людей, але у приватних розмовах не оминали можливості поділитися почерпнутою там інформацією про страшні часи голодомору, репресій та геноциду, пережиті тамтешнім населенням. “Люди говорили про це пошепки, остерігаючись провокацій і відповідного покарання”, – ділився з найближчими сусідами і родиною Василь Микита із с. Коростенко Хирівського району. Але така контрагітація бажаних результатів не

245


Дала та й не могла дати. Справжні настрої людей приховували брехливі пропаган-дистські повідомлення про “позитивну реакцію” переселенців на обмін території, “масове схвалення” заходів уряду. Безповоротність депортації була очевидною.

Проте обіцяні переселенцям земля, житло, домашня худоба, сільгоспреманент, високооплачу-вана робота, безкоштовні лікування та освіта теж робили своє. По хатах точилися запальні дискусії і суперечки. Дехто уявляв, що від їх бажання щось залежатиме, що без згоди більшості мешканців депортація не відбудеться. Тому з приходом весни поля були своєчасно засіяні й оброблені.

Переважна більшість людей залишалася вкрай незадоволеною переселенням. Вони виражали обурен­ня, впадали у відчай. У службових донесеннях партійно-енкаведистських функціонерів знаходимо чисельні факти відкритого спротиву депортації. Такі особи розцінювалися, звичайно, не інакше як “ворожі елементи”. Реакція властей у такому разі була блискавичною. “Як тільки стало відомо про окремі ворожі висловлювання, – говориться в одному рапорті до ЦК КП(б)У, – на місцях було вжито заходів для викриття ворожої агітації” [2, 327]. Тим, хто сумнівався у “привабливості” переселення, сіяв зневіру серед односельців, “особи в цивільному” нагадували, що існують “інші методи переконання”, вживаючи при цьому відомі вислови “ворог народу”, “антисовєтчик” і т. п.

Мали місце випадки, коли люди в день виїзду у відчаї підпалювали свої садиби, як зробив Іван Старявський із с. Рябе Нижньо-Устрицького району. Це підтверджує довідка Управління КДБ Дрого-бицької області від 25 жовтня 1951 р. [2, 337]. Такі родини, звичайно, завантажувалися до вагонів, а їх справи скеровували на місця переселення для вирішення питання про притягнення винних до кримінальної відповідальності.

Переселення жителів зазначеної частини Дрогобич-чини обернулося для них великою трагедією. Людей зривали зі своїх споконвічних, обжитих місць і вивозили в несприятливі для горян спекотні райони південно-

246


Східних областей. Треба було покидати відбудовані після воєнного лихоліття господарства, залишати важкою працею нажите добро і їхати в невідомість. Однак це аніскільки не хвилювало організаторів акції. “Уповноважені”, що прибували на місця у супроводі загонів НКВС, мали на руках ретельно відточений сценарій депортації, де було чітко зазначено хто, коли і куди має їхати. Про внесення якихось змін до цього плану не могло бути й мови.

Протягом чотирьох літньо-осінніх місяців 1951 р. колони возів зі скромними пожитками селян безперервними потоками рухалися на залізничні станції Нижні Устрики і Коростенко. Вони супроводжувалися плачем жінок і дітей. Розлучалися родини, сусіди, окремі з них – назавжди. Зібравшись на пероні, люди просто неба, у відчаї довго очікували ешелону, а потім – команди на завантаження. Посадкою фактично ніхто з відповідальних осіб не керував. Основною місією т. зв. “уповноважених” була своєчасна доставка людей на перон та їх ретельна особиста перевірка при посадці до вагонів безпосередньо перед відправкою. І це вони виконували дуже сумлінно.

Вся практична робота з організації завантаження людей і майна лягла на самих залізничників. До знищених війною товарняків треба було вмістити все взяте з дому. Але виділених вагонів не вистачало. “У с. Лобізва, – згадує М. Цьоць, – залишилася наша хата і все майно, яке вивезти не було можливості” [3, 37]. Переселенець із с. Береги Нижньо-Устрицького району Іван Фенцик (нині проживає у м. Миколаїв на Львівщині) досі не може забути бездушності й хамства “уповноважених” по відношенню до людей, які зверталися за якоюсь порадою чи допомогою. Ті, хто залишилися, розходилися по домівках, у тривозі чекаючи своєї черги.

До початку жовтня 1951 р. села спорожніли. Довгі незатишні осінні вечори додавали душевного неспокою і смутку. Із дитячої пам’яті автора цих рядків ніколи не згладиться жахлива картина безлюдного села з городами в бур’янах та зграями здичавілих собак і котів, які

247


Бродили навколо кількох ще не спорожнілих хат у пошуках їжі.

На завершення акції було вивезено родини залізничників, які направлялися на звільнену поляками територію новоутвореного Забузького (нині у складі Сокальського) району Львівської області. Це пояснюється не наданням працівникам залізниці якихось привілеїв, а лише тим, що вони, закінчивши переселення, повинні були розширити порівняно вужчу польську колію на звільненому відрізку Рава-Руська–Сокаль і підготувати заселення цієї території вихідцями з інших районів. Нині покійний колишній мешканець Червонограда, залізничник Василь Лазука розповідав, що люди по кілька діб не приходили додому, ночуючи на примітивних дерев’яних лежаках у знищених війною приміщеннях вокзалів; у таких умовах вони забезпечили ритмічну, безаварійну роботу залізниці, не допустивши жодного нещасного випадку. Та навіть слова подяки по службовій лінії ніхто з них не одержав.

Останній ешелон від’їхав від станції Коростенко 16 жовтня 1951 року. Через кілька днів заступник Голови Ради Міністрів УРСР рапортував найвищому партійному керівництву, що “по дільниці державної території, яка передавалася Польській Республіці, роботи з відселення людей і підготовки дільниці до передачі були закінчені до 15 жовтня 1951 року... Дільниця передана польській стороні 20 жовтня 1951 року, про що Уповноваженими з передачі і прийому дільниці підписаний акт” [2, 339].

Депортаційну акцію було завершено. Але останню крапку над “і” ще не поставили органи державної безпеки. Читаємо довідку начальника управління МДБ Дрогобицької області, подану до вищих інстанцій 25 жовтня під грифом “надзвичайно таємно”: “17 жовтня ц. р. у район, що відходить до Польщі, з метою перевірки території був введений спільний загін внутрішніх і прикордонних військ МДБ у кількості 800 чоловік, який, у відповідності до розробленого плану, ретельно оглянув усю дільницю і 24 жовтня ц. р. виведений за новий кордон”. У результаті акції, зазначено в документі, крім виявлених криївок з антирадянською, націоналістич-ною

248


Літературою, було ліквідовано шість із дев’яти діючих ще тут вояків УПА (у документі – “бандитів”– О.Ю.). Інші три відступили на територію Старо-Самбірського району, де активно розшукуються спеціально створеною чекістсько-військовою групою УМДБ [2, 338]. Навіть цей, окремо взятий, документ яскраво висвітлює одну із складових загальної мети депортації – знищення українського антибільшо-вицького підпілля.

І нарешті, коротко про те, як виглядала доставка переселенців до місць призначення і що чекало їх там.

“Спецешелон” з родинами залізничників покрив порівняно недовгий шлях у неповних 200 км, проте час перебування його в дорозі перевершив усі сподівання. Шість тижнів, проведених людьми на колесах, досі згадуються ними як страшний сон. Згадує Ольга Лазука з Червонограда: “Ніхто ніколи не знав, де буде зупинка і яка її тривалість. Люди при першій можливості вибігали з вагонів у пошуках води чи дров, на узбіччі колій розкладали вогнища, щоб приготувати гарячу страву, по нашвидкоруч змонтованих трапах виганяли худобу попастися. За лічені хвилини треба було зібратися, щоб вирушити далі. Траплялося, що частина сім’ї залишалася в одному вагоні, а дехто вскочив до іншого. Плакали діти, хвилювалися дорослі. Відправлення ешелону в тупик вважалося розкішшю – можна було помитися, попрати білизну, доглянути за худобою і т. п.”. Треба врахувати ще й те, що всі обов’язки лягли на плечі жінок і дітей, оскільки чоловіки щоранку організова-но відправлялися на “розшивку” колії і поверталися пізно ввечері. Таке життя нагадувало добре продуману військову муштру, але чи заслуговували на неї знедолені люди?

У другій половині листопада 1951 р. ешелон з родинами залізничників в’їхав на призначену територію. Він поступово скорочувався, залишаючи за собою на станціях вагони з переселенцями. Та поневіряння людей на цьому не закінчилися. Гулубець Андрій, наприклад, до кінця свого життя з болем у душі згадував митарства, пов’язані з його праце-влаштуванням. Було безліч інших проблем соціально-побутового характеру. Уляну Степанко з с. Острів досі пробирає холод від згадки про

249


Подірявлений вагон, в якому її родині довелося жити до початку грудня. “Заселившись, – згадує п. Уляна, – люди уві сні ще довго здригалися від підозрілої тиші, очікували звичного ляскання вагонів”.

З незрівнянно більшими труднощами зустрілися карпатські горяни в південно-східних областях Украї-ни. На додаток до страждань, спричинених війною, пише у своїх спогадах К. Оленич із с. Михновець Стрілківського району, у 1951 р. прийшла нова біда – виселили у голий степ Одещини [3, 38].

“Найбільшою бідою для новоприбулих був брак житла, – ділиться спогадами Дарія Голубець, депортована із с. Коростенко Хирівського району до с. Октябрське, Новоазовського району Донецької області. – Виділений для цього будівельний матеріал, як виявилося, “не доїхав” до адресатів, його частково розікрали по дорозі, а решту розбазарили місцеві можновладці”. Людям довелося тіснитися по кілька родин в одній хаті. “Нерідко траплялося, – згадував Василь Микита, – що окремі родини, рятуючись від холоду, селилися разом з худобою”. Нашвидкоруч збудовані під один шаблон ліп’янки з саману (глина з половою) не відповідали елементарним вимогам: не було підлоги, стіни розповзалися, зліплені з хворосту і глини дахи протікали. Моторошно стає від згадки Ольги Юристовської про те, як на глиняних стінах будинків проростали зерно та бур’ян. Дошкуляли холод, сирість, відсутність питної води, одягу, взуття. У будинку Миколи і Ганни Василишиних взимку замерзла їжа їх дворічної дитини, а під весну розвалився сарай: він з осені не висох, потім замерз, а з настанням тепла перетворився на купу глини. “Основним паливом, – каже Василь Голубець, – були курай (перекотиполе), солома та соняшничиння, яких ще треба було собі в степу заготувати і чимось привезти”. Крім цього, люди мусили щоденно виходити в поле й виконувати нелегкі колгоспні норми, обробляти власний город, виховувати дітей тощо.

Переселення українців з Прикарпатського краю – сьогодні вже історія. Люди на нових місцях сяк-так

250


Прижилися, звикли, виросли нові покоління. Та наслідків насильної депортації із пам’яті не стерти.

1. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1951. – 14 июля. – № 23.

2. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади: У 3-х т. – Т. 2. – Львів, 1998.

3. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади: У 3-х т. – Т. 3. – Львів, 2002.

4. Документы и материалы по истории советско-польских отношений. – Т. Х. – М., 1980.

5. Известия. – 1951. – 22 мая.

Надійшла до редколегії 10.01.2007 р.

251


Похожие статьи