Головна Військова справа Військово-науковий вісник РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМ УГОРСЬКИХ МЕНШИН: ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ І СУЧАСНІ УМОВИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ ТА ІНТЕГРАЦІЇ
joomla
РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМ УГОРСЬКИХ МЕНШИН: ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ І СУЧАСНІ УМОВИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ ТА ІНТЕГРАЦІЇ
Військова справа - Військово-науковий вісник

УРОЖАЙ О. В.*Досліджується виникнення угорської національної меншини внаслідок світових війн ХХ ст. Проаналізовано історичні події того часу, наслідки їх для Угорщини та країн Центрально-Східної Європи. Розглянуто сучас­ний стан угорської національної меншини та її вплив на відносини Угорської Республіки із сусідніми країнами.

Ключові слова: світова війна, національна меншина, Угорщина.

Исследуется возникновение венгерского национального меншинства в результате мировых войн ХХ ст. Проанализированы исторические события того времени, их последствия для Венгрии и стран Центрально-Восточной Европы. Рассмотрено современное состояние венгерского национального меншинства и его влияние на отношения Венгерской Республики с соседними странами. .

Ключевые Слова: мировая война, национальное меншинство, Венгрия.

Study of the Hungarian national minoryty as a result os world wars of the twentieth century. Analyzed the historical events of the time their implications for Hungary and Central Eastern Europe. The current state of the Hungarian minority and its influence on the relations of Hungary with its neighbors.

Key words: World war, national minoryty, Hungary.

Постановка проблеми і її актуальність. На початку ХХІ ст. державноцентрична організація межнародного порядку піддається критиці. Свідченням цього є тенденція до ціліс­ності та єдності людства, глобалізації, інтеграції, розвитку світових організацій (ООН, СОТ, МВФ) і регіональних угруповань (Європейський Союз, АСЕАН тощо). Модель регіону як частини світової спільноти набуває більшого впливу на світові процеси, ніж модель традиційної націо­нальної держави.

Проблема співвіношення національних та інтернаціона­льних векторів в історії міжнародних відносин широко обговорювалась і продовжує залишатися однією із найбільш

* Урожай Ольга Василівна, аспірантка кафедри міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка, м. Будапешт. © О. В. Урожай, 2009

142


Дискусійних тем в історії, політичній науці і міжнародному праві. В останні роки цими проблемами активно займаються антропологи, етнологи, фахівці із соціальної історії, психоло­гії, гографії, економісти, лінгвісти. Однак незважаючи на таку увагу фахівців різних галузей знань, які, здавалося б, повинні дати вичерпні відповіді на всі питання, тема впливу націона­льного чинника на міжнародні відносини у різні епохи залишається недостатньо дослідженою.

Положення кожної національної меншини, навіть у такому невеликому регіоні, як Центрально-Східна Європа, має свої власні, особливі характерні риси. Отже, їх потрібно вивчати, і будувати відносини з країнами, враховуючи їх специфічні особливості. Не існує стандартних шляхів вирішення багатьох конкретних проблем, кожна з яких існує у певному націона­льному контексті.

Стан досліджуваної проблеми. На підставі опрацьованої літе­ратури слід відзначити, що ґрунтовних вітчизняних дослід­жень, які охоплювали б коло питань даної теми, не існує. Проте порівняльний аналіз масиву гунґарологічних студій політологів та істориків України свідчить, що впродовж останніх років зростає кількість наукових досліджень з цього питання. Етапними є наукові видання вчених Інституту полі­тичних та етнонаціональних досліджень НАН України, зок­рема праці Ф. М. Рудича, в яких здійснено порівняльний аналіз трансформації політичних структур у країнах Центра-льно-Східної Європи. Найбільш вагомим політологічним дослідженням з цієї проблематики є праця Д. І. Ткача “Сучас­на Угорщина в контексті суспільних трансформацій” [1, 12-14]. Логічним продовженням вивчення цієї тематики стала робота М. М. Товта “Міжнародно-правовий захист національ­них меншин (тенденції сучасного розвитку)” [2].

В Угорщині історія виникнення угорської національної меншини є досить популярною Найбільшим напрацюванням з цієї теми можна вважати збірник праць під назвою “Спіль­ноти меншин угорців у ХХ столітті”, написаний знаними дослідниками науково-дослідного Інституту національних меншин Академії наук Угорщини [9].

143


Серед угорських авторів, які вивчають національну мен­шину та її відносини з батьківщиною, потрібно виокремити Н. Барді, Ч. Фединця, Л. Сарка, К. Золтана, Е. Торжка, Ф. Газдага, Н. Ж. Кері та ін.

Утім, нині вкрай важливим є комплексний історико-політологічний підхід до аналізу виникнення угорської наці­ональної меншини у країнах Центрально-Східної Європи. Таким чином, дослідження проблеми з самих її витоків дозво­лить охопити тему більш широко та зрозуміти сучасні тенденції у розвитку регіону.

Метою автора Було розглянути виникнення угорської на­ціональної меншини, висвітлити сучасний її стан у контексті міжнаціональних відносин Угорської Республіки із сусідніми країнами.

Виклад основного матеріалу. Етнічно чистих діаспор не буває. Проте різниця між діаспорами, які виникли внаслідок поділу кордонів, та тими, які виникли шляхом міграцій, є досить суттєвою.

Після розпаду Австро-Угорської монархії, багатонаціона­льної імперської структури було утворено нові держави в Центрально-Східній Європі, виникла нова система міжнаро­дних відносин. У нових кордонах утверджується Румунія, виникає незалежна Чехословаччина. В результаті об’єднання самостійних Сербії та Чорногорії із землями, які раніше вхо­дили до складу Австро-Угорської монархії, утворюється (фак­тично, під егідою Сербії) багатонаціональне Королівство сербів, хорватів і словенців [6, 78].

Для угорської нації наслідки Першої світової війни та ре­волюцій були відмінними від націй, які розширили свої кор­дони та досягли незалежності внаслідок цих подій. Факт участі Угорщини у Першій світовій війні на боці Німеччини був використаний державами Антанти для реалізації своїх стратегічних інтересів у регіоні. Зусилля США, Великобрита­нії та Франції в основному були зосереджені на створенні системи противаги на випадок можливого посилення Німеч­чини, союзники не були зацікавлені в існуванні могутньої Угорської держави.

Таким чином, при формуванні Версальської системи спільна лінія Антанти по ставленню до Угорщини зводилась

144


До того, щоб зробити її якомога меншою за територією та більш залежною у зовнішній політиці від сусідніх, більш сильних держав. Договір з Угорщиною, який зайняв місце поряд із документами, які підбивали підсумки Першої світо­вої війни, був підписаний 4 червня 1920 р. у Версалі, в Тріа-нонському замку і 13 листопада того ж року ратифікований угорським парламентом у Будапешті. Таким чином було юридично оформлено розпад дуалістичної монархії. Угор­щина відділилась від Австрії, національні меншини угорців, які раніше знаходились у підпорядкуванні Будапешта, опи­нилися поза суверенітетом післявоєнної Угорщини. Уряду Угорщини в результаті Тріанонського договору довелося відмовитись від значних територій на користь сусідніх дер­жав. Румунія отримала Трансильванію та східну частину Боната; Чехословаччина - Словаччину та Закарпатську Укра-їну; Австрія - область на заході Угорщини (сучасна австрійсь­ка провінція Бургурланд). Об’єднаній Югославській державі були передані Хорватія (яка мала автономію в рамках угорсь­кої половини монархії), а також Воєводина.

Унаслідок цього територія Угорської держави, визначена умовами Тріанонського мирного договору, склала менше 30% володінь угорської та хорватської корони у складі Габсбурзь-кої монархії, з 325 тис. кв. км вона скоротилась до 93 тис. кв. км. Чисельність населення зменшилася з 18 млн до 7,6 млн чоловік [7, 180-185].

Важливим було й те, що поряд із землями, де основне ядро населення становили національні меншини хорватів, сербів, румунів, словаків, українців, до сусідніх країн відійшов ряд територій з переважною більшістю угорського етносу. В цих країнах опинилось близько 3 млн. угорців, половина з яких проживала компактно у прикордонних з Угорщиною райо­нах, але жодна стаття договору не торкалася питання гаран­тій прав угорської національної меншини [7, 265-268]. Отже, Угорщина, яка претендувала на роль гегемона в дунайсько-карпатському геополітичному ареалі, виявилася малою дер­жавою, оточеною з трьох боків більш могутніми сусідами (і за площею, і за кількістю населення) - Румунією, Чехословаччи-ною, Королівством сербів, хорватів і словенців [5, 17-20].

145


Дискримінаційний по відношенню до Угорщини характер Тріанонського договору, який утискав інтереси мільйонів угорців, викликав незадоволення серед широких мас угорсь­кого суспільства. В період між двома світовими війнами ви­явилося, що жодна із політичних сил, які намагались досягти успіху у внутрішньополітичній боротьбі, не могла відмовити­ся від думки про ревізію кордонів, встановлених Версальсь-ким мирним договором [3, 146-159]. Угорщина епохи дуаліз­му з її національними проблемами та політичним консерва­тизмом зникла, новий режим, узаконений Версальським мирним договором, не тільки не зменшив етнічну напругу, але й послабив добре функціонуючу економіку та культуру, хоча саме ця єдність відігравала важливу роль у підтриманні рівноваги сил в Європі.

Процеси, які відбулися після Тріанона, мали негативні нас­лідки у розвитку господарства, але визначили майбутнє краї­ни. Консервативний режим Міклоша Хорті зберіг елементи парламентаризму. Його реформи мало сприяли модернізації відсталої суспільної структури, хоча завдяки відомим полі­тичним діячам, таким як Пал Телекі та Іштван Бетлен, до кінця 1920-х років відбулась політична консолідація нації. Вдалося досягнути певного росту економіки, вирватись із зовнішньополітичної ізоляції. В Угорщині почали плекати надію на можливість хоча б часткової ревізії Версальської системи мирним шляхом [8, 76].

Нова ситуація в регіоні спонукала владу Угорщини на ви­роблення трьох основних напрямків діяльності. У зовнішній політиці основний акцент ставився на віднайденні сильного союзника з числа західних держав, який міг би лобіювати перегляд кордонів. У міжнародних організаціях, насамперед у Лізі Націй, постійно піднімалось питання угорської менши­ни та захисту її інтересів. Поряд із цим політики намагались підтримувати тісні стосунки із політичними, громадськими, релігійними та економічними організаціями національної меншини, надаючи навіть таємну матеріальну підтримку.

У період, коли Іштван Бетлен очолював уряд, позиція пе­регляду кордонів Угорщини мала більше інтеграційний ґрунт, ніж етнічний. Від угорських територій, які належали

146


Австрії та Хорватії, у будь-якому випадку довелось відмови­тись, а за незалежність територій, якими володіли Румунія та Чехословаччина, можна було позмагатись.

Навесні 1921 р. стало зрозуміло, що міжнародна ситуація у світі не спряє намаганням Угорщини переглянути кордони ні шляхом переговорів, ні військовим втручанням. І. Бетлен, враховуючи реалії того періоду, вирішує спрямувати зусилля на підтримку закордонного угорства. Активну роль відігравав уряд Угорщини в утворенні системи угорських громадських організацій у країнах, де проживала угорська меншина. Та­ким чином були створені Організація народних письменни­ків (NIT) у Румунії, Товариство Ракоци - в Чехословаччині, Товариство Святого Геллерта - в Югославії. Було створено координуючий орган, так званий Центр громадських органі­зацій, яким керував Пал Телекі. За допомогою мережі органі­зацій уряд володів найновішою інформацією із регіонів і міг вирішувати важливі поточні проблеми. Вперше при Кабінеті Міністрів був створений, на кшталт нинішнього, відділ наці­ональностей та меншин [15].

Процес рецесії, викликаний світовою економічною кризою 1930-х років і наслідками Версальського мирного договору, спонукав до розриву економічної, суспільної і культурної єдності країн у басейні Дунаю. Події попередніх років спону­кали до національної замкнутості, яка відкрила шлях полі­тичному екстремізму та у створеному політичному вакуумі полегшила проникнення більших держав, які виявляли заці­кавленість відносно території Угорщини. Тому для країни, яка в усіх лихах звинувачувала Тріанонський мирний договір і мріяла про його перегляд, найбільш привабливими були тісні зв’язки з Німеччиною та Італією.

У 1927 р. був підписаний італійсько-угорський договір дружби, яким Б. Муссоліні засвідчив свою підтримку в пи­танні ревізії кордонів, а саме - перегляду територій, які нале­жали Чехословаччині. Після цього І. Бетлен уперше в своїй промові заявляє широкому загалу про наміри повернути угорські землі від сусідніх держав. Виникає найбільша на той час пропагандистська організація, так звана “Угорська Ревізі­оністська Ліга” [3, 157].

147


Після зближення з Італією в угорських політиків виникла ідея залучитися підтримкою Німеччини. Перші спроби були відхилені: країна не могла порушувати умов мирного догово­ру. Але прихід до влади у 1933 р. А. Гітлера став як для Угор­щини, так і для багатьох країн Європи вирішальним у спосо­бах розв’язання проблем національних меншин.

У 1934 р. на зустрічі у Римі прем’єр-міністр Угорщини Дюла Дьомболі та Б. Муссоліні виробили таємний план, за яким територія Угорщини повинна була збільшитися на 195000 кв. км, що означало повне і навіть більше повернення земель. Такий розвиток подій давав надію політикам Угорщини на можливе вирішення проблеми мирним пере­говорним шляхом [3, 225].

Остаточно перегляд кордонів Угорщини визначили Віден­ські арбітражі. Перший Віденський арбітраж від 2 листопада 1938 р., за рішенням Німечини та Італії, наказував Чехосло-ваччині, розчленування якої почалося з Мюнхенської угоди 1938 р., передати Угорщині південні райони Словаччини і Закарпатської України (загальна площа 11927 кв. км, насе­лення - понад 1 млн осіб).

Згідно з рішенням другого Віденського арбітражу Румунія мала поступитися половиною Трансильванії (нині відома як Північна Трансильванія) Угорщині (43492 кв. км, населення -2,4 млн чол.). Арбітраж був винесений 30 серпня 1940 р. Мета його полягала в тому, щою схилити до участі у війні Угорщи­ну як союзника Німеччини. Оскільки Північна Трансильванія була населена багатьма народами, це рішення призвело до масових міграцій і погіршення соціально-економічних умов у Трансильванії, загострення угорсько-румунських суперечнос­тей. Результати другого Віденського арбітражу Німеччина використала для повного підпорядкування Угорщини та Румунії [9, 198].

Отже, нагородою за приєднання до країн-агресорів, які ро­зпочали Другу світову війну, було повернення Угорщині її земель на території Чехословаччини та Румунії.

У результаті перемоги Радянського Союзу навесні 1945 р. Угорщина втратила свій суверенітет. На території країни були дислоковані окупаційні війська. Їх командування обіцяло

148


Забезпечити право на самовизначення, але, як відомо, доля Угорщини була визначена ще на Ялтинській конференції у 1943 р. і країна перейшла до сфери радянських інтересів [9, 277].

20 січня 1945 р. у Москві було підписано угоду про роз­зброєння між країнами-переможницями та Угорщиною. Згідно з договором Угорщина зобов’язувалася відкликати із території Чехословаччини, Югославії та Румунії війська, п. 9 угоди відміняв рішення Віденських арбітражів [9, 285].

10 лютого 1947 р. під час Паризької мирної конференції було остаточно встановлено сучасні кордони Угорщини. В результаті Австрія отримала 4000 кв. км із населенням у 292 тис. чол., з яких 26 тис. були угорці; Румунія -102 тис. кв. км з населенням 3,5 млн жителів, з яких угорців -1,66 млн; Югославія - 21 тис. кв. км, з населенням 1,6 млн жителів, з яких угорців - 461 тис; Чехословаччина - 63 тис. кв. км з населенням 3,5 млн жителів, з яких угорців - 1072 млн (з 1945 р. територія Закарпаття перейшла до СРСР) [9, 326].

Положення мирної угоди, які стосувалися насамперед кор­донів і були тісно пов’язані з чисельністю угорських меншин, набагато більше реалізували прагнення великих держав-переможниць, їх геополітичні амбіції, а також стратегічні та економічні цілі їх центральносхідних європейських союзників серед малих націй, ніж забезпечення об’єктивного миру на основі гідного розмежування центральноєвропейських націй.

У повоєнний період у державній політиці країни-сусіди Угорщини стосовно проблем угорських меншин застосовува­ли різноманітні стратегії. У Трансильванії місцеві румунські керівники проголосили таку інтеграційну політику, яка за­мість відкритої дискримінації угорців ставила за мету поси­лення політичної й економічної ролі румунів, найширше їх залучення до державного управління [11, 267]. В Югославії однозначно діяла дискримінаційна політика, а в більш демо­кратичній Чехословаччині нових громадян намагалися схи­лити до лояльного спрйняття існуючої держави. В усіх цих країнах спільним було те, що політичне керівництво не визна­вало сформульоване у програмах окремих угорських партій право на територіальну і національну автономію взамін на

149


Лояльність до держави. Відмовляючи національним менши­нам у наданні колективних прав, на думку дослідників [11, 328], у трьох країнах не забезпечувалося й індивідуальне національне рівноправ’я. Відносно становища угорців у Чехо-словаччині таке твердження не є повністю коректним, бо її Конституція окремо проголошувала національну рівність усіх громадян республіки. Інша справа, що в силу об’єктивних і суб’єктивних причин на практиці меншинам важче було реалізовувати надані права.

Спроби знайти вирішення проблем, пов’язаних із наслід­ками Другої світової війни та наступними роками, довели, що проблеми у відносинах народів Карпатського басейну без ризику війни не можна розв’язати механічно - змінами кор­донів, локальними війнами, зміною етнічного складу насе­лення, депортаціями, етнічними чистками. Кожна з таких насильницьких спроб породжувала нові образи та конфлікти, і, врешті-решт, переможець і переможений зазнавали шкоди від різного роду втручань.

Національна катастрофа у роки війни змусила країну до­корінно переглянути свою попередню політику, поміняти стратегію. У другій половині ХХ ст. Угорщина поступово відмежовувалася від помилок міжвоєнного періоду, відмови­лась від насильницької ревізії кордонов із сусідніми держава­ми, відійшла від прагнень формувати Угорську державу “в межах Святого Іштвана”, повела активний пошук примирення зі слов’янством, із румунським народом, подолання антисемі­тизму як державної політики.

На сьогодні загальна чисельність угорців в Угорській Рес­публіці і за її межами оцінюється в 13-15 мільйонів осіб. З цієї кількості 10 млн мешкає в Угорщині, а в сусідніх із нею країнах Карпатського басейну проживає майже 2,5 млн, і згідно з оцінками експертів, ще приблизно 1,5-2,0 млн угорців розкидано по всьому світу [16]. Відповідно до даних перепису населення у Трансильванії (Румунія) угорцями визнають себе 1 млн 435 тис. чоловік, у Словаччині - 520 тисяч, у Воєводині (Сербія) - 339 тисяч, на Закарпатті (Україна) - 156 тисяч, у Хорватії - 16,5 тисячі, у Словенії -8,5 і в Австрії - 6,8 тисячі осіб [16].

150


Офіційна політика керівництва країни спрямована на від-стеження положення угорців, які проживають у сусідніх країнах, і надання їм відповідної допомоги. Одним із важли­вих засобів такої діяльності є поліпшення відносин між офі­ційними і цивільними організаціями Угорщини із сусідніми країнами. Чинною угорською Конституцією визначається: Угорська держава відчуває відповідальність за долю угорців, які проживають за межами країни.

Принципова основа цієї підтримки - сприяння духовній і культурній реінтеграції угорців у рамках існуючих між дер­жавами кордонів. Уряд Угорської Республіки підтримує євро­атлантичну інтеграцію тих країн, де мешкає угорська націо­нальна меншина. Крім цього угорська сторона сприяє врегу­люванню європейських проблем меншин у міжнародних організаціях. У двосторонніх міждержавних відносинах угор­ська сторона на міжурядових переговорах і на рівні змішаних комісій неухильно відстоює позицію угорських суспільних (політичних) організацій цієї країни в галузі створення, функ­ціонування національних шкіл та автономії. Керівництво країни підписало угоди про основи міждержавних відносин із п’ятьма сусідніми країнами з урахуванням інтересів угорської національної меншості.

З метою підтримки та покращення життя угорців, які меш­кають за межами країни, Державні збори Угорщини 19 червня 2001 р. прийняли “Закон про етнічних угорців суміжних країн”, положення якого гарантує ряд пільг і різно­манітних форм підтримки особам угорської національності, які є громадянами Хорватії, Сербії і Чорногорії, Румунії, Словенії, Словаччини та України.

Висновки. Отже, відносини Угорщини із сусідніми країна­ми значною мірою залежать від становища угорської націо­нальної меншини, яка проживає у цих державах, та ставлення до неї офіційних органів. У свою чергу і перше, й друге тісно пов’язане з проблемою угорських територій. Колишньому прем’єр-міністру Угорщини Йожефу Анталлу належать слова: “Біль Тріанона стукає в серці кожного угорця” [1, 406]. Але є реалії сьогодення, є Європа, в якій будь-який вид реван­шизму неможливий. Угорці як на рівні політиків, так і на

151


Рівні владних структур чудово це розуміють. Тому, починаю­чи з 1990 р., уряд Й. Анталла, який був призначений уперше обраним демократичним шляхом парламентом, заявив про те, що турбота про угорців, які проживають за кордоном, є одним з основних пріоритетів угорської зовнішньої політики поряд із інтеграцією в європейські й євроатлантичні структу­ри і встановленням нормальних відносин із сусідніми країна­ми та одночасно шляхом розв’язання їхніх проблем.

1. Ткач Д. І. Сучасна Угорщина в контексті суспільних трансформацій: монографія / Д. І. Ткач. – К.: МАУП, 2004. – 324 с.

2. Товт М. М. Міжнародно-правовий захист національних меншин (те­нденції сучасного розвитку) / М. М. Товт. – Ужгород: Преса, 2002. – 158 с.

3. Шайті А. Н. Розпад імперії, ревізія кордонів, національна меншина в 1928–1947 рр. / А. Н. Шайті. – Будапешт: Напвілаг, 2004. – 322 с.

4. Барді Ш. Інтеграційні стратегії в історії угорських національних мен­шин /Ш. Барді, Б. Нандор, А. Шимон. – Шоморія: Форум, 2006. – 470 с.

5. Янчо Б. Угорське суспільство та доля угорської меншини, яка потра­пила під панування іноземних держав /Б. Янчо // Мадяр Семле. – 1927. – № 1. – С. 50–57.

6. Ромшич І. Місце та доля угорців в басейні Карпат /І. Ромшич. – Бу­дапешт: Осіріс, 2003. – 370 с.

7. Цайдлер М. Тріанон / М. Цайдлер. – Будапешт: Осіріс, 2003. – 280 с.

8. Балог А. Правова держава та меншина / А. Балог. – Бухарест– Коложвар: Крітеріон, 1997. – 346 с.

9. Барді Н. Спільноти меншин угорців у ХХ столітті /Н. Барді, Ч. Фединця, Л. Сарка. – Будапешт: Гондолат і НДІ нац. меншин АН Угорщини, 2008. – 508 с.

10. Глатц Ф. Угорці Карпатського басейну /Ф. Глатц. – Будапешт: Па­лаш, 1988. – 475 с.

11. Галантаї Й. Тріанон та захист національних меншин / Й. Галантаї. – Будапешт: Маеценаш, 1989. – 376 с.

12. Тілковський Л. Політика національних меншин Угорщини в ХХ сто­літті / Л. Тілковський. – Дебрецен: Чоконаї, 1998. – 397 с.

13. Панді Л. Спільна Європа 1763–1993 / Л. Панді. – Будапешт: Фонд Л. Телекі, 1999. – 510 с.

14. Магда А. Мала Антанта та питання угорської національної меншини / А. Магда // Гісторія. – 1991. – № 2–3.

15. Офіційний веб-сайт Канцелярії Прем’єр-міністра Угорщини. – Ре­жим доступу: Www. miniszterelnok. hu.

16. Офіційний веб-сайт МЗС УР. – Режим доступу: www/kum/hu.

Надійшла до редколегії 27.09.2009.

152


УДК 94(477.8)“1918/1919”

Похожие статьи