Головна Військова справа Військово-науковий вісник КАДРОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МЕДИЧНОЇ ТА САНІТАРНОЇ СЛУЖБИ УГА В 1918 – 1920 рр
joomla
КАДРОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МЕДИЧНОЇ ТА САНІТАРНОЇ СЛУЖБИ УГА В 1918 – 1920 рр
Військова справа - Військово-науковий вісник

САПІГА О.П.

Досліджуються процес, характер та способи кадрового забезпечення медичної та санітарної служби Української Галицької Армії під час бойових дій у Східній Галичині та Наддніпрянській Україні у 1918 – 1920 рр.

Ключові слова: Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Галицька Армія, медичні та санітарні служби, національні кадри.

Постановка проблеми та її актуальність. Однією з головних проблем, що постала перед українським рухом у період національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. було вирішення питання забезпечення національно сві-домими і кваліфікованими кадрами усіх сфер державного життя та оборони. У спеціальних та узагальнюючих пра-цях з історії Української революції проблема нестачі наці-ональних кадрів фігурує як одна з причин поразки украї-нського державотворення.

З кадровою проблемою зіткнулася й цивільна адмініст-рація Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та командування її збройних сил – Української Галицької Армії (УГА). Поряд з браком фахово підготовлених офіце-рів вищого командного складу, відчувалась недостатня кількість військових спеціалістів в окремих структурних підрозділах УГА, зокрема у медичній і санітарній службі. Відтак, формування медичної та санітарної служби УГА, зокрема характер та способи її кадрового забезпечення, є актуальним дослідницьким завданням сучасної військо-вої історіографії.

Ступінь дослідження питання. Вперше питання фор-мування і кадрового забезпеченням медичної та санітарної служби УГА намагалися висвітлити військові історики, які були безпосередніми учасниками національно-визвольних змагань – Володимир Білозор [1], Лев Шанковський [2] та Володимир Щуровський [3; 4].

Діяльність Українського Червоного Хреста досліджува-ли Степан Олеськів [5] та Володимир Трембіцький [6]. Роль жіноцтва в УГА, в тому числі й медичні служби, проаналізували Мілена Рудницька [7; 8] та Борис Савчук

93


[9]. У ширшому контексті цього питання частково торка-лися Микола Литвин та Кім Науменко [10]. Однак, уза-гальнюючого дослідження цього питання в порівняльному плані і досі бракує. Поза увагою авторів залишилося чи-мало матеріалів мемуаристики, опублікованих документів та тогочасних періодичних видань.

Метою автора було дослідити процес кадрового забезпе-чення медичної та санітарної служби збройних сил ЗУНР, здійснити порівняльний аналіз чисельності лікарського та санітарного персоналу УГА впродовж 1918–1920 рр.

Питання нестачі кваліфікованих медичних кадрів по-стало перед українським цивільним і військовим керів-ництвом Східної Галичини в перші дні листопада 1918 р. В. Щуровський з цього приводу писав: “Коли Українська Національна Рада перебрала владу в Східній Галичині, майже всі поляки відмовилися виконувати державну службу. Вся вага й відповідальність спадала на українців. Підготованих до того було небагато. Лікарів-українців на просторах Західної Області Української Народної Респуб-ліки було замало для того, щоб обсадити найконечніші місця цивільної адміністрації, а ще менше для обслуги армії” [4, 271].

Брак військових лікарів, яких у багатьох випадках мусіли заміняти цивільні лікарі або т. зв. “медики” (студенти медич-ного факультету університету, які мали незакінчену вищу освіту – О.С.), що мали ранг санітарних старшин, серйоз-но гальмував організацію медичних служб УГА. Військові лікарі служили головним чином у госпіталях УГА. При фронтових частинах лікарську допомогу надавали пере-важно “медики” [3, 120]. До медичного та санітарного персоналу слід віднести також лаборантів і аптекарів.

Кадрова проблема медичної служби ЗУНР та УГА ускладнювалася тим фактом, що більшість цивільних лікарів польської національності, які за австрійської влади мешкали і працювали у Східній Галичині, відмовлялися працювати в українських військових госпіталях. Урядове розпорядження щодо лікарських кадрів наприкінці лис-топада 1918 р. мало такий вигляд: “До служби лікарської в першій мірі належить покликати лікарів Українців; в разі браку таких, належить брати до служби довірочних

94


Лікарів Жидів за їх згодою і умовним винагородженням” [11, 4].

Державний секретар здоров’я ЗУНР (з березня 1919 р. – санітарний шеф Секретаріату внутрішніх справ) І. Куровець зрештою спромігся залучити до співпраці тільки кількох лікарів-поляків, які на посадах директорів лікарень і повітових медиків були йому підпорядковані [4, 272].

У своїй більшості залишилися на своїх посадах лікарі та медичний персонал єврейської національності. Так, до польового госпіталю в Сокалі було залучено місцевих лікарів д-ра Мацейовича, поляка за національністю, та д-ра Уріха, єврея [12, 5]. У першій половині листопада 1918 р. до госпіталю добровільно зголосився полковий лікар д-р Франц, німець за національністю, котрий не встиг виїхати на батьківщину разом з австрійськими військовими підрозділами. У тому ж місті госпіталь мав одну палату в загальній лікарні, де поранених-українців доглядали цивільні лікарі-поляки: директор лікарні Вайґель та лікар-ка Дибовська [12, 5]. У реєстрі старшинських призначень УГА зустрічаємо імена санітарних поручників єврейської національності: Пінкас Дінтенфасс, Мойсей Зіберман, Хаїм Самет; санітарні четарі – Маєр Бромберґ, Метель Екштайн та Самуїл Кац [13, 341].

Частину кваліфікованих лікарських кадрів цивільна та військова влада ЗУНР була змушена запрошувати з Над-дніпрянської України та Австрії. Особливо велику увагу надавали залученню для госпіталів висококваліфікова-них лікарів-хірургів. Зокрема, з-поміж світил віденської хірургічної клініки вдалося запросити до праці в ЗУНР докторів Ґлянца Гайріха, Роберта Шпоннера та декількох інших [3, 118]. В результаті у січні 1919 р. санітарному шефові при Начальній Команді Галицької Армії докторові Костю Танячкевичу на фронті підпорядковувалися 24 лікарі [2, 313].

У визвольних змаганнях 1918–1920 рр., зокрема у ме-дичній та санітарній службі УГА, активну участь взяло українське жіноцтво. Початок цьому було покладено після Листопадового повстання у Львові. Олена Федак опису-вала свої враження від ранку 1 листопада 1918 р.: “На ратуші маяв також синьо-жовтий прапор – перші промін-ня сходячого сонця освітлювали його... Львів був наш!!!

95


Був сонячний морозний ранок, усіми клітинами розуму і серця я хотіла бути активною, помагати нашій Армії. А може вже відчувала інтуїтивно, що жде нас не тільки радість, але й біль, що війна на терені Львова неминуча. І знала як мало в нас рук до праці” [14, 2].

Одна з найбільш відомих діячок українського жіноцтва М. Рудницька аналізувала обставини і мотиви, які спону-кали українське жіноцтво зголоситися на військову службу, таку незвичну на той час для жінок: “Нема найменшого сумніву, що всі жінки, які опинилися в рядах УГА, запи-сувалися добровільно й за власною ініціативою. Ніхто їх не кликав, ніхто не заохочував, бо жодного звернення військових чинників про обов’язкову чи добровільну службу жінок ні в листопаді 1918 року, ні пізніше протягом цілої воєнної кампанії, не було. Жінки приходили з власної спонуки, спонтанно, і пропонували свої послуги, просили дати їм якусь роботу в Армії. Були це здебільшого дівчата й молоді жінки з інтелігенції: студентки університету, учителі вищих класів середньої школи, учительки, дру-жини військових старшин. Скільки було таких охочих до служби, ніхто не знає. В самому Львові в перших днях листопада 1918-го жіноча інтелігентська молодь зголошу-валася майже поголовно” [7, 336].

Жінок-галичанок підтримали в моральному і організацій-ному плані їх подруги на Наддніпрянщині. 9 листопада 1918 р. у Києві було опубліковане звернення товариства “Батьківщина”, в якому говорилося про ситуацію в Гали-чині, й зокрема було закликано українське жіноцтво: “А ви землі козачої краса, найкращі сестри, записуйтеся в сестри “Червоного Хреста” [10, 125].

Єдина думка про завдання жіноцтва під час війни сфор-мувалася серед українок лише згодом. Йшлося не про службу на фронті зі зброєю в руках, а про військові тилові установи, щоб звільнити боєздатних чоловіків і таким чином збільшити кількість фронтовиків – так українське жіноцтво визначило своє місце у боротьбі за державну самостійність. Тому жінок насамперед залучали до праці у польових та запасних госпіталях тилів УГА.

Українські жінки розпочали діяльність у санітарній службі збройних сил ЗУНР ще в перші дні українсько-

96


Польського протистояння у Львові, Городку та Жовкві. Зокрема, медик Марія Ґіжовська керувала медчастиною у приміщенні Львівської пошти, медик Зіновія Копертинська разом з іншим медиком Зеноном Русином – у приміщенні Галицького сейму [3, 114].

За даними В. Щуровського, у період з листопада 1918 р. по липень 1919 р. українські жінки працювали в госпіталях таких місцевостей: Бережани (Теодозія Туна), Дрогобич (Ярослава Рудницька), Красне і Ожидів (Марія Ґіжовська), Станіславів (Н. Полотнюк і Селянська), Ходорів (Володи-мира Львівна), Чортків (медик Олена Чайківська) [4, 279].

У зв’язку з цим Мілена Рудницька відзначала: “В мо-мент, коли Батьківщина була в небезпеці, коли йшов бій на смерть і життя з загарбницьким ворогом, тоді як чоло-віки бралися за зброю і приносили жертву крови й життя на полі бою, – жінки бачили своє завдання в тому, щоб лікувати рани, зменшувати біль і приносити потіху. Вони вибрали найпочеснішу службу: служіння страждаючим братам. Виконували її в найтяжчих умовах: без ліків, без перев’язочного матеріалу, без відповідно влаштованих лікарень. Працювали в запіллю в корпусних і бригадних шпиталях, працювали у фронтових лазаретах і пересувних потягах, в перев’язочних пунктах при фронтових частинах і в епідемічних лічницях. Виконували службу медичних сестер, помічниць лікарів, а то й самих лікарів, дарма що не завжди мали до цього теоретичне знання і підготовку. Їх військові ранги і їхні могили на військових цвинтарях кажуть нам, як вони виконували свої обов’язки. Справжні героїні, гідні своїх товаришів, що вмирали на полі бою” [7, 369].

Чи були українські жінки задіяні у визвольних зма-ганнях під час українсько-польської війни у повній мірі? Напевно, що ні. Ірина Шмігельська пригадувала: “В ряди УГА зголосилося теж дуже багато жінок, але тільки де-яким удалося вибороти собі право чинної служби. А шкода! Участь жіноцтва в УГА та обсадження ним цілого запілля були б збільшили число фронтовиків. А чейже борців не було в нас багато”[15, 4].

М. Рудницька встановила прізвища 89 жінок, які служили в УГА, хоч і відзначала, що цей перелік є неповним [8, 341– 346]. Той факт, що список М. Рудницької є неповним, засвідчують також мемуарні матеріали. Зокрема, Ярослав

97


Солтикевич у своїх спогадах називає, що у лічниці Ви-школу УСС у с. Привороття на Поділлі служили санітарки Чухновська і Козловська, доглядала хворих Лідія Круше-льницька, донька міністра освіти УНР Антона Крушельни-цького [16, 9–12]. Їхні імена відсутні у вказаному вище переліку.

Загалом 54 жінки з вищевказаного списку, тобто 65%, служили у санітарних частинах УГА. Десятьом з них при-своїли звання санітарного хорунжого [7, 338]. Бачимо, що більшість жінок, які служили в УГА, пішли шляхом тради-ційного жіночого покликання – були сестрами милосердя.

Гуманітарна праця українських жінок в УГА відбува-лася й на основі виконання т. зв. “самаритянської” праці. У золочівській газеті з цього приводу було розміщено таке звернення агітаційного характеру:

“Самаритянський курс відбудеся в ґарнізоновім шпи-тали в Золочеві, як що на цей курс зголоситься відповідна певна кількість жінок. Зголошуватися належить у комен-данта ґарніз. шпиталя пор. Др. Кривуцького.

Сестро Кохана! Твій брат в шпитали лежить. Його болить роз’ятрена рана і тої нема кому перевинути. В гарячці взиває він помочи своєї рідні – імена родини не сходять з його гарячкою спалених уст.

Українська жінко! Твої брати-герої сьогодішних днів у муках мруть, а ти... Маєш спроможність прислужитися тим безіменним борцям, маєш місце виявити свою горячую любов до вітчизни; твій час настав віддати довг свойому народові.

З кожної оселі одна лише жінка, а у наших героїв і рана буде рожева і сорочечка біла.

Час ще не минув! Комендант ґарнізонового шпиталя очікує нових оголошень охочих до праці для добра Держави - жіночих полків” [17, 2].

У цій же газеті було вміщено й інше оголошення: “Са-маритянський курс” розпічнеться в тутейшім гарнізоно-вим шпитали дня 15 травня 1919 о год. 6-15 вечер. Всі панночки і пані, які дотепер зголосилися на сей курс просить в згаданий день точно явитися в Команді шпиталя. Дальші оголошення на курс приймається тільки до дня 13 травня 1919. Др. Кривуцький пор.” [17, 2]. Приготувавшись до

98


Санітарної праці на самаритянських курсах, українське жіноцтво виявило своє вміння лікувати хворих та поране-них співвітчизників.

Більш масовою була участь українських жінок краю в гуманітарних організаціях, зокрема в Українському Горо-жанському Комітеті та Українському Червоному Хресті. Тут необхідно відзначити важливу роль у гуманітарних акціях і жінок-монахинь. Зокрема, в одному з військових госпіталів УГА пораненими опікувалися сестри-служебниці. Після того, як УГА перейшла за Збруч, переїхав у Над-дніпрянщину й госпіталь. Сестри-служебниці залишилися в Галичині і перейшли до найближчого жіночого монастиря. Госпіталь натомість поповнився цивільними медсестрами: Татух, М. Махніцькою, М. Фединською, Монджейовською, Стефанією Левицькою та двома сестрами Ґіжовськими [18, 169]. У Борщеві за хворими та пораненими бійцями УГА доглядали сестри Василіанського чину [19, 23].

На думку М. Рудницької, у загальній оцінці ролі україн-ського жіноцтва у визвольних змаганнях та в УГА, зокрема, слід відзначити той факт, що ця роль була непропорційно малою щодо кількості українського населення ЗУНР, так і щодо чисельності УГА. Також невідповідною була роль жіноцтва відносно національної свідомості та настроїв, викликаних Листопадовою революцією 1918 р. [7, 340].

У медичних службах УГА були задіяні, крім українок, і жінки інших національностей. У лікарні Санітарної місії Червоного Хреста, яка обслуговувала УГА працювали 10 медсестер-німкень і одна куховарка-чешка [20, 8]. За даними Б. Савчука, в УГА служили також медсестри німецької наці-ональності: Ґільда Мюллер, Ґертруда Нізе, Міцці Лянцен-берґ, єврейка Савина Цукенберґ [9, 91]. С. Олеськів також відзначив, що в госпіталях поряд з українками працювали і медсестри-польки [5, 5].

Про навчання медичного персоналу УГА на території ЗУНР відомо досить мало. Курс медсестер за участю 42 курсанток організували в Тернополі Марія Скубів та дру-жина місцевого священика Антоніна Конрад [2, 313]. Як вже було сказано, самаритянський курс діяв у гарнізон-ному госпіталі в Золочеві [17, 2]. Відповідні служби УГА подбали про розповсюдження популярної медичної літе-ратури, зокрема брошури про боротьбу з вошами. Як при-

99


Гадував Іван Боберський, д-р Андрій Бурачинський орга-нізував переклад з німецької мови навчальної брошури для санітарів [21, 167].

Окрім загальної нестачі лікарського та санітарного пер-соналу, УГА в бойових діях втрачала й наявні медичні кадри. Внаслідок українсько-польських боїв у Львові та в інших місцевостях Східної Галичини кілька військових медиків потрапило у польський полон. У документах Во-лодимира Старосольського, який був інтернований у поль-ському концтаборі Домб’є біля Кракова, на аркуші під заголовком “Медики і санітарний персонал в Домбю”, знаходимо таку інформацію щодо полонених українців: санітарні четарі з гарнізонного шпиталю у Львові – Оме-лян Волосянський та Стефан Кметик; санітарні хорунжі – Олекса Саламанчук та Стефан Добрянський; старший лікарський помічник Осип Високовський; лікарські помі-чники – Павло Євсіїв та Катерина Кітівна; старші санітарні десятники – Роман Максимець та Лука Сулим; санітар – Федір Чумпрійчук [22, 44–44 зв.].

Серйозно скорочували чисельність та ефективність лікар-ського та санітарного персоналу загибель та хвороби самих лікарів. Під час облоги Львова загинула від кулі сестра Панкратія [19, 23]. У грудні 1918 р. помер лікар сокальсь-кого госпіталя Уріх [12, 5]. Захворів на тиф комендант ходорівського військового госпіталя сотник-лікар Гасюк [19, 23].

Усього в період від лютого до травня 1919 р. на сипний тиф захворіло 34 лікарі УГА. Весною 1919 р. померли 14 лікарів, між ними: Осип Ковшевич, військовий лікар у Бережанах, Микола Дикий, військовий лікар у Станісла-вові, і Володимир Лаврецький в Галичі [4, 273]. 6 травня 1919 р. у військовому шпиталі в Стрию помер Тимко Кро-хмальний, поручник-лікар 7-ї стрийської бригади [23, 1]. Від тифу померли 11 жінок, які служили санітарками в УГА. Кілька інших жінок-медсестер також захворіли на тиф, але одужали [7, 338].

Коли УГА відступила з Галичини, багато лікарів-українців та майже всі лікарі неукраїнської національно-сті, зокрема лікарі-євреї, залишили службу в УГА. Хоча

100


На новому місці до медичної та санітарної служби долучи-лися місцеві спеціалісти, все ж надалі відчувався великий брак лікарів-терапевтів, хірургів, санітарів, медичних піклувальниць, лаборантів та аптекарів [6, 18]. За даними В. Щуровського, у Наддніпрянщині в лавах УГА налічу-валося 35 лікарів-галичан [3, 120].

У Наддніпрянщині галичани-медики не тільки служили у відповідних структурах УГА, але й були змушені ліку-вати місцеве цивільне населення, повстанців, вояків Діє-вої Армії УНР. Тут, внаслідок тривалих воєнних дій на багатьох фронтах армії воюючих сторін, повстанці забрали для своїх потреб усіх цивільних лікарів і санітарів. У нечис-ленних земських та міських лікарнях, які обслуговували цивільне населення, бракувало медичних фахівців [24, 218–219].

Отже, галицькі лікарі опікувалися хворими і допома-гали організувати санітарну службу групі повстанців під проводом отамана Шепеля, яка діяла в околицях Хмель-ника. Іван Рихло, колишній лікар Легіону УСС, служив лікарем у корпусі Січових стрільців полковника Евгена Коновальця, пізніше – головним (“начальним”) лікарем Дієвої Армії УНР. Осип Залужний був комендантом вій-ськового госпіталя у місті Ковелі. Влітку 1920 р. Микола Терлецький та санітарний поручник-медик Мартин Ваврик служили в 5-й Херсонській дивізії під командуванням отамана Андрія Долуда, а Володимир Щуровський – у 6-й запасній бригаді під началом полковника Гната Порохів-ського [4, 285].

Галичанин К. Воєвідка, який служив у корпусі Січових стрільців, у 1918 р. був надісланий урядом УНР до Берліну як начальник санітарної місії для українських полонених, колишніх солдатів царської армії, і на цій посаді залишався до завершення національно-визвольних змагань [25, 608].

У Наддніпрянщині тривали хвороби та смерті лікарів і санітарів від тифу. У листопаді 1919 р. в Барі помер д-р Степан Гасюк [19, 23]. 22 листопада 1919 р. поховали сот-ника-лікаря Тадея Яцика, який перебував на посаді сані-тарного начальника І-го корпусу УГА [26, 3]. В “Деннику Начальної Команди УГА” за датою 28 листопада 1919 р.

101


Знаходимо такий запис: “Штабови Військ Новоросії – гене-ралови Шілінгови зроблено представлення про матеріяльні та санітарні відносини армії. Залізниці – від часу приходу добровольців – цілком стали, заосмотрення в харчі немо-жливе. Майже 50% стану армії хорує, з 32-х лікарів захорувало 15” [27, 129].

Загалом, оцінюючи проблему кадрового забезпечення медичних та санітарних служб УГА, можна зробити низку порівнянь. Нестача військових лікарів була дуже дошку-льною і подібною до браку військових старшин вищого рангу. Проблему лікарських кадрів ілюструють такі цифри: в австрійській армії лікарі складали 0,75% т. зв. харчового стану частини, яку вони обслуговували. До цього числа слід віднести також такий медичний персонал – санітар-них хорунжих, санітарних чотарів та поручників. Вищих звань санітарні старшини не отримували – першим війсь-ковим ступенем лікаря був ступінь сотника-лікаря. Відтак, в австрійській армії один військовий лікар чи санітарний старшина припадав на 133 вояки [2, 312].

В історичній літературі опубліковано два списки лікарів і медиків – учасників національно-визвольних змагань 1920-х рр. Перший список уклав В. Білозор [1]. Другий, який несуттєво відрізняється, опублікував В. Щуровський [28, 125–129] на підставі першого. Обидва списки є непов-ними. Першим цей факт зауважив Л. Шанковський, вка-завши про відсутність у цьому переліку санітарної хорунжої Ірини Шмігельської-Климкевич, яка була санітарним шефом Загону імені Гонти [2, 313].

На нашу думку, вказані списки лікарів і санітарного персоналу УГА є неточними з огляду на такі обставини: у першому переліку відсутнє прізвище лікаря Т. Яцика, ряду санітарних старшин із реєстру військових призна-чень, принаймні кількох жінок-медсестер. Таким чином, на підставі порівняння цих списків із даними нашого дослідження, можемо стверджувати, що повний перелік лікарського та медичного персоналу УГА ще необхідно встановити.

На підставі списку В. Білозора Л. Шанковський підраху-вав, що УГА в Галичині мала 73 військових лікарів, у тому числі 5 – у званні полковника-лікаря, 6 – у званні

102


Підполковника, 8 – у званні отамана (майора), 38 – у званні сотника (капітана) і 16 лікарів нижчого або неви-значеного ступеня. Крім цього висококваліфікованого медичного персоналу, в УГА служили 96 санітарних стар-шин (з них 32 поручники, 45 чотарів та 19 хорунжих). Отже, взявши до уваги харчовий стан УГА в Галичині, цифрові дані свідчать, що в армії ЗУНР один військовий лікар чи санітарний старшина припадав на 700 вояків. УГА, крім військових, мобілізувала і цивільних лікарів і медиків для медичної обслуги УГА, що разом становило 233 медичні працівники – 121 лікар і 112 медиків. Відпо-відно, у цьому випадку 1 лікар чи медик припадав на 515 вояків УГА, а це майже у 4 рази менше ніж було в армії колишньої Австро-Угорської імперії [2, 312–313].

Динаміку кар’єри медичного та санітарного персоналу УГА можна прослідкувати за такими даними. У період від 1 листопада 1918 р. по 1 січня 1919 р. було підвищено у званні стільки військових медиків, т. зв. “санітетів”: звання отамана (майора) було присвоєно 2 сотникам (капітанам) – Ростиславу Біласу та Володимиру Дроздовському; звання сотників отримали 9 поручників; підвищено до рангу поруч-ників 4 чотарі; чотарями стали шестеро хорунжих [13, 306].

1 березня 1919 р. наказом уряду ЗУНР та Державного секретаря військових справ були здійснені такі призна-чення серед санітетів: звання полковників отримали троє підполковників (Теофіль Бардах, Осип Кос та Амброзій Целевич); підполковника – троє отаманів; отаманів – троє сотників; сотників – шестеро поручників; поручників – 26 чотарів; чотарів – 12 хорунжих [13, 321]. Окрім них тоді ж отримали звання поручників 4 чотарів-аптекарів [13, 321].

Диктатор ЗОУНР Є. Петрушевич розпорядженнями від 26 липня 1919 р. підвищив у званні з 1 серпня того ж року: з підполковника до полковника Гіполіта Левицького; надав звання сотника чотирьом поручникам, одному чотарю та одному лікарю; звання поручника – дев’яти чотарям; чотаря – одинадцяти хорунжим і двом медикам. Окрім них, звання отримали військові аптекарі: підполковника – Володислав Зілинський; поручника – чотар Мавер Маркус; чотаря – четверо хорунжих [13, 334].

103


Розпорядженням від 31 вересня 1919 р. того ж року Диктатор надав звання сотника-лікаря сімом поручникам та трьом чотарям; звання санітарного поручника отримали одинадцять санітарних чотарів; санітарного чотаря – сім-надцять санітарних хорунжих [13, 341]. Тоді ж звання поручників отримали двоє чотарів-аптекарів та звання чотарів – двоє хорунжих-аптекарів [13, 341]. Поміж тим відзначимо, що найвище звання серед українських війсь-кових медиків мав Ярослав Окуневський генерал-лікар, який був головою української санітарної місії у Відні [29, 1].

Якщо брати до уваги, що після переходу за Збруч меди-чна служба УГА налічувала 35 лікарів і 50 медиків, та враховуючи той факт, що чисельність УГА сягала 40 000 вояків, то на одного лікаря припадало 1143 вояки та 800 бійців на одну людину з медичної допомоги, незалежно від того, був це лікар чи санітар [6, 18]. З огляду на надзви-чайно невигідну для українців військово-стратегічну ситуа-цію, поширення епідемічних захворювань, наслідком кадрової проблеми медичних та санітарних служб було збільшення кількості хворих та поранених серед військових УГА.

Висновки. Підсумовуючи відзначимо, що забезпечення медичних та санітарних служб лікарськими кадрами було серед основних завдань, які стояли перед командуванням УГА. Корені кадрової проблеми сягали передвоєнного часу, коли через соціальну дискримінацію українців під австрійською владою, національних лікарських кадрів для самостійного державного життя виявилося недостатньо. Командири медичних та санітарних служб УГА вирішу-вали кадрову проблему в різний спосіб: окрім військових лікарів-українців, до служби залучали цивільних спеціа-лістів, запрошували іноземних фахівців на контрактній основі здійснювати підготовку власних кадрів. До служби в медчастинах УГА частково залучали лікарів єврейської та польської національностей, що мешкали у Східній Галичині. Необхідно відзначити самовіддану роль україн-ського жіноцтва та чернецтва, харитативних організацій, які добровільно служили чи доглядали хворих у медичних формаціях УГА.

104


1. Білозор В. Список лікарів і медиків – учасників Визвольної війни. Військові ступені подано за іменуванням Державного Секретаріату Військових Справ / В. Білозор // Українська Галицька армія. У 40-річчя її участи у Визвольних Зма-ганнях (Матеріяли до історії) [Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк]. – Вінніпеґ, 1958. – С. 286–292.

2. Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія / Л. Шанковський/ – 2-ге вид. – Львів: Українознавча бібліотека НТШ, 1999. – 397 с.

3. Щуровський В. Лікарі і медики у визвольній війні / В. Щуровський // 25-ліття українського Лікарського Това-риства і Медичної Громади. – Чикаґо, 1975. – С. 106–124.

4. Щуровський В. Медична і санітарна Служба / В. Щуровський // Українська Галицька армія. У 40-річчя її участи у Визво-льних Змаганнях (Матеріяли до історії) [Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк]. – Вінніпеґ, 1958. – С. 271–285.

5. Олеськів С. Причинки до історії Українського Червоного Хреста на З. У.З. / С. Олеськів // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1934. – Червень. – С. 5-6.

6. Трембіцький В. Санітарно-медична справа в Україні. Санітарно-червоно-хресна служба в Галицькій державі / В. Трембіцький // Вісті комбатанта. – Торонто; Нью-Йорк, 1975. – Ч. 2. – C. 16–25.

7. Рудницька М. Роля жіноцтва у визвольній боротьбі УГА / М. Рудницька // Українська Галицька армія. У 40-річчя її участи у Визвольних Змаганнях (Матеріяли до історії) [Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк]. - Вінніпеґ, 1958. - С. 335–341.

8. Рудницька М. Спис жінок, які служили в УГА / М. Рудницька // Українська Галицька армія. У 40-річчя її участи у Визвольних Змаганнях (Матеріяли до історії) [Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк]. - Вінніпеґ, 1958. - С. 341–346.

9. Савчук Б. Жіноцтво в суспільно-політичному житті Західної України (остання третина ХІХ ст. – 1939 р.) / Б. Савчук. – Івано-Франківськ, 1998. – 250 с.

10. Литвин М. Історія ЗУНР / М. Литвин, К. Науменко. – Львів, 1995. – 368 c.

11. Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ. – 1918. – 1 груд.

12. Назар А. Сторінка до історії V Сокальської Бригади. Полева лічниця в Сокалі / А. Назар // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1938. – Грудень. – С. 5.

105


13. Реєстр Старшин УГА, піднесених о один ступінь вище // Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у Визво-льних Змаганнях в 1918–1920 рр. (Матеріяли до історії) [Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк]. – Вінніпеґ, 1960. – Т. ІІ. – С. 301–342.

14. Федак-Шепарович О. Листопадові спогади / О. Федак-Шепарович // Жінка. – 1936. – Ч. 21-22. – С. 2-3.

15. Шмігельська-Климкевичева І. Вірна служба / І. Шмигельська-Климкевичева // Жінка. – 1936. – Ч. 21-22. – С. 4.

16. CОлтикевич Я. Привороття. Записки лікаря УСС про один фрагмент трагедії УГА / Я. Солтикевич. – Торонто, 1955. – 29 с.

17. Золочівське Слово. – Золочів, 1919. – 10 травня.

18. Полеві духовники Української Галицької Армії. У 45-річчя участи у визвольних змаганнях (Матеріяли до історії) / [Видав о. Іван Лебедович]. Вінніпеґ, 1963. – 327 с.

19. Лазурко О. Дещо із санітарних відносин УГА (Спомин) / О. Лазурко // Український Скиталець. – Відень, 1923. – 1 квітня. – С. 22–25.

20. Демчук В. Санітарна Місія для поборення пошестей на Україні. Спомин / В. Демчук // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1939. – Червень.– С. 8–11.

21. Боберський І. Щоденник 1918–1919 рр. / І. Боберський / [Упор. Ю. Мицик]. – К.: Вид. дім“КМ Академія”, 2003. – 260 с.

22. Центральний державний історичний архів України у Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 13.

23. Стрілець. – Стрий, 1919. – 9 трав.

24. Жахливий Документ про траґедію України 1919–1920 р. // Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у Визво-льних Змаганнях в 1918–1920 рр. Матеріяли до історії. – Т. ІІ. – С. 217–221.

25. Олесницький Б. Наші лікарі / Б. Олесницький // Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріялів до історії Станис-лавова і Станиславівщини. – Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1975. – С. 603–613.

26. Вперед! – Львів, 1920. – 21 листопада.

27. Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1974. – 325 с.

28. Щуровський В. Спис лікарів і медиків учасників Визвольної війни (військові ступені з іменування державним секрета-ріятом) / В. Щуровський // 25-ліття українського Лікарського Товариства і Медичної Громади. – Чикаґо, 1975. – С. 125–129.

29. Наша Мета. –1919. – 16 лист.

106


05.11.2010 р.

Рецензент: О.О. Фуртес, кандидат історичних наук, Науковий центр Сухопутних військ Академії сухо-путних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного

Сапига Е. П.

КАДРОВОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ МЕДИЦИНСКОЙ И САНИТАРНОЙ СЛУЖБЫ УГА В 1918 – 1920 Гг.

Исследуются процесс, характер и способы кадрового обеспечения ме-дицинской и санитарной службы Украинской Галицкой Армии во время боевых действий в Восточной Галиции и Надднепрянской Украине в 1918 - 1920 гг.

Ключевые слова: Западно-Украинская Народная Республика, Украинская Галицкая Армия, медицинские и санитарные службы, национальные кадры.

Sapiga O.

THE STAFFING MEDICAL AND HEALTH SERVICE OF THE UKRAINIAN GALICIAN ARMY DURING 1918 – 1920

The processes, the nature and methods of staffing and medical health service of the Ukrainian Galician Army during fighting in eastern Galicia and bank Ukraine in 1918–1920 biennium.

Key words: Western Ukrainian People’s Republik, Ukrainian Galician Army, Medical and Health Service, national staff.

107


УДК 94:355.317(477)

Похожие статьи