Головна Військова справа Військово-науковий вісник ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ОБОРОННИХ УКРІПЛЕНЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
joomla
ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ОБОРОННИХ УКРІПЛЕНЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ТЕРСЬКИЙ C.В.*

Розглядається процес створення військово-оборонної мережі Галицького та Волинського князівств та новації у цій сфері, що відбулися після походу Батия. Розбудова мережі укріплень відбувалася на тлі загострення військово-політичної ситуації навколо Галицько-Волинської держави.

Ключові Слова: мережа укріплень, оборонне будівництво, військово-політична ситуація, Галицько-Волинська держава.

Актуальність Теми Визначається тим, що оборонні укріплення Галицько-Волинської держави протягом багатьох століть впевнено протистояли спробам сусідів захопити її території. Сформовані на основі давньої поселенської струк­тури, ці укріплення пройшли тривалий етап розвитку від полісів племінної доби до суцільно-кам’яних замків другої половини XIV ст. та відобразили історичний процес тво­рення української державності на її західних землях.

Стан Дослідження Проблеми. Дослідниками військової справи у середньовічній Східній Європі (П. О. Раппопорт, А. М. Кірпічніков, І. Р. Могитич, М. Ф. Рожко, О. Я. Мацюк, В. І. Кійко та ін.) визнано, що фортифікаційна справа в Галицько-Волинській державі перебувала на значно вищому рівні розвитку, ніж у багатьох сусідніх територіях. Саме тут розпочалось кам’яне оборонне будівництво у Східній Європі, яке вивчалося археологічно-архітектурними експедиціями під керівництвом П. О. Раппопорта, М. В. Малевської, Б. О. Тимо-щука, Г. Н. Логвина, М. О. Ткачова, М. М. Говденко, О. А. Тру-сова, а також за писемними джерелами М. С. Грушевсь-ким, І. П. Крип’якевичем, В. Т. Пашуто, М. Ф. Котляр та ін. [4, 11, 12, 13, 14, 18]. Зокрема, О. Я. Мацюк та І. Р. Могитич робили спроби відтворити мережу кам’яних укріплень періоду Галицько-Волинської держави та основні закономірності процесу їх розвитку. Окремі пам’ятки кам’яної оборонної архітектури також характеризувалися мистецтвознавцями Л. Крощенком та І. Антиповим [3, 5].

*Терський Святослав Володимирович, кандидат історичних наук, доцент, кафедра історії України та етнокомунікації, Національний університет “Львівська політехніка”, м. Львів. © Терський С. В., 2011

186


Новизна Дослідження. За останні десятиліття нові ар­хеологічні дослідження призвели до ревізії датування ру­хомих старожитностей доби Галицько-Волинської держа­ви, а також змусили враховувати в історичних досліджен­нях фактор Золотої Орди. А це суттєво змінило історичний контекст розвитку оборонних укріплень регіону.

Метою Статті Є висвітлення появи, розвитку та хро­нологічної класифікації укріплених поселень Галицько-Волинської держави, що, незважаючи на порівняно числен­ний джерельний матеріал, не знайшло належного наукового висвітлення в літературі. Переглянуто недостатньо обґрун­товані висновки стосовно задавнення ряду ключових для регіону кам’яних оборонних пам’яток (Хотинський та Крем’я-нецький замки, вежі у Цецино, Дрогобичі, П’ятничанах, Скелівці та ін.).

Історія будівництва оборонних укріплень на території Прикарпаття та Волині нараховує близько п’яти тисяч років. Перші мережі оборонних укріплень тут споруджували ще племена епохи енеоліту (культура лійчастого посуду та ін.), а згодом масштабно продовжили племена передскіф-ської та скіфської доби. Племена білих хорватів, дулібів, тиверців, волинян, бужан та ін. нерідко перебудовували зведені раніше укріплення у відповідності із потребами свого часу.

Археологічно досліджені городища VIII–X ст. у Ревному І, Горішніх Шерівцях І, Карапчеві, Білій та ін. на Буковині, матеріали з городищ поблизу сіл Кровинка на р. Серет, Бабка та Вараш на р. Стир (тепер біля міста Кузнецовсь-ка Рівненської області) та матеріали з ряду інших пам’яток VIII–X ст. є певним підтвердженням висловленої свого часу істориком В. М. Насоновим думки, що “тут до того часу, коли сюди прийшло руське панування, вже іс­нували міста з місцевим правлячим класом феодалів” [8, 130], який згуртував і об’єднав відому територію і створив потрібну на той час мережу укріплень. У IX–X ст. у При­карпатті споруджуються потужні фортифікації з багатьма рядами валів, досліджені у Пліснеську, Крилосі, Солонсь-ку, та ін. Найбільшим з них було городище у Сільську (260 га: [4, 24–25; 18]). Широко використовувались у цей період також городища попередніх періодів: Кульчиці, Ро-згірче, Будераж, Мирогоща та ін.

187


Наступним етапом будівництва фортець на даній тери­торії був період включення цих земель до складу Київсь­кої держави внаслідок походів великого київського князя Володимира Великого наприкінці X – на початку XII ст. Розпочалось формування великокнязівською владою під­порядкованої новій територіально-політичній структурі відповідної військової інфраструктури – мережі укріп­лень, стратегічних шляхів, матеріальної бази виробницт­ва озброєння. В будівництві застосовувались як традицій­ні для регіону способи зведення оборонних валів з суціль-ноглиняних насипів (Луцьк, Пересопниця), інколи зміц­нених випалюванням серцевини валу, так і привнесені будівниками із Середнього Подніпров’я – з дерев’яними внутрівальними конструкціями (Звенигород, Белз, Буськ, Ленківецьке городище).

Не залишались осторонь робіт зі зведення нових укріп­лень галицькі та волинські князі у період після розпаду Київської держави. Починаючи з перших спроб будівництва князями укріплень, помітним є намагання удосконалити традиційні будівельні технології. Характерним прикла­дом є використання сирцевих блоків у серцевині валу на городищі XI–XII ст. у с. Борисковичі у верхів’ях р. Стир.

Неподалік південного кордону Галицького князівства вздовж р. Прут поряд з Ленківецьким городищем буду­ються міста Коломия, Снятин та ін. Південніше знаходилися князівські та боярські замки, що виконували охоронні функції, представлені городищами в Чорнівці, Недобоїв-цях, Васловівцях, Молодії, Дарабанах, а також, можливо, в Давидівцях, Зеленій Липі, Ленківцях на Дністрі. Поблизу від них розташовувалися синхронні поселення. Городища цього типу мали пустотілі житлово-господарські кліті по всьому периметру, де перебували дружинники феодала та зберігалися отримана від селян данина, запаси озброєння тощо. Найбільш повно городище-замок досліджено в Чор-нівці [10, 75]. Значно менше досліджені сторожові фортеці (укріплення в Спаській, Чернівцях (Гореча), Молодії, Ост-риці, Боянах, Пригородку, Каплівці).

Оборонні конструкції городищ Придністровського регіону складалися переважно з однієї чи двох ліній валів і ровів різної висоти й глибини. По периметру валів розташову­валися оборонні, житлово-оборонні кліті-зруби. Вони різ­няться конструкцією і плануванням. Найбільш складну

188


Конструкцію мали дерев’ні оборонні зруби князівських фортець у Ленківцях і Ломачинцях, менш складними оборонні житлово-господарські кліті-зруби феодальних замків були у Чорнівці, Молодії, Недобоївцях і сторожової фортеці у Дарабанах [10, 75].

У XIII ст., яке відрізнялося особливо складною військово-політичною ситуацією для молодої Галицько-волинської держави, постало завдання суттєво модернізувати мережу укріплень. Перші значні будівельні проекти здійснювалися Романом Мстиславовичем та його синами Данилом та Васи­льком переважно вздовж кордонів Волинського князівства.

Ця обставина визначала особливо помітну будівельну активність галицько-волинських князів протягом всього XIII ст. Вже опанування Романом Мстиславовичем За­бужжя наприкінці XII ст. вимагало зведення низки обо­ронних укріплень, спрямованих на захист від агресії із Заходу [17, 110]. Серед головніших фортець, зведених то­ді, була окрема столиця Забужжя – місто Угровськ, згада­не у літописах впродовж 1204–1268 рр. у зв’язку з різними подіями сім разів. Його розбудова активно тривала вже за князя Данила Романовича Галицького, ймовірно, близько 1230 р. [17, 111]. Значення Угровська як великого місько­го центру підкреслюється згадкою про міську общину – “угровчан” та про монастир Св. Данила Стовпника, що знаходився у місті. Рештки міста складають три укріплені майданчики. Південна частина городища – перша укріп­лена площадка, це стрімкий останець висотою біля 12 м, піделіпсовидної форми в плані (захищена площа первісно складала близько 0,5 га) зі східної, напільної сторони укріплений валом висотою 1,0–1,4 м.

Значні фортифікаційні заходи були проведені згада­ними князями на східному та північному кордонах. Зок­рема, після поразки, завданої ятвягам князем Данилом Романовичем, вони зобов’язались “городы рубити в земле своей” [1, стб. 837]. Вважають, що у цих укріпленнях мали перебувати постійні князівські гарнізони [13, 184].

Під час походу хана Батия руйнації зазнали насампе­ред укріплення Волині. Проте Данило, очевидно, зумів швидко відбудувати основні укріплення. Відновленню пі­длягали, насамперед, найважливіші фортеці Волині, по яких вже раз пройшлися монголи: Володимир, Лучеськ,

189


Крем’янець, Стіжок, Данилів. У Галицькій землі було збудовано лише укріплення Львова, який замінив собою зруйнований татарами Звенигород. Очевидно, що укріп­лення, розташовані поблизу від своєрідної “буферної зони”, яку встановлено навколо кочовищ “улусу Джучі”, віднов­ленню не підлягали.

Постало завдання перенесення головних центрів дер­жави подалі від татарських володінь. Тому основну увагу було приділено Забужжю, де вперше розпочалося кам’яне будівництво. В цей час особливо помітними стали недолі­ки існуючих дерево-земляних укріплень, однак негайно змінити ситуацію молодій державі було не під силу.

Відоме перенесення столиці держави з Володимира до Холма пояснюється не лише спробою бути подалі від Зо­лотої Орди. Ймовірно, на момент спорудження кам’яних укріплень Холма, Люблін разом з Надвіслянщиною теж перебували під контролем Данила. За повідомленнями польських хронік, зокрема, Я. Длугоша [2, 286–288, 447–449] під час зайняття Любліна галицько-волинськими війсь­ками близько 1244 р. було зведено кам’яну оборонну вежу.

Наступним містом, яке за Данила отримало кам’яну вежу, був Угровськ. Здогад про ініціативу Данила при зведенні вежі в Угровську підтверджується легендою XIX ст. Пря­мокутна в плані угровська вежа [7] за розмірами та мате­ріалом нагадує вежу в Белавині біля Холма, з якою вона, очевидно, була зведена приблизно в один час.

Будівництво навіть однієї окремої кам’яної вежі за тих часів було значною інвестицією. Літописець зауважив, що князь Данило не спромігся поставити більш високої вежі у столичному Холмі, “бе бо грады иныя зиждай противу безбожным татаром, зато не созда ея” [1, стб. 845]. Тому на волинських землях певним компромісом між суцільно-кам’яними укріпленнями та дерево-земляними виявили­ся останні, доповнені кам’яними елементами, насамперед, вежами-донжонами. Вежі у домонгольському оборонному будівництві Русі не мали значного поширення. Проте у Галицько-Волинських землях вони зустрічалися порівняно частіше: Молодія, Пісників, Горзвин, Ратно [13, 141; 18, 200].

Спадкоємець князів Данила та Василька на володи-мирському престолі князь Володимир Василькович “мно-ги городы зруби”. Найбільш активно за нього розвивалося

190


Освоєння території Полісся, насамперед, вздовж головних водних магістралей. Більшість новозведених фортець кон­центрувалась на північ від його столичного Володимира. Найхарактернішим прикладом є розбудова Любомля та його периферії, який у часи правління Володимира Васи-льковича став фактичним місце перебуванням князівсь­кого двору.

Новозведені замки продовжували укріплювати кам’яними вежами-донжонами. Найчастіше вежі будували на уже існуючих дерев’яно-земляних укріпленнях, як було у Чор-торийську [3, 127]. З літопису відомо про зведення у часи правління Володимира Васильковича кам’яних веж у Кам’янці на р. Лесна та Бересті [1, стб. 927].

Координація спорудження укріплень на поліських тери­торіях велася з Володимира та Лучеська. Нові укріплення будувалися, переважно, вздовж ключових шляхів. Саме на турово-пінському напрямі луцький князь у 1291 р. звів вежу у Чорторийську. Метою кам’яних укріплень було стримування литовського натиску на Русь [13, 180–184].

Постійне фортифікаційне будівництво сприяло поши­ренню та підйому майстерності спеціалістів – “городови­ків”, будівників міських укріплень; таким городовиком був “муж хитрый” Олекса, який при князі Василькові Ро­мановичі “многи городы рубя”, працював він і при сині Василька князі Володимирі [1, стб. 876].

Часті переходи монголів через територію Волині в на­прямку на Польщу та Литву робили неможливим активне оборонне будівництво не лише поблизу східних рубежів, але й серйозне зміцнення обороноздатності східних сто­лиць держави – Володимира та Лучеська. Тому пошуки слідів кам’яних оборонних споруд, зведених до великої чуми 1349 р., яка серйозно ослабила Золоту Орду, у лісосте­повій зоні є безперспективними. Очевидно, обмеження, накладені васальним статусом Волині, не стосувалися дерево-земляних укріплень, які золотоординці захоплювали без особливих труднощів. Окрім того, напади литовців та поляків, які особливо почастішали на рубежі XIII – XIV ст. та дося­гали важливих центрів держави, вимагали існування дос­татньо потужних укріплень, принаймні у столицях держави.

Таким чином, з середини XIII ст. за князя-короля Данила та його наступників найважливішим елементом оборони

191


Стають високі та потужні кам’яні вежі-донжони. Збудовані у середині фортеці, вони височіли над оборонними стіна­ми. З бойових майданчиків вежі можна було вести даль-нобійну стрільбу в усі боки, що перешкоджало штурму. Одні з перших веж-донжонів, як згадувалося, було зведе­но у Даниловому Холмі у 1240 рр. [11, 320]. Згодом подібні вежі з’явились в укріплених фортецях при монастирях в околицях Холма – Столп’ї та Бєлавині. Вони були прямо­кутні в плані, розмірами 5,8х6,3 м та 11,8х12,4 м відпові-дно та висотою близько 20 м [12, 214-217].

Ймовірно, натиск Литви та Польщі по смерті короля Юрія I, а також загострення стосунків із Золотою Ордою, призвели до тимчасового призупинення кам’яного обо­ронного будівництва у Волинському князівстві.

Побудова кам’яних укріплень у південних районах Гали-цько-Волинської держави постійно стримувалась протидією Золотої Орди. Лише внаслідок її занепаду у середині XIV ст. кам’яні фортифікації почали зводитись польською владою у Львові, Володимирі та, можливо, у Крем’янці [16, 52, 72]. Проте найпотужнішим кам’яним укріплення, зведеним у XIV ст. на території Волині був Луцький замок. Він, як і інші визначні фортифікаційні проекти XIV ст., були запо­чатковані у роки правління Любарта Гедиміновича – останнього незалежного володаря Волинського князівства. Саме за часів князювання Любарта (враховуючи свідчення, дані королівським люстр аторам луцькими “князями, панами і землянами” у 1545 р.) “Лучеськ Великий на Стирі” – столиця Любартової держави – став найпотужнішою фортецею Волині.

Здійснення масштабних фортифікаційних проектів (окрім побудови Луцького замку Любарту приписують будівництво дерев’яного Галицького замку та ряду замків на кордоні Волині з Поділлям, зокрема, кам’яного Крем’янецького замку [17, 116]) також спиралося на певні запозичення фахівців, ймовірно, з боку союзного йому Тевтонського Ордену.

Луцький замок був першою на Волині мурованою фор­тецею з кількома вежами. За аналогією із замками Поні-мання [3, 153–160; 19; 20], спорудження замків починалося зі В’їздової вежі. На сьогодні немає переконливих даних стосовно спорудження перших кам’яних укріплень Верх­нього замку вже за часів Мстислава Даниловича у другій

192


Половині ХІІІ ст. Проте, враховуючи подібність кладки стін Верхнього замку з вежами-донжонами, зведеними волинськими князями в цей період у Чорторийську та Кам’янці (на підступах до Берестя), така гіпотеза Г. Н. Логвина [6, 102–107] виглядає дуже вірогідною.

Важливу інформацію про час будівництва замкових мурів дає датування рівня напластування двору з відпо­відними будівельними рештками. Так, з огляду на денд­рохронологічну дату будівлі, у вимостці долівки якої ви­користані будівельні відходи, при Стировій вежі сучасного Верхнього замку, початок спорудження його кам’яного цоколю можемо віднести до 1330–1340-х рр. [15, 50].

Картографуючи безсумнівні пам’ятки кам’яного обо­ронного будівництва Галицько-Волинської держави, зна­ходимо, що практично всі вони розташовані неподалік за­хідних та північних кордонів князівства. Ситуація, яка трапилась з королем Данилом у 1259 р. (за нього швидко відбудовано основні укріплення важливіших столичних фортець держави, по яких вже раз пройшлися монголи: Володимир, Лучеськ, Крем’янець, Стіжок та Данилів), виразно демонструє, що навіть незначні оборонні заходи по сусідству з кордонами буферної зони викликали негай­ну реакцію монгольських правителів. Знищенню підляга­ли, насамперед, фортеці, які стояли на стратегічно важ­ливих транзитних шляхах, що проходили, насамперед, че­рез столиці держави: князь Василько Романович, зокрема, знищував укріплення Східної Волині – Лучеська та Крем’янця, а князь Лев Данилович – укріплення Львова, Стіжка та Данилова [1, стб. 849]. Натомість, фортеці поб­лизу кордонів ворожих монголам держав Європи вони не руйнували. Навряд чи досвідченому полководцю Бурун-даю здавалося неможливим знищити новозбудовані укріплення Холма, які мали лише окремі вкраплення кам’яних ділянок. Швидше за все, тут переміг вищезгада­ний принцип – оборонятися проти наступу західних та північних сусідів васально залежне від Золотої Орди Во­линське князівство повинно було, по можливості, самос­тійно.

Таким чином, у проаналізованому історичному кон­тексті сумнівною є побудова кам’яних фортець на кордо-193


Нах т. зв. буферної зони Золотої Орди – на Середньому Дністрі вже в середині XIII ст., як це видавалося окремим історикам та археологам радянської доби. Для прикладу, розташована в цьому районі на високому березі р. Дністер фортеця другої половини XIV ст. поміж с. Перебиківці та Зелений Гай була дерево-земляною [9]. Також, сумнівни­ми є спроби датувати періодом до середини XIV ст. кам’яні вежі у Львові, Цецино, Дрогобичі, П’ятничанах, Скелівці. Проте ймовірним виглядає спорудження оборонної вежі наприкінці XIII ст. у Спаському монастирі поблизу Старо­го Самбора [3, 96–98], який знаходився у гористій місцево­сті, обабіч головних транспортних артерій.

Висновки. Таким чином, найголовніші фази кам’яного оборонного будівництва відповідають періодам правління певних князів. За князя Данила Романовича пріоритет­ними напрямком був західний (укріплення Забужжя). На східному напрямку відновлені фортеці вздовж широтного шляху через Крем’янецькі гори кам’яних елементів не мали. Натомість, для Володимира Васильковича та Мстис­лава Даниловича пріоритетним було зведення оборонних об’єктів на шляхах з півночі. Очевидно, укріплювались, насамперед, напрямки перспективного розвитку князівства.

Узагальнення певної інформації про історико-культурний контекст розвитку мережі оборонних укріплень періоду існування Галицького та Волинського князівств та їх об’єднання в одну державу дозволяє виділити наступні етапи їх розвитку:

1. IXX Ст. – формування розвинутої мережі укріплень білих хорватів та волинян.

2. XІ Початок XІІ Ст. – побудова мережі князівських фортець і сторожових городищ великокнязівською владою під час остаточного приєднання регіону до складу Київсь­кої держави.

3. Перша Половина XІІ Ст. 1170 Рр. – діяльність гали­цьких та волинських князів з розбудовиукріплень міст – центрів уділів – та спорудження замків на новоосвоєних територіях Південного Погориння та Південного Побужжя (пізніша Болохівська земля).

194


4. 1180-1205 Рр. Оборонне будівництво Романа Мстис­лавовича на східних та західних кордонах Волинського князівства.

5. 1220-1230 Рр. Зведення князями Данилом та Василь­ком Романовичами оборонних укріплень з боку Київської землі, початок розбудови поліської лінії оборони.

6. 40-І Роки XIII Ст. - зведення князем Данилом Рома­новичем оборонних веж у Любліні та Холмі.

7. 50-60-І Роки XIII - Початок XIV СТ. Будівництво цег­ляних веж-донжонів на Поліссі (Угровськ, Чорторийськ, Берестя, Кам’янець на р. Лосні), в околицях Холма (Столп’є, Бєлавино) та Перемишля (Спас).

8. Середина - Друга Половина XIV Ст. Початок будівництва суцільноцегляних замків в адміністративних центрах кня­зівства (Львів, Володимир, Лучеськ, Крем’янець, Теребовля та ін.) та кам’яних веж у Подністров’ї (Цецино, Дрогобич, П’ятничани, Скелівка та ін.).

Нові археологічні дослідження, безперечно, нададуть детальнішу інформацію, яка дозволить уточнити зроблені висновки.

1. Полное собр. русских летописей, изд. по высочайшему по­велению Императорскою археографическою комиссиею. – Т. 2. Ипатьевская летопись. – Изд. 2-е. – М., 1908. – 936 с.

2. DłUgosz J. Dzieła wszystkie /Wydane A. Przeźdieckim/ J. Długosz. - Krakуw, 1868. - T. 3. - 557 s.

3. Антипов И.В. Древнерусская архитектура второй половины XIII–первой трети XIV в. Каталог памятников: Моногра­фия / И. В. Антипов.- СПб: Изд-во Спб. ун-та, 2000. - 204 с.

4. Кійко В.І. Формування стратегічної мережі укріплень земель Прикарпаття і Волині у світлі військової політики галицько-волинських князів XI–XIV ст. / В. І. Кійко // Вісник Націо­нального університету “Львівська політехніка” “Держава та армія”. - 2006. - № 555. - С. 20-26.

5. Крощенко Л. Визначення часу побудови мурованого замку в Кременці / Л. Крощенко // З історії української реставрації. Додаток до щорічника “Архітектурна спадщина”.

6. Логвин Г.Н. Луцкий замок / Г. Н. Логвин // Культура и искусство древней Руси: Сб. ст. в честь проф. М. К. Каргера. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1967. - C. 102-107.

7. Мазурик Ю. Локалізація башти в літописному Угровську / Ю. Мазурик, О. Остап’юк // Минуле і сучасне Волині й Полісся:

195


Край на межі тисячоліть: Матеріали X наук. істор.-краєзнав. міжнар. конф., яка відбулася у Старому Чорторийську, Маневичах, Четвертні та Нововолинську 2000–2002 рр.: Зб. наук. праць. – Луцьк, 2002. – С. 128–132.

8. Насонов А.Н. “Русская земля” и образование территории древнерусского государства (историко-географические исследо­вания) / А. Н. Насонов. – М.: Изд-во АН СССР, 1951. – 256 с.

9. Пивоваров С.В. Озброєння воїна XIV ст. (за даними архео­логічних розкопок в с. Зелена Липа) / С. В. Пивоваров // Матеріали V конгресу Міжнар. асоціації україністів. Історія: Зб. наук. статей. – Чернівці: Рута, 2003. – Ч. 1. – С. 120–124.

10. Пивоваров С.В. Середньовічне населення межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра: Монографія / С. В. Пивоваров. – Чернівці: Зелена Буковина, 2006. – 300 с.

11. Раппопорт П.А. Холм / П. А. Раппопорт // Советская архео­логия. – 1954. – Т. 20.– С. 313–323.

12. Раппопорт П.А. Волынские башни / П. А. Раппопорт // Ма­териалы и исследования по археологии СССР. – 1954. – № 31. – C. 202–223.

13. Раппопорт П.А. Военное зодчество западно-русских земель X–XIV вв. / П. А. Раппопорт // Материалы и исследования по археологии СССР. – 1967. – № 140. – 241 с.

14. Терський С.В. Обстеження городищ княжої доби на Волині в 1986–1991 роках / С. В. Терський // Наукові записки (Львівсь­кий історичний музей). – Вип. 1.– Львів, 1993.– С. 41–67.

15. Терський С.В. Лучеськ X–XV ст.: Монографія / С. В. Терський. – Львів: Вид-во Нац. ун-ту “Львівська політехніка”, 2006. – 252 с.

16. Терський С.В. Княже місто Володимир: Монографія / С. В. Терський. – Львів: Вид-во Нац. ун-ту “Львівська полі­техніка”, 2010. – 320 с.

17. Терський С.В. Оборонне будівництво у Волинському кня­зівстві у ХІІІ – першій половині ХІV ст. / С. В. Терський // Військово-науковий вісник. – 2010. – Вип. 14. – С. 108–119.

18. Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина (X – перша половина XIV ст.): Монографія / Б. О. Тимощук. – К.: Наукова думка, 1982. – 205 с.

19. Ткачоў М.А. Абарончыя збудаванні заходніх зямель Бела-русі XIII–XVIII ст.: Монография / М. А. Ткачоў. – Минск: Наука и техника, 1978. – 160 с.

20. Трусов О.А. Памятники монументального зодчества Бело-русии XI–XVII вв. Архитектурно-археологический анализ: Монография / О. А. Трусов. – Минск: Наука и техника, 1988. – 160 с.

21. Шеломенцев-Терський С.В. Військова інфраструктура Волин­ського князівства в XI–XIV ст.: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора істор. наук за спеціальністю 20.02.22 – військова історія. – Львів, 2011. – 36 с.

196


Надійшла до редколегії 24.11.2011 р.

Рецензент: Ю.В. Бураков, кандидат історичних наук, доцент, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

Терский С.В.

ИСТОРИЧЕСКИЙ ПУТЬ РАЗВИТИЯ ОБОРОНИТЕЛЬНЫХ УКРЕПЛЕНИЙ ГАЛИЦКО-ВОЛЫНСКОГО ГОСУДАРСТВА

Рассматривается период активного формирования стратегической сети укреплений Галицького и Волынского княжеств. Важным моментом этого процесса были изменения в сети укреплений вследствие захвата монголами территории большей части современной Украины. Расши­рение сети укреплений происходило на фоне обострения военно-политической ситуации вокруг Галицко-Волынского государства.

Ключевые Слова: сеть укреплений, оборонительное зодчество, велико­княжеская власть, военно-политическая ситуация, Галицко-Волынское государство.

Tersky S.

HISTORICAL DEVELOPMENT OF HALYCH-VOLHYNIAN STATEDEFENSIVE BUILDING

In article with attraction of written and archaeological sources the historical and geographical aspects of development of formations 11th – 14th Halych and Volhynian principality fortifications network is considered. Expose of questions about adoptions method of defensive building of medieval Volhynia. All this generalizations of the main castles of the Volhynian principality has been investigations. Analysed of military and political situations around Halych and Volhynian castles.

Key words: fortifications network, great-principality power, military and political situations, Halych-Volhynian state.

197


УДК 94:355.331(477)“1918/1919”

Похожие статьи