Головна Військова справа Військово-науковий вісник НА ШЛЯХУ ПОШУКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
joomla
НА ШЛЯХУ ПОШУКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ШУМКА А. В., СИВАК О. І.*

У статті проаналізовано процес формування національної ідеї як основної філософсько-культурної парадигми державотворення і духов­ного відродження України, демократичного регулятора суспільних відносин, консолідації української нації.

Ключові слова: українська національна ідея, національне державотво­рення, національна свідомість.

В статье проанализирован процесс формирования национальной идеи как основной философско-культурной парадигмы державосозида-ния и духовного возрождения Украины, демократического регулятора общественных отношений, консолидации украинской нации.

Ключевые Слова: украинская национальная идея, национальное держа-восозидание, национальное сознание.

The article analyzes the process of forming a national idea as the main philosophical-cultural paradigm of statebuilding and spiritual revival of Ukraine, democratic regulator of social relations, consolidation of Ukraine nation.

Key wОrds: Ukrainian national idea, national statebuilding, national consciousness.

Постановка та актуальність проблеми. Історичний досвід свідчить, що успіх у національній революції, національному будівництві чи державотворчому процесі з’являється лише з народженням, розвитком та, головне, з усвідомленням нацією своєї національної ідеї. Актуальність формування національної ідеї важко переоцінити, оскільки вона як найбільш проста і зрозуміла форма суспільного об’єднання людей самоутверджує націю, забезпечує їй єдність, прогрес, свободу та незалежність.

Шумка Андрій Володимирович, кандидат історичних наук, заступник начальника кафедри, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

Сивак Олександр Іванович, кандидат політичних наук, перший заступник начальника Академії сухопутних військ, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

© А. В. Шумка, О. І. Сивак, 2009

222


Уперше Президент України Віктор Ющенко заявив про національну ідею у своєму посланні до Верховної Ради України “Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2005 році”. В. Ющенко визначив основні завдання подаль­шого становлення української політичної нації: “По-перше, осмислення історичного досвіду України. Передусім осми­слення катастрофічних наслідків безкомпромісного супер­ництва політичних еліт. По-друге, формування спільної історичної пам’яті, ліквідація “білих плям”, в тому числі й завдяки створенню Інституту національної пам’яті. По-третє, утвердження модерного характеру української наці­ональної ідеї. Потрібно віднайти точки дотику між тради­ційними для українського суспільства цінностями і новіт­німи культурними впливами, що мають місце в сучасному світі. Базовими засадами консолідації української нації слід вважати етику солідарності, пошук об’єднуючих цінностей у режимі постійного і реального діалогу в суспільстві” [1].

Відповідно до пункту 3.1 “Стратегії національної безпе­ки України” стратегічними пріоритетами політики націо­нальної безпеки є досягнення національної єдності та кон­солідації суспільства шляхом подолання як об’єктивних, так і штучних суперечностей соціокультурного, конфесій­ного, етнічного, мовного, міжрегіонального та регіонального характеру на основі безумовного дотримання конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина. Для цього Стратегія передбачає поширювати серед різних соціаль­них, вікових, освітніх, культурних верств українського народу ідею спільності історичної долі, переваг тісної спів­праці і взаємодопомоги, безпосередньої залежності успіш­ності кожного громадянина України від рівня єдності укра­їнського суспільства, що сприятиме формуванню націона­льної ідеї в її широкому, світоглядному розумінні [2].

Таким чином, можна констатувати, що на 19-му році не­залежності керівництво Української держави не може сфор­мулювати українську національну ідею, оскільки говорить про її пошук та формування, хоча розуміє велику потребу в ній та вимоги до неї.

Предметом Роботи є феномен української національної ідеї.

223


Аналіз попередніх досліджень. У теоретичних розробках до­слідників цієї проблеми з покоління в покоління передава­лись віковічні традиції, не мінявся, а й далі загартовувався під ударами долі національний характер, якому завжди притаманним було державницьке мислення, державницьке діяння. Про це вже йдеться у відомому творі митрополита Іларіона “Слово про закон і благодать”, пройнятому таким світоглядним оптимізмом, який свідчить про ґрунтовне входження київської культури у високу культуру доби Відродження, а принцип християнської єдності як головної ідеї народу набуває свого, так би мовити, специфічно дер­жавного звучання, спираючись на досягнення світової культури.

Демократичні традиції Київської доби представлені у подальшому в теоретичних розробках вчених, котрі дослі­джували процеси державотворення на основі національної ідеї періоду козацтва, а саме у працях М. Грушевського, В. Липинського, Я. Дашкевича, А. Козаченка, В. Смолія, В. Степанкова та інших.

Великий пласт наукової літератури, присвяченої сучас­ному стану української національної ідеї, напрацювали сучасні дослідники Ю. Бойко, Я. Грицай, О. Забужко, В. Іванишин, В. Ребкало, М. Обушний, О. Майборода, П. Ситник, В. Шинкарук та інші.

У статті Автори ставлять за мету Розглянути різноманіт­ні національні доктрини, які з’являлися в Україні в останні роки, порівняти їх із відомими національними ідеями, що довели свою дієвість в інших країнах світу.

У науковій літературі українська національна ідея розг­лядається як складний соціокультурний процес, феномен, який служить процесу згуртування нації для найбільш ефективної реалізації завдань щодо розбудови національно-культурної духовності українського народу. Ця ідея, на думку окремих дослідників, ґрунтується на глибокому усвідомленні кожного українця щодо української націона­льної спільності, ідентифікації з нею, на формуванні уяв­лень про типові риси української національної спільності, її етнічної території, мови, історичні та духовні цінності [5].

224


До цього варто додати, що важливою рисою української національної ідеї є, на нашу думку, не лише укоріненість її в історичному минулому, а й турбота про історичну долю нації, а значить – розуміння сутності нерозв’язаних про­блем національних інтересів, прогресу українського наро­ду. Така спрямованість у майбутнє передбачає усвідомлен­ня необхідності співпраці з усіма представниками нації і народностей, які проживають в Україні, з усіма народами світу, вміння знаходити консенсус у розмаїтті національних потреб та інтересів.

Досягнувши попередньої національної ідеї – державної незалежності, український дух спорожнів, що буває завжди після досягнення високої мети. Країна, як і будь-який орга­нізм, вимагає відпочинку. Ми стали незалежні. Але для чого? Яка місія України в цьому світі? З іншого боку, трива­ла відсутність наступної національної ідеї призвела до політичного паралічу та багаторічного тупцювання Украї­ни на одному місці.

Цікавою національною ідеєю є ідея нейтралітету України на зовнішньополітичній арені, яка в українському варіанті була реалізована Леонідом Кучмою у вигляді політики багатовекторності. Однак це своєрідний обманний нейтра­літет (і вашим, і нашим), він може існувати як суверенне право держави, але це подібне до зовнішньополітичної проституції. Приклади заможних і демократичних Швеції, Швейцарії та Австрії надихають на справжній, цілковитий нейтралітет. Є гарна ідея досягнення нашою країною еко­номічної конкурентоспроможності. Такі ідеї навряд чи заперечуватимуть будь-які суспільні прошарки. Однак при цьому відбувається підміна понять. Швеція, Швейцарія чи Австрія стали багатими, стабільними та демократичними не тому, що вони стали нейтральними. У світі є багато нейтральних держав, які не можуть похвалитися багатством чи демократією, і нейтральні вони саме через бідність, наприклад, Монголія, Непал або Чад.

Як зазначає американський політолог З. Бжезінський, якщо Україна виживе як незалежна держава, то їй варто було б стати частиною Центральної Європи, ніж Євразії і,

225


Відповідно, повністю долучитись до центральноєвропейсь­ких зв’язків із НАТО та Європейським Союзом. “Визнання Росією цих зв’язків, - зазначає З. Бжезінський, - визначало б у такому разі власне рішення Росії також стати правдивою частиною Європи. Відмова Росії дорівнювала б відкиненню нею Європи на користь відособленої “євразійської” тотож­ності та існування” [10], тобто конкуренція для України наразі має бути регіональною.

По-друге, через неповагу до прав людини в Україні не­минучі спроби поліпшити “конкурентоспроможність” країни за рахунок низьких заробітних плат, пенсій та іншо­го соціального забезпечення, рабовласницького ставлення до найманого персоналу, розграбування природних ресурсів України або девальвації національної валюти. Це є реальні­стю для наших провідних конкурентоспроможних підпри­ємств і не хотілося б бачити таку ганьбу в національних масштабах.

По-третє, конкурентоспроможність визначають за офі­ційними даними та опитуваннями керівників фірм, але керівники фірм - таланти лише в бізнесі. А де опитування людей з інших верств населення, думки громадян? Таким чином, конкурентоспроможність як національна ідея в сучасному стані прийнятна насамперед для бізнесменів, як і проблема конкурентоспроможності їхніх фірм. А пересіч­ним громадянам така конкурентоспроможність не зрозумі­ла, оскільки заробітна плата, пенсії, тривалість життя, охо­рона здоров’я, рівень освіти у ній є лише одним із багатьох індикаторів, а не основою. А головне - ідея конкурентосп­роможності не надихає і не здатна підіймати маси на боро­тьбу за поліпшення свого життя. Саме тому проти ідеї кон­курентоспроможності працює непогана ідея добробуту українського народу і кожного його громадянина [7]. Але й у ній фактично не проглядається боротьба з хабарництвом, алкоголізмом, наркоманією, проституцією, абортами, тор­гівлею людьми, зброєю, боротьба з епідеміями, СНІДом та туберкульозом, із сирітством, розлученнями, війною та забрудненням природи тощо, не видно духовності, освіти, єдності. М. Драгоманов підкреслював, що “… національна

226


Ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські... питання політичні, культурні, соціальні мають свої завдання, по крайній мірі, стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть бути тільки ґрунтом і формою варіацій” [4].

Реальне зростання ВВП України на 5-6% річних (що най­імовірніше) приведе до того, що до 2015 року головний показник конкурентоспроможності країни - рівень ВВП на душу населення (близько 1770 дол. у 2008 році) може зрости максимум до 3,5-4 тис. дол. Якщо порівняти, то у країнах єврозони цей показник навіть у 2005 році вже становив у середньому 32,7 тис. дол. З точки зору економіки та політи­ки ідея конкурентоспроможності стала б більш зрозумілою для суспільства, якби набула вигляду “Україна - член Ве­ликої вісімки”, точніше, тоді вже “Великої дев’ятки”. Чима­ло успішних країн (держави Скандинавії, Ірландія, Сінга­пур, Казахстан та інші) зробили конкурентоспроможність основною метою своєї економічної стратегії та реальної політики.

Після рішення УЕФА про проведення чемпіонату Європи з футболу 2012 року в Україні та Польщі (фінал - у м. Києві) тимчасовою національною ідеєю стала ідея Євро-2012. Однак, тільки тимчасовою.

Сьогодні є актуальною національна ідея, про втілення якої мріяв Тарас Шевченко, - “Україна без холопа та пана”, яка є українізованою версією національної ідеї Франції -“Свобода, рівність, братерство”.

Німеччина завжди підносилася і занепадала через ідею “Німеччина понад усе”. Сполучені Штати Америки мають симбіоз національних ідей, який допомагає їм у багатьох ситуаціях, - від “Суспільство рівних можливостей” та “У нас найкраще” для зовнішнього використання та похідної від них “американської мрії” - для внутрішнього спожи­вання, як можливість досягти всього самому, відбутися як особистість: мати власний будинок, дорогий автомобіль, велику родину, зробити стрімку кар’єру чи розпочати власну справу.

227


Велику силу мав дуалізм російської національної ідеї - зовнішня її складова “Росія (Москва) - третій Рим, а четвер­тому не бути” (на нашу думку, причина Другої світової полягала ще й у тому, що Радянський Союз, основу якого становила Росія, зайшов у конфлікт із національною ідеєю фашистської Німеччини, адже вона теж вважала себе третім Рейхом, тобто третьою Римською імперією,* А двох третіх Римів бути не могло) та внутрішня “Православ’я. Самодер­жавство. Народ”.

Україна зазнала утисків і від колишньої польської націо­нальної ідеї - “Польща - від моря (Балтійського) до моря (Чорного)”. Проте ця ідея дала поштовх для зміцнення аналогічної української національної ідеї, проголошеної Миколою Міхновським: “Самостійна Україна - від Сяну до Дону”, яка й нині лякає наших сусідів, які позбавили нас і Сяну, і Дону. Ця ідея досі жива у вірші П. Чубинського, перший куплет якого є Державним Гімном України.

Дуже потужною є давня ідея “Київ - другий Єрусалим”, яку розвинув на сучасному етапі у контексті російсько-українських відносин В. Пасічник [8]. У ній зазначається, що Україна підпорядковується не Москві, не Риму, не Конс­тантинополю, тим більше не Вашингтону, Брюсселю чи іншому володарю, а лише Ісусу Христу. М. Костомаров акцентував на тому, що “істинний Українець... повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога Ісуса Христа, царя і пана над небом і землею” [6]. Але, на наш погляд, в сучасних умовах ця ідея не може бути об’єднальною в Україні. По-перше, після десятиліть панування войовничого атеїзму існує чималий прошарок людей без віри у Бога. По-друге, навіть ті, хто вірує, в осно­вній масі підпорядковані закордонним релігійним центрам - Риму та Москві і є розколотими (у нас дві католицькі церк­ви і чотири православні), а над ідеєю українського правос­лав’я замислюється меншість віруючих. І Рим, і Москва не погодяться на ідею Києва-Єрусалима.

*

Нім. Reich - імперія, держава.

228


По-третє, ця ідея дещо суперечить Біблії, в якій сказано про новий Єрусалим під новим ім’ям, а не про другий Єрусалим: “Заради Сіону я не замовкну, Єрусалиму заради не втихну, аж докіль, мов світло, не засяє його спасіння, наче смолоскип, запалає. Тоді народи побачать твою спра­ведливість, усі царі – твою славу. І зватимуть тебе вже новим ім’ям, яке виречуть Господні уста” (Ісая, 62:1-2). В цьому є суттєва відмінність, адже другий – це може бути копія ста­рого з його проблемами, а новий – це цілком інакший. Тому, на нашу думку, національна ідея “Київ – другий Єрусалим” має звучати як “Київ – новий Єрусалим”.

По-четверте, зосередження на Києві для України вже має печальні наслідки у посиленні регіональних розривів, неви­правданій урбанізації, появі депресивних регіонів. У резуль­таті Київ, замість Єрусалима, перетворюється на Вавилон. Але ж Львів чи Донецьк, Тернопіль чи Луганськ теж мають право на нове життя. Отже, у цьому контексті більш доречною була б національна ідея “Україна – новий Єрусалим”.

Національна ідея збирання євреїв з усього світу заради відродження своєї держави (сіонізм) дала життя новому Ізраїлю. Непогано було б і українцям зібратися з усього світу для відродження свої держави. Для прикладу, ідея повернення росіян у Росію має вагому державну підтримку.

Національні ідеї старих європейських демократій тран­сформувалися у наднаціональну ідею об’єднаної Європи. Метою нового регіонального утворення є захист вищого рівня життя у країнах, недопущення збройних конфліктів усередині союзу, узгодження зовнішньої політики, проти­дія гегемонії США, Росії і Китаю, захист європейської куль­тури. Головною цінністю проголошуються права людини і демократія, але на практиці ця ідея веде до ізоляціонізму, особливо політичного, у міграційній, торговій та сільського­сподарській політиці Європейського Союзу, його ставлення до вступу до ЄС Туреччини та України.

Коли права і свободи громадян регламентує держава, значною є роль армії і поліції; для утримання націй і наро­дів у рамках єдиних правил визначаються також головні мова (державна), релігія і нація. Така концепція національних

229


Ідей характерна для імперій у період розпаду (Східна Рим­ська імперія, Китай, Японія, Росія, Великобританія). За новітніх часів концепція була випробувана в СРСР, але зазнала краху як занадто витратна.

Сьогодні спроби сформулювати національну ідею нової демократичної Росії чітко відтворюють добре відому фор­мулу “Православ’я. Самодержавство. Народність” у концеп­ції “Православ’я. Держава. Народність”. Навіть поверхне­вий аналіз цієї національної ідеї свідчить про те, що народ чомусь знаходиться на останньому місті, а державі доручена роль посередника між Богом та людьми.

В часи становлення Народного Руху, намагаючи сконсо­лідувати все населення України навколо державницької ідеї, рухівці сконцентрували у фразі “Хочемо такої України, в якій росіянин житиме краще, ніж у Москві, а єврей - як у Єрусалимі” національну ідею. Парадокс цієї ідеї у тому, що саме про українців в ній - ані слова.

Передвиборча програма Блоку Юлії Тимошенко на дос­трокових парламентських виборах 2007 р. “Український прорив: до справедливої і конкурентоспроможної країни” мала навіть перший розділ під назвою “Національна ідея. Духовність. Культура”. У ньому сказано, що новою україн­ською національною ідеєю стане будівництво для себе та світу найкращої, найоптимальнішої системи суспільного життя, яка дасть кожній людині відчуття справедливості, гармонії, захищеності та відкритості всіх її омріяних мож­ливостей. Тобто терміна “національна ідея” так і не було сформульовано, а передбачено тільки, що Україна буде побудована на принципах солідаризму. Як не дивно, але програма не містить посилань на релігійні постулати, де ці принципи сформульовані тисячі років тому. Крім того, відвертий солідаризм у нас завжди перетворюється на зрів­нялівку і тоталітаризм.

На основі цієї програми була сформульована Програма діяльності Кабінету Міністрів України під керівництвом Ю. Тимошенко “Український прорив: для людей, а не полі­тиків” [3]. Однак згадують урядовці про національну ідею лише в преамбулі: “Програма побудована на принципах

230


Утвердження об’єднувальної національної ідеї, патріотизму, чесності та відкритості політичних процесів, професіоналі­зму та ефективності у прийнятті рішень і ґрунтується на положеннях програми Президента України В. Ющенка “10 кроків назустріч людям” і виборчих програм блоків полі­тичних партій, що утворили Коаліцію демократичних сил у Верховній Раді України VI скликання”. Тим самим про­грама діяльності, яка лише єдиний раз говорить про утвер­дження об’єднувальної національної ідеї, але зовсім її не утверджує та не формулює, фактично нівелює сама себе.

На жаль, внутрішньою українською “національною ідеєю” у нас досі є сумнозвісна “моя хата скраю”, а ще гірше, що в суспільстві часто панує побажання, “щоб у сусіда корова здохла”. Влучно сказав В’ячеслав Чорновіл: “Під акомпане­мент розмов про національну ідею в Україні править свій бал зденаціоналізована личина обездуховленого міщанина й розжирілого скоробагатька” [9]. А зовнішньої національ­ної ідеї як такої немає, точніше, державу ми реалізували, але не таку, як треба було. Наша держава чимось схожа на наші автомобілі: ніби є, проте або не їдуть, або не хочеться їхати.

Висновки. Підбиваючи підсумки вищевикладеного, авто­ри пропонують зробити наступні висновки.

Сучасна національна ідея (як черговий пункт у “дорож­ній карті” утвердження України як незалежної країни) має бути проголошена провідними політичними силами і підтримана на державному рівні. Якщо ж немає конкретно сформульованої національної ідеї, то немає й мети, і дер­жава змушена блукати у своєму розвитку.

Національною ідеєю сьогодення повинна стати ідея єдності української нації та демократизації українського суспільства. Вона має стати осердям національної ідеології.

Загальнодержавним ідейним імперативом повинна стати оновлена ідеологія національних інтересів і демократичних цінностей. Це має бути черговий (вищий) виток національ­но-демократичних пріоритетів, завдяки яким у 1991 році була відновлена Українська держава. Соціальні, ліберальні

231


Та інші ідеології будуть лише підкріплювати і живити цю базову, інтегральну ідеологію.

Українська громадсько-політична та інтелектуально-культурна еліта повинна сформувати концепцію націона­льних інтересів як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.

На основі концепції національних інтересів має бути ро­зроблена стратегія державного розвитку України і за­тверджена консенсусним рішенням громадсько-політичних сил.

1. Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2005 році” // Урядовий кур’єр. – 2005. – 12 грудня. – № 188.

2. Стратегія національної безпеки України. Затверджена Указом Пре­зидента України від 12 лютого 2007 р. №105/2007.

3. “Про затвердження Програми діяльності Кабінету Міністрів Украї­ни “Український прорив: для людей, а не політиків”. Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 16.01.2008 р. №14.

4. Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу / М. П. Драгоманов. Вибране. – К., 1991. – С. 483.

5. Забужко О. С. Філософія національної ідеї: Етнонаціональний розви­ток України / О. С. Забужко. – К., 1993. – С. 289.

6. Костомаров М. Книга буття українського народу / М. Костомаров // Вивід прав України. – Львів, 1991. – С. 50–58.

7. Котерлін Р. Про українську національну ідею / Р. Котерлін // Дзер­кало тижня. – 2004. – 10–16 липня. – № 27.

8. Пасічник В. М. Національна ідея в контексті українсько-російських відносин: Монографія / В. М. Пасічник - Львів: СПОЛОМ, 2007. – 182 с.

9. Чорновіл В. Україна в пошуку національної ідеї / В. Чорновіл // День. – 1998. – 12 січня. – №31.

10. Бжезинский З. Великая шахматная доска / З. Бжезинский. – М.: Меж-дунар. отношения, 1998. – 256 с. – С. 121–122.

Надійшла до редколегії 05.09.2009.

232


УДК 94:327.791(47+57)

Похожие статьи