Головна Військова справа Військово-науковий вісник ДО ІСТОРІЇ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЯДЕРНОЇ ПРОГРАМИ ІСЛАМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ІРАН
joomla
ДО ІСТОРІЇ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЯДЕРНОЇ ПРОГРАМИ ІСЛАМСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ІРАН
Військова справа - Військово-науковий вісник

БУРАКОВ Ю. В., САРАНЮК Н. В.*

Досліджується проблема історії виникнення та розвитку ядерної про­грами Ісламської Республіки Іран. Розглядаються питання історії ство­рення іранської ядерної енергетики, участь і співпраця із зарубіжними країнами. Аналізуються зовнішньополітичні обставини, що сприяли розвитку іранської ядерної програми.

Ключові слова: іранська ядерна програма, атомна енергетика, міжна­родні відносини, ядерна безпека.

Исследуется проблема истории возникновения и развития ядерной программы Исламской Республики Иран. Рассматриваются вопросы истории создания иранской ядерной энергетики, участие и сотрудниче­ство с зарубежными странами. Анализируются внешнеполитические обстоятельства, которые сопутствовали развитию иранской ядерной программы.

Ключевые Слова: иранская ядерная программа, атомная энергетика, международные отношения, ядерная безопасность.

The problem of arising and development of nuclear program of Islamic Republic of Iran is investigated. The following questions are considered the history of iranian nuclear energy development, participating and cooperation of foreign countries, turn of Tehran government to nuclear weapon developing, and foreign political factors contributing to iranian weapon development are analyzed.

Key words: iranian nuclear program, nuclear energy, international relations, nuclear security.

Постановка та актуальність проблеми. Розвиток ситуації на Близькому та Середньому Сході, й зокрема навколо іранської ядерної програми, останні роки залишається однією із головних міжнародних новин. Відомо, що Іран постійно підтримує курс на жорстку конфронтацію із США

*Бураков Юрій Васильович, кандидат історичних наук, доцент, старший науковий співробітник, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

Саранюк Ніна Валентинівна, науковий співробітник, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

© Ю. В. Бураков, Н. В. Саранюк, 2009

15


Та нещодавно наголосив на необхідності “стерти Ізраїль з політичної карти світу”. На багатьох політичних форумах, зустрічах лідерів великих держав обговорюються наміри та дії Ісламської Республіки Іран (ІРІ), спрямовані на створення замкненого ядерного паливного циклу (ЯПЦ), а також реакцію на це окремих держав та міжнародної спільноти. Численні міжнародні експерти аргументовано доводять, що Тегеран стоїть на порозі створення ядерного арсеналу. Так, 14 грудня 2009 р. британська газета “The Times” пові­домила, що Тегеран завершує випробування ключового компоненту, необхідного для створення атомної бомби. Газета посилається на секретні документи, отримані від анонімного джерела. Йдеться про завершення чотириріч­ного плану з тестування іранського нейтронного детонато­ра, який запускає ланцюгову реакцію вибуху [1]. Поява іранської ядерної зброї не лише призведе до непередбачу-ваної ситуації глобального характеру, що стосується стану і можливої зміни геополітичної обстановки в регіоні Близь­кого та Середнього Сходу, а й матиме наслідки для всієї світової політики. Ця обставина багато в чому зумовлює актуальність винесеної у заголовок проблеми.

При усій багатоманітності аспектів вивчення історії ви­никнення та розвитку іранської ядерної програми (ІЯП) в історичній та політологічній літературі переважає аналіз внутрішніх процесів, які впливають на стан та перспективи розвитку ядерної програми Ірану, і меншою мірою - ви­вчаються міжнародні відносини, що призвели до появи цього явища.

Мета цього дослідження - Висвітити історію виникнення та розвитку ІЯП, проаналізувати міжнародні чинники, які вплинули на появу цієї проблеми. Дослідження базується на комплексі матеріалів, які включають документи та резо­люції міжнародних організацій, насамперед - ООН і МАГАТЕ, які суттєво впливають на розвиток ІЯП. Докумен­ти міжнародних організацій публікуються, як правило, на офіційних сайтах цих організацій. Вагомою групою джерел виступають заяви, публічні виступи, статті, а також інтерв’ю державних діячів.

16


Проблема виникнення та розвитку ІЯП привертає увагу багатьох наукових центрів ближнього зарубіжжя, зокрема російських - Інституту сходознавства РАН, Інституту ви­вчення Ізраїлю та Близького Сходу, Московського центру Карнегі та інших. Російських дослідників здебільшого цікавить ІЯП у контексті російсько-іранських відносин (А. Арабатов, В. Лата, В. Сажин, І. Сафранчук, А. Хлопаков та ін.). Дослідники дальнього зарубіжжя здебільшого ви­вчають питання військового компонента іранської ядерної програми (Г. Сеймур, Р. Айнхорн, І. Валерштайн, Дж. Перковіч та ін.). Серед вітчизняних аналітиків слід відзначити роботи М. Кушніра, Н. Сіновець, Д. Кузьменка. Загалом можна констатувати: на історію зародження ІЯП недостатньо звертається уваги, що певною мірою спотво­рює причини виникнення та розвитку проблеми.

Історію ІЯП не можна відокремлювати від загального ро­звитку атомної енергетики. Як відомо, із пуском 27 червня 1954 р. першої у світі атомної електростанції (АЕС) у м. Обнінску (СРСР) розпочалася історія світової ядерної енергетики. До цього енергія атомного ядра використову­валася, переважно, з воєнною метою. Введення в експлуата­цію першої АЕС ознаменувало відкриття нового напрямку в енергетиці, який отримав визнання на 1-й Міжнародній науково-технічній конференції з мирного використання атомної енергії (серпень 1955 р., Женева). На Заході перша АЕС промислового призначення була введена в експлуата­цію в 1956 р. у Колдер-Холлі (Великобританія), а наступно­го року - в Шиппінгорті (США). У 1957 р. було засновано Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) з метою сприяння широкому використанню ядерної енергетики у мирних цілях. Важливим завданням цієї міжнародної орга­нізації було забезпечення безпеки при використанні атом­ної енергії [2].

У тому ж 1957 році була підписана угода між шахиншах­ським урядом Ірану та США про співробітництво у мирно­му використанні атомної енергії в рамках американської програми “Атом для миру”. Ця програма пропонувала допомогу з боку США у розвитку мирної ядерної енергетики

17


У вигляді постачання устаткування та підготовки спеціаліс-тів-ядерників в обмін на право моніторингу та інспекту­вання об’єктів ядерної енергетики. Проте у 50-60-х роках ХХ ст. Іран перебував у важкому економічному становищі, рівень розвитку держави не дозволяв зайнятися перспектив­ними проектами. Все змінилося на зламі 60-70-х рр. у ході проведення широкої програми модернізації, яка отримала назву “біла, шахська революція” в Ірані.

У 1974 р. була прийнята програма диверсифікації енер­гетичної бази, пріоритетним напрямом якої було визначе­но розвиток атомної енергетики. Це зумовлено результата­ми оцінки національних запасів нафти (близько 17 млрд тонн) та прогнозом видобутку нафти (вітчизняні родовища мали бути вичерпані до 2042 р.). Програмою передбачалося побудувати 23 атомних реактори загальною потужністю понад 20 Мвт [3]. Паливо планувалося закупляти у ФРН, Франції та США. У подальшому передбачалося власне виробництво палива для ядерних реакторів на основі розвіданих уранових родовищ. У 1985 р. був розвіданий урановий рудник Саганд (у 100 км від м. Єзд) [4].

Значна кількість іранських спеціалістів отримала освіту і відповідну підготовку в галузі ядерної фізики у США, Ве­ликобританії, Бельгії, ФРН, Італії, Франції, Швейцарії. В якості головних партнерів із розбудови ядерної енергетики розглядалися ФРН, Франція та США.

У 1974 р. Іран підписав угоду із західнонімецькою фірмою “Kraftwerk Union” (KWU) про будівництво двох ядерних реак­торів PWR (Pressured Water Reactor) потужністю 1300 Мвт на півдні країни, поблизу м. Бушер на березі Перської затоки.

Антишахська ісламська революція 1978-1979 рр., а піз­ніше ірако-іранська восьмирічна війна, яка розпочалася у 1980 р., внесла корективи і на певний час відклала втілення іранської ядерної програми у життя. Ірако-іранська війна, найдовша в історії ХХ ст., призвела до загибелі мільйона людей, позбавила даху над головою 4 млн осіб, матеріальні втрати сторін склали близько 600 млрд дол. США [5, 126]. Під час ірако-іранської війни об’єкти будівництва АЕС в Бушері декілька разів бомбардувала іракська авіація.

18


У середині 1980-х років духовні лідери ісламістського Ірану повернулися до проблем ядерної енергетики та ство­рення ядерної зброї. Виникнення ідеї створення ядерної зброї та її активне впровадження багато аналітиків пов’язують із застосуванням Іраком хімічної зброї проти іранських військ. Використання зброї масового знищення в ході ірако-іранської війни не знайшло широких відгуків протесту у світі. Це спонукало Іран активно розробляти проект створення власної атомної бомби.

У зв’язку із загостренням відносин із Заходом, з антиаме-риканською та антирадянською риторикою духовних ліде­рів нового режиму, Тегеран змушений був в основному спиратися на власні сили. Після відродження ядерних досліджень, вирішуючи питання забезпечення країни від­повідними фахівцями, керівництво ІРІ сконцентрувало свою увагу на двох напрямках: повернення фахівців, які виїхали за кордон, і підготовку нових молодих іранських спеціалістів у закордонних вузах і науково-дослідницьких установах [6, 5–6].

І все ж без співробітництва з іншими державами Іран не зміг би реалізувати не тільки військову, але й мирну ядерну програму. У другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр. певний інтерес до проблем Ірану виявила Аргентина. Інте­рес цей виявився, зокрема, у постачаннях ядерного палива й сердечника (ядра) для реактора у Тегеранський універси­тет на суму в 5,5 млн дол. Аргентина також погодилася прийняти на навчання в Інститут ядерних досліджень іранських технічних фахівців.

Зробила свій невеликий внесок у розвиток ІЯП і Швей­царія. Швейцарські компанії у 1991 р. забезпечили ІРІ тех­нологіями створення газових центрифуг. Крім того, в 1993 р. іранці закупили у швейцарських фірм “Agie” і “Charmiues technologies” електричні розрядники. Ці при­лади використовуються для різання важких металів, а також можуть застосовуватися для створення газових центрифуг і виробництва компонентів ядерної зброї [7, 310].

Також Іран домовився про співробітництво з Іспанією. У 1990 р. Іран підписав з Іспанією протокол про завершення

19


Робіт на Бушерській АЕС і поставки ядерного палива. Спів­робітництво з Іспанією було припинено під тиском США [8, 8].

Активно проводили наукові розробки щодо створення власної ядерної бомби Пакистан та Індія. У 1987 р. Іран і Пакистан домовилися про співпрацю в галузі центрифуга­льного збагачення урану. З 1989 р. почалися таємні постав­ки компонентів центрифуг і пов’язаної з ними технічної документації в Іран, які тривали, за даними МАГАТЕ, до 1996 р. [9]. Сприяння з боку Пакистану дозволило Ірану отримати детальні креслення компонентів центрифуг та їх зборки, специфікації для виробництва компонентів центрифуг і центрифугальних зборок, технічну докумен­тацію про виробничі можливості центрифуг. У січні 2004 р. був звільнений від обов’язків радника прем’єр-міністра Пакистану із ядерних програм Абдул Кадир Хан - “батько” пакистанської атомної бомби, який визнав, що передавав ядерні технології Ірану, Лівії та КНДР [9].

Різко критикуючи комуністичну ідеологію, іранські лі­дери прагнули до співробітництва в ядерній сфері із кому­ністичними державами - КНДР та КНР. Відносини між ІРІ та КНДР покращились у другій половині 1980-х рр. Це торкнулося в першу чергу сфери військового ракетно-ядерного співробітництва. У січні 1990 р. між Іраном і Пів­нічною Кореєю було підписано угоду про наукове співро­бітництво в ядерній галузі та передачу військової технології звичайного призначення. При цьому Північна Корея неод­норазово заявляла про те, що ядерне співробітництво з Іраном ведеться винятково у мирних цілях. Північна Корея сприяла Ірану в будівництві й доставці мініатюрного нейт­ронного реактора. Пуск реактора відбувся 1 червня 1994 р. 21 лютого 1993 р. Іран і Північна Корея підписали контракт щодо поставки двох реакторів потужністю 300 Мвт кожний. У вересні 1995 р. Північна Корея ухвалила рішення про денонсацію контракту з політичних і економічних причин [10, 27]. Можна припустити, що денонсація контракту була обумовлена активізацією діалогу між КНДР і США. Останні обіцяли КНДР економічну допомогу у випадку припинення розробки ядерної зброї. Скоріше за все, між США і КНДР

20


Була досягнута також домовленість про припинення вище­згаданої угоди з Ісламською Республікою Іран.

Після падіння шахського режиму значно пожвавилися відносини між ІРІ та КНР, адже ісламська влада стала опо­нентом встановлення американської і радянської гегемонії у стратегічно важливих регіонах Близького Сходу і Персь­кої затоки. Протокол про співробітництво між Китаєм і Іраном в галузі атомної енергетики був підписаний у вере­сні 1992 р. під час офіційного візиту президента ІРІ Хашемі-Рафсанджані до Пекіна. За угодою Китай передав в Ісфа-ханський центр ядерних досліджень устаткування й ядерні установки для науково-дослідницької роботи. У лютому 1993 р. Китай і Іран підписали угоду про побудову двох 300-мегаватних ядерних реакторів на території ІРІ [3, 8].

У середині 90-х рр., з подальшим збільшенням темпів росту китайської економіки і покращенням китайсько-американських економічних відносин, Китай усе більше почав прислухатися до вимог США, спрямованих на згор­тання співпраці з Іраном у ядерній і ракетній галузях. У жовтні 1997 р. ірано-китайське співробітництво в галузі ядерної енергетики обговорювалося під час переговорів керівників США і КНР. Лідер Китаю погодився на пропо­зицію США припинити участь у реалізації ядерної програ­ми Ірану, у відповідь США зняли обмеження зі своїх фірм на продаж КНР технологій, необхідних для вдосконалю­вання ядерної інфраструктури країни [11, 70].

Практично повне згортання ірано-китайського співробі­тництва в галузі ядерних технологій припадає на 1997-98 рр. Зауважимо, що припинення співробітництва торк­нулося винятково ядерної сфери. Загалом відносини між ІРІ й КНР збереглися на досить високому рівні, тому що складові цих відносин особливо важливі для обох сторін.

Згортання ядерних контактів із КНР у цей час компенсу­валося налагодженням активної співпраці з одним із лідерів у сфері ядерних технологій - Росією. Довгострокова про­грама торгово-економічного й науково-технічного співро­бітництва між СРСР і ІРІ, підписана у 1989 р. М. Горбачовим і А. Хашемі-Рафсанджані, заклала основи розвитку двосторонніх

21


Відносин - спочатку радянсько-іранських, а потім і російсь­ко-іранських. Ця угода, крім всього іншого, припускала співробітництво двох країн у галузі атомної енергетики [8, 8].

У серпні 1992 р. між Ісламською Республікою Іран і Ро­сійською Федерацією була підписана угода “Про викорис­тання ядерної енергії у мирних цілях” [8, 9]. У наступні роки одержали реалізацію два напрямки співробітництва, зафіксовані в Угоді: будівництво та експлуатація енергети­чних реакторів і навчання іранського персоналу [12].

Головна увага сторонами приділялася будівництву АЕС в Ірані. Положення контракту про завершення будівництва першого енергоблока АЕС у Бушері були погоджені на­прикінці вересня 1994 р. За контрактом Росія одержала замовлення на добудову АЕС у Бушері та установку росій­ського реактора ВВЕР-1000 потужністю 1000 Мвт. Вартість будівництва тільки першого ядерного енергоблока Бушер-ської АЕС оцінювалася приблизно до 1 млрд дол. США. Передбачалося, що в майбутньому Росія зможе доставити в Іран ще три реактори. Один - 1000 Мвт і два - по 440 Мвт кожний. У серпні 1995 р. між російською та іранською сто­ронами було досягнуто згоди про поставки російського ядерного палива для іранської АЕС у Бушері в період 2001-2011 рр. на суму 30 млн дол. США щорічно [3, 10]. Проте ядерне паливо в Іран так і не надійшло, що спочатку було викликано двома обставинами: відмовою Ірану підписати протокол про повернення відпрацьованого ядерного пали­ва назад у Росію й затримкою у завершенні будівництва самої АЕС. Нагадаємо, що російська сторона на момент підписання угоди про будівництво Бушерської АЕС зо­бов’язалася здати перший енергоблок через 55 місяців після початку будівництва. Через різні обставини дата пуску значно відсунулася: наприкінці 2009 р. проходять випробу­вання окремих вузлів.

Слід зазначити, що співробітництво ІРІ із зарубіжними державами проходило виключно у рамках мирного вико­ристання атому. Прямих доказів використання компонентів ядерної енергетики для створення атомної бомби Іраном немає. Мабуть, варто погодитись із думкою завідуючого

22


Аналітичним відділом Інституту політичного воєнного аналізу О. Храмчихіним, що “всі дані про іранську ядерну програму є загалом оцінками лише експертів й не більше того. З іншого боку, немає жодних сумнівів, що Іран прагне створити ядерну зброю. Наслідки: він, очевидно, її ство­рить, якщо тільки Ізраїль не нанесе по ньому удар. Цілком вірогідно, що він це зробить” [1].

Однією із особливостей ядерної програми Ірану є те, що багато країн на різних етапах її реалізації були залучені до цієї програми. Цей факт своєю чергою знижує ймовірність повноцінного контролю ІРІ з боку міжнародного співтова­риства щодо дотримання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Коли 1970 р. ДНЯЗ набув чинності, він був спрямований на обмеження кількості держав, які мають ядерну зброю, до п’яти (США, СРСР, Велика Брита­нія, Франція та Китай). Загалом, Договір виявився успіш­ним. Чимало людей, зокрема й президент Джон Кеннеді, вважали у 60-х роках, що до сьогодні з’являться десятки країн із ядерною зброєю та існуватиме висока ймовірність її використання. На щастя, цього не сталося.

З 1970 р. три держави, які ніколи не підписували угоди, отримали ядерну зброю (Індія, Ізраїль і Пакистан). Крім того, Північна Корея порушила свої зобов’язання за дого­вором і здійснила вибух двох пробних зразків. Програма Ірану щодо ядерної зброї сьогодні викликає нові побою­вання того, що глобальний режим непоширення може бути порушений. За такої кількості держав, з якими Іран у різні періоди своєї історії співпрацював у галузі ядерної енерге­тики і в яких купував озброєння й технології, немає упев­неності, що якась із цих країн не надала Ірану технологій, які можна застосовувати у військовій ядерній програмі.

Мабуть, ні у кого не може викликати сумніву та обста­вина, що зусилля США з нейтралізації ядерних амбіцій Ірану стали основним фокусом американської політики не­розповсюдження протягом десятиліть [13, 201]. Про те, що ця політика США викликана більшою мірою геополітичними міркуваннями, ніж ідеєю не допустити поширення ядерної зброї, свідчить хоча б той факт, що поза рамками такої

23


“турботи” фактично залишається великий регіональний сусід ІРІ - Пакистан, який у 1998 р. услід за Індією провів випробування своєї ядерної зброї, остаточно нуклеризува-вши регіон Південної Азії, названий у свій час Б. Клінтоном “найнебезпечнішим місцем на Землі” [14, 39].

Висновки. Застосування Іраком хімічної зброї проти Ірану під час війни 1980-х років не зустріло одностайного осуду та протидії великих держав та світової спільноти, що з боку Заходу пояснювалося ворожим ставленням до іранського режиму. Для Тегерана це послужило серйозним імпульсом щодо розвитку ядерних технологій подвійного призначен­ня, що користується широкою підтримкою всього народу.

Серед причин прагнення Ірану до володіння передови­ми атомними технологіями слід відзначити історичний досвід, пов’язаний із військовими операціями НАТО і США недавніх років. Іранське керівництво добре засвоїло уроки Югославії та Іраку, де за відсутності засобів ядерного стри­мування були замінені неугодні політичні режими. Водно­час у Північній Кореї не менш одіозний для Заходу режим зберіг своє становище, створивши спочатку віртуальний, а потім і реальний стримувальний засіб у вигляді декількох ядерних вибухових пристроїв. Іран зараз, як і в часи шаха, розглядає розвиток атомних технологій не тільки як засіб стримування, але й як елемент національного престижу та атрибут регіонального гегемонізму на Близькому та Серед­ньому Сході, а в перспективі, можливо, - лідерства в усьому ісламському світі. Унікальна можливість різко поліпшити ситуацію навколо Ірану (що, імовірно, позначилося б і на ядерній програмі Ірану) була упущена Вашингтоном в кінці 2001 р. і на початку 2002 р. Тоді помірний іранський уряд надав серйозну допомогу операціям антитерористич-ної коаліції в Афганістані і неодноразово подавав сигнали про прагнення нормалізувати відносини із США, але вони не були почуті Вашингтоном.

Нещодавнє оголошення про секретну лабораторію із збагачення урану, розташовану на одній із військових баз Ірану, загострило зусилля президента США Барака Обами поставити питання про непоширення ядерної зброї на

24


Перше місце на світовому порядку денному. У вересні 2009 р. як в ООН, так і на саміті G-20 у Піттсбургу, чимало країн висловили свою згоду працювати над ядерною про­грамою Обами. Однак у розпал цих зустрічей відкрився факт секретного будівництва Іраном другої секретної ла­бораторії зі збагачення урану, що має відповідний для створення бомби потенціал для виробництва урану. На початку жовтня 2009 р. іранські чиновники зустрілися в Женеві з парламентаріями Ради Безпеки ООН (плюс Німеч­чина) та домовилися про те, щоб МАГАТЕ отримало мож­ливості інспектувати цей секретний завод [15]. Крім того, іранці заявили, що вони експортуватимуть свій наявний низькозбагачений уран для його подальшого збагачення до рівня ядерного палива за межі Ірану. Якщо ці заходи будуть вжиті, це будуть важливі кроки. Існує широко поширене побоювання того, що Іран відмовиться від Договору про непоширення ядерної зброї і використає свої лабораторії зі збагачення урану для створення ядерної зброї. Якщо це станеться, ми станемо свідками небувалого загострення міжнародної ситуації у регіоні.

1. Режим доступу: Http://www. russia. ru/video/news_9018/.

2. Режим доступу: http: / / atomas. ru/ histori. html.

3. Хлопков А. Иранская ядерная программа в российско-американских отношениях / А. Хлопков // Научные записки Центра политичес­ких исследований в России. - 2001. - № 18. - С. 5.

4. Задонский СМ. Разведка урановых месторождений в Иране / СМ. Задонский. - Режим доступу: Www. Iimes. ru/rus/ stat/2009/05-08-09b. htm.

5. Ниязматов Ш. А. Ирано-иракский конфликт. Исторический очерк / Ш. А. Ниязматов. - М: Наука, 1989. - 176 с.

6. Агаев С. Л. Иран между прошлым и будущим. События. Люди. Идеи / СЛ. Агаев. - М.: Политиздат, 1987. - 319 с.

7. Кушнір М. О. Проблемні країни регіону та міжнародна безпека. Іран­ський чинник у міжнародній політиці / М. О. Кушнір Близький Схід: міжнародна політика, регіональні відносини та перспективи для України / [За ред. Б. Парахонського]. - К.: Фоліант, 2008. - 457 с

8. Сафранчук И. Ядерные и ракетные программы Ирана и безопасность России: рамки российско-иранского сотрудничества / И. Сафранчук // Ядерний контроль: Научные записки ПИР-Центра. - 1998. - № 8.

9. A. Q. Khan & Iran. Weapons of Mass Destruction. - Режим доступу: Global Security. org. http: //www. Globalsecurity. org /wmd/world/iran/khan-iran. htm.

25


10. Пикаев А. А. Иранский ядерный пазл / А. А. Пикаев. - М.: Междуна­родная жизнь, 2008.

11. Юлдашева Г. И. Ирано-американские отношения: история и совре­менность / Г. И. Юлдашева //США-Канада - М.: Наука, 2008. -№ 3(459). - 219 с.

12. Михайлов В. Н. Домыслы и факты о сотрудничества России и Ирана в области мирного использования атомной энергии / В. Н. Михайлов. - Режим доступу: Http://www. iss. niiit. ru/70/art-047.htm.

13. Сіновець Н. О. Близькосхідна політика США, ЄС та РФ. Взаємодія та конкуренція / НО. Сіновець // Близький Схід: міжнародна політи­ка, регіональні відносини та перспективи для України / [За ред. Б. Парахонського]. - К: Фоліант, 2008. - 457 с

14. Режим доступу: Programme for promoting Nuclear Non-proliferation and Newsbrief // http: // Www. ppnn. Soton. ac. uk/nb52.pdf.

15. Най-мол. Дж. С. Ядерна програма Обами / Дж. С. Най-мол. - Ре­жим доступу: //http://ukrslovo. net/ Tuesday, December 15, 2009.

Надійшла до редколегії 25.10.2009.

26


УДК 970(73)“1901/1909”:323+327

Похожие статьи