Головна Військова справа Військово-науковий вісник ГОЛОДОМОР В УКРАЇНСЬКІЙ СРР 1932–1933 рр. ТА РЕАКЦІЯ НА НЬОГО УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ МІЖВОЄННОЇ ПОЛЬЩІ
joomla
ГОЛОДОМОР В УКРАЇНСЬКІЙ СРР 1932–1933 рр. ТА РЕАКЦІЯ НА НЬОГО УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ МІЖВОЄННОЇ ПОЛЬЩІ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ГЕТЬМАНЧУК М. П.*У статті на основі архівних матеріалів і наукових публікацій висвіт­лено ставлення українського населення міжвоєнної Польщі до подій Голодомору 1932–1933 рр.

Ключові слова: Голодомор 1932–1933 рр., Українська СРР, Радянський Союз, Польща, Західна Україна, радянсько-польські відносини.

Постановка проблеми та її актуальність. Для українського народу голод 1932–1933 рр. назавжди залишився найстра-хітливішою сторінкою його минулого. У Радянському Союзі правду про причини і небачений масштаб цього злочину старанно приховували. Замовчування правди, перекручу­вання фактів, тиск на уряди суверенних держав, доміну­вання вузькополітичних інтересів над загальнолюдськими цінностями стали головною причиною того, що на захист голодуючого народу в Українській СРР виступали лише прості люди, релігійні й громадські організації, окремі політичні діячі, але не тогочасне світове співтовариство, його уряди та парламенти. Режим зберігав мовчання про голодомор, який радянська преса не згадувала жодним словом. Натомість вона описувала голод у Польщі та Чехословаччині [1, 103].

Метою автора Було дослідити сприйняття українським населенням міжвоєнної Польщі подій Голодомору як останнього епізоду протистояння, яке почалось у 1932– 33 рр. між більшовицьким режимом і селянством.

За умовами Ризького договору 1921 р. до Польщі відійш­ло 130 тис. кв. км західноукраїнських земель із населенням понад 10 млн. осіб (майже 30% населення Польської держа-

*Гетьманчук Микола Петрович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри філософії і політології Львівського державного університету внутрішніх справ, м. Львів.

© Гетьманчук М. П., 2010

123


Ви). Особливість ситуації полягала в тому, що західні украї­нці опинилися у складі Польщі всупереч своїй волі, а тому Польська держава для них поставала як загарбник. Крім того, політика Польщі щодо українців характеризувалася невизначеністю, несправедливими дискримінаційними заходами. Тому в 20-х роках значна частина західноукраїн­ської інтелігенції із симпатією сприймала офіційно прого­лошену урядом УСРР у 1923 р. політику “українізації” і спричинений нею розвиток національної культури поряд із НЕПом в економіці. До 1925 р. близько 50 тис. галичан брали участь у розбудові економіки й культури республіки [2, 159].

Ситуація почала змінюватися з середини 20-х років, коли ЦК КП(б)У прийняв рішення відмовитися від прийому галичан на території УСРР. Мотиви такого рішення були викладені у листі ЦК КП(б)У від 20 березня 1924 р. до мос­ковського ЦК РКП(б): “Наплив політемігрантів із Галичини, Польщі, Чехо-Словаччини й особливо завдяки польському терору із Західної України посилюється. Наша комуністич­на преса у Польщі, Чехословаччині змальовує економічне становище УСРР як процвітання країни… Це почасти посилює потяг до нас політеміграції. Але коли політемігранти стикаються з нашою дійсністю й порівнюють із інформацією комуністичної преси у себе на батьківщині, то глибоко роз­чаровуються” [3, ф. 1, оп. 16, спр. 1, арк. 5]. Рішенням ЦК ВКП(б) у 1930 р. матеріальна підтримка українських уста­нов і організацій за межами СРСР була припинена.

Психологічний злам, який стався на початку 30-х років у ставленні західноукраїнської громадськості до СРСР, зводив нанівець зусилля Москви. Особливо вражаюче на населення Західної України вплинув голод 1932–1933 рр. в Радянській Україні [4, ф. 7, оп. 4, спр. 265–266; ф. 110, оп. 3, спр. 1563, 1570]. Інформацію про справжній стан справ в українському селі періоду колективізації повідомляли вті­качі з УСРР, які сотнями переходили кордон з Польщею. Частину втікачів представники польської влади після допи­тів відправляли назад. Щоб запобігти таким випадкам, радянське керівництво збільшувало кількість військ на кордоні з Польщею і почало надавати допомогу продоволь­ством мешканцям прикордонних районів УСРР [3, ф. 1,

124


Оп. 16, спр. 9, арк. 174]. Преса Західної України друкувала численні свідчення очевидців цієї трагедії [8]. Необхідно відзначити і той факт, що в Західній Україні у 1933–1934 рр. діяло 31 українське видавництво, в Чехословаччині – 30, Австрії – 10, Німеччині – 7, тоді як в УСРР – лише 19 [5, ф. 4465, оп. 1, спр. 372, арк. 1–7].

Відома західноукраїнська громадська і політична діячка, єдина жінка – сенатор польського сейму М. Рудницька у цей період зазначала: “Уже протягом цілого 1932 р. ходили у Львові вперті чутки, що на підсовєтській Україні – голод. Але ніхто, мабуть, тоді ще не усвідомлював, наскільки ситу­ація серйозна й загрозлива. Щойно вістка про самогубство Скрипника стала для всіх доказом, що за Збручем твориться щось несамовите, і власне ця вістка спонукала до активного виступу українську поцейбічну суспільність в обороні загроженого життя українського народу” [6, 405–406]. Спра­вді, смерть М. Скрипника 7 липня 1933 р. приголомшила громадськість Західної України. Особливо абсурдними виглядали звинувачення більшовицького керівництва на його адресу: намагання прийняти в партію Л. Курбаса, завезти в УСРР 1500 учителів із Західної України, яких “го­тував надіслати міжнародний імперіалізм” тощо [7, 87–88].

Внаслідок репресій і голоду в УСРР стрімко звужувалося коло радянофілів у Західній Україні, члени КПЗУ залиша­ли лави партії. Чисельність КПЗУ протягом незначного часу зменшилася до 2600 осіб [8, 36]. Арешти в УСРР керів­ників КПЗУ деморалізували організацію. У цьому контексті варто вказати й на те, що з 1933 р. по 1938 р. кількісний склад КП(б)У скоротився на 2681 особу, тобто майже напо­ловину. Великий розголос у Західній Україні мало самогуб­ство секретаря радянського консульства у Львові М. Стронського, колишнього старшини українських січо­вих стрільців та УГА [9, 302]. Причини його смерті 3 серпня 1933 р. широко обговорювали в українській пресі. У львів­ській газеті “Діло” вказувалося, що смерть М. Стронського пов’язана із “антиукраїнським терором за Збручем”, звернено увагу на вплив, який мали самогубства М. Хвильового, М. Скрипника, М. Стронського на галичан: “Знаємо силу тої їхньої демонстрації. Адже від стрілів Хви-

125


Льового й Скрипника розвіялися рештки галицького радя-нофільства … Почали відскакувати від більшовицького табору всі чесніші одиниці, появилися … заяви, каяття, посипалися проти більшовицькі ревеляції, самочинно припиняли своє животіння радянофільські часописи …” [10, 6 серп.].

Через самогубство М. Стронського західноукраїнські вчені, академіки Всеукраїнської Академії наук К. Студинський, Ф. Колесса, В. Щурат і М. Возняк передали радянському консулові у Львові заяву про те, що вони від­мовляються звання радянських академіків. 22 вересня 1933 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило: “Постанову про позбавлення звання академіків Возняка, Колессу, Студин-ського, Щурата опублікувати від імені РНК, одночасно з опублікуванням резолюції Президії ВУАН з цього питання” [3, ф. 1, оп. 16, спр. 10, арк. 151–157]. 4 жовтня 1933 р. на засіданні Президії ВУАН їх було позбавлено звання акаде­міків “як ворогів трудящих мас України”.

У Західній Україні з осудженням геноциду більшовиць­кої Москви проти українського народу виступили УНДО, ОУН, політичні партії соціал-демократичного та ліберально-демократичного напрямів [8, 131–150]. У “Резолюції Цент­рального Комітету УНДО про становище на Радянській Україні” від 24 червня 1933 р. говорилось: “Така господар­ська політика комуністів довела до того, що маси українсь­кого населення вигибають із голоду. Центральний Комітет Українського Національно-Демократичного Об’єднання якнайгостріше осуджує цю грабіжницьку, обраховану на фізичне й моральне винищення українського народу полі­тику на Україні” [11, 242].

16 липня 1933 р. за ініціативою Української Парламента­рної Репрезентації (УПР) – фракції українських депутатів польського сейму відбулася нарада представників різних політичних, наукових, культурно-освітніх, економічних організацій та товариств [6, 406]. На нараді було створено Український Громадський Комітет Рятунку України (ГКРУ), який став центром проведення всіх акцій у зв’язку з голодом. Комітет очолив Д. Левицький, а практичну роботу

126


Здійснював Діловий комітет на чолі з В. Мудрим, М. Рудницькою, В. Дорошенком, З. Пеленським.

Першим актом діяльності ГКРУ стала відозва до україн­ського населення, яку підписали 44 крайові організації Східної Галичини. Ще до появи цієї відозви глава Українсь­кої греко-католицької церкви митрополит А. Шептицький видав звернення “Україна в передсмертних судорогах” [12, 477–478]. У ньому був заклик до “християн цілого світу, усіх віруючих в Бога, а особливо всіх робітників і селян при­лучитися до голосу протесту та болю і розповсюдити його у якнайдальші країни світу”. Віденський архієпископ, кардинал Т. Інніцер, під впливом звернення А. Шептицького закликав європейську громадськість допомогти Радянській Росії (СРСР), де від голоду страждають мільйони людей і є навіть випадки канібалізму. Радянські дипломати у відповідь цинічно заявля­ли, що “в Росії нема ні канібалів, ні кардиналів” [13, 90].

Діловий комітет у Львові розробив низку інструкцій про те, як утворювати повітові Громадські комітети, як органі­зовувати акції протесту, як вести роботу із втікачами з УСРР, як збирати грошові пожертвування. ГКРУ у цей пе­ріод видав дві брошури: В. Мудрого “Лихоліття України”, в якій аналізувалася економічна й національна політика Москви, що призвела до катастрофи Україну, і А. Жука “Рятункова акція для Великої України”, яка розповідала про діяльність Громадських комітетів [6, 407]. День 29 жовтня 1933 р. у Західній Україні було проголошено днем загальнонаціональної жалоби і протесту.

Одним із головних завдань ГКРУ була організація між­народної допомоги голодуючим в Україні. На початку вересня 1933 р. до Женеви були скеровані М. Рудницька, З. Пеленський. Їх завданням було: по-перше, налагодити контакти з українськими комітетами допомоги голодую­чим у Празі, Берліні, Відні, Брюсселі, Парижі; по-друге, взяти участь у Конгресі Національностей, який мав відбу­тися у Швейцарії; по-третє, зацікавити міжнародні гумані­тарні організації проблемою голоду в Україні; по-четверте, справу про голод в Україні включити до порядку денного найближчої сесії Ліги Націй [6, 411].

Ініціювати справу голоду на сесії Ліги Націй у повну си­лу галицьким представникам не вдалося. Згодом

127


М. Рудницька вказувала: “Право ініціативи мали тільки уряди держав, що були членами Ліги Націй. Думати про те, що в тодішній міжнародній ситуації будь-яка держава за­хоче задиратися з Совєтським Союзом і брати на себе роль чемпіона справи голодуючих, була б марна надія. Українці самі не мали жодної змоги спонукати Лігу Націй турбува­тися трагічним становищем України, бо до такої ми не мали жодної законної підстави” [6, 424]. Західноукраїнських делегатів підтримав представник уряду УНР в екзилі О. Шульгін, який 25 вересня 1933 р. надіслав лист Голові Ради Ліги Націй Мовінкелю. У листі він зазначав: “Україн­ські депутати в польському парламенті, які представляють комітет допомоги голодуючим у Львові, представили Вашій Ексцеленсії сьогодні меморандум, з текстом якого вони ласкаво мене ознайомили. Я приєднуюся цілковито до цьо­го меморандуму і приєдную й ті організації, на чолі яких я стою. Отже, солідарність нашої акції для врятування України від голоду є абсолютною” [14, 207].

Із письмовим протестом проти штучно організованого Москвою голодомору виступив також Провід Українських Націоналістів. Але протест тим не обмежувався: конферен­ція ОУН 3 червня 1933 р. у Берліні прийняла постанову здійснити замах на радянського консула у Львові. Замах було доручено виконати випускнику Львівської академіч­ної гімназії М. Лемику. Тодішній крайовий провідник ОУН С. Бандера влітку 1936 р. у польському суді заявив: “Я осо­бисто віддав наказ Лемикові і подав йому мотиви та інструк­ції. Ми знали, що більшовики будуть у фальшивому світі представляти це вбивство, і тому ми вирішили, що Лемик має здатися у руки поліції й не стріляти до неї та таким чи­ном дати спроможність зробити судову розправу” [12, 132].

Судовий процес над М. Лемиком спричинив справжню сенсацію. До Львова приїхало багато журналістів, зокрема кореспондент ТАРС, представники радянського посольства із Варшави. Захищати у суді М. Лемика дали згоду всі укра­їнські адвокати Львова на чолі з К. Левицьким. Польський суд не погодився на це, оскільки зовсім недавно було підписано між СРСР та Польщею договір про ненапад. На думку польських властей, це могло зашкодити радянсько-

128


Польським міждержавним взаєминам. Тому до захисту М. Лемика були допущені лише В. Старосольський, С. Шухевич і С. Біляк. Його не минула б смертна кара, але як неповнолітнього (М. Лемик не мав 21 року) засудили до довічного ув’язнення [12, 134]. Варто зазначити, що цей акт викликав симпатії до ОУН у значної частини української громадськості, особливо молоді. Чисельне зростання рядів ОУН стало особливо помітним після голодомору в УСРР та масових репресій польських властей на західноукраїнських землях під час проведення пацифікацій.

Масові арешти й голодомор викликали в Західній Украї­ні чимало болючих запитань і негативно впливали на став­лення переважної більшості громадськості до СРСР. Слід зазначити, що в Західну Україну надходила лише дозована й відповідно препарована радянськими властями інформа­ція про становище в УСРР. Це породжувало ідеологічні міфи та всілякі чутки, особливо про долю в УСРР західноу­країнської інтелігенції. Громадськості Західної України було мало відомо про справжню мету постанови ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 р., яка остаточно включала УСРР в єдиний господарський комплекс СРСР. Для проведення цієї полі­тики в УСРР прибув П. Постишев – довірена особа Й. Сталіна. Разом з тим, за офіційними даними, Москва скерувала до кожного району УСРР 30 осіб політичних комісарів, що разом становило 15-тисячну армію [15, 199]. Жахливий сталінський терор в УСРР лише доповнював страхіття голодомору.

В оцінці такого трагічного явища української історії зійшлися позиції більшості громадян України. Тим більше що навіть близько 40% українських виборців Компартії вважають голодомор геноцидом. Необхідно спростовувати й відкидати твердження тих авторів, які й сьогодні голодо­мор вважають “міфом” і кваліфікують як “танець на кістках” [16, 409].

Висновки. Сьогодні не викликає сумнівів те, що голодо­мор, штучно організований у 1932–1933 роках, був геноци­дом українського народу; голод розглядався керівництвом СРСР як інструмент придушення національного опору українців; голод в УСРР в 1932–1933 рр. не був спричине-

129


Ний неврожаєм або посухою. У 1932 р. з Української СРР за кордон експортували 1,72 млн. т зерна, а в 1933 р. – 1,68 млн. т [17, 5].

Зарубіжні дослідники підкреслюють, що голод в Україні виявився останнім епізодом протистояння, що розпочалося ще у 1918–1922 рр. між більшовицькою державою і селянст­вом. Французький вчений Н. Верт зазначає: “Спостерігаємо дивний збіг територій потужного протистояння конфіска­ції 1918–1922 рр., колективізації 1929–1930 рр. і територій, уражених голодом. З чотирнадцяти тисяч зареєстрованих ГПУ повстань і бунтів 1930 р. понад 85% відбулися в регіо­нах опісля “покараних” голодом у 1932–1933 рр.” [18, 157]. Тому осмислення нами історії означатиме прогнозованість майбутнього держави і нації, крім того, сприятиме усуненню із нашого життя надуманих відмінностей і штучного підт­римування на політичному, побутовому рівні деякими силами понять “східняки” та “західняки”. Український народ – єдиний. Про це засвідчує рух солідарності західно­українського населення із голодуючим населенням Україн­ської СРР у 1932–1933 рр.

1. Баберовскі Й. Червоний терор. Історія сталінізму / Й. Баберовскі [Пер. з нім.]. – К.: К. І.С., 2007. – 248 с.

2. Гетьманчук М. П. Між Москвою та Варшавою: українське пи­тання в радянсько-польських відносинах міжвоєнного періо­ду (1918–1939 рр.) / М. П. Гетьманчук. – Львів: Вид-во НУ “Львівська політехніка”, 2008. – 432 с.

3. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.

4. Державний архів Львівської області.

5. Центральний державний архів громадських об’єднань Украї­ни.

6. Рудницька М. Статті. Листи. Документи /М. Рудницька. – Львів: Місіонер, 1998. – 844с.

7. Сливка С. С. Сторінки історії КПЗУ / С. С. Сливка. – Львів: Ка­меняр, 1989. – 93 с.

8. Історія суспільних рухів і політичних партій України (ХІХ – ХХ ст.): Навч. посіб. [За заг. ред. Я. Малика]. – Львів: Вид. центр ЛДУ ім. І. Франка, 1998. – 328 с.

9. Борці за воз’єднання. Біографічний довідник. – Львів: Каме­няр, 1989. – 359 с.

10. Діло. – 1933. – 26 січ., 27 лют., 5 трав., 22–30 черв., 19 серп., 18–30 вер., 16 жовт.

130


11. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали у 2-х ч. [ За ред. В. Ф. Панібудьласки]. – К.: Вища школа, 1997. – Ч. 2. – 704 с.

12. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Доку­менти і матеріали 1899–1944. – Т. ІІ: Церква і суспільне питан­ня. – Кн. 1: Пастирське вчення та діяльність. – Львів: Місіонер, 1998. – 570 с.

13. Сторінки історії України: ХХ століття: Посібник для вчителя [За ред. С. В. Кульчицького]. – К.: Освіта, 1992. – 336 с.

14. Шульгін О. Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужи­ні. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 352 с.

15. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси полі­тичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.

16. Бандеризация Украины – главная угроза для России / Авт.-сост. Ю. К. Козлов. – М.: Яуза-пресс, 2008. – 480 с.

17. Верстюк В. Голодомор – геноцид українського народу 1932– 1933 / В. Верстюк, В. Тиліщак, І. Юхновський. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2008. – 25 с.

18. Куртуа Ст. Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії / Ст. Куртуа та ін. [Пер. з фран.]. – Львів: Афіша, 2008. – 711 с.

Надійшла до редколегії 14.05.2010 р.

Рецензент: П. П. Ткачук, Доктор історичних наук, професор, Академія сухопутних військ імені ге­тьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

ГОЛОДОМОР В УКРАИНСКОЙ ССР 1932–1933 ГОДОВ И РЕАК­ЦИЯ НА НЕГО УКРАИНСКОГО НАСЕЛЕНИЯ МЕЖВОЕННОЙ ПОЛЬШИ

Гетманчук Н. П.

В статье на основании архивных материалов и научных публикаций освещено отношение украинского населения межвоенной Польши к событиям Голодомора 1932–1933 гг.

Ключевые Слова: Голодомор 1932–1933 гг., Украинская ССР, Советский Союз, Польша, Западная Украина, советско-польские отношения.

HOLODOMOR IN UKRAINIAN SOVIET SOCIALISTIC REPUBLIC IN 1932–33 YEARS AND REACTION OF UKRAINIAN POPULATION OF INTERWAR POLAND TO IT

Hetmanchuk N.

In the article on the basis of the archived materials and scientific publications attitude of the Ukrainian population of intermilitary Poland is reflected toward the events of Golodomor 1932–1933.

Key words: Golodomor 1932–1933, Ukrainian SRR, Soviet Union, Poland, Western Ukraine, Soviet-Polish relations.

131


УДК 940.53:947.085“1944”

Похожие статьи