Головна Військова справа Військово-науковий вісник БОЯРСТВО ПІВДЕННОЇ ВОЛИНІ НАПЕРЕДОДНІ РО­ЗПАДУ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
joomla
БОЯРСТВО ПІВДЕННОЇ ВОЛИНІ НАПЕРЕДОДНІ РО­ЗПАДУ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ТЕРСЬКИЙ C. В.*

XIV ст. – період активного формування боярського стану Південної Волині. Важливим моментом цього процесу було широке залучення в ряди волинських бояр вихідців із інших земель Східної та Центральної Європи. Розширення боярського стану відбувалося на тлі зіткнення навколо Галицько-Волинської держави військово-політичних інтересів сусідів.

Ключові слова: боярський стан, військово-політичні інтереси, Південна Волинь, Галицько-Волинська держава.

XIV в. – период активного формирования боярского сословия Южной Волыни. Важным моментом этого процесса было широкое вовлечение в ряды волынских бояр выходцев из других земель Восточной и Центра­льной Европы. Расширение боярского сословия происходило на фоне столкновения вокруг Галицко-Волынского государства военно-политических интересов соседей.

Ключевые Слова: боярское сословие, военно-политические интересы, Южная Волынь, Галицко-Волынское государство.

Article investigated the fourteenth hundred period of the formations of Volhynian regional nobility before and destruction of Galician-Volhynian state. Analysed Volhynian nobility activity as war-lord and military organizer.

Key words: Nobility, military and political interests, South Volhynia, Galician-Volhynian state.

Актуальність теми Визначається тим, що боярство як прошарок професійних військових і земельних керівників було важливим станом Галицько-Волинської держави. Його значення підтверджується численними згадками у літописі. XIV ст. відоме як період активного формування боярського стану в головних центрах Галицько-Волинської держави, до яких належали насамперед давні державні осередки – Во­лодимир, Лучеськ, Белз, Бузьк та інші міста Південної Во­лині. Саме бояри почали відігравати провідну роль в

* Терський Святослав Володимирович, кандидат історичних наук, Інститут гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка”, м. Львів. © С. В. Терський, 2009

132


Управлінні князівством у момент кризи та занепаду Гали­цько-Волинської держави. Волинські бояри зуміли зберегти свої позиції та взяли активну участь у формуванні шляхет­ського стану Волинської землі у період її входження до складу Великого князівства Литовського та Руського. Проте незважаючи на порівняно численний джерельний матеріал походження персональний склад і суспільне значення боярства не знайшли належного висвітлення в літературі. Однак з огляду на визначну роль бояр Волинської землі в історії Південної Русі ці питання виступають на перший план сучасних історичних досліджень.

Стан дослідження проблеми. Виникнення, персональний склад і суспільна роль волинського боярства порівняно з галицьким мало висвітлені в історичній літературі. Побіж­но цього питання торкались Д. Зубрицький (1855), О. Андріяшев (1887), І. Лінніченко (1899), М. Грушевський (1905–1913), І. Крип’якевич (1984), В. Пашуто (1950), більш детально писали про волинських бояр П. Іванов (1895) та К. Софроненко (1955) [6; 12; 15; 18].

Останнім часом походження боярських родів та їх роль у житті Галицько-Волинської держави досліджували А. Петрик, О. Майоров, В. Собчук, О. Мазур та автор статті [29]. Проте у вказаних працях процесу формування боярсь­кого стану Південної Волині періоду XIV ст. приділено недостатньо уваги.

Новизна дослідження Полягає в тому, що у статті на доку­ментальних та археологічних джерелах уперше проаналі­зовано персональний склад і суспільну роль боярства міст Південної Волині напередодні розпаду Галицько-Волинської держави.

Нестабільна обстановка після смерті князя Романа Мстиславовича, а також чергове зближення із Заходом, що намітилося у другій половині XIII ст., очевидно, було одні­єю з причин зростання ваги бояр в управлінні державою. Особливе зростання суспільного становища бояр, їх полі­тичного впливу відносять до часу правління Юрія I [6, 203].

Чимало укріплених князівських і боярських дворів іс­нувало в найближчій околиці Володимира та інших княжих

133


Городів. Боярські садиби нерідко сусідували з князівським. Так, розташована у 3–4 км вище Зимного садиба, ймовірно, отримала назву від імені першого власника – боярина Хвала. Хвалимичі (тепер с. Фалимичі) та Житані (“житня людина”, за В. І. Далем, – “середній стан між боярами, першорядними громадянами та чорними людьми”) вперше згадані у Гали­цько-Волинському літописі під 1287 р. [4, 486, 850, 892]. Посад площею 2 га в ур. Селисько у 1987 р. і 2004 р. обсте­жувався Волинською експедицією Львівського історичного музею [25, 63]. Дерев’яний замок згаданий у документах

XVI ст. Сучасне замчище розмірами 120х40 м уперше
обстежувалось О. Цинкаловським.

Боярські садиби тягнулись уздовж шляху з Володимира на Перемиль угору по р. Лузі. Одна з них могла бути поблизу монастиря Чесного Хреста в ур. Замчисько в околиці с. Марківстав, розташована на південному острові, а ще одна – на сусідньому городищі в ур. Гребелька біля Бужковичів, обстеженому в 1987 р. [20, 43, 45]. Через ці місця, згідно з до­кументом 1400 р., пролягала т. зв. “львівська дорога”. Можли­во, назва села засвідчує первісну його належність вже згадува­ному вище впливовому володимирському міщанину Маркол-ту, згаданому під 1268 р. у літописі, або ж володимирському єпископу Марку, згаданому у 1287 р. [2, 427, 437].

Бояри дбали про загосподарення отриманих земель. Так, згадане городище в ур. Гребелька було захищене штучною водоймою. Як відомо, ставкові господарства набули поши­рення в Європі саме у XIII ст. [18, 133]. Можливо, в ур. Гребелька знаходився один із перших рибних ставів в околиці Володимира [20, 43, 45].

Боярською садибою були, мабуть, давні Низкиничі (у

XVII ст. спадкова власність знаменитого київського воєводи
Адама Кисіля). Проте археологічних даних про цю
пам’ятку на сьогодні ще замало [24, 45]. З околиць Лучеська
(с. Несвіч) виводили свій родовід князі Несвіцькі [8, 328].

Залежно від ситуації князівські садиби нерідко ставали боярськими, і навпаки. Прикладом цього може бути двір Мстишин в околиці Лучеська, який вже у середині XIV ст. належав соратнику князя Любарта Івану Мстишинському.

134


На зразок стольного Володимира інші княжі міста фор­мували свою дружинно-боярську ієрархію. Ряд топонімів, які супроводжують топографію їх округи, вказують на обов’язковість у цій структурі бояр-гуменників (Гумниська біля Буська, Гуменники біля Пересопниці) [29, 522]. На північній околиці посаду Перемиля на березі р. Стир (ур. Задуб’я біля с. Гумнище) можна локалізувати ще одну садибу боярина-гуменника. Опосередкованою вказівкою на це можуть бути численні знахідки військового спорядження, зокрема булава [11, 132–133].

На походження від боярських садиб натякають давні назви укріплених поселень XII–XIV ст. (з XV ст. вони відомі як шляхетські замки) у верхів’ях р. Луги – Конюхи та Свинюхи [29, 522].

Окрім дворів у місті старші бояри мали резиденції у центрах своїх земельних володінь. Так, з двором боярина Вакія прийнято пов’язувати пам’ятки XI–XII ст. у с. Вакіїв поблизу Червена (тепер – с. Чермно), з двором Кульмея – городище в ур. Замок у заплаві р. Липи поблизу с. Колмова (тепер у Горохівському районі) [20, 51]. Садибою володи-мирського боярина Шелва вважають також с. Шельвів у Локачинському районі.

Давнішими боярськими садибами неподалік Жидичина та Турійська могли бути села з присвійною назвою Колчин (під такою назвою села неодноразово згадані у документах XVI ст. [3, 122], за сучасною транскрипцією – Кульчин). Назви цих сіл походять від імені Колчя. Таке ім’я мав, наприклад, отрок (молодший дружинник) луцького і во­линського князя Давида Ігоровича [4, 236, 239]. Саме його двір міг існувати на території сучасного однойменного села в околиці Турійська.

Важливим осередком волинського боярства була Пере-сопниця. В її околицях було чимало переважно дрібніших боярських землеволодінь, як це видно з топоніміки (Гумен­ники, Милостів, Дятьковичі) та решток городищ [23, 37–38]. З літопису відомі імена двох галицьких бояр – Глiба Зеремiйовича та Юрiя Прокоповича, які у першій половині XIII ст. служили пересопницькому князю Мстиславу Німому.

135


Як відомо, цей князь підтримував тісні контакти з галиць­кими боярами, зокрема, він прийняв у себе в Пересопниці бояр Яволода і Ярополка, брата боярина Володислава Кор-мильчича, коли останнього полонив угорський король Андрій. Чисельним було також боярство Божеська. Літопи­сом на початку XIII ст. засвідчений місцевий воєвода з помі­чниками Іванком та Збиславом Станіславовичами.

Ряд бояр був розселений в околицях Бужеська, вздовж галицько-волинського кордону, про що відомо завдяки подіям середини XIV ст. [12, 50] (боярський двір Бутвичів у Сулимові локалізований археологічно [22]).

Особливо помітною стала роль бояр в управлінні держа­вою за часів правління князів Юрія II-Болеслава та Любарта-Дмитра Гедиміновича.

Однією із найвищих посад був тисяцький, до повнова­жень якого належало керівництво адміністративною та військовою владою у найбільших містах, сотські відповіда­ли за округи менших міст, двірський, за І. Лінниченком [15, 14], був міністром двору. І. Крип’якевич [12, 127–128] виво­див цю посаду з Угорщини. У середині XIII ст. адміністра­тивну та військову владу у найбільших містах очолювали воєводи [2, 380; 19, 121]. У середині XIV ст. статус воєвод значно зріс, вони заміняють собою тисяцьких – їм уже на­лежала вся військова влада у землях, вони стають також членами боярської ради при князі. Ця рада при останніх галицько-волинських князях Юрії-Болеславі та Любарті-Дмитрі стає колективним органом на кшталт польського чи угорського сенату, що обмежував владу князя [9, 13]. Згідно з повідомленням сучасників, Юрій-Болеслав, перший з володарів Галицько-Волинської держави, був обраний на князювання боярами [5, 623].

Таким чином, зростанню суспільної ваги волинських бояр сприяли також зовнішні впливи. У Галичі та сусідній Польщі, з якими Волинь завжди мала тісні стосунки, бояри займали аналогічне становище. Мабуть, непоодинокими були випадки переходу бояр від одних до інших володарів. У зв’язку з новою воєнно-політичною ситуацією, що скла­лась у Східній Європі у першій половині XIV ст., значно

136


Зросла вага старого стратегічного союзника – Тевтонського ордену. Союз з Орденом та Золотою Ордою, спрямований проти Литви та Польщі, як головна військово-політична лінія Галицько-Волинської держави чітко визначився саме в роки правління Юрія II Тройденовича [31, 10–39]. Відомо, що у 1337 р. під Любліном воювали об’єднані українсько-золотоординські війська [17, 391]. Цілком закономірним за умов постійного військового протистояння був, поряд із політичними зв’язками, певний обмін військовими фахів­цями із союзниками.

Політичні контакти з Тевтонським орденом поєднува­лись із особистими контактами між представниками бояр­сько-лицарського стану обох країн. Цьому сприяли релі­гійна толерантність волинських володарів і змішані шлюби. Свого часу О. Пріцак звернув увагу на земельні надання в орденських землях вихідцям із галицько-волинських земель – русинам Марку, Максиму, Войтеху та Григорію, а також на особу віце-комтура Івана Белова, який займав цей уряд у 1324–1326 рр. при комтурі Людері з Брауншвейга. Цей Іван Белов загинув у 1331 р. у битві з поляками як прапороно­сець Тевтонського ордену [16, 77]. Цікаво, що саме Людеру з Брауншвейга, вже як великому магістру, адресувалася відома грамота Юрія II-Болеслава.

Відома активна роль бояр в отруєнні Юрія II-Болеслава. Очевидно, цей князь справді активно залучав до управління державою вихідців із Заходу, ймовірно, також орденських “братів”. Волинські та галицькі бояри по смерті Юрія II, яка сталася 7 квітня 1340 р., визнали великим князем Дмитра-Любарта, як вважають, враховуючи його родинні зв’язки із Левом Луцьким [34, 283]. Про визнання галицьких бояр, очолених Дмитром Детьком, Дмитра-Любарта своїм князем є достатньо свідчень. Це і відомий напис на дзвоні собору Св. Юрія у Львові з 1341 р. [1, 79], і повідомлення сучасника цих подій підканцлера короля Казимира Янка з Чарнкова [5, 629], який зазначив, що Любарт володів Галичиною до 1349 р. Все це могло відбутися лише за повної підтримки Дмитра-Любарта з боку волинського боярства та міст.

137


Провідна роль волинського боярства організації актив­ної військової протидії агресії польського короля Казими­ра III та короля Угорщини Людовіка, які після смерті Юрія II намагались захопити спочатку галицькі, а потім – і волинські землі [28, 18–19]. Здійснення масштабних фор­тифікаційних проектів (окрім побудови Луцького замку Любарту приписують будівництво дерев’яного Галицького замку та ряд замків на кордоні Волині з Поділлям, зокрема кам’яного Крем’янецького замку [13; 28, 20]) також спира­лося на кваліфіковані кадри із найближчого оточення великого князя.

Швидке поновлення Любартом влади над Володимир-щиною (Казимир III зумів втримати її лише до своєї смерті) свідчило про вірність місцевого боярства. Незважаючи на політику польського короля, який намагався оточити воло­діння Любарта буферними зонами, волинським боярам вдалося встановити надійний контроль над Південно-Східною Волинню. На східних околицях держави Любарта, на межі з Поділлям, ними було відновлено ряд замків. Се­ред них, мабуть, найголовнішим був згаданий у трактаті 1366 р. Меджибіж [32]. Археологічними дослідженнями останніх років на території замку виявлено рештки де­рев’яної фортеці XIV ст. та середньовічні поховання вихід­ців з Прибалтики [30]. Парні поховання (чоловік+жінка), виявлені на території Меджибізького замку, які також мо­жуть бути й тюркськими [28, 20], є, поза сумнівом, похо­ваннями місцевих бояр.

Відомі численні факти поселення іноплемінної військо­вої еліти у прикордонних областях. Як наслідок розпаду Золотої Орди, що наступив після перемог Ольгерда, почався наплив у державу Любарта численних мешканців золотоо-рдинських міст. Зокрема, існує версія про запрошення вірменських воїнів до Лучеська із м. Солхат у Криму князем Федором Любартовичем [14, 49]. Саме в часи згаданих вій­ськових протистоянь в якості прикордонної сторожі могли використовувати аланів – найчисельніше осіле населення Північного Причорномор’я. Є підстави приписувати їм відомі наскельні укріплення у Підкамені на Брідщині,

138


Згадані як “Закамінь” серед південно-волинських фортець у договорі 1366 р. [32].

На думку історика Золотої Орди Я. Р.Бубенка [7], окремі групи аланів, які розселялись у слов’янському середовищі протягом X–XI ст., могли залишити також характерні підп-литові поховання, поширені, крім Галичини, на Південній Волині [21, 84; 23, 33].

Археологічно підтверджується також проникнення груп половців, які втікали від монголо-татар на галицько-волинські землі, підтримане рядом істориків [10]. Таким чином, галицько-волинські князі цілеспрямовано розсели­ли професійних воїнів у окремих стратегічних фортецях Південної Волині. Як результат, лише на п’ять років (1377– 1382 рр.) ці землі, зміцнені Любартом, опанував угорський король Людовик, якому по смерті польського короля відій­шли галицькі землі. Після його смерті вони одразу ж повернулись під владу Волині.

Саме за часів князювання Любарта (враховуючи свід­чення, дані королівським люстраторам луцькими “князями, панами і землянами” у 1545 р.) “Лучеськ Великий на Стирі” – столиця Любартової держави став найпотужнішою фортецею Волині.

Висновки. Поступова професіоналізація армії, тривалі та безперервні війни піднесли політичне значення боярства як професійного воїнства. Це проявилося в тому, що луцькі бояри взяли під свою опіку Низький замок, головний храм якого – Св. Дмитра був обдарований колишнім боярським двором Дем’янів південніше Лучеська [26].

Таким чином, волинське боярство відігравало визначну роль як у політичному житті Галицько-Волинської держави, так і в господарському освоєнні її земель. Вплив цих бояр на хід української історії ще не здобув належної оцінки дослід­ників. Тому ґрунтовне вивчення цього суспільного стану є одним із першочергових завдань українських істориків та археологів.

1. Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси: Сб. матер. и исслед. – СПб.: Тип. імператорской АН, 1907. – 334 с.

139


2. Лiтопис Руський за Iпатiївським списком / [Перекл. Л. Махновець]. – K.: Дніпро, 1989.591 с.

3. Торгівля на Україні. XIV – середина XVII cт. Волинь і Наддніпрян­щина. – К.: Наук. думка, 1990.– 407 с.

4. ПСРЛ изданное по высочайшему повелению Императорскою архео­графическою коммисіею. – Т. 2. Ипатьевская летопись. – Изд. 2-е. – М., 1908. – 936 с.

5. Joannis de Czarnkow. Cronicon Polonorum // Monumenta Poloniae Historica. – Leopolis, 1872. – T. 2. – S. 619–756.

6. Андрияшев А. М. Очерки истории Волынской земли до конца XIV сто­летия / А. М. Андрияшев. – К., 1887. – 232 с.

7. Бубенок Я. Р. Аланы-асы в Золотой Орде (XIII–XIV вв.) / Я. Р. Бубенок. – К.: Истина, 2004. – 324 с.

8. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX–початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне до­слідження / Л. Войтович. – Львів: Ін-т українознав. ім. І. П. Крип’якевича, 2000. – 649 с.

9. Дашкевич Н. Княжение Даниила Галицкого по русским и загранич­ным источникам / Н. Дашкевич. – К., 1873.– 80 с.

10. Дашкевич Я. Р. Етнічні процеси на західноукраїнських землях IX– XIII ст. До проблематики досліджень / Я. Р. Дашкевич // Науковий вісник Українського університету. – Москва; Львів: Ліга-прес, 2002. – С. 13–15.

11. Кирпичников А. Н. Древнерусское оружие / А. Н. Кирпичников. – Вып. 3. Доспех: комплекс боевых средств X–XIII вв. – 92 с. (САИ.– Вып. Е1-36).

12. Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство / І. П. Крип’якевич. – К.: Наук. думка, 1984. – 174 с.

13. Крощенко Л. Визначення часу побудови мурованого замку в Кремен­ці / Л. Крощенко // З історії української реставрації. Дод. до щоріч­ника “Архітектурна спадщина України”. – К.: Українознавство, 1996. – С. 254–258.

14. Мицько І. Князь Любарт та його родина / І .Мицько // Старий Луцьк: Наук.-інформ. збірник ЛДІКЗ. – Вип. 2. – Луцьк: Волин. обл. друк., 2005. – С. 43–52.

15. Лінніченко І. Суспільні верстви Галицької Руси XIV–XV в. / І. Лінніченко // Руська історична бібліотека НТШ. – Т. 7. – Львів, 1899. – С. 14.

16. Масан О. Середньовічна Україна і німецький Орден: недосліджені проблеми взаємовідносин / О. Масан // Четвертий міжнарод. кон­грес україністів (Одеса, 26–29 серпня 1999 р.). Доповіді і повідомлен­ня. Історія. – Ч. 1: Від найдавніших часів до початку XX ст. – Одеса; Київ; Львів, 1999. – С. 74–79.

17. Пашуто В. Т. Образование Литовского государства / В. Т. Пашуто. – М., 1959. – 420 с.

18. Сванидзе А. А. Деревенские ремесла в средневековой Европе / А. А. Сванидзе. – М.: Высшая школа, 1985. – 176 с.

19. Софроненко К. А. Общественный строй Галицко-Волынской Руси XI– XIII вв. / К. А. Софроненко. – М.: Гос. изд. юр. лит-ры, 1955.– 136 с.

140


20. Терський С. В. Обстеження городищ княжої доби на Волині в 1986– 1991 роках / С. В. Терський // Наукові записки (Львівський історич­ний музей). – Вип. 1. – Львів, 1993. – С. 41–67.

21. Терський С. В. Волинь в системі міжнародних зв’язків Київської Русі (X–XIV ст.) (до постановки проблеми) / С. В. Терський // Наукові за­писки (Львівський історичний музей). – Вип. 4. – Ч. 1. – Львів: Логос, 1995.– С. 73–88.

22. Терський С. В. Розвідки у Верхньому Побужжі / С. В. Терський // Ар­хеологічні дослідження на Львівщині в 1994 р. – Львів: Істор. музей, 1994. – С. 12–13.

23. Терський С. В. Пересопниця. Краєзнавчий нарис / С. В. Терський. – Рівне: Азалія, 2003. – 160 с.

24. Терський С. В. Рятівні дослідження у містах Західної України / С. В. Терський // Археологічні відкриття в Україні 2001–2002 рр. – К.: Ін-т археології НАН України, 2003. – С. 44–46.

25. Терський С. В. Дослідження літописної округи княжого Володимира / С. В. Терський // Інститут українознавства ім. І. П. Крип’якевича На­ціональної академії наук України в 2003 р.: Інформаційний бюле­тень. – Львів, 2004.– С. 61–64.

26. Терський С. В. Лучеськ X–XV ст. / С. В. Терський. – Львів: Вид-во Нац. університету “Львівська політехніка”, 2006. – 252 с., іл.

27. Терський С. В. Військова справа у Галицько-Волинській державі (архе­ологічний аспект) / С. В. Терський // Вісник Національного універ­ситету “Львівська політехніка”: Держава та армія. – 2006. – № 571. –

C. 8–18.

28. Терський С. В. Волинь часів великого князя Любарта Гедиміновича та Золота Орда: взаємовідносини за історичними та археологічними джерелами / С. В. Терський // Старий Луцьк: Науково-інформаційний збірник ЛДІКЗ.– Вип. 3. – Луцьк: Волин. обл. дру­карня, 2007. – С. 16–27.

29. Терський С. В. Боярство Волині X–XIV ст.: походження, суспільна роль, персональний склад (за літописними та археологічними даними) / С. В. Терський // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. – Т. 253. Праці археологічної комісії. – Львів, 2007. – С. 511–527.

30. Толкачев Ю. І. Археологічні дослідження в Меджибожі / Ю. І. Толкачев, Б. О. Моця, Р. І. Радченко, С. В. Чакір, М. В. Пінчак // Археологічні відкриття в Україні 2001–2002 рр.– Вип. 5. – К.: Ін-т ар­хеології НАН України, 2003. – С. 276–278.

31. Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княже­ства Литовского / Ф. М. Шабульдо. – К.: Наук. думка, 1987.– 179 с.

32. CzuczyńSki A. Traktat ksiźąt litewskich z Kazimierom Wielkim z r. 1366 / A. Czuczyński // Kwartalnik historyczny. – 1890.– S. 513–515.

33. Dabrowski D. Rodowуd Romanowiczуw ksiaźąt halicko-wołyńskich /

D. Dabrowski. – Poznań; Wrocław, 2002. – 348 s. (Biblioteka
Genealogiczna.– T. 6).

Надійшла до редколегії 27.10.2009.

141


УДК 94(477.82)“1918/1919”

Похожие статьи