Головна Військова справа Військово-науковий вісник АЛЬТЕРНАТИВИ АМЕРИКАНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ У ПОВОЄННІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ США ПИТЛЬОВАНА Л. Ю.*
joomla
АЛЬТЕРНАТИВИ АМЕРИКАНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ У ПОВОЄННІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ США ПИТЛЬОВАНА Л. Ю.*
Військова справа - Військово-науковий вісник

Стаття присвячена аналізу інтерпретацій альтернатив американ­ської зовнішньої політики кінця ХІХ – початку ХХ ст. в історіографії США повоєнного періоду. Досліджується трактування американськими професійними істориками причин, обставин та наслідків створення аме­риканської імперії, виходу США зі стану зовнішньополітичної самоізо­ляції.

Ключові Слова: Зовнішня політика, історіографія, США, ізоляціо­нізм, інтернаціоналізм, імперіалізм.

Актуальність Досліджуваної теми зумовлена необхід­ністю орієнтації сучасного професійного дослідника історії США у численних напрямах і течіях американської істо­ріографії. Адже українська історична наука практично не займалася і не займається проблемами американської історіографії загалом і доробком американських істориків у галузі вивчення історії американської зовнішньої політи­ки зокрема, хоча питання змін парадигм американської зовнішньої політики, можливостей вибору альтернатив­них шляхів відносин США з рештою світу, експансії, імпе­ріалізму завжди були жваво обговорюваними в середовищі зарубіжних істориків і їх трактування зазнавало чималих змін. Успіхи американської зовнішньої політики у ХХ столітті, їх вага у сучасних міжнародних відносинах також роблять актуальними дослідження джерел і витоків цієї могутності.

Об’єкт Дослідження – американська історіографія зов­нішньої політики США, Предмет Дослідження – інтерпре­тація альтернатив американської зовнішньої політики кінця ХІХ століття професійними науковцями другої по­ловини ХХ ст.

Метою Автора Є дослідження подібностей і відмінностей у трактуванні зовнішньополітичної експансії США кінця

*Питльована Лілія Юріївна, кандидат історичних наук, доцент, Український католицький університет, м. Львів. © Питльована Л. Ю., 2011

105


ХІХ ст. у науковому доробку повоєнних американських істориків.

Можна із впевненістю сказати, що після перемоги у Другій світовій війні зацікавленість професійних істори­ків проблемами зовнішньої політики США помітно зросла. Причому в історіографії достатньо рельєфно простежуються ті ж тенденції, що й у суспільно-політичному житті країни загалом. Історіографічний дискурс проблем зовнішньопо­літичних відносин США впродовж 40–50-х років відзнача­вся виразними консервативними настроями, а починаючи з 60-х років – зазнав відчутного впливу неоліберальних тенденцій, “нових лівих”, розрядки міжнародної напру­женості. Виникнення нових, радикальних, підходів до тлу­мачення істориками передумов, обставин та наслідків переходу Сполучених Штатів Америки до активної екс­пансіоністської політики та виходу їх зі стану зовніш­ньополітичної самоізоляції також збіглося у часі з періо­дом “буремних шістдесятих”.

Саме у 50–60-х роках ХХ століття, коли викристалізу­валися особливості бачення різними історичними шко­лами та напрямами дій США на зовнішньополітичні арені, особливо популярними в американській історичній науці стали історіографічні дослідження. Чималу роль у цьому відіграло створене 1967 року Товариство істориків американської зовнішньої політики, яке випускає знаний та авторитетний часопис “Дипломатична історія”.

Серед найзагальніших досліджень історіографії зовніш­ньої політики слід назвати “America in the World. The Historiography of American Foreign Relations since 1941” за редакцією Майкла Хогена, його ж “Paths to Power: the Historiography of American Foreign Relations to 1941”, колективну монографію “Explaining the History of American Foreign Relations” [3; 10; 19]. Варто також від­значити започатковану видавництвом “Блеквел Паблішер” серію видань, присвячених дослідженню історичного доробку американських істориків різних проблем історії США, зокрема й становлення їх як великої держави [7].

Активно дискутованими залишаються проблеми альтер­натив зовнішньополітичного курсу країни на рубежі сто­літь, особливо в часи президентства Вільяма Маккінлі, Тео­дора Рузвельта, Вільяма Тафта та Вудро Вільсона. Йдеть-

106


Ся про доцільність чи недоцільність і надалі дотримувати­ся проголошеної ще у 20-х роках ХІХ ст. президентом Джеймсом Монро доктрини невтручання у позаамерикан-ські справи; про продовження американської експансії на Захід за межами континенту; про іспано-американську війну 1898 р. та її наслідки; про вступ США у Першу сві­тову війну та відмову від участі у роботі Ліги Націй. Пого­димося з влучним виокремленням трьох дилем, що доміну­вали в зовнішній політиці США, зробленим у колективній монографії “Американська зовнішня політика: Історія, по­літики, політика”: змагання між реалізмом та ідеалізмом; ізоляціонізмом і “інтернаціоналізмом”; односторонністю і багатосторонністю [25, 39].

Історики США виокремлюють ряд чинників, які біль­шою чи меншою мірою впливали як на можливість таких альтернатив, так і на вибір тих чи інших кроків на зовні­шньополітичній арені. Ці численні фактори можна розді­лити на кілька груп: політичні; економічні (промисло­вість, сільське господарство, фінанси, інвестиції, торгівля); геополітичні (від суто географічних особливостей розта­шування до проблем стратегічної безпеки); моральні ас­пекти; проблема відходу від традицій; військові питання.

Американська історіографія серед наскрізних ідей істо­рії США, в тому числі їх зовнішньої політики, виділяє також глибокі традиції індивідуалізму, що не могли не гарантувати великої ролі окремих політиків, зокрема президентів. Часто-густо риси їхнього характеру, особли­вості походження, виховання, освіти, особисті переконан­ня, харизма зображуються як домінуючі при вирішенні згаданих проблем. Щодо політичного чинника, то тут перш за все йдеться про відмінності (а, втім, і подібності) зовнішньої політики Демократичної та Республіканської партій.

Проблема зламу традицій та комплекс моральних чинни­ків теж розглядаються істориками зовнішньої політики як важливі фактори впливу. Наголошується на складності процесу досягнення консенсусу щодо місій і завдань США у світі, національних інтересів, принципів зовнішньої політики. Цей тривалий процес базувався на досвіді аме­риканської нації (теоретичному і практичному), на полі-

107


Тичній культурі, певних моральних цінностях, в тому числі й на переконанні в унікальності та обраності американсь­ких громадян (американська винятковість, ідея поширення демократії, захисту прав людини).

Переконання у своїй винятковості прищеплювалося американцям з “дитинства” нації, починаючи від “батьків-засновників” (ця ідея наскрізною думкою проходить через ряд промов Томаса Джефферсона, Александра Гамільтона, Бенджаміна Франкліна, Джона Адамса). Однією з основних місій США було поширення демократичних цінностей в усьому світі [28; 36].

Щира віра політичних діячів у те, що “світ поділяється на дві категорії: американці та потенційні американці” [6, 247], що всі бажають жити так, як живуть у США, часто-густо слугувала достатньою мотивацією для прийняття того чи іншого рішення. Дослідники особливо акцентують увагу у зв’язку з цим на ще двох важливих переконаннях американців – у абсолютності своїх моральних цінностей та в зобов’язанні залучати до них решту світу. Особливі дискусії у згаданому контексті виникли наприкінці ХІХ ст. з приводу двох подій: іспано-американської війни та захо­плення Філіппінських островів, битву за які деякі ради­кальні критики імперської політики США називають американським “першим В’єтнамом” [22; 37].

Виправдовуючи або навпаки – засуджуючи втягнення Сполучених Штатів у війну з Іспанією, практично всі сучасні історики сходяться на думці, що ця подія стала переломною для американської зовнішньої політики. Мо­жна сказати, що в той чи інший спосіб тлумачачи причи­ни і наслідки участі США у війні з європейською держа­вою, історики ХХ століття роблять це у контексті слів, сказаних 1902 р. Вудро Вільсоном. Оцінюючи війну, в журналі “Atlantic Monthly” він писав: “Жодна війна не змінила нас так як війна з Іспанією… Ми стали свідками нової революції... Маленька група держав, які сто двадцять п’ять років тому здобули незалежність від Британії, зараз перетворилася на потужну силу” [34, 725].

Дослідники виокремлюють цілий ряд мотивів, що спо­нукали офіційний Вашингтон зважитися відступити від доктрини Монро. Це і бізнесові та комерційні інтереси; і

108


Стратегічні потреби контролювати акваторію Карибського басейну з огляду на плани будівництва міжокеанського каналу. Це і бажання відволікти увагу від внутрішніх проблем, пов’язаних із наслідками масової імміграції, ін­дустріалізації, труднощами остаточної інкорпорації Півд­ня Північчю, переключивши її (увагу) на заохочення ім­перських амбіцій, а також бажання врятувати кубинців від жорстокостей іспанського правління [1; 8; 9; 12; 23; 38].

Посеред інших варто виокремити дві книги. Перша – “Не­бажана війна: дипломатія Сполучених Штатів та Іспанії щодо Куби, 1895–1898” Джона Оффнера, яка, без сумніву, є одним із найдетальніших і найглибших досліджень традиційної позитивістської історіографії [24]. Автор ак­центує на внутрішніх передумовах війни в обох країнах, але не меншу увагу приділяє зовнішньополітичним обста­винам, що вплинули на процес прийняття рішень у Мад­риді та Вашингтоні. Монографія базується на великій кі­лькості архівних матеріалів. Друга – “Війна з Іспанією 1898 року” Девіда Траска [31], яка відрізняється від тра­диційних ревізіоністських інтерпретацій мотивів вступу США у війну (забрати собі Кубу). Автор вказує, що особли­вості внутрішньої політики неминуче зводили США та Іс­панію у їх ставленні до Куби на зустрічних курсах; що за­хоплення Філіппін відбулося з огляду на тогочасну воєнну стратегію Сполучених Штатів, а не через їхні зловісні імперіалістичні плани; що окремі інциденти, такі як з броненосцем “Мейн”, вкрай обмежували дипломатів і політиків у виборі рішень і унеможливлювали мирне ви­рішення конфлікту [31, 30–59].

Ще одним популярним блоком обговорення професій­них істориків є тенденції ізоляціонізму та “інтернаціона­лізму” у політиці США. Хоча доктрина Джеймса Монро традиційно вважається найкращим засобом, по-перше, не вступати у конфлікти з іншими націями, а по-друге – збе­рігати свободу і спокій всередині країни [30, 12]. Однак подекуди прихильники ізоляціонізму, звертаючись до праць і промов батьків-засновників для аргументації необ­хідності його дотримання, цитують їх відірвано і від зага­льного, і від історичного контексту. Бажання

109


Дж. Вашингтона і Т. Джефферсона стояти відособлено від династичних розбратів у Європі диктувалося реалістич­ним усвідомленням того місця, яке обрали США у відноси­нах з іншими державами, і національними інтересами [14].

Політичні обставини початку ХХ ст. були цілковито ві­дмінними від часів батьків-засновників. Національний добробут залежав тепер значною мірою від лідерських позицій країни і ступеня її відповідальності у системі міжнародних відносин.

Лише з часів президентства В. Мак-Кінлі американсь­ка політична і ділова еліта починає замислюватися про поширення свого впливу не лише на Західну півкулю, а й на увесь світ. Але навіть такі масштабні акції, як, напри­клад, американо-іспанська війна, багато політичних діячів схильні були розглядати як події, в які США були при­мушені втягнутися. Досить наївним було сподіватися, що сприяння поширенню американської торгівлі у світі й бажання залишатися поза політичними і військовими кон­тактами з європейськими країнами довго зможуть не вступати у взаємну суперечність. Однак американське суспільство дорожило ілюзією того, що воно може жити цілком ізольовано і не несе жодної відповідальності за долі світу [15].

Значною мірою бажання американців займатися ви­ключно внутрішніми справами, “робленням грошей”, пок­ращенням добробуту пояснюється наслідками втомливої і виснажливої Громадянської війни. Більшість суспільства і на початку ХХ ст. була переконана, що ізоляція можлива, а більшість європейських держав наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. особливо не переймалися проблемою збі­льшення ролі і питомої ваги США на світовій арені.

Ізоляціонізм з суто географічної точки зору був цілком природним для США. Усвідомлення того, що між США і Європою лежить кілька тисяч кілометрів і півтора місяця плавання, було своєрідним заспокійливим фактором для американців. Ізоляціонізм моральний і ментальний був породжений особливостями іммігрантських переселенських хвиль, учасники яких прагнули відмежуватися від Старого Світу, будуючи нове американське суспільство на основі універсальних ліберальних цінностей, політичних прин­ципах народовладдя, розподілу властей. І зрештою, часто ізоляціонізм розглядається як породження уявлень про

110


Винятковість, що разом ведуть до неправильної оцінки відносин Сполучених Штатів з рештою світу [17; 22; 69; 176]. Дослідники зауважують, що з огляду на це, політичні діячі на кшталт Вільсона незмінно сприймалися впродовж усього ХІХ та на початку ХХ ст. як кабінетні ідеалісти, а їхні ініціативи – як нереальні і неприйнятні. Історіографічні дискусії з цього приводу тривають і донині [2; 4, 71–89; 16; 18; 26; 29].

Значна кількість досліджень присвячена расовій компо­ненті позаконтинентальної експансії, яка була пов’язана з поняттям американської винятковості, богообраності аме­риканської нації як поширювача християнських та демок­ратичних цінностей (концепція “Manifest Destiny”). Однією з кращих є “Раса і Manifest Destiny” Реджинальда Хорсме-на [20]. Дослідник аргументує, що расистська ідеологія виникла з необхідності виправдати і легалізувати процес захоплення земель корінного населення (як індіанців, так і мексиканців). Він також пов’язує її з виникненням ідей анг-ло-саксонської, тевтонської єдності в Європі, з розвитком нау­кових ідей ХІХ ст. загалом (соціал-дарвінізм). Автор чітко прослідковує, як ця ідеологія еволюціонувала від субтель-них поглядів батьків-засновників до цілковито агресивної [20, 27–29, 48–52, 189].

Дилема виходу із зовнішньополітичної самоізоляції, на думку істориків, часто впиралася у відносну самодостат­ність США – того географічного та економічного простору, який був для них доступний до Першої світової війни для задоволення політичних, економічних, торгових і, зреш­тою, моральних амбіцій.

Щодо впливу громадської думки на процес вибору зов­нішньополітичної орієнтації, то відзначається той факт, що він здійснювався у тій фазі взаємовідносин “суспільст­во – зовнішня політика”, коли остання вже перестала бути чимось містичним, завуальованим і прихованим від невта-ємничених, але ще не досягнула тієї стадії, коли кожен пересічний громадянин вважає себе експертом у ній. Тим не менше, у такій країні, як США, громадська думка зав­жди була фактором, на який змушені були зважати полі­тики, в тому числі й при виборі напрямів зовнішньополіти­чної активності. Більше того, інколи підходи Конгресу США

111


Можуть навіть відображати певні тенденції громадських настроїв.

У даному контексті показовим у досліджуваний період є взаємозв’язок між настроями громадської думки, преси та виникненням іспано-американської війни 1898 р. На цю тему існує кілька класичних досліджень представників так званого “психологічного напрямку” у дослідженні аме­риканської зовнішньої політики [32; 35], актуальна вона і серед сучасних істориків [13].

Класична монографія професора Стенфордського уні­верситету Томаса Бейлі [5] представляє ту групу амери­канських істориків, які є прихильниками думки про знач­ну роль громадської опінії у процесі прийняття рішень щодо дій США за кордоном. Вони переконують, що від неї залежало багато: від того, хто переможе на наступних виборах до Конгресу, до загального спокою в країні. Бейлі наполягає на тому, що громадська думка не лише вплива­ла на формування курсу американської зовнішньої полі­тики, а й мала для цього процесу вирішальне значення. Втім бачення сучасних істориків є докорінно іншим, більш скептичним [11].

Історики не можуть ігнорувати і деякі загальні підходи до вирішення зовнішньополітичних питань. Зокрема, ту особ­ливість, що прихильність країни до певних принципів у даній царині ще не означає автоматичного її втягування у будь-які процеси та події, адекватного реагування на ви­клики без огляду на конкретну ситуацію. По-друге, наяв­ність достовірної інформації (не можна забувати про па­нування так званої “таємної дипломатії”, коли, в кращому випадку, лише частина договорів, конвенцій, угод ставала надбанням гласності, а про решту було відомо або завдяки шпигунству, або з чуток і здогадок, або взагалі невідомо). По-третє, рівень компетентності осіб, які приймали рі­шення, особливо, коли йдеться про мистецтво ведення переговорів, і т. д., і т. п.

Розробка істориками історії ідеалістичної (ліберальної) традиції американської зовнішньої політики стосується в основному двох проектів та задумів: пропонованого вступу Сполучених Штатів Америки до створеної 1919 р. за ініціа­тивою Вудро Вільсона Ліги Націй та пакту Бріана-Келллога 1928 р. Однак з часів твердої реалістичної полі-

112


Тики Теодора Рузвельта, після іспано-американської вій­ни 1898 року, анексії островів у Тихому та Атлантичному океанах американській політичній та бізнесовій еліті було доволі складно погодитися з думкою, що свобода дій США у світі може бути кимось або чимось обмежена, а необхід­ність застосування при потребі сили – з кимось узгоджена.

Практика політичного реалізму описується в основному в категоріях національних інтересів, йдеться про егоїсти­чний характер міжнародних відносин, про допустимість застосування сили у стосунках із суперниками і конкурен­тами. Причому визнається, що реалізм у міжнародній політиці набагато більше відповідав настроям тогочасного американського політикуму та й громадськості загалом. Процес нарощування економічної та військової сили без­посередньо пов’язується з могутністю держави, її роллю і місцем у світі. Військова могутність США трактується багатьма дослідниками як запорука її політичних впли­вів, а також свободи економічної діяльності.

Вудро Вільсон, мабуть, був першим президентом США, який самоідентифікував себе як “ідеаліста” в зовнішній політиці, а основоположні засади його “ідеалізму” ставали все популярнішими серед його наступників й у світі зага­лом. Цікавою є монографія Енн Пірс, яка проводить пара­лелі між президентством Вільсона та Гаррі Трумена і вказує, що вільсоніанські принципи зовнішньої політики були істотною складовою частиною політики періоду “хо­лодної війни” [27].

Одним з основних понять і явищ згаданого періоду, від розуміння яких, а також визнання і незнання яких знач­ною мірою залежав вибір зовнішньополітичного курсу США, був імперіалізм. Ключовими питаннями в історич­них дискусіях з цього приводу були наступні: чи була за­морська експансія логічним і природнім продовженням освоєння “Дикого Заходу”; була вона помилкою чи просто черговим етапом у розвитку США?

Поворотним моментом в історичних дослідженнях при­роди і наслідків американського імперіалізму стала поява монографії “Трагедія американської дипломатії” Вільяма Еплмана Вільямса. Один з основоположників американ­ського історичного ревізіонізму, Вільямс уперше інтегрує економічні відносини у вивчення зовнішньої політики, що

113


Було фактично зламом існуючих досі традицій. Автор досліджує глибокі суперечності між американськими ідеалами та використанням їх задля розширення Сполу­ченими Штатами власних світових впливів, починаючи від проголошення доктрини “відкритих дверей” і аж до подій у Затоці Свиней на Кубі і війни у В’єтнамі. Форми американського імперіалізму можуть дещо варіюватися відповідно до певного історичного періоду (чи то президе­нтство Т. Рузвельта, чи то В. Вільсона, Г. Гувера, Г. Трумена), але суть, основні мотиви експансії завжди однакові, а реальні творці зовнішньої політики – банкіри, бізнесмени, лідери великих корпорацій. Простежуючи у такий спосіб зовнішню політику США до періоду “холодної війни”, яку вона, за Вільямом Е. Вільямсом, і спричини­ла, автор приходить до висновку, що трагедія такого роду дипломатії у результаті вилилась у повсюдну неприязнь і недовіру до Сполучених Штатів [33, 15, 206, 239].

Близьким до бачення В. Е. Вільямса є трактування альтернатив американської зовнішньої політики на рубе­жі ХІХ – на початку ХХ ст. у творах Волтера Лафібера, зокрема у монографії “Нова імперія: інтерпретація аме­риканської експансії. 1860–1898”. Вона присвячена прин­ципово новому і доволі драматичному періоду американ­ської зовнішньої політики, пов’язаної з виходом США на заморські простори, творення американської імперії. Ос­новною тезою дослідження є тісний взаємозв’язок між завершенням промислової революції, що, розпочавшись в середині ХІХ ст., заклала основи сучасної Америки та появу імперських тенденції у політиці США.

Дослідник наголошує, що уряд США став на імперіаліс­тичний шлях не раптово і не спонтанно, не під впливом якихось одномоментних спонукань, не користуючись яки­мось випадковим шансом, а цілеспрямовано і свідомо. Політика кінця ХІХ – початку ХХ ст. була природною куль­мінацією історичного розвитку США. Змальовуючи її, автор широко використовує такі терміни, як “колоніалізм”, “екс­пансіонізм”, але значно рідше “імперіалізм”, зауважуючи, що зміст останнього був настільки спотворений в часи “холод­ної війни”, що доцільніше буде утримуватися від його застосування [21].

114


Висновки. Підсумовуючи, слід відзначити, що історіогра­фічні інтерпретації проблеми альтернатив американської зовнішньої політики кінця ХІХ – початку ХХ ст. охоплюють широкий спектр внутрішніх та зовнішніх їх передумов (політичних, економічних, соціальних, моральних). Автори акцентують увагу на процесі зламу старих та зародження нових зовнішньополітичних традицій. Ключовими понят­тями та категоріями тут виступають ізоляціонізм та інте­рнаціоналізм, політичний реалізм та лібералізм. Тлумача­чи процеси позаконтитентальної експансії США, імперіалі­зму, переважна більшість сучасних істориків дотримуєть­ся ревізіоністських позицій, доводячи їх економічну основу, пов’язуючи необхідність придбання нових ринків з наслід­ками промислової революції.

Помітна увага в історичних дослідженнях шляхів роз­витку зовнішньої політики Сполучених Штатів звертається на расові, гендерні аспекти, найоперованішими поняттями та категоріями є національний інтерес, лібералізм, інтер­націоналізм, ізоляціонізм, імперіалізм, експансія.

1. Abrahamson J. L. America Arms for a New Century: The Making of a Great Military Power. / J. L. Abrahamson. – New York: Free Press, 1981. – 253 p.

2. Ambrosius L. Woodrow Wilson & the American Diplomatic Tradition. The Treaty Fight in Perspective / L. Ambrosius. – Cambridge: University of Cambridge Press, 1987. – 323 р.

3. America in the World. The Historiography of American Foreign Relations since 1941 / Ed. by M. J. Hogan. – Cambridge: Cambridge Univiversity Press, 1995. – 619 p.

4. American Foreign Relations Reconsidered: 1890–1993 / Ed. by G. Martel. – New York: Routledge, 1994. – 267 р.

5. Bailey T. A. The Man in the Street: The Impact of American Public Opinion on Foreign Policy / T. A. Bailey. New York: Macmillan, 1948. – 334 р.

6. Brzezinski Z. America and the world: conversations on the future of American foreign policy / Z. Brzezinski, B. Scowcroft, D. Ignatius. – New York: Basic Books, 2008. – 291 p.

7. A Companion to 19th-Century America / Ed. W. Barney (Blackwell Companions to American History). – Malden, Mass.: Blackwell, 2001. – 414 р.

8. Chidsey D. B. The Spanish-American War: A Behind-the-Scenes Account of the War in Cuba / D. B. Chidsey New York: Crown Publishers, 1971. – 191 p.

115


9. Crucible of Empire: The Spanish-American War and Its Aftermath / Ed. by J. C. Bradford. – Annapolis, Md.: Naval Institute Press, 1993. – 269 p.

10. Explaining the History of American Foreign Relations / Ed. by M. J. Hogan, Th. G. Paterson. – Cambridge: Cambridge University Press, 2004. – 380 p.

11. Foyle D. C. Counting the Public In: Presidents, Public Opinion, and Foreign Policy / D. C. Foyle. – New York: Columbia University Press, 1999. – 379 р.

12. Freidel F. The Splendid Little War / F. Freidel. – Boston: Little, Brown, 1958. – 314 p.

13. Gaubatz K.T. Elections and War: The Electoral Incentive in the Democratic Politics of War and Peace / K. T. Gaubatz. – Stanford, CA: Stanford University Press, 1999. – 220 p.

14. Gilderhus M. T. The Monroe doctrine: meanings and implications / M. T. Gilderhus // Presidential Studies Quarterly. –Vol. 36. – 2006. – Issue 1. – P. 5–16.

15. Hamilton R. F. President McKinley, war and empire: In 2 vol. / R. F. Hamilton. – New Brunswick, N. J.: Transaction Publishers, 2006–2007.

16. Hartz L. The Liberal Tradition in America: An Interpretation of American Political Thought since the Revolution / L. Hartz. – New York: Harcourt-Brace, 1955. – 329 p.

17. Hodgson G. The myth of American exceptionalism / G. Hodgson. – New Haven: Yale University Press, 2009. – 221 р.

18. Hofstadter R. The American Political Tradition / R. Hofstadter. – New York: Vintage, 1948. – 378 p.

19. Hogan M. J. Paths to Power: the Historiography of American Foreign Relations to 1941. Cambridge; New York: Cambridge University Press, 2000. – 303 p.

20. Horsman R. Race and Manifest Destiny: Origins of American Racial Anglo-Saxonism / R. Horsman. – Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1981. – 367 р.

21. LaFeber W. The New Empire: an Interpretation of American Expansion, 1860-1898 / W. LaFeber. – Ithaca, N. Y., Published for the American Historical Association: Cornell University Press, 1963. – 444 p.

22. Luzviminda F. The First Vietnam: the U. S.-Philippine War of 1899 / F. Luzviminda // Bulletin of Concerned Asian Scholars. 1973. – Vol. 5. P. 2-16 [Електронний ресурс]. – Режим дос­тупу: Http://www. historyisaweapon. com/-Defcon1/franciscofirstvietnam. html.

23. Nofi A. A. The Spanish-American War, 1898 / A. A. Nofi Consho-hocken, Pa.: Combined Books, 1997. – 352 p.

116


24. Offner J. L. An Unwanted War: The Diplomacy of the United States and Spain Over Cuba, 1895-1898 / J. L. Offner. – Chapel Hill : University of North Carolina Press, 1992. – 306 р.

25. Papp D. S. American Foreign Policy: History, Politics, and Policy / D. S. Papp, L. K. Johnson, J. Endicott. – New York: Longman Inc., 2005 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Http://www. ablongman. com/polisci_rh_bridge/assets/PAPP.902 7.cp02.038-065.pdf.

26. Pestritto R. J. Woodrow Wilson and the Roots of Modern Liberalism / R. J. Pestritto. – Lanham, Md.: Rowman & Littlefield Publishers, 2005. – 279 p.

27. Pierce A. R. Woodrow Wilson and Harry Truman: mission and power in American foreign policy / A. R. Pierce. – Westport (Conn.): Praeger, 2003. – 302 p.

28. Smith T. America's mission: the United States and the worldwide struggle for democracy in the twentieth century/ T. Smith. – Princeton, N. J.: Princeton University Press, 1994. – 455 р.

29. Steigenwald D. Wilsonian Idealism in America / D. Steigenwald. – Ithaca: Cornell University Press, 1994. – 296 p.

30. Taft R. A. A Foreign Police for Americans / R. A. Taft. – Garden City, New York: Doubleday & Co. inc., 1951. – 127 p.

31. Trask D. F. The War with Spain in 1898 / D. F. Trask. – New York: Macmillan; London: Collier Macmillan, 1981. – 654 р.

32. WilkersОN М. Public Opinion and the Spanish-American War / М. Wilkersоn. – Baton Rouge, 1932.

33. Williams A. W. The Tragedy of American Diplomacy and the Roots of the American Empire: A Study of the Growth and Shaping of Social Consciousness in a Mass-Market Society / A. W. Williams. – New York: Dell Pub., 1972. – 312 р.

34. Wilson W. The Ideals of America. An address delivered on the one hundred and twenty-fifth anniversary of the battle of Trenton, December 26, 1901 / W. Wilson // Atlantic Monthly. – 1902. –Volume 90. – No.6. –Р. 721–734.

35. Wisan J. Cuban Crisis as Reflected in New York Press (1895-1898) / J. Wisan. – New York, 1934.

36. Wright L. B. The Founding Fathers and “Splendid Isolation” / L. B. Wright // The Huntington Library Quarterly. – Vol. 6. – No. 2. (Feb. 1943). – Р. 173–196.

37. Wright R. What is America?: a short history of the new world order / R. Wright. – Philadelphia, PA: Da Capo Press, 2008. – 368 p.

38. Ziel R. Birth of the American Century: Centennial History of the Spanish-American War / R. Ziel. – New York: Amereon House, 1997. – 304 p.

117


Надійшла до редколегії 28.05.2011 р.

Рецензент: С.І.Власюк, кандидат економічних наук, доцент, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів

Питлеваная Л.Ю.

АЛЬТЕРНАТИВЫ АМЕРИКАНСКОЙ ВНЕШНЕЙ ПОЛИТИ­КИ КОНЦА ХIX НАЧАЛА ХХ ВЕКА В ПОСЛЕВОЕННОЙ ИС­ТОРИОГРАФИИ США

Статья посвящена анализу интерпретации альтернатив американ­ской внешней политики конца XIX – начала ХХ века в историографии США послевоенного периода. Исследуются трактовки профессиональными американскими историками причин, обстоятельств и последствий создания американской империи, выхода США из состояния внешне­политической самоизоляции.

Ключевые Слова: Внешняя политика, историография, США, изоля­ционизм, интернационализм, империализм

Pytlyovana L.

ALTERNATIVES OF AMERICAN FOREIN POLICY AT THE END OF XIX ON THE BEGINNING OF XX CENTURY IN POST­WAR AMERICAN HISTORIOGRAPHY

The article is devoted to analyzing of alternatives of American foreign policy at the end of ХІХ – on the beginning of ХХ century in interpretation of post-war American historiography. Professional historian’s treatment of the causes, circumstances and consequences of creating an American empire, of USA withdrawal from the state of self isolation is investigated.

Key words: foreign policy, historiography, USA, isolationism, internationalism, imperialism.

118


Павленка, які повернулись із Першого зимового походу, – близько 397 офіцерів і 5950 рядових вояків.

Після реорганізації і часткової мобілізації на території Поділля, зайнятого українсько-польськими військами, армія УНР зросла до 20 тис. чоловік. Проте її фізичний стан і матеріальне забезпечення були далеко не кращими. Особ­ливо це стосувалося частин, що повернулися із Зимового походу. У свідченнях командира 6-ої польської армії, якому вони підлягали в оперативному відношенні, зазначалося, що лише кавалерійські загони придатні для боротьби, що ж до піхоти та артилерії, то вони вимагали негайного доукомп­лектування і озброєння [1, 27].

Незважаючи на труднощі травень 1920 р. став періодом найбільших успіхів українсько-польських військ на анти-радянському фронті. Значна частина Правобережжя разом із столицею була звільнена від більшовиків. Однак дуже швидко, в результаті контрнаступу Червоної Армії, ситуа­ція різко змінилася. Перша кінна армія С. Будьонного 5 червня прорвала польський фронт на схід від Козятина і глибоким рейдом у запілля змусила польсько-українські війська до відступу, який закінчився у середині серпня під Варшавою і Львовом. Українські частини в той час в основ­ному зосереджувалися на Південному фронті польської армії і становили понад 50% його особового складу [2, 31].

Контрнаступ польської армії восени 1920 р. давав підста­ви українському командуванню сподіватися на реванш у війні з більшовиками. 14 вересня частини Армії УНР роз­почали форсування Збруча, щоб захопити плацдарм на Поділлі [3, 35–36]. 18 вересня вся українська армія вийшла на лінію Збруча, а 21 вересня, розчистивши від 41-ої радян­ської дивізії плацдарм, розгорнула подальший наступ, щоб звільнити Поділля. 23 вересня ворог був розбитий. Україн­ське командування вирішило якнайдалі просуватися на схід, оскільки стали надходити тривожні звістки про мож­ливе у скорому часі підписання польсько-радянського перемир’я у Ризі, що кардинально змінило б стратегічну ситуацію на українсько-більшовицькому фронті на користь Червоної Армії.

109


Загалом військово-політичне становище в Україні восени 1920 р. обумовлювали три найважливіші фактори. Перший – зовнішньополітичний, пов’язаний із спробами уряду УНР включити українське питання у польсько-радянські пере­говори у Ризі щодо визнання Радянською Росією легітим-ності останнього і формального визнання незалежності УНР. Другий фактор безпосередньо випливав із першого й стосувався військово-стратегічної ситуації Армії УНР на польсько-радянському фронті і можливостей продовження боротьби українськими військами проти Червоної Армії за звільнення від неї території України. Нарешті, третій тор­кався внутрішнього становища України – наявності органі­зованого антибільшовицького руху, спираючись на який та координуючи з яким, військове і державне керівництво УНР сподівалося відновити свою владу в Україні.

Щодо міжнародного аспекту продовження боротьби за визволення України, то для уряду УНР він почав склада­тись явно не на його користь. Кампанія 1920 р. переконала польське керівництво, що, взявши на себе непосильне за­вдання, воно ледве не спричинило крах власної держави. Вже у другій половині липня польські керівники виявили готовність розпочати, всупереч Варшавському договору з УНР від 21 квітня, односторонні переговори з урядом Ра­дянської Росії про перемир’я. 30 липня відбулася перша зустріч між представниками командування обох сторін, яка хоч і не дала результатів, але все ж розпочала польсько-радянський переговорний процес. Незважаючи на успіхи польських військ на антибільшовицькому фронті восени 1920 р. Варшава вважала недоцільним наражати себе на ризик продовження війни з Радянською Росією, а тому 12 жовтня погодилась на підписання у Ризі прелімінарного мирного договору, який вступав у силу з 18 жовтня 1920 р. Найгіршим для уряду УНР стало те, що польська делегація відверто розтоптала своє зобов’язання не укладати в однос­торонньому порядку жодних “міжнародних умов проти України” та визнавати “незалежність” Радянської України [4, 107]. Один із чільних діячів польської делегації на пере­говорах С. Грабський на запитання журналіста щодо

110


Дотримання Польщею союзницьких зобов’язань відповів, що договір 1920 р. – суто приватне порозуміння між Ю. Пілсудським та С. Петлюрою, які є особистими прияте­лями, і не був ратифікований польським сеймом, а тому не є зобов’язальним для польської мирної делегації [5, 138]. Зрештою не було впевнене у перемозі й саме польське військове керівництво. Генерал Т. Кутжеба, тоді начальник штабу 5-ої польської армії, аналізуючи ситуацію на фронті, прийшов до висновку, що “хоча польська армія виграла осінню кампанію 1920 р., вона не знищила російської армії, яка організовано відступила на схід” [6, 306]. Керівник російської делегації А. Йоффе у розмові з головою польсь­кої місії Я. Домбським відверто заявив: “Росія не наполягає на порушенні питання Східної Галичини. Його порушення є лише темою для дискусії, а Східна Галичина є висунута з тактичних міркувань, щоб при нагоді виступити, коли Польща висуне справу петлюрівської України. Росія розу­міє, що для Польщі необхідна галицька нафта, але й для Росії необхідне українське збіжжя. Для Росії це передусім економічна справа” [7, 105].

На мирній конференції у Ризі українську делегацію, го­ловою якої був С. Шелухін, за стіл переговорів реально не запрошували. Навпаки, ще 5 жовтня було підписано прото­кол, де “контр-агентами названі Польща з одного боку і Росія та Україна з другого” [8, арк. 9]. Україна розглядалася лише як стратегічний об’єкт для кожної із сторін.

Підписання прелімінарного миру з Радянською Росією 12 жовтня зобов’язувало Польщу розірвати військовий союз з УНР, що безумовно вело до неминучої поразки українсь­кої армії на фронті. Відповідно до ст. 2 прелімінарного договору обидві сторони зобов’язувалися включити до майбутнього мирного договору ухвалу щодо відмови від будь-якого втручання у внутрішні справи одна одної, а також не створювати і не підтримувати організацій, що мали на меті шляхом збройної боротьби повалення держа­вного або суспільного ладу іншої договірної сторони, пося­гань на її територіальну цілісність або присвоєння собі ролі її уряду. З моменту підписання договору на фронті негайно мали бути припинені воєнні дії.

111


Тим часом частини Армії УНР після форсування Збруча продовжували наступ. Враховуючи можливість підписання перемир’я у Ризі, українське командування прагнуло як­найдалі поширити плацдарм на українській території, щоб провести мобілізацію і поповнити армію. На початку жовтня українській армії був відданий наказ вийти на лінію річки Калюс – Ялтушків – Староконстянтинів – Летичів. Остаточ­но осягнути її не пощастило, бо Червона Армія, отримавши на цьому відрізку фронту поповнення, не лише вдалась до посиленої оборони, а й провела низку контратак. Найбільш запеклі бої розгорнулися на правому крилі української армії у районі міста Нова Ушиця.

Одразу після підписаня перемир’я у Ризі командування 6-ої польської армії, якому в оперативному відношенні підлягало командування Армії УНР, звернулося до Головно­го Отамана С. Петлюри та генерала М. Омеляновича-Павленка із запитом: чи українське керівництво погоджу­ється на те, щоб перемир’я охопило й український фронт, чи продовжуватимуть самостійну боротьбу. 14 жовтня українська сторона надіслала відповідь, у якій обгрунтову-вала необхідність перемир’я і на своєму відрізку фронту. Серед причин, що спонукали її до цього, були загальна втомленість армії безперервними боями і неможливість самостійно продовжувати боротьбу із більшовиками, па­діння боєздатності частин, значні втрати їх особового скла­ду, неможливість у разі продовження бойових дій провести мобілізацію та реорганізацію армії.

12 жовтня, тобто у день підписання перемир’я, за нака­зом Головнокомандувача Армії УНР генерала М. Омеля-новича-Павленка, українські війська перейшли у наступ. В оперативному відношенні вони поділялися на три групи. Перша – під командуванням генерала О. Загродського мала оволодіти лінією Летичів – Літин, середня – генерала М. Безручка – районом Ялтушків – Бар і права група гене­рала О. Удовиченка, прорвавши ворожий фронт, переки­нути у його тил Окрему кінну дивізію і зайняти лінію заліз­ниці Могилів – Жмеринка. Зазнавши дошкульних ударів і втрат, 14 жовтня червоні частини почали повільно відсту­пати. 18 жовтня українські війська осягли лінію Яруга –

112


Річка Мурафа – Бар – Волковинці – село Літинка. Однак поза їх контролем надалі залишилися такі важливі стратегі­чні залізничні вузли, як Жмеринка та Вапнярка. Загальна чисельність українських військ, що брали участь безпосе­редньо у бойових діях, налічувала 5500 багнетів, 2500 ша-бель. На їхньому озброєнні було 400 кулеметів та 50 гармат [9, арк. 89]. Їм протистояли частини 14-ої Червоної Армії, які нараховували майже 11 тис. багнетів, 1500 шабель, майже 200 кулеметів і 60 гармат [1, 37].

На зайнятій території українське командування розпо­чало негайну мобілізацію. Згідно з відпрацьованим планом, кожна із шести дивізій отримувала конкретно визначений район мобілізації. Мобілізація відбувалася у Старокостян-тинівському, Проскурівському, Новоушицькому, Кам’я-нецькому і Летичівському повітах. М. Омелянович-Павленко сподівався, що мобілізація дасть 15 тис. попов­нення, а український уряд – на те, що з допомогою свіжих сил територія між річками Буг – Дністер від Летичева по Балту буде звільнена, а Армія УНР розгорне наступ на Одесу [10, арк. 4]. Вибір цього напрямку наступу мотивува­вся кількома причинами.

По-перше, на території, що мала бути зайнятою, знахо­дилися значні запаси продовольства, за які можна було купити для армії озброєння й амуніцію.

По-друге, антибільшовицькі настрої населення цих районів давали підставу сподіватися на успішне проведення мобілізації.

По-третє, розширивши плацдарм на південь із виходом до Чорного моря, українське керівництво сподівалося отримати визнання з боку західних країн, а також скоорди­нувати бойові дії з генералом П. Врангелем у Криму.

Проте реалізувати цей план не вдалося, а вже 18 жовтня до штабу Головнокомандувача української армії надійшла телеграма про припинення бойових дій [11, арк. 34–36]. Українське командування вважало, що момент припинення боїв є дуже невдалим для Армії УНР.

Оголошення перемир’я не привело до негайного при­пинення боїв на українсько-більшовицькому фронті. Ще впродовж 19 жовтня на окремих його ділянках спостерігалися

113


Сутички, лише ввечері вони припинилися. Термін дії пере­мир’я встановлювався до 9 листопада. На 2 листопада у Лібаві мав відбутися обмін ратифікаційними грамотами прелімінарного Ризького договору. Від цього моменту польські війська повинні були відступити на встановлену демаркаційну лінію, що вело до оголення лівого флангу фронту української армії. Окрім цього, польська сторона змушена була виконати зобов’язання щодо припинення підтримки антибільшовицьких сил. Під натиском сейму польське військове командування видало наказ, де зазнача­лося, що до 2 листопада всім непольським збройним фор­муванням потрібно покинути територію Польщі. У проти­лежному випадку їм загрожувало інтернування [12, 87]. Тим самим польська сторона формально і фактично розривала договір з УНР.

Використовуючи перемир’я, частини Армії УНР зайняли Поділля, сконцентрувавшись на південному відрізку демар­каційної лінії від Бару до Ямполя [13, 52]. Водночас україн­ське командування провело мобілізацію, збільшивши кіль­кість війська на 15 тис. вояків. Особовий склад армії нара­ховував 3888 офіцерів і 35259 рядових вояків. Армія склада­лася з шести стрілецьких, однієї кінної та кулеметної дивізій, а також допоміжних формувань.

Після офіційного обміну ратифікаційними грамотами прелімінарного мирного договору між Росією і Польщею перед українським керівництвом постала дилема: або відмовитися від подальшої боротьби і погодитися на інтер­нування у Польщі, або ж шукати воєнного щастя. Було обрано останній варіант.

Більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників, переду­сім польських, сходяться на думці, що продовження війни не мало перспектив. Зрештою песимістично було налашто­вано й чимало вищих державних керівників УНР. О. Ковалевський, який у 1920 р. обіймав посаду міністра земельних справ і був членом ЦК Народно-республіканської партії, згодом писав, що під час нарад у Кам’янці-Подільському навіть у час найбільшого ентузіаз­му з математичною точністю передбачалася неминуча катастрофа і те, що вона наступить дуже швидко. Було

114


Відомо, що брак відчувається у всьому, а найбільше у зброї, набоях, амуніції. Катастрофу передбачало також і вище військове командування [14, 59–60]. Головний Отаман С. Петлюра вживав енергійних заходів, щоб налагодити доставку озброєння з Румунії та Німеччини. Переговори з цього питання обіцяли успіх, і попередня згода була досяг­нута [15, 227]. Певні надії українське командування покла­дало й на генерала П. Врангеля, з яким ще в серпні 1920 р. було досягнуто принципової домовленості щодо коорди­нації бойових дій. У розпорядженні останнього знаходило­ся 41 тис. багнетів, 17 тис. шабель, 249 гармат, 1 тис. кулеме­тів, 45 танків і бронемашин, 19 бронепоїздів і 32 літаки. У той же час українська армія нараховувала понад 41 тис. особового складу. На озброєнні було 74 гармати, 8 бронемашин, 2 бронепоїзди і 3 літаки [16, арк. 11]. Пере­вага Червоної Армії у живій силі на українському фронті була теж значною: 25 тис. багнетів, 5 тис. шабель, 100–120 гармат. Очевидну перевагу противника українське коман­дування сподівалося компенсувати раптовістю удару по 14-й червоній армії, а також посиленням повстанського руху в тилу більшовиків. Штаб армії зав’язав контакти із повстанськими загонами і віддав їм наказ активізувати воєнні дії. Найбільшого розмаху вони набули в Ольгопільському та Могилів-Поділь-ському повітах [17, арк. 28]. На Ольгопільщині ще у вересні повстало 3 тис. селян. До спільної акції з регулярною армією включилися отамани Шепель, Голуб, Заболотний [18, 26].

Для обговорення політичної і воєнної ситуації на 7– 8 листопада в Ялтушкові була скликана нарада за участю С. Петлюри, членів уряду і командування Армією. Поряд із рішеннями, що стосувалися подальшої долі державного центру УНР, обговорювалися і можливі варіанти операцій на фронті. Новий контрнаступ було вирішено перенести на 11 листопада. Зважаючи на перевагу противника, укра­їнське командування основну ставку робило на раптовому сконцентрованому ударі.

Однак російська сторона, довідавшись про плани УНР, випередила їх і зранку 10 листопада перейшла у наступ. Силами двох стрілецьких і однієї кавалерійської бригад вони атакували українські позиції у районі Шаргороду.

115


Раптовий удар спричинив до дезорганізації української армії. Її праве крило недалеко від с. Березівки було прорва­не. Внаслідок цього виникла загроза поступового оточення червоними українських частин, оскільки відступ до кордо­ну з Румунією був перерізаний. В результаті більшовицької атаки 3-тя Залізна дивізія Армії УНР разом із кулеметною дивізією були розбиті й відступили у напрямку Старої Ушиці.

12 листопада, згідно з наказом генерала М. Омеля-новича-Павленка, у наступ перейшла середня група гене­рала М. Безручка, а 13 листопада – ліва група генерала П. Базильського [9, арк. 125]. Проте значна перевага супер­ника зірвала наступ. Середня група відступила із району Бар – Копайгород на нову оборонну лінію Ялтушків – Берлинці – Полеви. Під час боїв українці зазнали великих втрат. 13 листопада М. Безручко відвів свої частини далі на захід у район Осланова – Дашковиць. Відтак, спроба наступу середньої групи зазнала невдачі.

Щодо лівої групи, то тут наступ розвивався успішно. 13 листопада українці здобули Літин і розгорнули наступ у напрямку Вінниці, який все ж був зупинений червоними. Надвечір 13 листопада українські частини отримали наказ відступати із Старої Ушиці на Мінківці, де перебував штаб правої групи. Кинута проти більшовиків 4-та українська стрілецька дивізія (Київська) під командуванням Ю. Тютюнника перейшла у наступ, щоб стримати черво­них [19, 55]. В околицях сіл Берлинці – Лісове – Котюжани вона вступила у жорстокий бій із переважними силами ворога, який “півсотнею кінноти при підтримці артилерії, з одного боку, і до 300 кіннотників – з іншого оточив Київсь­ку дивізію… Дивізію врятував генерал-хорунжий Тютюн­ник, який появився в передніх лавах зі своєю штабовою сотнею і атакував ту ворожу кінноту” [20, 133]. Внаслідок відважних дій командира було врятовано частину дивізії від можливого оточення. Але локальний успіх не міг змінити ситуації.

Натиск червоних військ щораз посилювався, і вже наступ­ного дня, 14 листопада, 14-та більшовицька армія, згідно з

116


Отриманою директивою, перейшла у наступ в районі Літи-на – Летичева – Деражні. На правому її фланзі одночасно розгорнули наступ частини 12-ої армії у напрямку Івга – Літин. Запеклі бої розгорнулися і на захід від Бару. Виник­ла реальна загроза Кам’янцю-Подільському – резиденції вищих державних інституцій УНР. 14 листопада українсь­кий уряд вирішив евакуюватися до Гусятина, що майже на межі польського кордону. Передбачаючи катастрофу, на польську територію 16 листопада були переправлені Дер­жавна скарбниця, Державний банк і Експедиція державних паперів [21, арк. 65–66].

17 листопада у прикордонному селі Фридрихівка відбу­лася остання на території України нарада уряду УНР за участю С. Петлюри. Останній заявив, що ситуація на фрон­ті є катастрофічною, а переходу польського кордону прак­тично не уникнути. Віце-прем’єр О. Саліковський спробу­вав переконати присутніх, що виходом із даної ситуації може стати відхід уряду і армії не за Збруч, а на Волинь, досі ще зайняту польськими військами. Йшлося про те, щоб розташувати українські частини на території, що опинилася між кордоном УНР та Польщі, визначеним Варшавським договором 1920 р., і демаркаційною лінією між Польщею і Радянською Росією, встановленою у Ризі [22, арк. 1–6]. На думку деяких членів уряду УНР, це мало б забезпечити юридичні підстави збереження армії від роззброєння. Од­нак цієї думки більшість учасників наради не підтримала.

Увечері того ж дня до Ставки Головного Отамана прибув представник Головного Командування польської армії і поінформував присутніх, що в разі переходу українською армією Збруча вона буде інтернована. Вище командування отримувало право вільного перебування і пересування по території Польщі. Заслухавши це повідомлення, нарада ухвалила “в разі необхідності” перейти на польську тери­торію. Щоправда, на нараді піднімалося питання повтори­ти досвід Зимового походу. Армія і частина уряду мали прорватися в тил ворога і продовжити партизанську боро­тьбу. Але цей проект не був підтриманий. Через фронт прорвався лише невеликий кінний загін полковника

117


А. Долуда, який деякий час орудував у більшовицькому тилу [15, 236].

19 листопада уряд УНР залишив Фридрихівку і подався на Волочиськ. Тут було прийняте остаточне рішення про перехід польського кордону. 20 листопада кордон перейш­ли цивільні державні інституції та почалася переправа деяких російських частин генерала Перемикіна. Головно­командувач М. Омелянович-Павленко надалі залишався з армією в с. Курилівці, а потім в Ожиговці, де було спору­джено переправу через Збруч. Близько 2-ої години ночі 21 листопада 1920 р. був отриманий дозвіл з боку польської сторони на перехід кордону. Переправа проходила між Волочиськом і Ожиговцями під сильним обстрілом ворога. Для її прикриття була виділена окрема кінна дивізія і кін­ний полк. У другій половині дня переправа армії закінчи­лася [3, 360].

Висновки. Збройна боротьба регулярної армії УНР закін­чилася поразкою. Вище державне і військове керівництво, втративши територію, опинилося в еміграції. Наступив якісно новий стан у продовженні боротьби. Відтепер кон­цепція визволення України радикально змінилася, а вся увага зосереджувалася на організації повстанського руху в Україні, при цьому не відмовляючись від використання регулярної армії. Комбінуванням зусиль регулярної армії, яку уряд УНР прагнув зберегти на території Польщі, та організованого підпілля на рідних землях він сподівався відновити свою владу і звільнити Україну від більшовиць­кої окупації.

Перспективи подальших наукових розвідок. На сучасному етапі дослідження даної проблематики історики назагал добре розкрили причини припинення бойових дій Армії УНР та становище української політичної еміграції в умо­вах інтернування на теренах Польщі. Проте до сьогодні залишається відкритим питання вироблення тактики наці­онально-визвольної боротьби після повернення на Батьків­щину. Малодослідженими є питання чисельності інтерно­ваних українських вояків на теренах Польщі, їх військовий

118


Вишкіл і вирішення низки побутових питань в еміграцій­них центрах.

1. Karpuś Z. Wschodni sojusznicy Polski w wojnie 1920 roku / Z. Karpuś. -Toruń, 1999. -198 s.

2. Гудь Б. Нелегка дорога до порозуміння. До питання генези українсь­ко-польського військово-політичного співробітництва 1917-1921 рр. / Б. Гудь, В. Голубко. - Львів: Українські технології, 1997. - 67 с

3. Українсько-московська війна 1920 р. Оперативні документи штабу Армії Української Народньої Республіки /[Під ред. ген. В. Сальського]. - Варшава, 1933. - 404 с

4. Стахів М. Третя Совєтська республіка в Україні. Нариси з історії тре­тьої воєнної інвазії Совєтської Росії в Україну і розвиток окупаційної системи в часі : листопад 1919- листопад 1924 / М. Стахів. - Нью-Йорк, 1968. - 244 с

5. Palij M. The Ukrainian-Polish Defensive Alliance. An aspect of the Ukrainian Revolution / M Palij. - Edmonton-Toronto, 1995. - 68 р.

6. Kutrzeba T. Wyprawa Kijowska 1920 roku / T. Kutrzeba. - Warszawa, 1988. - 359 s.

7. Bski J. Pokуj Ruski. Wspomnienia, peretraktacje, tajne układy z Joffem, listz / J. Dąbski. - Warszawa, 1981. - 215 s.

8. Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВОВУ). - Ф. 3695, оп. 1, спр. 197.

9. ЦДАВОВУ - Ф. 1078, оп. 2, спр. 162.

10. ЦДАВОВУ - Ф. 1075, оп. 2, спр. 199.

11. ЦДАВОВУ - Ф. 2297, оп. 1, спр. 29.

12. Karpuś Z. Jeńcy internowani rosyjscy i ukraińscy na terenie Polski w latach 1918-1924 / Z. Karpuś. - Toruń, 1998. - 209 s.

13. Stepień S. Symon Petlura - życie i działalnośe / S. Stepień // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. -1996. - № 3.

14. Ковалевський О. На вулкані. Публіцистичні статті / О. Ковалевський. - Київ, Тарнів, 1922.

15. Bruskij J. Petlurowcy. Centrum Państwowe Ukraińskij Republiki Ludowej na wychodstwie (1919-1924) / J. Bruskij. - Krakуw, 2000. - 600 s.

16. ЦДАВОВУ - Ф. 4465, оп. 1, спр. 1014.

17. Державний архів Київської області. - Ф. Р-1, оп. 2, спр. 14.

18. Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі 1920-1939 / О. Колянчук. - Львів: Світ, 2000. - 242 с

19. Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник / О. Шатайло. - Львів: Світ, 2000. -141 с

20. Савченко В. Втрачені можливості для перемоги / В. Савченко // Та­бор. - 1924. - № 32.

21. ЦДАВОВУ - Ф. 1065, оп. 2, спр. 9.

22. Центральний державний історичний архів України у м. Львові. - Ф. 309, оп. 1, спр. 1832.

Надійшла до редколегії 28.05.2009.

119


УДК 903.22(477.85)

Похожие статьи