Головна Військова справа Військово-науковий вісник УКРАЇНА – ІРАК: ГЕОПОЛІТИЧНЕ ТЕСТУВАННЯ
joomla
УКРАЇНА – ІРАК: ГЕОПОЛІТИЧНЕ ТЕСТУВАННЯ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ЧЕРНИК П.П. *

У статті аналізуються геополітичні причини розв’язання США та союзниками війни в Іраку і можливі наслідки цього конфлікту для розвитку сучасної системи міжнародних відносин. Також запропоновано аналіз передумов участі України у стабілізаційній фазі операції Коаліції в Іраку. Розглянуті причини успіхів і поразок українського державного керівництва стосовно присутності національного миротворчого контингенту в регіоні.

Ключові Слова: Геополітика, баланс сил, монополярний світ, світовий порядок, міжнародні відносини, структури безпеки, глобалізація, міждержавні взаємини.

In this article geopolitical reasons unleashing a war by USA and Allies in Iraq and possible consequences this conflict for develop of the modern international relations system are analysed. Also the analysis of preconditions of participation by Ukraine in stabilization phase Coalition’s operation in Iraq is offered. The reasons of successes and defeats of Ukrainian government according to presence of national peacekeeping grope in region are considered.

Key words: Geopolitc, the balance of power, uninfected world, world order, international relations, the structures of safety, globalization, interstate relations.

Кінець ХХ – початок ХХІ сторіччя вніс кардинальні зміни у систему світового порядку. З розпадом Радянського Союзу та припиненням “холодної війни” закінчилася ціла епоха в історії міжнародних відносин. Можна сміливо стверджувати, що людство перейшло на якісно нові параметри розуміння міжнародних та міждержавних взаємин.

Загроза ядерної катастрофи, котра мало не поставила під сумнів існування людства, породила принципово нове розуміння ролі та місця держав у процесі міжцивілізаційного діалогу. Особливо важливими на сьогодні є розбудова та розвиток новітніх інститутів міжнародної безпеки.

Черник Петро Петрович, начальник кафедри, Львівський ордена Червоної Зірки інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету “Львівська політехніка”, м. Львів.

214


Не можна оминути увагою і таке явище сучасної доби, як глобалізація. Науково-технічна революція середини

XX сторіччя, особливо у сфері комунікацій, сприяла
процесу розвитку тісної взаємодії та взаємозалежності
між різними куточками планети. Тепер вже можна
говорити, що світ, практично, замкнувся. Людство
виходить на рівень глобального спілкування.
Створюються союзи, блоки, угруповання держав, де
кожен “гравець” вже не може діяти абсолютно
самостійно. Поступово окреслюється певна гуманізація
міжнародних процесів.

Разом з тим зміна епох породжує нові загрози та небезпеки. Розпад Радянського Союзу спричинив порушення балансу сил у геополітичному розумінні. Сполучені Штати Америки, як основний переможець у “холодній війні” та єдина наддержава сьогодення, прикладають чимало зусиль для створення єдиного світопорядку за зразком євроатлантичної цивілізації. Звичайно, така позиція викликає чимало критики та навіть відвертого опору з боку багатьох представ-ників світового співтовариства.

Низка локальних конфліктів кінця ХХ – початку

XXI ст., як-то: бомбардування Югославії в кінці 90-х,
розгром руху “Талібан” в Афганістані у 2001–2002 рр.,
проголошення так званої “осі зла” тощо наглядно
підтверджує дану гіпотезу. Найяскравішою ілюстра-цією
спроби Америки “переділити” світ є, безперечно, воєнна
кампанія Коаліції проти режиму Саддама Хусейна в
Іраку у 2003 р., де боротьба за енергоносії стала
індикатором боротьби за світове панування.

Той факт, що західна цивілізація технотронна і для власного самозбереження потребує чималої кількості енергоносіїв (нафти зокрема) не потребує доведення. Ті блоки, союзи, угруповання держав, котрі контро­люватимуть енергетично багаті регіони планети, звичайно, матимуть вирішальний вплив на розвиток світових процесів, а історично склалося так, що найбагатші нафтоносні райони планети зосереджені в країнах арабського світу.

Арабський світ вибудував цілковито відмінну від західного світу систему світорозуміння. У надрах

215


Арабського етносу зародилася наймолодша релігія світу – іслам, догматичні постулати якого далеко не корелюються з християнськими ідеалами Заходу.

Як вже згадувалося, сучасні міжнародні процеси значною мірою здійснюються у межах створення новітніх структур світової безпеки. Чи не найбільшою загрозою сучасної доби є таке явище, як міжнародний тероризм. В силу світоглядних особливостей ісламу тероризм є однією з форм усталення та реалізації даної релігії, а арабські країни – його форпостом. Саме під прикриттям боротьби зі світовим тероризмом США розпочали глобальну акцію побудови монополярного світу.

Разом з тим, з огляду на вже згадані процеси глобалізації та певної гуманізації світового співтова­риства, США не наважились проводити агресивну політику одноосібно. Жахіття Другої світової війни, розвиток комп’ютерних технологій, а також перехід західного суспільства в інформаційну фазу розвитку предметно змінили практику ведення воєн. Боротьба з поля бою поступово переміщується в економічну, політичну, дипломатичну, інформаційно-психологічну сфери, хоча аргумент “багнета” ще не варто списувати з рахунків інструментарію захисту національних інтересів.

З огляду на вищесказане, створення антисад-дамівської Коаліції можна вважати безпрецедентно успішним дипломатичним проектом однієї держави у захисті своїх національних інтересів планетарних масштабів. Задля цієї амбітної мети американським дипломатам вдалося залучити значну кількість великих і малих держав з різних континентів, що значно послабило нищівну критику з боку традиційних опонентів США, таких як Франція, Китай та Росія. Америка чи не вперше в якості світової держави, відверто ігноруючи міжнародні інституції, зокрема такі, як ООН, продемонструвала, “хто в домі господар”.

Взяла участь у стабілізаційній фазі воєнної кампанії Коаліції проти режиму Саддама Хусейна і наша держава. Тому дослідження іракської проблематики в контексті становлення молодої української держави на міжнародній арені є більш ніж актуальним.

216


Отже, Предметом Дослідження Є сукупність геополітичних причин розв’язання США та союзниками війни в Іраку, а також вплив наслідків цієї кампанії на загальний розвиток сучасної міжнародної системи.

Крім цього, Мета Даної Статті – проаналізувати передумови участі України в іракському конфлікті, її внесок у зміцнення Коаліції, успіхи та прорахунки українського вищого військово-політичного керівниц-тва стосовно перебування українського миротворчого контингенту в цій близькосхідній країні.

Розглядаючи це питання з точки зору наукового дискурсу, наголосимо, що відповідна наукова літера-тура в українській інформаційній сфері практично відсутня. Існує чимала кількість публіцистичних ви-дань, однак комплексних наукових розробок, загалом, немає.

Перше, на чому загостримо увагу, це те, що для демонстрації своєї геополітичної могутності Ірак був обраний американською адміністрацією дуже вдало. Починаючи ще з 1991 р., США утримували Ірак у лещатах міжнародних санкцій саме для цієї ролі. Суттєво “полегшив” виконання такого грандіозного завдання і сам Саддам Хусейн. Одіозність його режиму, власний деспотичний характер, безглузді військові авантюри проти Ірану і Кувейту, спекуляції навколо ціни на нафту значною мірою послабили арабський і міжнародний опір американським планам щодо Іраку. Це, зрештою, дозволило амери-канським стратегам розіграти карту “поганого хлопця” та використати боротьбу з “деспотичним” режимом Саддама Хусейна, який підтримує міжнародний тероризм, як привід для стратегічного закріплення в регіоні.

Існує широко відомий міф, що війна в Іраку – це винятково “нафтова” війна. Звичайно, така теза має своє підґрунтя, однак це не єдина причина початку війни і далеко не перша. Те, що регіон є стратегічно важливим у планетарному значенні та виступає однією з найважливіших комунікаційних ланок між Сходом та Заходом (у транспортуванні тих же енергоносіїв), не потребує доведення, й американська адміністрація цю прописну істину геополітичної домінації чудово розуміє. Тобто, розпочинаючи воєнну кампанію “Свобода Іраку”,

217


Очільники “смугасто-зіркової” наддержави головними завдан-нями вважали наступні: створення стратегічного плацдарму для майбутнього протистояння з Китаєм; остаточне усунення Росії як світової держави з планетарної геополітичної арени; створення енерге­тичного важеля впливу на геополітично міцніючу Європу; спроби “переробки” такого “незрозумілого” та “загрозливого” для Заходу арабського світу; і насамкінець, сама нафта як економічна величина.

Переслідування американцями таких цілей пояснює доволі жорстку позицію щодо війни США проти режиму Саддама з боку великих європейських “гравців”, Росії та Китаю. Тобто у кожного учасника цієї великої та небезпечної гри є свої власні прагматичні інтереси. Європейський Союз небез-підставно підозрює, що, розв’язуючи війну з Іраком, Сполучені Штати починають і війну проти євро, тим самим намагаються захистити свою власну валюту. Європейців мало влаштовує можливість отримання американцями контролю над ціновою політикою ОПЕК і, відповідно, важеля впливу на економічне зростання ЄС.

Так, французи вже давно намагаються відвоювати у США частину їхнього впливу на світові процеси і послідовно намагаються боротися з американським гегемонізмом. До того ж саме французам, росіянам і китайцям належить більша частина контрактів на розробку іракських нафтових родовищ, які вони вже почали втрачати [7, 6]. Непохитну позицію Німеч-чини, крім справді дуже поширених пацифістських настроїв у німецькому суспільстві, можна пояснити і тим, що Німеччина прагне бути новим лідером Європи з поступовим виходом з-під протекторату США. Усунення американцями Росії зі світової арени може доволі сильно роздратувати останню, та зробити її “нестабільним” партнером Німеччини в питаннях постачання до “старого” континенту природного газу, що далеко не на руку Берліну.

У Росії причин ще більше. По-перше, це бажання зберегти вже одержані контракти в Іраку, адже в плани американців, як повідомляли світові ЗМІ, входить детальне вивчення законності контрактів, підготовлених

218


Тодішнім іракським урядом, про використання великих родовищ, розділених між багатьма компаніями, що працюють у цій галузі, серед яких не було американських. Левова частка їх на той час припадала саме на Францію, Росію та Китай. Однак уже сьогодні можна стверджувати, що законність попередніх договорів буде поставлено під сумнів і стосовно багатьох контрактів буде проведено нові переговори.

Крім того, Росії хотілося б все ж таки повернути 8 млрд. доларів іракського боргу. Ну, а найнебезпеч-ніше для росіян - Це післякризовий прихід на світовий ринок іракської нафти і, як наслідок, значне зниження ціни “чорного золота”. Як писали самі росіяни, якщо американці візьмуть під контроль нафтовидобування в Іраку, російську економіку буде задушено “рукою голоду”. Нагадаємо, що останній тривалий період низьких світових цін на нафту 1998 р. привів Росію до фінансової кризи [4, 7].

Звичайно, ціна на нафту не впала, а попри усі сподівання зросла. Разом з тим Росія зазнала не стільки економічну, скільки серйозну політичну та ідеологічну поразку: її усунуто з регіону, де вона ще зберігала певний вплив та могла, принаймні опосередковано, називатися світовою державою.

Загалом, попри всі невдачі адміністрації Буша – реальні й уявні, - Можна стверджувати, що військова кампанія цілком вклалася в рамки політичного успіху, а саме: перемога протягом кількох тижнів, а не місяців; доволі успішні вибори президента та парла-менту; збереження територіальної цілісності країни; вміле балансування на одвічному протистоянні між шиїтами та сунітами в іракському суспільстві. Та й суто військові втрати американців і союзників, з огляду на масштаби кампанії, не такі вже й значні.

Такий результат є не абсолютною, але цілком достатньою умовою досягнення задекларованих політичних цілей. Щоправда, реальне підтвердження заяв про зброю масового знищення та програми її виробництва в Іраку додало б сили дипломатичній аргументації Вашингтона на користь бойових дій, однак цього не сталося. Треба розуміти і той факт, що згаданий

219


“політичний успіх” ще не означає цілкови-того розв’язання всіх політичних, економічних, соціальних та інших проблем чи навіть розробку плану їх розв’язання. Передусім він означає створення умов, сприятливих для сил, зацікавлених у встановленні в Іраку демократичного політичного устрою, очищеного від попередніх силових структур, еліт і амбіцій регіональної гегемонії попереднього режиму. “Політичний успіх” також означає ще й результат, який досягнуто у роз’єднанні радикальних антизахідних сил у регіоні й інших частинах світу, що було забезпечено, насамперед, створенням потужної Коаліції, значення якої в дипломатичному розумінні важко переоцінити.

Готуючись до війни, США розраховували привернути до антиіракської коаліції якомога більше держав. Для цього вони дуже грамотно й гнучко використовували політику “батога і пряника”. Країнам, що приєдналися до коаліції, була обіцяна участь у післявоєнному відновленні Іраку, тим, хто відмовлявся, – серйозні ускладнення у відносинах із Вашингтоном. В результаті американцям вдалося поділити Європу на “стару” і “нову”. У той час, коли провідні західноєвропейські демократії виступили проти війни, більш залежні від американців країни Східної Європи були змушені підтримати Вашингтон і направити свої війська до Іраку [3, 4]. Й на сьогодні, видається, що вони не помилились. Практично всі учасники Коаліції отримали ту чи іншу винагороду: хто у вигляді конкретних контрактів щодо участі у відбудові Іраку, а хто – суто в політичній площині.

Україна направила до Іраку миротворчий контингент, який після виведення іспанського контингенту в червні 2004 р. за кількістю особового складу займав четверте місце у коаліційних силах. Думки експертів стосовно цього рішення України як усередині держави, так і за кордоном, далеко не однозначні. Так, представники російського істебліш-менту досить критично поставилися до позиції нашої держави направити свій контингент у цю країну. Чимало зауважень на адресу тодішнього керівництва України надійшло з боку багатьох

220


Політичних сил нашої держави, тим паче, що Україна таки понесла людські втрати.

Отже, стосовно іракського питання, то спочатку наша держава проводила “класичну” українську зовнішню політику сучасної доби, - Поводилася “тихо”. Та з часом у політиці України почав простежуватись елемент тонкості й розрахунку, адже відправлення окремого батальйону радіаційного, хімічного і біологічного захисту в Кувейт після неофіційних переговорів із Вашингтоном виконало відразу три важливі завдання. По-перше, це поклало кінець так званому “кольчужному” скандалу. По-друге, це продемонструвало американцям готовність допомогти, незважаючи на внутрішні й геополітичні обмеження. По-третє, це чітко відмежувало політику України від політики Росії, що може привернути ще більшу увагу в Сполучених Штатах на тлі дій Росії (таємної допомоги Іраку зокрема). Ті, хто продумав і пішов на цей крок, розуміли і “мистецтво можливого”, і його обмеження, оскільки будь-яка інша форма реальної допомоги, така, як, наприклад, надання своєї території для баз, призвела б до конфлікту українського керівництва з Росією та з власним парламентом [8, 4].

Загалом обговорення “іракського питання” у парла­менті було бурхливим. Голоси проти направлення контингенту в район Перської затоки лунали навіть із лав доволі проамериканської “Нашої України”. Крім емоційних вигуків, від депутатів доводилося чути і серйозніші аргументи проти будь-якої участі України в іракській кампанії. Наприклад, висловлювалися побоювання, що на відплату за “допомогу американ-цям” на території нашої країни можуть бути здійснені теракти. Прозвучали тривожні повідомлення в ЗМІ, особливо російських, що нібито в Криму значно збільшився потік іноземців із країн Близького Сходу і Середньої та Південно-Східної Азії. І що серед цих біженців виявлено учасників бойових дій, керівників і членів банд формувань, терористичних баз тощо. Але компетентні спеціалісти стверджують, що в наш неспокійний час терористи можуть з’явитись у будь-якій точці земної кулі. Україна ж у списку мішеней для терористів перебуває приблизно після Африки [13, 22].

221


Так, на думку президента Центру близькосхідних досліджень О. Богомолова, у ситуації, коли війна проходитиме у форматі США – Великобританія проти Іраку, логічно припустити, що основні ресурси “месників” будуть спрямовані проти основного ворога, і навряд чи вони стануть їх розпорошувати на такі малозначні для них об’єкти, як Україна. Та навіть якщо наша країна і приверне увагу терористів, то для них значно вигідніше використовувати її в ролі перевалочного пункту на шляху до Європи. Що ж стосується іракців, які вже перебувають на території України, то, за твердженням О. Богомолова, по-перше, їх дуже мало, а, по-друге, переважна більшість із них втекли саме від Саддама і ненавидять його всією душею [2, 9]. Зрештою, так і сталося – жодного теракту на території України не відбулося.

Тодішній президент України Л. Кучма і багато інших
вітчизняних високопосадовців неодноразово

Підкреслювали, що Україна не братиме участі у військових діях в Іраку. З подібним рішенням була згодна не лише більшість українських чиновників і експертів, а й переважна більшість населення України. Проте, деякі аналітики все ж вважали, що наша країна, щоб підняти рівень співробітництва із Сполученими Штатами дійсно на стратегічний рівень і заручитися їх подальшою потужною підтримкою на шляху до НАТО, могла б за прикладом сусідньої Польщі взяти “обмежену” участь в операції.

Більш помірковані ентузіасти зміцнення україно-американських взаємин вважали, що ті ж дивіденди плюс пакет фінансової допомоги Україна могла б заробити і не ризикуючи здоров’ям і життям власних солдатів. Для цього, вважали вони, можна було б, скориставшись відмовою Туреччини, розмістити на своїх базах війська США, надати американцям частину своєї інфраструктури (якщо не в Криму, то в районі Одеси). Зрозуміло, не для розміщення сухопутних військ, але, наприклад, для тилового забезпечення сухопутної операції, для дозаправлення військових і військово-транспортних літаків, для розгортання військових шпиталів.

222


З іншого боку, всі розуміли, що подібний розвиток подій того часу був неможливий з багатьох причин. Насамперед, подібний крок суперечив би українському законодавству. Крім того, не слід забувати і про потужний російський чинник, а також про те, що Сполученим Штатам набагато зручніше було скористатися пропозицією тих же Румунії та Болгарії, які, по-перше, вже є членами НАТО, а по-друге, не лише демонструють США свою гарячу підтримку, а й пропонують конкретну допомогу.

Більш імовірним було надання для потреб коаліції українських транспортних літаків. Очікувалось навіть офіційне звернення до України з подібним прохан-ням. Адже наші транспортні літаки вже були задіяні у перевезенні вантажів в Афганістані, при цьому не лише надавши допомогу антитерористичній коаліції, а й заробивши кошти на подальший розвиток вітчизняного літакобудування [6, 5]. Проте цього, на жаль, не сталося, відповідні документи були прийняті [5, 5; 9], й українські вояки майже три роки виконували миротворчу місію в регіоні.

Якщо порівняти, Німеччина, котра зайняла відкрито пацифістську позицію в іракському питанні, відправила-таки свій батальйон РХБ захисту у Кувейт, що не заважало їй критикувати воєнну кампанію як таку. Тобто, якби наш парламент ухвалив інше рішення, в українсько-американських відносинах знову настало б похолодання після потепління, що намітилося [8, 4].

Звичайно, не можна не сказати, що значною мірою
рішення на введення українських військ до Іраку з

Боку колишнього українського керівництва носило кон’юнктурний та емоційний характер. Екс-президент України Леонід Кучма був вимушений піти на цей крок з метою “затушувати” міжнародні скандали, котрі пов’язуються з періодом його правління. Це – вже згаданий “кольчужний” скандал, справа вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, пробле-ми з корупцією, гальмування розвитку демократії, придушення свободи слова тощо.

То чим же насправді був Ірак для України? Які реальні виграші й чого не вдалося досягнути?

223


Передусім, як свого часу відзначав віце-президент міжнародного фонду “Стратегія-1” М. Гончар, Україна могла розраховувати на падіння цін на нафту, що могло стати передумовою для подальшого економіч-ного зростання в нашій країні. Крім того, ймовірне зменшення нафтових доходів Росії могло призвести до зниження фінансування політичних амбіцій нашої північно-східної сусідки, зокрема, в інтеграційній сфері на пострадянському просторі. Корисним для нашої країни міг виявитись і прихід частини іракської нафти у Джейхан, що надало б шанс реанімувати ідею будівництва нафтопроводу Джейран – Самсун. Тоді іракська нафта могла б піти через Чорне море нафтопроводом Одеса – Броди далі в Європу. Такий варіант був би вигідний не тільки Україні, а й Туреччині [10, 9]. Однак цього не сталося.

Багато експертів також вважали, що теоретично Україна могла б узяти участь і у відновленні посткризового Іраку. Причому деякі з них були впевнені, що просто фактична участь нашої країни в іракській кампанії є цілком достатньою умовою для цього. Тим більше, що за постачання промислового устаткування в Ірак (у часи дружби між Саддамом та колишнім СРСР) відповідала саме Україна. Проте і тут Україна потерпіла поразку, широкого “приходу” українських підприємців на ринки Іраку не відбулось.

Іншим позитивним моментом можна вважати суто військову участь ЗС України в кампанії в Іраку. Українські вояки вперше за час існування незалежної України мали справу зі справжньою бойовою роботою, здобули досвід організації військ у бойових умовах.

Взагалі згадані перспективи далеко не найголов-ніші, котрі могла отримати Україна у порівнянні з реальним геополітичним проривом нашої держави на глобальні рівні світової політики. Передусім це стосується одвічної проблеми України – протистояння з Росією. Якщо казати про можливість погіршення відносин з Росією, то цей чинник не варто було переоцінювати. Адже сміливе політичне рішення давало Україні можливість робити самостійні кроки у правильному напрямку, що було належно оцінено її партнерами по коаліції. Однак

224


Питання залишилося відкритим: Україна не змогла продемонструвати волю робити кроки у правильному напрямку та на практиці пропонувати конкретні політичні, бізнесові, військово-стратегічні, військово-технічні проекти як у конкретно взятому регіоні, так і в світовій політиці загалом.

Є й інша точка зору: з огляду на шкоду, яку іракська війна заподіяла євроатлантичним інститу-там, деякі аналітики вважали, що євроатлантичні прагнення України більше виграли б, якби війни та кризи, що передувала їй, загалом не було. Але такі погляди були безглуздими – не лише тому, що війна відбулась, а й тому, що Україна ніколи не змогла б їй перешкодити. Єдине, що мало хвилювати українців, - Це можливі наслідки успіху чи невдачі США [10, 9]. Тобто, участь України у стабілізаційній фазі кампанії давала реальний виграш щодо посилення добрих відносин зі Сполученими Штатами і Великобританією – державами, які разом зі ще одним членом коаліції – Польщею – найбільш віддані НАТО й до початку періоду “кольчужних скандалів” найбільше зробили для євроатлантичного майбутнього України [11, 11].

Що стосується результатів військової кампанії, то
невдача Сполучених Штатів та їхніх партнерів по
Коаліції за жодних обставин не була вигідна Україні.
При такому розвитку подій ініціатива перейшла до тих
європейських гравців, котрі (як Німеччина)
допомагатимуть Україні, але ніколи не дозволять їй

Випередити Росію; до тих, котрі (як Франція) хотіли б бачити її на задвірках “Великої Європи”; і нарешті, до тих, що (як Росія) тягнутимуть її назад в Євразію [1, 3].

Отже, ми мали стратегічний шанс. Адже останнім часом США й Україна ефективно працювали разом над скасуванням санкцій FATF, просуванням до членства України в СОТ, зміцненням малого бізнесу, видачею державних актів на володіння землею, поліпшенням співробітництва у питаннях нероз-повсюдження й експортного контролю та зміцненням взаємин України з НАТО. Таким чином, логіка сучасної геополітично “гри” вказує, що тільки США на сьогодні є дійсно стратегічним союзником України, котрий реально зацікавлений у

225


Сильній Україні [12, 189]. Та попри всі симпатії американців, наш вибір за нас ніхто не зробить, а формула успіху “по-американськи” полягає у тривіальній істині: “допо-магай тому, хто хоче сам собі допомогти”.

То ж у чому найголовніша причина втрати Україною геополітичної динаміки в регіоні? Тодішній український політикум не мав чітко визначеної стратегії стосовно Іраку взагалі. Розрахунок на швидкі економічні дивіденди потерпів фіаско. Україна не змогла закріпитися у регіоні в силу професійної неготовності захищати свої національні інтереси на такому високому рівні.

Отже, воєнна кампанія Коаліції, очолюваної США, проти режиму Саддама Хусейна є наочним прикладом боротьби Америки за остаточний перерозподіл світу за зразком євроатлантичної цивілізації.

Посилення світової інтеграції та розвиток інформаційних технологій, а також певна гуманізація міжнародних процесів, породжують новітні методи протиборства. Акценти протистояння зміщуються в політичну, економічну, дипломатичну, інформаційну сфери. Створення антисаддамівської Коаліції варто розцінювати як безпрецедентний успіх США у процесі створення монополярного світопорядку сучасної доби.

Україна взяла безпосередню участь у воєнній кампанії в Іраку. Політичні дивіденди від цього рішення України можуть бути достатньо відчутні. У контексті проголошення курсу України на інтеграцію в НАТО присутність українського контингенту в Іраку дозволяє розраховувати на серйозну політичну підтримку з боку найвпливовішого члена блоку – США.

Крім того, Україна відіграла роль “цементуючого” фактора самої Коаліції. Присутність одного з найбільших контингентів у Коаліції країни – не члена НАТО виступила стримуючим фактором для менших держав, котрі мали бажання залишити багато-національні сили. Така позиція, безумовно, сприяла загальному позитивному іміджу нашої держави, а також дозволила налагодити тісні взаємозв’язки з іншими державами,

226


Присутніми в регіоні, що могло мати економічні перспективи.

Однак загальна стратегія колишнього керівництва України стосовно введення військ в Ірак була не до кінця раціональною. Не був розроблений механізм захисту національних інтересів у цій арабській країні. Надзвичайно мала активність виявлена у процесі конкурентної боротьби за конкретні економічні проекти. Україна не змогла закріпитися безпосеред-ньо в зоні відповідальності. Загалом своє перше геополітичне тестування дійсно глобального рівня Україна не склала.

Зміна політичного керівництва України, а також зовнішньополітичного вектора у напрямку на євроатлантичну інтеграцію, дозволяє висловлювати обережний оптимізм стосовно виходу України на більш глобальний рівень міжнародної співпраці. Подальший успіх української зовнішньоекономічної політики в арабському світі залежатиме, в першу чергу, від фахової підготовки дипломатів, а також політичної волі керівництва країни ефективно відстоювати національні інтереси на міжнародній арені.

1. Глебов А. Украина и американо-британская оккупация Ирака // Киевские ведомости. – 2004. – № 6. – С. 3.

2. Дмитричева О. До Іраку! І жодних сумнівів // Дзеркало тижня. – 2003. - № 11. – С. 9.

3. Кравченко В. Іракський пряник для гурманів // Дзеркало тижня. - 2004. - № 15. - С 4.

4. Портніков В. Пригоди колобка // Дзеркало тижня. - 2003. -№ 11. - С 7.

5. Постанова Кабінету Міністрів України “Про забезпечення діяльності українського миротворчого контингенту, що направляється до Республіки Ірак для участі у міжнародній миротворчій операції”. – 04.06.2003. – № 869.

6. Сіліна Т. Ваші ставки, панове! // Дзеркало тижня. - 2003. -№ 10. - С. 5.

7. Сіліна Т. Дружба неповними сім’ями // Дзеркало тижня. -

2002. - № 41. - С 6.

8. Соколовський М. Виконуйте наказ // Дзеркало тижня. -

2003. - № 11. - С 4.

9. Указ Президента України “Про направлення миротворчого
контингенту для участі України у міжнародній миротворчій
операції в Республіці Ірак”. - 02.06.2003. - № 459.

227


10. Чалий В., Пашков М. Реалії та перспективи стратегічного партнерства // Дзеркало тижня. – 2003. – № 33. – С. 9.

11. Шерр Дж. Євроатлантичні перспективи України крізь туман війни і геополітики // Дзеркало тижня. – 2004. – № 17. – С. 11.

12. Черник П. Загальні риси геополітичного положення України // Незалежний культурологічний часопис “Ї”. – 2005. – № 39. – С. 184–192.

13. Glazov J. Ukraine and the 4-th World War // Front Page Magazine. – 2005. – January 27. – P. 21–23.

Надійшла до редколегії 26.02.2007 р.

228


УДК 152.32:355.23

Похожие статьи