Головна Військова справа Військово-науковий вісник ГЕНДЕРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ
joomla
ГЕНДЕРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ГАПОН Н. П.*

Висвітлюються загальнотеоретичні питання, пов’язані з розвитком ґендерних досліджень. Здійснюється філософський аналіз репрезентацій соціокультурної статі через різноманітні значення, символи, явища, які відображені у соціогуманітарному дискурсі минулого та сьогодення.

Ключові слова: ґендер, раціоналізм, ірраціоналізм, постмодерна філо­софія, наратив, історична пам'ять.

Рассматриваются общетеоретические вопросы, связанные с развити­ем гендерных исследований. Осуществлен философский анализ репре­зентаций социокультурного пола через разнообразные значения, симво­лы, явления, которые отображены в социогуманитарном дискурсе прошлого и настоящего.

Ключевые Слова: гендер, рационализм, иррационализм, постмодерная философия, наратив, историческая память.

The article casts light upon some of the fundamental theoretical questions connected with the gender problems. Philosophical analysis is given from the point of various meanings, phenomena and social cultural reflections in general, that are described in the discourse of gender.

Key words: gender, rationalistic, irrationality, postmodern philosophy, narrative, historical memory.

Постановка проблеми та її актуальність. Наприкінці ХХ ст. визрівало розуміння того, що попереднє філософське знання продукувало деяку одномірну картину світу. Подо­лання дихотомності наукового пізнання, типу “гуманітар-не-природне”, “духовне-тілесне”, “культурне-спадкове”, “раціональне-афективне”, поставало спробою віднайти


*

Гапон

Надія Павлівна, доктор філософських наук, професор кафедри

Морально-психологічного забезпечення військ, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів. © Н. П. Гапон, 2009

177


Цілісну картину буття, важливим виміром якого є чолові­чий/жіночий світ. У межах наукового раціоналізму ґендер-не бачення світу було усічене. У цьому сенсі раціоналізм виявляється не більше ніж підступною стежкою, яка губиться десь у глибині дрімучого лісу. Саме так висловився М. Гайдеґґер в одному зі своїх есеїв (“Holzweg”) про модер­ністську картину світу. Відтак, дихотомність мислення, його опозиційність поступово відходить на периферію дослідницької свідомості. Постмодерністська ситуація в науці дала поштовх до переорієнтації “фундаментальних” наукових досліджень, які змогли б наблизитись до розв’язання найактуальніших проблем сучасної людини.

Аналіз попередніх досліджень. Наприкінці ХХ ст. питання переорієнтації наукових досліджень широко дискутувалося представниками соціально-гуманітарних наук: філософами, соціологами, психологами, істориками тощо. У закордон­них і вітчизняних наукових дослідженнях Дж. Флекс, Дж. Батлер, А. Усманової, О. Ярської-Смірнової, І. Жерьоб-кіної, О. Забужко, Т. Гундорової, Н. Зборовської та інших була розглянута значущість ґендерних досліджень і заува­жені окремі труднощі входження ґендерного знання в академічний дискурс. Багатий фактичний матеріал, що наводиться в зазначених працях, дозволив у цій статті узагальнити розрізнені наукові позиції зазначених авторів.

Метою статті Є розгляд перспектив соціально-гуманітарного знання (історії, філософії, соціології тощо), які відкриваються із розвитком міждисциплінарних ґенде-рних досліджень. Зокрема потребують з’ясування такі питання: чи спроможна традиційна, раціоналістська мето­дологічна площина забезпечити відображення реалій люд­ського та соціального світу? Як зміни у постмодерністичній науці вплинули на ріст міждисциплінарних ґендерних досліджень? На які якісні методи опирається сучасний дослідник ґендеру? Яким чином результати ґендерних досліджень здатні поглибити та оновити сучасне соціально-гуманітарне знання?

Р. Арон, відомий філософ історії, у свій час зауважив, що “об’єкт і суб’єкт філософії не відрізняються від об’єкта і

178


Суб’єкта історії. Пізнання людини також є пізнанням історії історичною людиною” [1, 471–472]. Відновлення всього історичного досвіду жінок та входження його у наукове постмодерністичне знання жартома отримало назву “HER story” (“її історія”), на противагу “HIS story” – “його істо­рії”. Традиційний поділ на часткове / приватне і суспіль­не / публічне потрапив під сумнів у новітніх дослідженнях, які поставили запитання про те, що визнається “історією”, а що – ні й чому. Розроблена П. Бурдьє теорія панування у символічній сфері показала, що раціоналізм модерн-науки дав змогу дослідникам, які мали доступ до інструментів “виробництва реальності” (філософам, історикам, соціоло­гам, психологам, юристам та ін.) формувати і легітимувати окремі з можливих інтерпретацій подій.

У другій половині ХХ ст. почала розвиватися “ґендерна історія” як напрям сучасної історіографії. На думку дослід­ників (Дж. Келлі-Гадол, Г. Лернер, П. Корфілд та ін.), “ґен-дерна історія” повернула жінок історії та повернула історію жінкам. Значущість цих слів – не данина патетичній філо­софії, а ствердження важливості того, що особа, яка себе творить, розмірковує про своє середовище, моделює нові відносини і віднаходить себе. Бачення минулого повинні бути такими ж “різнорідними”, різноґендерними, як і на­міри чоловіків і жінок. Розповідь (“наратив”) і детермінізм, прагматична історія і монументальна історія можуть зник­нути не швидше, ніж інтереси, яким вони відповідають, або життєві позиції, які вони виражають. Філософія історії зауважує цю необхідність множинного, плюральності чоловічого/жіночого у відкритті певної історичної істини.

У країнах Європи та Америки за останнє двадцятиріччя “ґендерну історію” досліджували достатньо динамічно і в широкому інтердисциплінарному контексті. Показовим є те, що ґендерне бачення історії опиралось на відмінні від раціональних методів модерн-часу нові методи гуманітар­ного пізнання (такі, наприклад, як наратив, “усна історія”, дискурс-аналіз, автобіографія тощо). В результаті цього концепція “єдиної та універсальної Історії” звільнила місце ідеї множинних історій, а філософська установка на існу-

179


Вання “єдиної та універсальної Істини” змінилась установ­кою на її дискурсивну залежність. Обмеження поля уваги до ґендерного (жіночого) бачення історії, відсутність жіно­чої інтроспекції історичної тематики впродовж тривалого часу відсилають до пошуку нових методів та підходів, часто ірраціональних.

Якщо історія є істинною наукою про життя, і якщо жодна наука про пережите теперішнє неможлива, то це тому, що доступність розуміння з’являється та існує ретроспективно. Головна теоретична проблема – це пошуки адекватних методів історичної реконструкції. Історіографічні праці з погляду на їх імпліцитне уявлення про жіночий внесок у соціокультурне життя як про сферу часткового, приватно­го, інтимного життя, яке не має відношення до Великої історії – не може бути надійним джерелом для сучасної науки. “Голос” або “погляд” жінок на історію у цих джере­лах практично відсутній. “У жінок майже немає писаної історії”, – зауважує Н. Пушкарьова [7, 168]. Зрозуміло, що “ті, які не писали” рано чи пізно перетворюються у тих, хто не має доступу до виробництва знання, не може легітиму­вати і створити власну версію, погляд на історію людства “з іншого боку”. Жіноче “відродження в історії” подібне до “відродження зниклої істоти живою істотою”. Жіноче ба­чення історії можна порівняти з баченням художника, воно не відтворює реального, – жінка переважно поза епіцент­ром реальних ситуацій, рішень і подій Великої історії, – воно істинне за умови, якщо увиразнює значення історич­ної моделі, типові риси, здатні зацікавити всіх людей. “То­му істинність інтерпретації не є істинністю ні наукового судження, ні твору мистецтва, а проміжною ланкою між тим та іншим, власною якісною визначеністю,” – зазначає Р. Арон [1, 53].

Виклик, який ґендерна історія кинула традиційній істо­ріографії, полягає не стільки в тому, що була відкинута “вічна і позаісторична жінка”, вивчена й переосмислена по­зиція приватне (часткове) / публічне (суспільне), що були контекстуалізовані відмінності у ґендеризації історичних суб’єктів. Розвиток нового напряму засвідчив цінність і

180


Значущість ірраціоналістичного плацдарму в науковому знанні загалом та породив сумніви у класичному змісті знання, які сприймались на рівні здорового глузду. Остан­ній справді, як писав А. Берґсон, “… залежить частково від активної позиції інтелекту, але частково й від певної недо­віри інтелекту до самого себе…” [2, 163]. Мабуть, головною зміною, пов’язаною із новим уявленням про реальність (реальність минулу або втрачену), яка викликала новий переворот у системі ідей, була відмова від схематичного бачення світу. Тому ніяка історія не має абсолютно універ­сального характеру – кожне теперішнє бачить минуле інакше. Ця причина виходить із “глибшої” істини: жодна історія не має завершеного характеру, тому що значення або сенс фіксується лише наприкінці еволюції. “Універса­льна історія – це біографія, можна сказати, майже автобіог­рафія людства: як і сенс усілякого існування, сенс існування людства може бути вичерпаним лише в тому разі, якщо ця пригода буде завершена” [1, 59].

Ґендерна теорія розроблялася і впроваджувалася в нау­кову площину переважно через систему жіночих ґендерних студій. Відтак, в останні двадцять років ХХ століття ґендер-ні дослідження збагачують та конкретизують академічне знання. У праці “Філософія науки” А. Нікіфоров пише: “Кожна наукова теорія, що визначається істинною у пев­ний момент часу, є лише відносно істинною, бо неминуче буде змінена й перевершена іншою, глибшою і повнішою теорією, що визнається істинною у наступний період вищо­го рівня людської діяльності й експериментальної техніки” [6, 233]. У жіночих дослідженнях історії були використані відмінні від універсальних стандарти оцінювання історії, її явищ і фактів. Універсальний досвід пов’язаний із мігра­ційною (чоловічою) онтологією, а локальний – з осілою (жіночою). У сфері локального досвіду людина вимушена виявляти високий ступінь винахідливості, через обмеження жорсткими межами досяжної реальності – саме так тво­риться “локальна історія повсякденності” (сім’ї, найближ­чого оточення). Участь жінок у творенні “локальної історії” загальновизнана і засвідчує новий напрям розвитку соціа-

181


Льно-гуманітарних наук. “Локальна історія повсякденнос­ті” окреслює нові обриси Великої історії (визначні події, соціальні конфлікти, війни та перемоги тощо), це відбу­деться стихійно і залишиться в суспільній пам’яті.

Жіночий / чоловічий погляд на історію взаємодоповню-вальні, тому здатні глибинно досліджувати окремі суспільні події, факти, явища. Сучасна наука зібрала різноманітні дані стосовно ґендерних відмінностей у сприйнятті світу та самого себе, які мають свій сенс у розмірковуванні про перспективи історичного знання. Звернімося до зауваже­них наукою ґендерних відмінностей, які простежуються у сприйнятті різноманітних життєвих подій. Дані досліджень свідчать про те, що жінки мають нахил описувати події внутрішнього життя, суб’єктивного світу, а чоловіки – зов­нішнього. Аналіз емоційних і життєвих взаємостосунків показав, що чоловіки та жінки по-різному сприймають шлюб, закоханість, “серйозні почуття”, ділові контакти і знайомства, а також один одного. Тобто дослідження пока­зують наявність відмінностей традиційних статево-рольових очікувань у жінок і чоловіків [3, 94].

Дослідники також виявили відмінності у сприйнятті та структуруванні довкілля, зокрема чоловіки скеровані пере­важно до конструювання зовнішньої картини світу, а жінки – на створення інтер’єрів та заселення їх людьми. Ґендерні відмінності констатуються також у вивченні когнітивних процесів, і особливо у дослідженнях інтелекту. Автори подібних досліджень розділяються на два табори: одні вважають, що ці відмінності зумовлені біологічно, інші – що особливості ґендерних відмінностей інтелекту слід шукати в особливостях соціалізації, ґендерних стереотипах тощо.

Дані сучасних експериментальних досліджень ґендер-них відмінностей ніби підтверджують думку Канта про те, що мета жіночої природи – зберігати рід та ушляхетнювати культуру жіночістю. Із специфіки соціалізації, що оформ­лює ґендерні ролі, та із системи ґендерних переконань складаються особливості у вияві емоцій. Наприклад, жінки сильніше переживають і демонструють ті емоції, які свід­чать про їхню вразливість, чутливість і підтримують їхні

182


Соціальні взаємостосунки. Натомість чоловіки виявляють ці емоції неохоче. З іншого боку, чоловіки охочіше і частіше виявляють емоції, які підвищують їхній статус, засвідчують його переваги, наполегливість і домінантність. Отже, можна припустити, що ґендерні відмінності в емоціях є передусім результатом особливостей соціалізації, відмінностей соціа­льних ролей чоловіків і жінок.

Пам’ять також є однією із центральних тем досліджень ґендерних відмінностей. Наприклад, до сфери вивчення потрапила побутова пам’ять (Коен, Лінтон), особиста (Бра-уер), автобіографічна (Рубін, Конвей), емоційна (Тобіяс) та інші. Щораз більше уваги дослідники зосереджували на так званій соціальній, колективній пам’яті, що вказує на тісний взаємозв’язок особистості з соціумом, з його історичним розвитком і змінами. Сьогодні у соціальних науках все частіше використовуються різноманітні якісні методи. Одним із якісних методів, який широко застосовується сьогодні в соціально-гуманітарних науках для реконструк­ції історичного минулого, важливих подій у житті народу, є автобіографічний метод (мемуари, спогади). Зрозуміло, що автобіографія з'являється тоді, коли виникає самосвідомість особистості, відчуття нею цінності власної індивідуальності й особистісного досвіду. Існує поширена точка зору, що жінкам менш властивий цілісний ідентитет, ніж фрагмен-тований, множинний, груповий (з погляду на референтних інших). В автобіографії (сповіді, мемуарах) “Я” конструю­ється на підґрунті групової свідомості – на усвідомленні культурної категорії “Жінка”, на моделях жіночої індивіду­альної долі. Ключовими словами для прочитання жіночої автобіографії є слова “ідентифікація”, “взаємозалежність”, “спільнота”. Цікаво, що західні аналітики, які здійснили порівняльний аналіз чоловічої і жіночої мемуарно-автобіографічної текстуальності (від античності до сьогодення), також зазначають, що жіночі тексти мало стосуються про­фесійних справ, філософських роздумів, історичних подій, про які найчастіше згадують чоловіки. Жіночі літературні твори, які мають характер автобіографічних, частіше пов’язані з бажанням авторів залишити важливу інформа­цію про зустрічі з видатними постатями свого часу, зберегти

183


Для дітей розуміння ціннісних засад відносин, які культи­вувалися у сім'ї.

Якщо аналізувати жіночий ідентитет у певному часовому, національному контексті (наприклад, перша половина, середина ХХ ст.), то можна відстежити автобіографію як лінійну, прогресивну розповідь, яка свідомо вибудовує цілісне жіноче “Я”. Це множинний (гетерогенний) іденти-тет, репрезентація “Я” як частини деякої спільноти “Ми”. Все це характеризує жіночу українську мемуарно-автобіографічну текстуальність. Яскравим прикладом цього є спогади Олени Яремової про її дівочі літа, які про­ходили в атмосфері боротьби галицької молоді за українську незалежну державу в 1930-х роках. Її спогади були опублі­ковані членами родини лише 2007 року (часопис “Дзвін”, № 11–12). Спогади зачіпають окремі постаті малознаних українських героїв, наприклад, Ю. Головінського (похова­ний у с. Глібовичі поблизу Львова). Сьогодні завдяки авто­біографічним спогадам О. Яремової історики українського визвольного руху можуть більш скрупульозно відновлюва­ти “білі плями” української історії. Або ж спогади (перша половина ХХ ст.) Климентини Авдикевич про розбудову її крихітної підприємницької справи до значних масштабів Львівської шоколадної фабрики “Фортуна Нова”. В тканині автобіографічної повісті вплетені цікаві історичні деталі: формування українського підприємництва, освіти, шко­лярства, організацій самопомочі, які характеризували укра­їнське буття під час антиукраїнської політики польської влади у 1930-х роках. Звичайно, ці факти, вплетені в автобі­ографічну повість (яка навіть не є опублікована, а відтак малознана громадськістю), можуть становити чималий соціогуманітарний інтерес.

З 1990-х рр. в Україні став помітним справжній “бум” жіночих літературних творів, які масово тиражувалися й продавалися. В цих творах, на жаль, ми не бачимо зіденти-фікованого із спільнотою душевного жіночого суб’єкта. Його місце зайняв агресивний, вкрай індивідуалізований жіночий образ. Властиво, більшість жіночих повістей останнього десятиріччя мають позірний характер карнава-

184


Льного, спотвореного автобіографізму. Як проникливо зауважує Н. Зборовська, літературне покоління незалежної Української держави, стверджуючи творчість у собі, часто благословляє на розщеплення материнського об’єкта, захоп­люючись новими колоніальними симптомами жіночого літературного письма*. Постколоніальна літературна “дра­матургія” кінця ХХ ст. пронизана естетикою (карнаваліза-ції, театралізації) імперського суб’єкта кризової епохи. Остання є тим перехідним періодом, на думку Н. Зборовсь-кої, коли триває “боротьба за виживання ослабленого імпер­ського суб’єкта й активізованого національного суб’єкта, замість безпосереднього, душевного прояву жіночості фор­мується театралізований, демонстративний прояв сексуаль­ності у феміністичному письмі, що віддзеркалює нарцисти-чну “драматургію” статево маркованого письма” [5, 400].

Свідомий себе творчий суб’єкт є функцією індивіда у соціальному плані. Як автор тексту жіночий суб’єкт має володіти набором певних інтересів, які ґрунтуються на ідеї індивідуальної доброчинності стосовно власного роду. Іншими словами, автор жіночої повісті, яка через масовість тиражу має вплив на формування молоді, має не маргіналі-зувати молодого читача, а навертати його до родової доб­рочинності (синтез духовної чоловічості з духовною жіно­чістю). Адже у надрах психіки нації, у її підсвідомості при­ховані всі попередні спроби творення суб’єкта на основі його родової доброчинності. Моральне батьківство та мужнє материнство – важливий чинник у формуванні національ­ного характеру. В літературному творі, зокрема в жіночій автобіографії (сповіді, мемуарах), “Я” конструюється на підґрунті групової свідомості – на усвідомленні культурної категорії “Жінка”, на моделях жіночої індивідуальної долі. Жіночі твори, які мають характер автобіографічних, для молодого покоління безцінні. Вони містять важливу інфор­мацію (якої поки що не мають наукові розвідки) про ціннісні засади відносин певного часу, про певні замовчувані події в українській історії.

Тут йдеться про твори письменниць нової генерації (І. Капа, С. Пиркало та ін.).

185


Інший новий якісний метод, який почав використовува­тися в ґендерних міждисциплінарних дослідженнях, – метод наративу (Рікер, Брунер та ін.). Як соціальний конструкт наратив або розповідь має на меті творити і зберігати колек­тивне знання, а також збагачує зміст явища, яке досліджують. Зміни у соціокультурній ситуації призводять до створення зовсім різних наративів про явище, відтак, наратив сприяє плюралізації наукового простору. Найчастіше наратив використовують у дослідженні автобіографічної, історич­ної пам’яті тощо. У цьому сенсі він є важливим методом оцінювання історичних, культурних, політичних ситуацій та процесів. Наратив як метод дослідження дає змогу повніше розглянути й з’ясувати специфіку ґендеру.

Результати дослідження усної історії жінок про події Другої світової війни, які провела О. Іванова (1999) [4], є показовими, аби стверджувати, що пам’ять жінок значно індивідуальніша, емоційніша, насичена емоційними стосун­ками й оцінкова. Водночас пам’ять чоловіків про війну є більш універсалізованою, частіше формалізованою. Спога­ди чоловіків про війну ніби ретранслюють написане в підручниках, які зафіксували “статисти Великої історії”. Результати засвідчують також, що ієрархія значущого і особистого у жінок вибудовується інакше, ніж у чолові­ків. Жінки дещо по-іншому інтерпретують світ, м’якше сприймають опозицію “ворог/друг”, не обов’язково до­тримуються хронологічних меж, які, між іншим, щораз переосмислюються в історіографії. Тому сфокусоване на вчорашню хронологію подій чоловіче мислення втрачає гнучкість, легко стереотипізується. Саме це є внутрішнім психологічним бар’єром для історичного переосмислення певних подій, пов’язаних із війнами, соціальними катак-лізмами тощо.

У висновках про особливості ґендерної пам’яті О. Іванова зазначає, що історичні події у пам’яті чоловіків вибудовані у логічнішій і стрункішій послідовності, це відображено в їхніх наративах. Для чоловіків характерне пов’язування подій війни, що запам’яталися як у причинно-наслідковий ланцюг, так і за логікою їх часового розгортання. Для жінок

186


Здебільшого характерна причинно-наслідкова логіка. І далі: “У чоловіка простір, на якому відбуваються події, що за­пам’яталися, є ширший, у жінок він вужчий. Однак жіночий простір більше населений різними людьми, простір у чоло­віків більш абстрактний і меншою мірою заповнений людьми” [4, 251].

Образність, конкретна візуальність жіночої пам’яті є специфічною у порівнянні з механізмами чоловічої пам’яті. Остання оперує радше абстрактними категоріями “повин­ного” й опирається не стільки на побачене на власні очі (проблема зауважена психоаналітиком Ж. Лаканом у праці “Погляд і об’єкт”), а на прочитане, почуте, побачене у чужій інтерпретації. Тут під поняттям “чужа” інтерпрета­ція треба розуміти інтерпретацію влади, її сигніфікацію подій, явищ, речей. У цьому сенсі чоловічий “логозір”, або “мовленнєвий зір”, має дещо “замкнений” простір, анало­гом якого є “Архів з його аурою святилища”, який є також часовим способом збереження Історії.

“Олюднений простір” жіночої пам’яті про різні історичні події має свої перспективи у межах творення наукового знання. Метаморфози “мовленнєвого зору”, які творять “олюднений простір” жіночої пам’яті, є перспективними для творення сучасного, незаангажованого соціально-гуманітарного знання. Це особливо помітно у межах філосо­фії історії, яка відмовила в привілейованому статусі надо-собистісної Історії як історії структур, процесів, великих подій, особистостей, що возвеличуються над знеособленим натовпом “історичних статистів”. На зміну минулій “надо-собистісній Історії” приходить “історія зі середини” (яка витворюється за допомогою наративу, автобіографічного інтерв’ю) та розвивається у напрямах “локальної історії”, “історії повсякденності” у найзагальнішому значенні цього слова. Тому “історію повсякденності”, яка здійснюється з опорою на “олюднений” простір жіночої пам’яті, часто трактують як альтернативне знання, яке має свій глибший “людський” вимір. Недарма поряд із вивченням державної політики та аналізом глобальних суспільних структур науковці звернулися до “маленьких життєвих світів”, до

187


“повсякденного життя звичайних людей” у пошуках “ма­лих альтернатив”, інших ціннісних орієнтацій, перспектив для кожної людини.

Висновки. Отже, наприкінці ХХ століття ґендерні дослід­ження як міждисциплінарний напрям сприяли новій концепції розуміння ґендерних відмінностей, яка суттєво різнилася від концепції у межах наукового раціоналізму. Наука, яка спиралася на раціоналістичні, переважно кіль­кісні методи, не зауважувала особливостей “жіночого досві­ду” (мислення, сприйняття, емоцій, пам’яті та ін.) і його можливостей у формуванні нового соціально-гуманітарного знання (історичного, соціологічного, психологічного). Віднаходиться нова вартість і значущість жіночого “погляду та голосу” в плюралізації наукового простору, зокрема для більш глибокої інтерпретації історичних і соціокультурних подій.

1. Арон Р. Избранное. Введение в философию истории / Р. Арон. – М.: ПЭР СЭ; СПб.: Университетская книга, 2000. – 543 с.

2. Бергсон А. Здравый смысл и классическое образование / А. Бергсон // Вопросы философии. – 1990. – № 1. – С. 159–165.

3. Ежов О. Н. Гендерные различия в восприятии жизненных событий / О. Н. Ежов // Социокультурный анализ жизненных отношений. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1998. – С. 93–97.

4. Иванова Е. О. О гендерных особенностях памяти / Е. О. Иванова // Гендерные исследования. – Харьков: ХЦГИ, 1999. – № 3. – С. 245–253.

5. Зборовська Н. Код української літератури. Проект психоісторії новіт­ньої української літератури: Монографія / Н. Зборовська. – К.: Ака-демвидав, 2006. – 504 с.

6. Никифиров А. Философия науки: история и методология / А. Никифиров. – М.: Наука, 1998. – 263 с.

7. Пушкарёва Н. Гендерные исследования и исторические науки / Н. Пушкарёва // Гендерные исследования. – Харьков: ХЦГИ,1999. – № 3. – С. 166–187.

Надійшла до редколегії 05.10.2009.

188


Похожие статьи