Головна Військова справа Військово-науковий вісник МИРОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ВОЄННО-ПОЛІТИЧНОГО СОЮЗУ країн-членів СПІВДРУЖНОСТІ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ - ОРГАНІЗАЦІЇ ДОГОВОРУ ПРО КОЛЕКТИВНУ БЕЗПЕКУ
joomla
МИРОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ВОЄННО-ПОЛІТИЧНОГО СОЮЗУ країн-членів СПІВДРУЖНОСТІ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ - ОРГАНІЗАЦІЇ ДОГОВОРУ ПРО КОЛЕКТИВНУ БЕЗПЕКУ
Військова справа - Військово-науковий вісник

ЛОЗИНСЬКИЙ П. І.

Проаналізовано процес становлення й розвитку миротворчої діяль­ності Організації Договору про колективну безпеку - воєнно-політичного союзу окремих країн СНД протягом 1992-2009 рр. Розкрива­ється вплив зовнішньополітичної діяльності Російської Федерації щодо ефективності миротворчого процесу на теренах Співдружності Неза­лежних Держав.

Ключові слова: Миротворчість, Організація Договору про колективну безпеку, регіональна безпека, Співдружність Незалежних Держав, Росій­ська Федерація.

Проанализирован процесс становления и развития миротворческой деяльности Организации Договора о коллективной безопасности -военно-политического союза отдельных стран СНГ на протяжении 1992-2009 гг. Раскрывается влияние внешнеполитической деятельности Рос­сийской Федерации касательно эффективности миротворческого про­цесса на просторах Содружества Независимых Государств.

Ключевые слова: Миротворчество, Организация Договора о коллектив­ной безопасности, региональная безопасность, Содружество Независи­мых Государств, Российская Федерация.

Becoming and development of peacekeeping activity of Collective Security Treaty Organization - military-political union of certain countries of the Commonwealth of Independent States during 1992-2009 is anlysed. Influence of foreign-policy activity of Russian Federation in relation to efficiency of peacemaking process on of the newly independent States opens up.

Key words: Peacekeeping, Collective Security Treaty Organization, regional security, Commonwealth of Independent States, Russian Federation.

Постановка та актуальність проблеми. Починаючи з другої половини минулого століття, на передній план міждержав­них відносин поряд із силовим підходом до вирішення зовнішньополітичних проблем висуваються принципи запобігання й стримування у врегулюванні міждержавних

* Лозинський Петро Ігорович, викладач кафедри іноземних мов та військового перекладу, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

© П. І. Лозинський, 2009

58


Суперечок. Тобто в процесі зміцнення світової воєнно-політичної стабільності дієвим чинником стає миротворчість – діяльність ООН, регіональних міжнародних організацій з підтримання або відновлення міжнародного миру, а також їх зусилля, які спрямовані на те, щоб схилити угруповання, що ворогують всередині країни, до припинення озброєного протиборства.

Загальновідомо, що сьогодні Україна бере активну участь у справі підтримання міжнародної безпеки за допо­могою миротворчих операцій під егідою ООН та інших міжнародних організацій. Завдяки миротворчий діяльності наша держава підвищує свій міжнародний авторитет в якості повноправного суб’єкта міжнародних відносин.

Маючи певну міжнародну репутацію як незаангажована держава, що посідає принципову позицію у Співдружності Незалежних Держав, Україна може перебрати на себе бі­льшість миротворчих функцій в рамках СНД – передусім у басейні Чорного моря. Миротворча діяльність України може стати важливим фактором розширення співпраці з іншими країнами і структурами регіональної безпеки, що сприятиме зміцненню взаєморозуміння та довіри між дер­жавами Європейського континенту.

Це, безсумнівно, вимагає всебічного вивчення та впровад­ження досвіду миротворчої діяльності держав і союзів, на підставі якого можливе розроблення, апробація та імпле­ментація певної нормативно-правової бази щодо участі українських військових контингентів у зміцненні миру, зокрема на пострадянському просторі.

Предметом Роботи окреслено історію становлення й роз­витку миротворчої діяльності воєнно-політичного союзу країн – членів Співдружності Незалежних Держав – Органі­зації Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Метою дослідження Є відтворення на підставі узагальнювального джерелознавчого аналізу політологічних, військово-теоретичних та історичних праць, документів і матеріалів у пресі змісту, становлення, тенденцій розвитку та поступової трансформації миротворчої діяльності ОДКБ.

59


Аналіз попередніх досліджень. Незважаючи на те, що остан­нім часом проблемі миротворчості приділяється певна увага, вітчизняні дослідження щодо миротворчої діяльності на теренах СНД знаходяться на початковому етапі, мають фрагментарний, незавершений і часто дискусійний харак­тер. Системних історичних наукових напрацювань практи­чно немає, а наявні мають суто політологічний характер і розглядають процес миротворчості в рамках ОДКБ лише на етапі становлення воєнно-політичного союзу країн – членів СНД та з позиції ефективності цього процесу [1; 2].

Виклад основного матеріалу. Питання миротворчості для Співдружності Незалежних Держав було завжди надзвичайно актуальним. СНД практично з моменту свого утворення була змушена перейматися попередженням і врегулюванням конфліктів на території держав-учасниць і поблизу їх кор­донів, забезпечуючи тим самим воєнно-політичну стабіль­ність всередині організації. Тому миротворча діяльність СНД була відповіддю на виклики часу, на загрози безпеці Співдружності і національній безпеці кожної із держав, які входили до неї.

Загрози ці загальновідомі. Насамперед це “гарячі точки”, які Співдружність успадкувала внаслідок розпаду Радянсь­кого Союзу, і складні процеси становлення національної державності в колишніх союзних республіках, під час яких були прояви агресивного екстремізму, національної та релігійної нетерпимості. Це – Республіка Таджикистан, Абхазія та Південна Осетія в Грузії, Придністров’я у Респуб­ліці Молдова, Нагірний Карабах в Азербайджанській Республіці, російський Північний Кавказ.

Всебічне вивчення становлення процесу миротворчості у рамках воєнно-політичного союзу СНД, на наш погляд, неможливе без детального аналізу заходів військово-політичного керівництва Співдружності відразу ж після утворення цієї міждержавної організації.

Необхідність створення миротворчих сил за участю збройних сил більшості країн СНД щодо розв’язання збройних конфліктів і зупинення кровопролиття в “гарячих точках” на території Співдружності обговорювалася на

60


Вищому рівні декілька разів протягом 1992–1993 років. Наприклад, 20 березня 1992 р. у Києві під час наради вищих керівників держав-учасниць СНД була підписана “Угода про Групи військових спостерігачів та Колективних сил з підтримки миру в Співдружності Незалежних Держав” (скорочено – Група з підтримки миру). Україна підписала цю Угоду із зауваженням: “У кожному конкретному випадку рішення про участь України приймає Верховна Рада України” [3, 10–11].

15 травня 1992 р. у Ташкенті глави країн – членів СНД підписали три протоколи: про статус Груп військових спос­терігачів та Колективні сили з підтримки миру в Співдру­жності; про тимчасовий порядок формування та викорис­тання Груп військових спостерігачів і Колективних сил у зонах конфліктів між державами СНД, а також протокол про комплектування, структуру, матеріально-технічне та фінансове забезпечення цих груп і сил [4, 13].

16 липня 1992 р. у Ташкенті відбулася нарада міністрів закордонних справ і міністрів оборони країн-учасниць Співдружності, під час якої було ухвалено Протокол про тимчасовий порядок формування та використання Груп військових спостерігачів і Колективних сил з підтримки миру в зонах конфліктів між країнами і в країнах – членах СНД. Протокол був заснований на Київській угоді від 20 березня 1992 р. і Ташкентських протоколах до неї від 15 травня цього ж року. Він розвивав і конкретизував їх положення. Зокрема, Протокол передбачав зобов’язання кожної держави-учасниці з урахуванням її можливостей заздалегідь сформувати, підготувати й утримувати у стані постійної бойової готовності для використання в операціях з підтримання миру військові контингенти, військових спостерігачів, міліцейський (поліцейський) персонал та інформувати про це Раду глав держав. Безпосереднє керів­ництво кожною конкретною операцією Групи з підтри­мання миру покладалося на командувача, якого признача­ла Рада глав держав, і Об’єднаний штаб. Командувач і Об’єднаний штаб мали здійснювати планування майбутніх миротворчих операцій, розгортання й управління Групою з

61


Підтримання миру. На заступника Головнокомандувача Об’єднаних збройних сил СНД, які існували тоді, поклада­лася координаційна діяльність з формування, підготовки, навчання та матеріально-технічного забезпечення миро­творчих сил. Визначалася також чітка командна структура і порядок за дії миротворчих сил в операціях з підтримання миру. Протокол також передбачав основні завдання, які могли бути покладені на миротворчі сили СНД, і визначені відповідно до практики ООН межі застосування зброї у процесі здійснення операцій [5, 32].

24 вересня 1993 р. воєнно-політичним керівництвом Договору про колективну безпеку була підписана Угода про Колективні сили з підтримання миру, яку доповнювали документи щодо статусу об’єднаного командування та схеми фінансування цих сил [4, 13]. Згідно з підписаними документами, до 1 жовтня 1993 р. планувалося сформувати Колективні миротворчі сили кількістю близько 25 тисяч військовослужбовців. Національні контингенти цих сил повинні були фінансуватися державами, які їх надавали, відповідно до національного чинного законодавства.

Планувалося, що командування Колективних миротвор­чих сил і частин забезпечення коаліційного угруповання будуть фінансуватися зі спільного бюджету, який повинен формуватися на основі погоджених квот (Росія – 50%, Узбе­кистан і Казахстан – по 15%, Таджикистан і Киргизстан – 10%). Слід підкреслити, що виникнення зазначеної Угоди стало можливим лише під впливом жорсткого тиску Росії на своїх партнерів – країни Центральної Азії: або колективні дії, або ж Росія не буде надалі захищати Таджикистан і стримувати “афганську загрозу” [1, 131].

Конкретним питанням формування й активізації діяль­ності Колективних сил з підтримки миру в СНД була прис­вячена прийнята 19 січня 1996 р. на нараді вищого керівни­цтва країн СНД “Концепція запобігання та врегулювання конфліктів на території СНД”, а також “Положення про Колективні сили з підтримання миру в СНД”.

У Концепції були закріплені загальні підходи країн Спів­дружності до питань підтримання миру, врегулювання

62


Конфліктів і спільних дій із розв’язання можливих супере­чок та розбіжностей. Одне з головних її положень полягає в констатації того, що “підтримання миру і стабільності є незаперечною умовою існування Співдружності, яка забез­печує економічний, соціально-політичний розвиток не тільки кожної із країн - учасниць, але й Співдружності в цілому” [6, 23].

Як основні напрямки такої діяльності СНД Концепція визначає попередження конфліктів, їх урегулювання, пост-конфліктну розбудову світу. Кожен із цих напрямків пе­редбачає можливість використання військових контингентів як інструменту миротворчості. Таким чином, в інтересах попередження конфліктів передбачалося превентивне розгортання військового персоналу держав-учасниць СНД у районі можливого протистояння для попередження еска­лації напруги, переростання суперечок, розбіжностей та криз у збройний конфлікт. Врегулювання збройних конф­ліктів передбачало здійснення операцій із підтримання миру у тому випадку, якщо різні превентивні зусилля, як військові, так і дипломатичні, не дали результату. В галузі постконфліктної розбудови світу Концепція передбачала можливість використання військових контингентів у справі повернення біженців, надання гуманітарної допомоги, розмінування території та відновлення інфраструктури держав, сприяння реінтеграції колишніх учасників зброй­них формувань до цивільного життя та інше [6, 33].

Слід нагадати, що створення механізму миротворчості в рамках Співдружності Незалежних Держав відбувалося в умовах, коли оновлена Росія претендувала на статус вели­кої держави і відповідно до своїх прагнень знову хотіла отримати право голосу на участь в обговоренні різних міжнародних проблем, намагалася мати істотний вплив у підструктурах міжнародної безпеки, але передусім - у зоні держав, які були її безпосередніми сусідами. Ця стратегія відповідним чином відображалася у певних офіційних заявах із питань зовнішньої політики і політики безпеки. Наприклад, у Посланні Федеральним Зборам у 1994 р. Президент Російської Федерації Б. Єльцин висловився

63


Наступним чином: “В силу свого потенціалу, геополітичного становища і впливу Росія несе особливу відповідальність за стабільність у сучасному багатополярному світі, який сьогодні дуже складний та непередбачуваний” [7, 1].

Варто відзначити, що, незважаючи на певну слабкість на початковому етапі свого розвитку, Російська Федерація залишалася потужною ядерною державою, володіла суттє­вим потенціалом звичайного озброєння, а її армія була однією з найбільших у світі за чисельністю особового скла­ду. Однак Росія втратила істотні стратегічні та матеріальні переваги, зокрема численні військові бази, порти на Чор­ному морі і на Балтиці, космодром Байконур, який був ключовим для радянських військово-космічних сил, а також певні стратегічно важливі виробництва. Все це підштовху­вало Росію до здійснення більш активної політики щодо “близького зарубіжжя”, яке було офіційно визначено основним зовнішньополітичним пріоритетом [8, 3].

У процесі створення СНД і поступового збільшення кі­лькості її членів, яка у 1994 р. сягнула 12 держав, її основні члени, насамперед Російська Федерація, прагнули до ство­рення інтегрованих структур у сфері економіки, політики та безпеки. Однак досить швидко стало зрозуміло, що краї­ни – члени не бажали віддавати СНД будь-яку суттєву частину своїх суверенних прав. Це примушувало Росію йти на укладання серії двосторонніх угод та договорів, які були покликані гарантувати її інтереси, а також розв’язувати певні проблеми її контрагентів. Але незважаючи на всі зусилля російської дипломатії взаємини Росії з колишніми радянськими республіками залишалися складними, і ство­рення спільних структур безпеки відбувалося дуже повільно.

Здійснення активної політики у миротворчій сфері російське воєнно-політичне керівництво аргументувало необхідністю заповнити “політико-силовий вакуум”, що виник на території колишнього Радянського Союзу після його дезінтеграції. Таким чином, у 1994 р. тодішній міністр закордонних справ Російської Федерації А. Козирєв заявив: “Уявімо собі, що ми відмовимося від виконання цієї нашої історичної місії (миротворчої). Хто тоді прийде в цей регіон?..

64


Закличемо варягів усе це зробити замість нас… Не треба жодної неоімперської ролі, треба робите те, що цілком необхідне сьогодні: здійснювати миротворчі операції” [9, 46]. Саме тому Росія намагалася перебрати на себе функ­ції гаранта безпеки, утвердити особливу відповідальність у сфері підтримки миру в рамках Співдружності Незалежних Держав, а це передбачало її лідерство у процесі вирішення конфліктних ситуацій, організацію під егідою Росії операцій на підтримку миру та безпеки кордонів у СНД.

Такі дії Російської Федерації викликали побоювання ке­рівників деяких держав – членів Співдружності, на території яких існували неврегульовані конфлікти, що Росія, беручи участь у миротворчих операціях на територіях колишнього СРСР, переслідує свої національні інтереси. Дійсно, під час миротворчих операцій у “близькому зарубіжжі” Росія да­леко не завжди мала на це мандат ООН або Ради з безпеки і співробітництва в Європі (РБСЄ), а з часом – Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Попри те, як це було у випадку вірмено-азербайджанського конфлікту за Нагірний Карабах, вона не тільки виступила як арбітр, але й створила з часом свої військові бази у Вірменії. Такі ж бази були створені у Грузії після її приєднання до СНД. У Придністров’ї дії сепаратистів знайшли підтримку з боку 14-ої російської армії, внаслідок чого криза переросла у гострий конфлікт.

Американський політолог Р. Кейнет у зв’язку із конфлік­тами у “близькому зарубіжжі” відзначає, що Росія часто використовувала ці кризові ситуації для посилення свого впливу. На його думку, на відміну від інших держав “Росія потенційно здатна як до розпалювання та провокування конфліктів, так і до їх врегулювання”. Діючи в односторон­ньому порядку, вона може бути скоріше “палієм”, ніж “по­жежником”, цим порушуючи суверенітет нових незалеж­них держав [10, 7]. Але неможливо не погодитись і з думкою професора Гарвардського університету Р. Блеквіла, який підкреслював, що жоден уряд у Росії не може собі дозволи­ти залишатися осторонь конфліктів, які з довгострокового огляду здатні підірвати його власну стабільність [11, 398].

65


Свою позицію щодо миротворчої діяльності у рамках СНД воєнно-політичне керівництво Російської Федерації роз’яснило у “Спільній заяві Міністерства закордонних справ та Міністерства оборони РФ” від 29 березня 1994 р. наступним чином: “Ми вважаємо за необхідне звернути увагу на низку принципових політичних та міжнародно-правових моментів участі Росії у миротворчій діяльності в СНД. Дії Росії спрямовані лише на припинення збройних зіткнень у багатьох нових незалежних державах, стабіліза­цію там ситуації, створення умов щодо довготермінового та міцного врегулювання. Ми пишаємося тим, що завдяки присутності у “гарячих точках” російських миротворчих сил попереджені численні жертви серед мирного населення. В усіх без винятку випадках наші дії здійснюються відповідно до звернень і за погодженням певних держав і сторін, які конфліктують. Миротворчі контингенти спрямову­ються на підставі двосторонніх та багатосторонніх угод, які відповідають нормам міжнародного права” [12, 22].

Варто підкреслити, що на початку 90-х років минулого століття західні політичні кола не влаштовувало ставлення Росії до миротворчості в рамках СНД, оскільки західні експерти відзначали умовність застосування терміна “опе­рації на підтримання миру” щодо військових акцій на пострадянському просторі. На їх думку, дії Росії у галузі миротворчості не вписувались у рамки традиційних підхо­дів ООН ні з приводу їх легітимності, ні з приводу засад формування та функціонування миротворчих сил у рамках Співдружності Незалежних Держав. Але воєнно-політичне керівництво Російської Федерації не тільки не погоджува­лося з цими аргументами, а навіть їх ігнорувало. Напри­клад, тодішній міністр закордонних справ РФ А. Козирєв відзначав з цього приводу: “Мені в РБСЄ під час чергової наради, здається, запропонували розробити критерії ви­значення легітимності наших миротворчих операцій. Задля чого? Навіщо нам робити те, що й так легітимне на 150%? Наші миротворчі зусилля спираються на правила міжнаро­дної поведінки та права, відповідальність Росії як постійного

66


Члена Ради Безпеки ООН, звернення суверенних держав і сторін у конфліктах. Це надає їм легітимності” [13, 18].

Глава закордонного відомства, по суті, озвучував став­лення вищого воєнно-політичного керівництва Росії до миротворчості у рамках Співдружності. Тож, на початку 1994 р. президент Російської Федерації Б. Єльцин у Пос­ланні Федеральним Зборам наголосив: “Ця сфера (відно­сини з “близьким зарубіжжям”) особливої відповідальності й особливих обопільних інтересів Росії та її сусідів”. Як засвідчила практика, ніхто, крім Росії, сьогодні не готовий взяти на себе тягар миротворчості на просторі колишнього СРСР. Водночас використання російських миротворчих сил у деяких країнах сприймається з недовірою. “Необхідно переломити її”, – пропонувалося у Посланні. – Росія бере участь у миротворчих операціях на прохання і за згодою своїх сусідів, відповідно до суверенних прав держави, які закріплені Статутом ООН. А тому за кожним разом запиту­вати у світового суспільства дозволу на ту чи іншу операцію їй не потрібно” [7, 4].

На наш погляд, у Посланні не вистачало переконливості у визначенні позиції Росії щодо миротворчості на просторі СНД. Посилання на “згоду” самих сусідів, горезвісне з колишніх операцій СРСР у Чехословаччині і в Афганістані, не завжди виправдовувало дії Росії під час конфліктів між сусідами (Грузія – Абхазія, Вірменія – Азербайджан – Нагірний Карабах та ін.). Тому час вимагав більш перекон­ливих аргументів, які б не давали підстав підозрювати Росію в імперських амбіціях колишнього СРСР.

Ставлення Росії до миротворчості на території Співдруж­ності чітко простежується в Указі Президента РФ від 14 вересня 1995 р. про стратегічний курс Російської Феде­рації щодо країн –членів СНД: “Слід діяти так, щоб мирот-ворчість стала результатом колективних зусиль держав СНД… Попри це під час взаємодії з третіми країнами та міжнародними організаціями досягти розуміння, що цей регіон є передусім зоною інтересів Росії” [14, 5].

Певним кроком на шляху миротворчості у Співдружності було обговорення 10 лютого 1995 р. в Алмати проекту

67


Меморандуму про підтримання миру і стабільності в СНД, який запропонував Президент Казахстану Н. Назарбаєв. Документ передбачав бажання країн СНД заборонити на своїх територіях створення і діяльність організацій, груп або окремих осіб, які спрямовані проти незалежності, тери­торіальної цілісності та недоторканності кордонів або на загострення міжнаціональних відносин. За ініціативою Грузії було запропоновано положення, яке робило акцент на заборону будь-яких проявів сепаратизму [15, 32–33].

Відсутність у більшості країн СНД достатніх фінансових і матеріальних можливостей щодо здійснення миротворчих операцій змушувало Росію практично самостійно брати в них участь та забезпечувати їх. Наприклад, незважаючи на те, що рішення щодо здійснення операцій на підтримку миру в Таджикистані, Абхазії та Грузії ухвалювалися колек­тивно, операції фактично здійснювалися силами Росії. Колективні миротворчі сили в Таджикистані більш як на 90% були укомплектовані російськими військовослужбов­цями, а в Абхазії – на 100% [16, 2]. Але такий фінансовий тягар для Росії був украй необхідним, тому що у довгостро­ковій перспективі забезпечував їй стабільну зону впливу з економічного погляду і з погляду політики безпеки. Отже, “миротворча” діяльність Російської Федерації у Централь­ній Азії гарантувала доступ Росії до енергоресурсів і стра­тегічних шляхів їх транзиту за кордон.

Станом на 1998 рік військові контингенти миротворчих сил Росії брали участь в операціях на підтримку миру у Придністровському регіоні Республіки Молдова (два бата­льйони чисельністю майже 500 військовослужбовців), у Південній Осетії (один батальйон – понад 500 осіб), у Тад­жикистані (мотострілецька дивізія – майже 7000 військо­вослужбовців), в Абхазії (три батальйони – понад 1600 осіб). Це були військовослужбовці двох з’єднань та окремих час­тин сухопутних і повітряно-десантних військ. Всього з 1992 р. учасниками операцій на підтримання миру були понад 70 тисяч російських військовослужбовців [4, 12].

Варто відзначити, що в країнах СНД не існувало єдності у поглядах на застосування Колективних миротворчих сил.

68


Зокрема йдеться про те, що Україна, а також Казахстан та Узбекистан дотримувалися позиції, що в разі створення миротворчих сил СНД їх застосування можливе лише під егідою ООН чи ОБСЄ. В Україні така позиція була закріп­лена на законодавчому рівні. Таку відчуженість України від миротворчості в рамках СНД значною мірою можна розці­нювати як намагання не ставити під сумнів власний позаб-локовий статус і реакцію на відповідний політичний курс Росії, згідно з яким миротворча діяльність розглядалася передусім як засіб реалізації російських стратегічних інтересів.

Після того, як Договір про колективну безпеку було тра­нсформовано в Організацію Договору про колективну безпеку, на порядку денному знову постало питання про колективну миротворчість на просторі СНД. Тому в червні 2004 р. на саміті в Астані лідери Вірменії, Білорусі, Казах­стану, Киргизії, Росії та Таджикистану ухвалили “Концеп­цію формування та функціонування механізму миротвор­чої діяльності Організації Договору про колективну безпе­ку”. Свою позицію президенти обґрунтовували тим, що “ймовірність виникнення конфліктів на підставі політич­них, економічних, релігійно-етнічних, територіальних та інших протиріч залишається високою”, а їх попередження та врегулювання “без застосування миротворчих техноло­гій уявляється практично неможливим”. Крім того, на думку глав держав, участь у миротворчих процесах “має ключове значення щодо просування військово-політичних подій та інтересів у міжнародних справах як самими дер­жавами, так і ОДКБ в цілому” [17, 12].

На наш погляд, слід вважати, що підписання у жовтні 2007 р. у Душанбе пакета документів із нормативного та організаційного оформлення у рамках Організації механізму миротворчої діяльності ОДКБ було проривом російської військової дипломатії, про що переконливо свідчать вище-наведені матеріали.

Під час зустрічі в Душанбе президенти держав-членів ОДКБ ухвалили “Угоду про миротворчу діяльність Органі­зації Договору про колективну безпеку” та рішення Ради

69


Колективної безпеки “Про документи з нормативного й організаційного оформлення в рамках Організації Догово­ру про колективну безпеку механізму миротворчої діяльно­сті”. У форматі останнього були затверджені “Положення про Колективні миротворчі сили Організації Договору про колективну безпеку (КМС ОДКБ)”, “Положення про Опе­ративну робочу групу з підготовки миротворчих операцій Організації Договору про колективну безпеку” і “Положення про Главу миротворчої місії ОДКБ”. Передбачалося, що ці документи будуть регулювати нормативно-правові підстави створення миротворчих сил Організації та порядок підгото­вки і здійснення миротворчих операцій ОДКБ [18, 3].

“Угода про миротворчу діяльність Організації Договору про колективну безпеку” регулює питання практичної реалізації участі ОДКБ у миротворчій діяльності на світо­вому та регіональному рівнях з метою зміцнення її міжна­родних позицій, створення на постійній основі миротвор­чих сил Організації і визначення порядку їх комплектуван­ня. Миротворча діяльність ОДКБ передбачає мирні дії, які спрямовані на розв’язання суперечок (відповідно до Стату­ту ООН), а також колективні дії, які виконуються держава­ми-членами Організації з використанням військового, міліцейського (поліцейського) та цивільного персоналу. Передбачено, що ці дії будуть спрямовані на попереджен­ня, стримання та припинення воєнних дій між державами або у межах держави завдяки втручанню третьої сторони і будуть сприяти підтримці миру та безпеки. Для комплек­тування миротворчих сил держави-члени ОДКБ згідно зі своїм національним законодавством виділяють на постійній основі миротворчі контингенти. Положеннями Угоди пе­редбачається, що миротворчі контингенти держав-членів ОДКБ будуть удосконалювати свою підготовку за єдиними для ОДКБ програмами, оснащуватися єдиними і спільними зразками озброєння та зв’язку, брати участь у регулярних спільних навчаннях [19, 3].

На наш погляд, слід відмітити суттєву деталь: Угода виз­начає, що миротворчість у рамках Організації буде здійсню­ватися виключно на добровільній основі. Тобто, в документі

70


Визначено, що навіть у випадку ухвалення Радою колективної безпеки ОДКБ рішення про початок миротворчої операції це абсолютно не значить, що у ній будуть брати участь військовослужбовці всіх семи держав, які входять до ОДКБ. Крім того, будь-який член Організації має право на необ­межену участь його військових контингентів в операціях за мандатом ООН або під егідою інших регіональних органі­зацій.

Висновки. Внутрішньополітична ситуація, яка склалася на початку 90-х років минулого століття, поставила Спів­дружність Незалежних Держав перед необхідністю екстре­но створювати нормативно-правову базу миротворчості і практично паралельно розгортати операції з підтримання миру. Необхідна для цього нормативно-правова база мирот­ворчої діяльності СНД була створена у форсованому режимі протягом 1992–1996 рр. завдяки цілеспрямованим та актив­ним спільним зусиллям вищого керівництва, зовнішньопо­літичних, військових відомств і міждержавних органів держав-членів СНД. Вона запроваджувалася на підставі Статуту ООН, загальновизнаних принципів і норм міжна­родного права, рішень Ради Безпеки ООН, документів ОБСЄ.

Водночас у сфері безпеки Росія претендувала і претендує на визнання за собою виняткової ролі на пострадянському просторі як гаранта миру та стабільності, про що неодно­разово заявляли російські політичні діячі. Це передусім стосувалося проблеми розв’язання конфліктів. Саме тому ідея про створення багатонаціональних миротворчих сил СНД, яку ухвалювали у різних документах, на практиці тривалий час залишалася нереалізованою, а всі завдання колективної миротворчості Росія вирішувала самостійно.

Перспективою подальших досліджень Є визначення основних напрямків розвитку миротворчої діяльності воєнно-політичного союзу країн-членів СНД, зокрема на європей­ському континенті, здійснення постійного моніторингу національних інтересів у цій сфері, розробка заходів щодо участі України в розбудові нової системи регіональної безпеки.

71


1. Скороход Л. Миротворча діяльність на теренах СНД / Л. Скороход, Ю. Скороход, Г. Перепелиця // Політична думка. – 1997. – № 4. – С. 123–140.

2. Леонов В. В. Миротворча діяльність на теренах СНД у контексті роз­витку міжнародної безпеки / В. В. Леонов // Стратегічна панорама. – 1999. – № 3. – С. 31–37.

3. Соглашение о Группах военных наблюдателей и Коллективных си­лах по поддержанию мира в Содружестве Независимых Государств // Дипломатический вестник. – 1992. – № 7. – С. 9–11.

4. Барынькин В. М. Миротворческая деятельность Вооруженных Сил России / В. М. Барынькин // Военная мысль. – 1998. – № 6. – С. 11–18.

5. Встреча министров иностранных дел и министров обороны стран СНГ // Дипломатический вестник. – 1992. – № 15–16. – С. 32–33.

6. Яковлев В. Военные аспекты миротворчества стран СНГ / В. Яковлев // Международная жизнь. – 2002. – № 1. – С. 31–38.

7. Лацис О. Борис Ельцин: “Ни одной проблемы не решить в условиях конфронтации”. Послание Президента России Федеральному Соб­ранию / О. Лацис // Известия. – 1994. – 25 февраля (№ 37). – С. 1, 4.

8. Козырев А. Преображенная Россия в новом мире / А. Козырев // Ди­пломатический вестник. – 1992. – № 2–3. – С. 2–3.

9. Козырев А. В. Выступление на заседании Совета по внешней политике при МИД РФ. 16 июня 1994 г. / А. В. Козырев // Дипломатический вестник. – 1994. – № 13–14. – С. 45–46.

10. Kanet R. E. La resolution des conflits: Le role de la Federation de Russie // Rev. d’etudes comparatives Est-Ouest. – P., 1994. – A. 25. – № 1. – P. 5–32.

11. Blackwil R. D. La Russie et I`Occident // Politique etrangere. –P., 1994. – A. 59. – № 2. – P. 393–405.

12. Совместное заявление Министерства иностранных дел и Министер­ства обороны Российской Федерации 29 марта 1994 г. // Диплома­тический вестник. – 1994. – № 7–8. – С. 22–23.

13. Материалы заседания Совета по внешней политике России по про­блеме “Пути дальнейшей интеграции в СНГ и интересы России” // Международная жизнь. – 1994. – № 9. – С. 14–35.

14. Указ Президента Российской Федерации “Об утверждении Страте­гического курса Российской Федерации с государствами-участниками Содружества Независимых Государств” // Диплома­тический вестник. – 1995. – № 10. – С. 3–6.

15. Меморандум о поддержании мира и стабильности в Содружестве Независимых Государств // Дипломатический вестник. – 1995. – № 3. – С. 32–33.

16. Терентьев В. Н. На ООН надеяться не приходится / В. Н. Терентьев // Независимое военное обозрение. – 1998. – 16–23 января (№ 2). – С. 2.

17. Пермяков С. ОДКБ надевает “голубые каски” / С. Пермяков // Военно-промышленный курьер. – 2007. – 28 ноября – 4 декабря (№ 46). – С. 12.

18. Петров В. Работа для “голубых касок” / В. Петров // Военно-промышленный курьер. – 2009. – 4–10 февраля (№ 4). – С. 3.

19. Миротворческая деятельность ОДКБ // Военно-промышленный курьер. – 2009. – 14–20 января (№ 1). – С. 3.

Надійшла до редколегії 14.09.2009.

72


УДК 94(477.8)

Похожие статьи