Головна Військова справа Військово-науковий вісник ТАНКОВИЙ РОЗГРОМ ПІД ДУБНО: ХТО ВИНЕН?
joomla
ТАНКОВИЙ РОЗГРОМ ПІД ДУБНО: ХТО ВИНЕН?
Військова справа - Військово-науковий вісник

ЮРЧУК О.О.*

Проаналізовано причини поразки радянських військ у наймасштабнішій танковій битві Другої світової війни на дільниці Броди–Дубно 23 червня –1 липня 1941 р.

Ключові Слова: механізований корпус, танкові війська, Південно-Західний фронт, Дубно.

Проанализированы причины поражения советских войск в самой масштабной танковой битве Второй мировой войны на участке Броды–Дубно 23 июня –1 июля1941 р.

Ключевые Слова: механизированный корпус, танковые войска, Юго-Западный фронт, Дубно.

In the article reasons of defeat of soviet troops are analysed in the greatest tank battle of Second world war in the area of Brody–Dubno of 23.06–1.07.1941.

Key words: a mechanized corps, tank troops, South-Western front, Dubno,.

Протягом 23 червня – 1 липня 1941 р. на дільниці Броди–Дубно відбувалася наймасштабніша за всю Другу світову війну танкова битва. З відомих причин у радянській історіографії про цю битву тривалий час згадували побіжно, оцінюючи її як епізод, пов’язаний із героїчним контрударом радянських танків старих типів по армаді переважаючих броньованих сил вермахту, який завдав противникові значних втрат і затримав їх просування на київському напрямку, зірвавши ворожий план стрімкого прориву до Києва [1, 268]. З часом оцінки почали змінюватися, особ­ливо коли стало вже неможливим і далі замовчувати або фальсифікувати реальне співвідношення сил [2]. Поступово в історичних дослідженнях, добре відкоригованій мемуаристиці, а відтак у художній літературі та кінофільмах почала переважати нова “канонічна” версія: Генштаб та Й. Сталін, не маючи правильної інформації, своєю директивою змусили механізовані корпуси атакувати противника, тоді як потрібно було зайняти оборону, дочекатися зосередження всіх сил і тоді спокійно починати

*Юрчук Олександр Олександрович, начальник відділу, Львівський ордена Червоної Зірки інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету “Львівська політехніка”, м. Львів.

261


Контратаку. Це чудово розуміли командувач округу генерал-полковник М. П. Кирпонос, його начальник штабу генерал-лейтенант М. О. Пуркаєв і підлеглі командири. Але що вони могли зробити, коли директиву Ставки контролював сталінський комісар – член військової ради корпусний комісар М. М. Вашугін, який пізніше зрозумів свою помилку і застрелився? Проте свіжі дослідження М. Солоніна [3] й А. Осокіна [4] показали, що проблема далеко не досліджена і надалі залишається Актуальною.

У статті Автор Ставить За Мету Зробити аналіз передумов причин поразки радянських танкових військ на початковому етапі Другої світової війни на дільниці Броди–Дубно у червні 1941 р.

Що сталося 23 червня – 1 липня 1941 р. на дільниці Броди–Дубно і хто ж винен у розгромі переважаючих танкових сил Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА)? Які основні причини цієї поразки?

Блискучі перемоги 1939–1941 рр. привели до пере­оцінки німецьким командуванням власних можли­востей і сил, рівночасно ж невдачі РСЧА у “зимовій війні” проти Фінляндії, своєю чергою, призвели до недооцінки можливостей і потенціалу Червоної Армії. Німці не могли розраховувати на перевагу у живій силі, виходячи з мобілізаційних можливостей против­ника. Вони не мали переваги і в основних видах озброєння як у кількісному, так і в якісному вираженні.

На 22 червня 1941 р. німці мали 6852 машини [5], включаючи танки серії Pz I (які правильніше було б вважати танкетками) та французькі і чеські трофейні танки.

На цей час у РСЧА налічувалося 25886 танків, включаючи 1225 танків Т-34 і 636 танків КВ-1 і КВ-2 [5, 119], тобто 1861 танк, броню якого не могли пробити німецькі танки і німецька протитанкова артилерія. Безпосередньо на західному кордоні на 22 червня 1941 р. проти 190 радянських дивізій німці й їх союзники могли виставити лише 166. За рахунок закінченої мобілізації та стратегічного розгортання вони мали 4 306800 чол. особового складу проти 3 289851 чол. у РСЧА. Але проти 15687

262


Радянських танків у західних округах – тільки 4171 танк, проти 10743 літаків – 4846, проти 59787 гармат і мінометів – 42601 [5, 201].

Крім всього іншого, план “Барбароcса” був великою авантюрою, оскільки передбачав удари по різних напрямках, які розходилися і ще й розділялися прип’ятськими болотами [6]. Подібні оперативні рі­шення не відповідають основам воєнного мистецтва. Ще однією особливістю всієї кампанії літа 1941 р. було те, що німці взагалі не підозрювали про танко­вий потенціал СРСР, що визнав генерал-фельдмаршал В. Кейтель [7, 57], а про існування танків Т-34 і КВ довідалися безпосередньо на полі бою. У свою чергу, і радянська розвідка явно переоцінила танкові потужності противника, що мало негативні наслідки, особливо для Південно-Західного фронту.

І все ж, незважаючи на явний авантюризм німецьких планів та незнання реального співвідно­шення сил, “беручи до уваги такі фактори, як величезні складності постачання, які стояли перед німцями, нерозвиненість шляхової мережі в Росії, неочікуваний за силою опір, прорахунки стосовно російських резервів і той факт, що німці не вводили в дію більше 25 танкових дивізій, слід відзначити, що німецький наступ між 22 червня і 6 грудня 1941 року – найдивніше досягнення збройних сил”, – написав після війни відомий “танковий” авторитет Д. Фуллер [8, 259].

З радянського боку у Бродівсько-Дубненській битві брали участь п’ять механізованих корпусів (8-й, 9-й, 15-й, 19-й і 22-й) і частина шостого (4-й).

8-й механізований корпус генерал-лейтенанта Д. І. Рябишева (12-а і 34-а танкові дивізії, 7-а мотори­зована дивізія) мав у своєму складі, за даними його колишнього командира, 932 танки [9, 34], за даними інших дослідників, – від 858 до 899 танків [10, 267]. У тому числі в корпусі було 100 танків Т-34 та 2 танки КВ-2. Бронемашин, здатних вести бій з танками противника (особливо танками серії Pz I), у корпусі на 27 жовтня 1940 р. нараховувалося 211. Але це число до 22 червня 1941 збільшилося [10, 266].

263


9-й механізований корпус генерал-майора К. К. Ро-коссовського (20-а і 35-а танкові дивізії, 131-а мото­ризована дивізія) мав у своєму складі на 22 червня 1941 р. всього 300 танків, зокрема 144 танки Т-26 і 104 танки БТ [10, 283–284].

15-й механізований корпус генерал-майора І. І. Карпезо (10-а і 37-а танкові дивізії, 212-а мотори­зована дивізія) налічував 716 танків (в т. ч. 76 танків Т-34 і 64 танки КВ-2) і 152 бронеавтомобілі [10, 398].

19-й механізований корпус генерал-майора М. В. Фекленка (40-а і 43-я танкові дивізії, 213-а моторизована дивізія) включав 450 танків (в т. ч. 2 танки Т-34 і 2 танки КВ-1). Дані про бронеавто­мобілі відсутні [10, 469].

22-й механізований корпус генерал-майора Кон-друсова (19-а і 41-а танкові дивізії, 215-а мотори­зована дивізія) мав 707 танків (з них 31 танк КВ-2). Дані про бронеавтомобілі відсутні [10, 517].

Таким чином, у складі цих п’яти корпусів, жоден з яких не був укомплектований за штатом, станом на 22 червня 1941 р. було 3031-3105 танків (враховуючи розходження по 8-у механізованому корпусу), зокре­ма 33 танки КВ-2, 66 танків КВ-1 та 178 танків Т-34. Крім цього, в корпусах було ще, безумовно, більше 400 бронеавтомобілів, здатних протистояти німе­цьким танкам серій Pz I і Pz ІІ.

У ході операції 15-му механізованому корпусу 24 червня 1941 р. була передана ще 8-а танкова дивізія зі складу 4-го механізованого корпусу генерал-майора А. А. Власова. Ця дивізія мала 325 танків (з них 50 танків КВ-1 і 140 танків Т-34) та 57 броне­автомобілів [10, 161].

Отже, з радянського боку у цій битві брали участь 3356 танків, серед яких 33 танки КВ-2, 116 танків КВ-1 та 318 танків Т-34, тобто 467 танків, броню яких не пробивали німецькі танки та протитанкова артилерія, та більше 450 бронеавтомобілів.

Німецька 1-ша танкова група, яка протистояла названим силам, налічувала у своєму складі 728 танків [3, 465]. Безпосередньо з німецького боку у бою брали участь 11-а, 13-а, 14-а та 16-а танкові дивізії. У складі інших частин танків взагалі не було.

264


Всього було 585 танків, з них лише 80 серії Pz IV та 195 серії Pz IІІ. З 28 червня 1941 р. до них долучилася 9-а танкова дивізія, яка мала на той час 143 танки, з них 20 серії Pz IV і 43 серії Pz ІІІ [11, 217]. З німецького боку у битві брали участь 610 танків, з яких 100 було серії Pz IV і 215 серії Pz IІІ. Решта танків були, скоріше, танкетками (Pz I і Pz ІІ). Танки Pz I мали масу 5,4 т, габарити 4020х2060х1720 мм, броню 13 мм (верх і днище – 6 мм), швидкість 37 км/год, запас ходу – 145 км, на озброєнні два 7,92-мм кулемети. Танки Pz ІІ мали масу 7,9 т, габарити 4760х2140х1960 мм, броню 13 мм (верх і днище – 10 мм), швидкість – 40 км/год, запас ходу – 200 км, на озброєнні – 20-мм гармата і 7,92-мм кулемет [12].

Зрозуміло, що більшість мемуаристів і радянських дослідників не могли дозволити собі зізнатись у справжньому співвідношенні сил. Навіть такий пунк­туальний штабіст, як маршал І. Х. Баграмян, на той час полковник – начальник оперативного управління і заступник начальника штабу Південно-Західного фронту, мусив написати, що радянські сили у цій битві мали лише 163 танки Т-34 і КВ проти 700 нових німецьких танків [13, 101]. Зрозуміло, що маршал не згадав, що ці нові німецькі танки не могли нічого вдіяти проти Т-34, не кажучи вже про танки КВ.

Так само не відповідають дійсності і розповіді про повну перевагу противника у повітрі. Весь 5-й корпус люфтваффе, який підтримував групу армій “Південь”, мав у складі семи бомбардувальних і п’яти винищу­вальних груп з урахуванням тимчасово несправних машин станом на ранок 22 червня 1941 р. 266 гори­зонтальних бомбардувальників (163 Ju-88 та 103 He-111) і 174 винищувачі (Me-109) [14]. З радянського боку їм протистояло 944 бомбардувальники (без урахування застарілих ТБ-3) і 1166 винищувачів (у т. ч. 253 найновіших МиГ-3 та ЯК-1) [14, 215]. Радянська авіація розташовувалася на 216 аеродро­мах, подавити які наявними силами раптовим ударом противник не міг. Аналіз показує, що розгор­тання механізованих корпусів Південно-Західного фронту й їх висунення у вихідні для наступу райони

265


Пройшли майже без перешкод з боку німецької авіації [15, 227]. Більшість втрат була експлуатаційною.

За таких умов штаб Південно-Західного фронту, який знаходився в Тернополі, в ніч з 22 на 23 червня отримав директиву № 3 Генерального штабу. Дирек­тива вимагала відкинути противника і повести наступ на Люблін. У штабі фронту знаходилися при­булі за наказом Ставки начальник Генштабу генерал армії Г. К. Жуков і М. С. Хрущов, перший секретар ЦК КП(б) України. У Москві не мали точної інформації щодо співвідношення сил, але твердо були переко­нані, що перевага власних сил не менша, ніж 3:1 (реальна перевага була значно більшою). Фланги фронту прикриті Карпатами (Угорщина ще не вступила у війну) та прип’ятськими болотами. Механі­зовані корпуси повинні були за будь-яких обставин буквально розірвати 1-у танкову групу. Наступ у напрямку Любліна робив будь-який прорив німців небезпечним і безглуздим. Більше того, успіх такого удару змусив би німців знімати війська з мінського напрямку [3, 243]. Немає жодних підстав звину­вачувати Генштаб і Сталіна в даному випадку. Стосовно Південно-Західного фронту директива була своєчасною і правильною. Але штаб фронту не виконав директиви № 3. Прийняттю наказу № 03 від 23 червня 1941 р. на контратаку противника переду­вала нарада в штабі фронту, перебіг якої по-різному переданий її учасниками у пізніших спогадах, але центральною подією її була сутичка між начальни­ком штабу фронту генерал-лейтенантом М. О. Пуркає-вим і членом військової ради (комісаром) корпусним комісаром М. М. Вашугіним.

Важко також сказати, чому Г. К. Жуков не наполя­гав на виконанні директиви Ставки. Рішення штабу фронту було половинчастим: розгромити Володимир-Волинське угруповання противника і відновити становище на кордоні. Завдання було цілком реаль­ним, виходячи із реального співвідношення сил. Тим більше що Г. К. Жуков наказав командуючому 6-ю армією генерал-лейтенантові І. М. Музиченку негайно перемістити на правий фланг армії найкраще укомплектований 4-й механізований корпус (мехкор-

266


Пус) генерал-майора А. А. Власова (892 танки, серед них 414 марки КВ та Т-34) [16]. З такими силами не розгромити противника між Радеховом і Луцьком було б просто неможливо. Але, як виявилося, генерал-лейтенант І. Музиченко не виконав цього наказу, залишивши корпус для прикриття Львова, якому на той час ніхто ще не загрожував [10, 399].

І. М. Музиченко – типовий висуванець кінця “сла­ветних” 30-х рр. Військова освіта – кавалерійські курси вдосконалення комскладу (1927 р.). У Фінську війну командував стрілецькою дивізією і за прояв­лений героїзм у прямих атаках отримав чин генерал-лейтенанта і армію, минувши корпус. Невдовзі пора­неним потрапив у полон, пройшов через фільтра­ційні табори НКВС, закінчив Академічні курси при Академії Генштабу і тут же був відправлений у відставку. У поразці під Дубно, безперечно, велика доля його провини.

23 червня 1941 р. 10-а і 37-а танкові дивізії з 15-го механізованого корпусу генерал-майора І. І. Карпезо атакували правий фланг німецького угрупо-вання з метою розірвати кільце оточення навколо 124-ї стрі­лецької дивізії у районі Милятина. 212-а мотори­зована дивізія через нестачу грузовиків не встигала за танками і залишилась у районі попередньої дислокації у Золочеві. Так само не встигли висунутися на позиції 10-й артполк і 10-й зенітний полк. Жодної розвідки, навіть розвідки місцевості, проведено не було. Війська не були забезпечені топографічними картами. В результаті 19-й танковий полк повністю загруз у болоті в районі Олеська і до кінця дня участі в боях не брав. Загалом 10-а танкова дивізія, до складу якої входив цей полк, зранку 23 червня 1941 р. була атакована групою 11-ї німецької танко­вої дивізії біля Радехова і відійшла до Старого Майдану, підбивши 20 танків противника та втра­тивши 26 своїх танків [9, 38–39]. Отриманий наказ якраз передбачав контратаку противника у напрямку Радехів – Сокаль. Всього корпус І. Карпезо сам мав більше танків, ніж уся 1-а німецька танкова група.

Поки танкові дивізії виходили на вихідні позиції (їх рух уповільнювали дії німецької авіації за відсутності

267


Зенітного прикриття радянських танкових військ, яке так і не було організоване), 197-а німецька піхотна дивізія, діючи суворо в рамках вимог статуту, органі­зувала потужну протитанкову оборону, але дії німе­цьких 37-мм протитанкових гармат не завдавали жодної шкоди танкам Т-34. До вечора німці отримали підтримку з підходом 11-ї танкової дивізії вермахту.

Наступного дня 11-а німецька танкова дивізія просунулася в напрямку Дубно, здолавши опір 37-ї танкової дивізії, яка при цьому зазнала значних втрат. Німці здогадалися використати проти танків Т-34 зенітні 88-мм гармати. У той же час, продов­жуючи атакувати, 10-а радянська танкова дивізія дійшла до Лопатина, де зупинилася перед обороною німецької піхоти. Дивізія була без артилерії та мото­піхоти і далі рухатися не могла.

Тим часом штаб фронту кинув у район Бродів 8-й механізований корпус з Дрогобича та Стрия. Цей механізований корпус уже здійснив ряд маршів у протилежному напрямку, тому був на межі викори­стання свого моторесурсу. Близько 300 легких танків зупинилося на дорогах [18]. Їх пошкодження не були значними, але відсутність засобів забезпечення, а також розкиданість по різних дорогах через непродумані марші, викликані зміною та незнанням обстановки вищими штабами, не дозволили вернути їх у стрій.

25 червня 1941 р. німецькі 13-а і 14-а танкові ди­візії здобули Луцьк. При цьому добре укомплектова­ний 22-й механізований корпус, який зазнав значних втрат ще під час бездумних маршів на ковельському та володимирському напрямках, а у зустрічній сутичці в районі Локачі–Войниця втратив більшу частину танків і командира генерал-майора С. М. Кон-друсєва, разом з 27-м стрілецьким корпусом зайняв оборону під Луцьком. Німецькі танкові дивізії рушили у напрямку Рівного, але були зупинені частинами 9-го мехкорпусу. До Рівного підійшли чотири танкові дивізії 9-го та 19-го мехкорпусів [19, 50].

Штаб М. П. Кирпоноса вирішив атакувати 11-у німецьку танкову дивізію силами чотирьох танкових дивізій 9-го і 19-го мехкорпусів з рівненського

268


Напрямку і двох танкових дивізій 8-го мехкорпусу – з бродівського. Знову все виглядало логічно і сумнівів не викликало. Навіть при понесених втратах перевага радянських танкових частин була значною.

Атака почалася 26 червня 1941 р. Дії мехкорпусів не координувалися, розвідка також не велася, не всі частини встигли вийти на вихідні позиції. Мотопіхоти було явно мало, артпідготовка також була символіч­ною. Але вдалося перерізати шосе Луцьк-Рівне і силами 43-ї танкової дивізії вибити німців із Дубна.

Німці відчули небезпеку і розвернули свою 13-у танкову дивізію на південь, зупинивши її подальше просування. Для забезпечення флангів і комунікацій 11-ї танкової дивізії вони кинули три піхотні дивізії (75-у, 111-у і 299-у).

На підтримку 8-го мехкорпусу рухався 15-й. Зі Львова перекидувалася добре укомплектована 8-а танкова дивізія 4-го мехкорпусу. Д. І. Рябишев поста­вив завданням своїм дивізіям перерізати комунікації німецьких 11-ї та 16-ї танкових дивізій.

27 червня 1941 р. наступ 9-го і 19-го мехкорпусів призупинився. Їх авангардні частини були майже знищені і відрізані на відстані до 10 км від решти сил, які змушені були відступити. 13-а німецька танкова дивізія пройшла через них з флангу, а потім повернула на Рівне. Тим часом 11-а німецька танкова дивізія захопила переправу в районі Острога. На південному фланзі наступ продовжував розвиватися. Генерал Д. І. Рябишев зумів зібрати для удару свої дві танкові та моторизовану дивізії і одержав підтримку 14-ї кавалерійської дивізії. 15-й мехкорпус був підкрі­плений сильною 8-ю танковою дивізією. До цього часу 8-й та 15-й мехкорпуси втратили вже половину своїх машин, причому більше через технічні причини, ніж у боях із противником. Бракувало піхоти та артилерійської підтримки; далі атакували против­ника, не маючи часу на розвідку. Тому танкові дивізії 8-го мехкорпусу зуміли пройти тільки 5 км і вперлися в оборону 111-ї німецької піхотної дивізії [20].

Скориставшись відсутністю взаємодії, німці пробили коридор між 9-м і 19-м мехкорпусами, які атакували північніше Дубна, і 8-м корпусом, який

269


Атакував південніше Дубна. При цьому 7-а мото­ризована дивізія 8-го корпусу була атакована з тилу 16-ю німецькою танковою дивізією, а авангард радянської 12-ї танкової дивізії з цього ж корпусу – відрізаний від основних сил.

Група бригадного комісара М. К. Попеля, основу якої складала 34-а танкова дивізія 8-го корпусу, виконуючи наказ члена військової ради фронту корпусного комісара Вашугіна чи рішення командира корпусу (сьогодні встановити, хто персонально був ініціатором цієї атаки, неможливо), вийшла у тил 11-ї німецької танкової дивізії між Бродами та Дубно 28-29 червня 1941 р. і викликала у німців хаос [6]. Але німецьке командування повністю контролювало ситуацію. Для нейтралізації прориву німцям довелося повернути 16-у танкову дивізію, підсилену трьома піхотними. Бої тривали до початку липня. М. К. По-пель вивів з оточення 1778 чол., приєднавши в ході боїв рештки 124-ї стрілецької дивізії [18, 47].

28 червня 1941 р. 13-а німецька танкова дивізія вийшла до Рівного, але без піхоти не змогла рухатися далі. Це дозволило 9-му та 22-му мехкорпусам укріпитися на позиціях північніше та південно-східніше Луцька. 5-а армія генерал-майора М. І. Пота­пова, таким чином, створила “прип’ятську проблему”, призупинивши наступ німців на Київ [21, 207]. Це стало чи не єдиним успішним результатом Бродівсько-Дубненської операції [22, 67].

11-а німецька танкова дивізія була зупинена під Острогом, куди підтягнули 109-у моторизовану дивізію з 5-го мехкорпусу. Оборону біля Бродів було підсилено частинами 37-го стрілецького корпусу.

Але до цього часу радянські танкові війська залишилися практично без боєприпасів і пально-мастильних матеріалів. 30 червня 1941 р. німці відрі­зали й оточили 8-у і 10-у танкові дивізії і зібрали ударний кулак із своїх 13-ї і 14-ї танкових дивізій для наступу в напрямку на Житомир [23, 245].

До 1 липня 1941 р. мехкорпуси Південно-Західного фронту були практично знищені. 22-й корпус зберіг близько 10% танків, 8-й та 15-й – до 15%, 9-й та 19-й – близько 30%. Лише 4-й мехкорпус А. А. Власова, зі

270


Складу якого в операції брала участь тільки 8-а танкова дивізія, зумів відійти, зберігши близько 40 % танків [23, 245].

Загалом вперті, але безладні атаки мехкорпусів затримали німців на тиждень, змусили перекинути частину сил із напрямку головного удару і завдали німцям досить відчутних матеріальних втрат у танках (більше 50%). Маючи таку величезну кількісну та якісну перевагу, мехкорпуси не зазнали поразки, але й понесли незрозуміло великі втрати.

Причин такого страшного розгрому багато. Візьме­мо для прикладу 10-у танкову дивізію (результати загалом характерні й для інших з’єднань): із 307 втрачених танків підбито у бою 108 машин, зупинилися на полі бою і були залишені 13 машин, пропало безвісти – 30, згоріло в результаті авіа-бомбардувань – 5, покинуті через відсутність пально-мастильних матеріалів – 15, знищено на пунктах збору аварійних машин через неможливість евакуації – 20, залишено через неможливість відремонтувати – 95, застрягло на дорогах – 21. З 56 танків КВ лише 11 знищено на полі бою [23, 254]. З 800 автомобілів цієї дивізії 210 були втрачені на маршах від ударів авіації, 34 залишені через технічні несправності, 2 машини кинуті через неможливість їх евакуації, 6 застрягли на дорогах і 44 залишилися в частинах через технічні несправності [24].

Таким чином, звертаючи увагу на відсутність спеціальних евакуаційних підрозділів, неправильну організацію ремонтних служб (переважно стаціонарні майстерні і заводи), відсутність належного зв’язку (штаби керували здалеку через зв’язкових, як у часи Кутузова і Наполеона), відсутність карт, відмову від постійного ведення розвідки, помилкову структуру танкових частин (перенасичених танками при недостатній кількості піхоти та артилерії), слабку підготовку екіпажів (передусім механіків-водіїв) та інші фактори, не можна залишити без уваги бездар­ність вищого командування.

Танкові війська практично були позбавлені управ­ління. Танкові частини РСЧА отримували завдання на марші без уврахування моторесурсу (40–70 годин для

271


Нових машин) та їх технічних можливостей, що призводило до значних втрат на маршах. Їх кидали у фронтальні атаки без розвідки, зв’язку, по частинах, не дочекавшись зосередження, часто без підтримки піхоти й артилерії. Будь-яка координація була відсутньою.

Ні Кирпонос, ні Жуков так і не змогли зрозуміти важливості автомагістралей для німецьких танкових військ і опорних пунктів на цих магістралях. Вперта оборона таких вузлів не дозволила б німцям здійснювати обходи і прориви великими танковими силами. А в розпорядженні штабу фронту було чотири протитанкові бригади.

Фронт М. П. Кирпоноса мав величезну перевагу над противником. Ніяк не можна погодитися з висновком А. В. Ісаєва, що у М. П. Кирпоноса та М. А. Пуркаєва не було шансів зупинити 1-у німецьку танкову групу. На його думку, при взаємодії мехкорпусів зі стріле­цькими корпусами можна було вийти на комунікації німецьких танкових сил, але піхоти все одно б не вистачило для утримання цього “мішка” [23, 254]. Відрізаний від своїх комунікацій, чисельно слабший противник, навіть при зовнішніх ударах піхоти, які могли стримуватись мобільними силами, і сам довго би не міг протриматися. Весь прорив німецьких сил був би позбавлений сенсу за умов виконання директиви Генштабу № 3 щодо удару у напрямку на Люблін.

Зрозуміло, що якби не було страшного удару по кадрах РСЧА, завданого Й. Сталіним у 30-х роках, такі безперечно сміливі та віддані, але недостатньо підготовані й досвідчені генерали, як М. Кирпонос чи І. Музиченко, не змогли б у 1941 р. командувати фронтами й арміями. Проблема дослідження причин поразки радянських танкових військ у червні 1941 р. за їх повної чисельної та якісної переваги потребує подальших глибоких досліджень.

1. Жуков Г.К. Спогади і роздуми / Жуков Г. К. – К., 1985. – С.268.

2. Гуров А.А. Боевые действия советских войск на юго-западном направлении в начальном периоде войны / Гуров А. А. // Военно-исторический журнал. – 1988. – № 8; 1941 год –

272


Уроки и выводы. – М., 1992. – С.145–152; Анфилов В.А. Дорога к трагедии сорок первого года / Анфилов В. А. – М., 1997.

3. Солонин М. 22 июня. Анатомия катастрофы. – Изд.2, перераб. и испр. / Солонин М. – М., 2008. – 478 с.

4. Осокин А. Великая тайна Великой Отечественной / Осокин А. – М., 2007. – 672 с.

5. Бешанов В. Танковый погром 1941 года (Куда исчезли 29 тысяч советских танков?) / Бешанов В. – М., 2005. – С. 76–90, 106.

6. Филиппи А. Припятская проблема / Филиппи А. – М., 1959. – С. 21-59.

7. Кейтель В. Размышления перед казнью / Кейтель В. – Смоленск, 2000. – С. 57.

8. Фуллер Д. Вторая мировая война 1939–1945 гг. / Фуллер Д. – М., 1956. – С. 259.

9. Рябышев Д.М. Первый год войны / Рябышев Д. М. – М., 1990. – С. 34.

10. Дриг Е. Механизированные корпуса РККА в бою. История автобронетанковых войск Красной Армии в 1940–1941 гг. / Дриг Е. – М., 2005. – С. 267.

11. Jentz T. Panzertruppen. The Complete Guide to the Creation and Combat Emloyment of Germany’s Tank Force. 1933–1942 / Jentz T. // Schiffer Military History. – Atlegen, 1996. – P. 217.

12. Чемберлен П., Дойл Х. Энциклопедия немецких танков Второй мировой войны 1933–1945 / Чемберлен П., Дойл Х. – М., 2003. – С. 18–41.

13. Баграмян И.Х. Так начиналась война / Баграмян И. Х. – М., 1971. – С. 101.

14. Price A. Luftwaffe Data Book / Price A. – Hamburg, 1997.

15. Дорога к трагедии сорок первого года / Анфилов В. А. – М., 1997. – С. 227.

16. Андреев Г.И., Вакуров И.Д. Генерал Кирпонос / Андреев Г. И., Вакуров И. Д. – Киев, 1976.

17. Владимирский А.В. На киевском направлении. По опыту ведения боевых действий 5-й армии Юго-Западного фронта в июне-сентябре 1941 г. / Владимирский А. В. – М., 1989. – С. 58–59.

18. Былинин С. Танковое сражение под Бродами – Ровно 1941 г. / Былинин С. – М., 2005. – С. 45–46.

19. Гальдер Ф. Военный дневник. – Т. 3. – Кн. 1 (22.06.1941 – 30.09.1941) / Гальдер Ф. – М., 1971. – С. 50.

20. Попель Н.К. В тяжкую пору / Попель Н. К. – М.; СПб, 2001.

21. Анфилов В.А. Начало Великой Отечественной войны (22 июня – середина июля 1941) / Анфилов В. А. – М., 1998. – С. 207.

273


22. Боевой и численный состав ВС СССР в период Великой Отечественной войны. Статистический сборник № 1. – М., 1994. – С. 67.

23. Исаев А.В. От Дубно до Ростова / Исаев А. В. – М., 2004. – С. 245.

24. Mackensen E. von. Vom Bug zum Kaukasus. Das III Panzercoeps im Feldzug gegen Sowjetrusland 1941/1942 / Mackensen E. von. – Munchen, 1997. – Р. 112–116.

© О. Юрчук, 2009

Надійшла до редколегії 12.01.2009.

274


Похожие статьи